Ми називаємо Mistosite «українською урбаністичною платформою», однак, розуміємо, що визначення слова «урбаністика» є проблемним і може мати як позитивні, так і негативні конотації. Щоби розібратися з цим питанням, пропонуємо огляд можливих розумінь терміну, а також важливих подій, проектів і організацій, які вплинули на розвиток цієї сфери в Україні. Ця стаття не претендує на всеохопність і є лише суб’єктивною спробою розкрити поняття «урбаністики» через огляд низки ідей та явищ, важливих для її становлення. Ми свідомі того, що як сам цей термін, так і історія розвитку урбаністики в Україні ще чекають на детальне наукове дослідження.
Історія
Слово «урбаністика» набуло популярності в Україні протягом останніх 10 років. Його використовують на позначення специфічного підходу до вивчення, планування і творення міст, який приділяє особливу увагу взаємодії міських житель_ок зі збудованим середовищем. У пострадянському контексті урбаністика як діяльність, спрямована на зміни в місті і його просторі, на противагу традиційним підходам, використовує більше напрацювань соціальних наук, міждисциплінарності і західних практик. Англійською це слово перекладають чи то як «urbanism», чи то як «urbanistics», чи то ще якось по-іншому: знайти буквальний переклад не завжди просто через багатозначність трактувань і особливі відтінки, яких термін набув у різних мовах, культурах і країнах.
Поширення «урбаністики» пов’язане з діяльністю антизабудовних і велосипедних ініціатив. 2007 року після чергового ДТП зі смертю велосипедиста була заснована Асоціація велосипедистів Києва, яка почала працювати над створенням у місті велосипедної інфраструктури. Того ж року виникла ініціатива «Збережи старий Київ», що боролася проти будівництва на Пейзажній алеї і в кількох інших місцях, але через внутрішні ідеологічні суперечки згодом припинила діяльність. На початку 2010-х років у Києві відбувся масштабний протест проти перетворення Гостинного двору на торговий центр, в Одесі — кампанія «Генеральный протест» проти ухвалення нового генплану, а в Харкові — рух «Зеленый фронт» проти вирубування дерев у Парку Горького.
На початку 2010-х урбаністичні ініціативи активно розвивалися у Львові. Там провели одну з перших краудфандингових кампаній «Врятувати Меркурія», активіст_ки якої зібрали більше 130 тисяч гривень для реставрації аварійної скульптури. Невдовзі після цього виникла ініціатива «Дайте пройти!», в рамках якої гроші збирали для встановлення вздовж проїжджої частини антипаркувальних стовпчиків. Ця ініціатива згодом трансформувалася в урбан-рух Lypneva.com, що займався популяризацією створення публічних просторів і сталої міської мобільності. Активістське облаштування невеликого громадського простору на площі Галицькій знайшло продовження у краудфандинговій кампанії з міського озеленення. Її ініціатор Олександр Шутюк разом із соціологинею Олександрою Сладковою продовжили працювати над розвитком комфортних публічних просторів в межах створеного у міської раді Відділу урбаністики, а згодом — Інституту просторового розвитку.
Крім Львова, на початку 2010-х років урбаністикою цікавилися також органи влади у Києві та Вінниці. Департамент містобудування і архітектури КМДА привозив в Україну колишнього мера Боготи Енріке Пеньялосу, а при Вінницькій міській раді працював швейцарський урбаніст Урс Томанн, за участі якого там розробили Комплексну стратегію міського транспорту і просторового розвитку.
Розвиток урбаністики в Україні пов’язаний з діяльністю німецьких фондів. З 2008 року в Києві діє Представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля, пов’язаного з німецькою партією Зелених. В рамках програми «Сприяння демократії» Представництво підтримало багато урбаністичних проектів і подій, включно з виданням кількох випусків збірки «Урбаністичні студії». 2009 року у Львові почався спільний проект Інтегрованого розвитку центральної частини міста, який здійснювався у співпраці міської ради і Німецького урядового товариства міжнародного співробітництва GIZ. Після зміни влади у 2014 році GIZ почало активну співпрацю з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, в рамках якої німецькі експерт_ки надають консультації щодо проведення реформ і популяризують інтегрований розвиток міст, зокрема, через розробку стратегій інтегрованого розвитку Полтави, Житомира, Вінниці, Чернівців, Львова і Подільського району у Києві.
Читайте також:
Національна політика міського розвитку в Україні: що робить GIZ
Першими дослідницькою та освітньою урбаністичними інституціями в Україні були Центр міської історії та CANactions. Центр міської історії Центрально-Східної Європи діє у Львові з 2004 року. Він підтримує історичні дослідження міст, пропонує резиденції для молодих науков_ць, організовує виставки й урбаністичні літні школи. З 2008 року в Києві почав проходити міжнародний архітектурний фестиваль CANactions, заснований Віктором Зотовим. Він проводить міждисциплінарні урбаністичні воркшопи, організовує щотижневі публічні події, а у 2015 року відкрив школу післядипломної урбаністичної освіти. Цього року CANactions переклав українською мовою книжку «Міста для людей», а також привіз до Києва її автора — одного з найвідоміших у світі урбаністів Йена Ґела.
На поширення урбаністики в Україні вплинули процеси в Росії. 2009 року там відкрився приватний інститут Strelka, для якого нідерландський архітектор Рем Колхас розробив програму післядипломної освіти. Крім цього, інститут почав видавати книжки і долучився до масштабної програми перебудови московських вулиць, ініційованої мером Сергієм Собяніним за участі Йена Ґела. За кілька років після цього ЖЖ-блогери Максим Кац та Ілля Варламов засновували фонд «Городские проекты». Організація займається популяризацією створення якісних публічних просторів, розвитку громадського електротранспорту і заборони хаотичного паркування. Масштабна реконструкція центру Москви і діяльність Варламова, який на початку 2010-х роках був одним з найпопулярніших російських блогерів, зробили термін «урбаністика» і підходи до міського розвитку, для позначення яких його використовували, знаними не тільки в Росії, але й у інших країнах, що раніше входили до складу Радянського Союзу.
Читайте також:
Віктор Вахштайн про міста як спільноти долі та хіпстерську урбаністичну ідеологію
У 2014 році після революції в Україні відбувся сплеск міського активізму. З’явилося багато міських і локальних низових ініціатив, які опікуються урбаністичними питаннями. Серед інших, до них належать «Культурний ді@лог» у Кременчуці, «CityLab» у Полтаві, «Міські реформи», «Критичне мислення» та «Urban Forms Center» у Харкові, «Група 109» і «Urban Ideas» у Львові, «Urban Inst.» в Одесі, «Агенти змін», «Urban куратори» і «Місто-сад» у Києві, «Тепле Місто» в Івано-Франківську, «Культура медіальна» у Дніпрі, «URBAN.te» в Тернополі, «Proprostir» у Хмельницькому, «Промолодь» у Черкасах та інші.
У багатьох містах стали відбуватися різні форуми і події, присвячені міському розвитку. Кілька університетів почали рухатися в напрямку відкриття навчальних програм з урбаністичних студій. На платформі Prometheus з’явився перший онлайн-курс «Урбаністика: сучасне місто». Органи влади зайнялися запозиченням «кращих європейських практик», зокрема, інструментів громадського залучення до прийняття рішень, найпопулярнішими з яких стали електронні петиції і громадський бюджет. В результаті фінансової децентралізації громади отримали більше ресурсів і, серед іншого, почали інвестувати їх у публічні простори та міський транспорт. Процес національного реформування запустив низку позитивних змін у підходах до міського розвитку, наприклад, запровадження електронного квитка, зниження швидкості руху в містах, енергомодернізацію будівель та оновлення державних будівельних норм.
2016 року CEDOS ініціював консолідацію «Українського урбаністичного руху» як мережі взаємодії міських ініціатив. Для аналізу передумов і можливостей розвитку урбаністики в Україні відбулося дві стратегічні сесії, учасни_ці яких сформулювали Хартію і визначили бажані напрямки розвитку: функціонування онлайн-платформи, проведення регулярного форуму, створення можливостей для обміну досвідом і початок адвокації політичних змін.
Сфера урбаністики в Україні не має єдиної концептуалізації, інституційності і меж. Цей термін використовується для позначення явищ, які по-різному перекладаються буквально з англійської мови: міське планування, міський дизайн, новий урбанізм, міський спосіб життя, міський активізм і міські студії.
Міське планування
Містобудування — це діяльність зі створення і організації збудованого простору міста, використання землі та інших ресурсів. У Радянському Союзі містобудування було залежним від панівної політичної ідеології. Ідеї і норми міських перетворень походили з уявлень про те, як має розвиватися суспільство. Наприклад, у 1930-х роках існувала концепція Соцміста, яку втілили у низці районів різних міст СРСР. Радянська традиція розглядала будівництво як синонім розвитку, а містобудування — частиною архітектури, а не окремою сферою діяльності. І сьогодні в Україні «архітектура та містобудування» є єдиною спеціальністю. У системі організації влади вона представлена департаментами, управліннями чи відділами «містобудування та архітектури» відповідних державних адміністрацій або виконавчих органів місцевого самоврядування.
Західна традиція використовує термін «міське планування» (urban planning). Відмінність між підходами, які застосовують обидві традиції, найкраще можна проілюструвати на прикладі головних документів, які вони використовують: генерального плану та мастер-плану.
Генеральний план є головним містобудівним документом, який визначає використання землі в місті: скільки, де і чого будувати: житла, транспортної інфраструктури, промисловості, послуг, офісів чи рекреаційних зон. Генплан є доволі технічним документом, призначеним для професіонал_ок та органів влади. Він може містити матеріали, які є державною таємницею і недоступні публічно. Генеральні плани розробляють спеціальні проектні інститути, а участь житель_ок обмежується громадськими слуханнями щодо остаточної версії документу.
Читайте також:
«Право на місто»: як громада має брати участь у міському плануванні
Мастер-план — це стратегічний документ з просторовою візією розвитку міста на 15 і більше років. Він містить обмежену кількість цілей і пропонує механізми їхнього досягнення. Це публічний документ, який відповідає на питання, яким буде місто в майбутньому, чого хоче досягти, які проблеми може вирішити, для кого розвивається. Створення мастер-планів зазвичай передбачає залучення різних груп населення вже на ранніх етапах розробки документу.
Міський дизайн
Міський дизайн (urban design) — це проектування зовнішнього вигляду і функцій міського середовища. Міські дизайнер_ки працюють не з внутрішнім плануванням окремих будівель, а публічним простором: фасадами споруд, парками, площами, вулицями, скверами і дворами.
Міський дизайн впливає на людську взаємодію і повсякденне життя. Його використовують для того, щоби зробити міста комфортними для життя, гендерно чутливими або здоровими, адаптувати їх до змін клімату чи консолідувати локальні спільноти. Чарлз Монтгомері у книзі «Happy City» пише, що міський дизайн може зробити людей щасливішими. На його думку, створення багатофункційних (mix-use) вулиць, які будуть використовуватися не тільки як транспортні коридори, заохочуватиме людей проводити на вулиці більше часу та спілкуватися.
Дизайн вулиць може мати як позитивний, так і негативний, як контрольований, так і непередбачений вплив. Наприклад, його використовують для запобігання злочинів, зокрема, зґвалтувань у Делі чи протидії тероризму в Осло. Джейн Джейкобс писала, що у низькоповерхових багатофункційних кварталах мешкан_ки можуть спостерігати за тим, що відбувається на вулиці. Таким чином вони здійснюють неформальне патрулювання, яке запобігає злочинам. З іншого боку, дизайн може поглибити наявні конфлікти. 2012 року у Белфасті в Ірландії команда немісцевих дизайнер_ок спроектувала пішохідний міст між протестантським і католицьким районами. Підйоми до мосту були занадто високими, тому молодь почала використовувати їх як майданчики для кидання каміння і коктейлів Молотова.
Міський дизайн не завжди є партисипативним і активістським. Прикладами низового активістського дизайну в Україні є облаштування парку Наталка та скверу Небесної Сотні в Києві, а також Скверу Гідності у Львові. З іншого боку, нову набережну на Микільській слобідці Києву «подарувала» корпорація «Укрбуд», яка з порушеннями закону будує неподалік житловий комплекс «Сонячна Рив’єра», проти якого боролася місцева громада.
Читайте також:
Благоустрій по-київськи, або Хто і навіщо білить бордюри?
Офіційно міський дизайн в Україні називається благоустроєм. Цей підхід успадкований з Радянського Союзу і орієнтується більше на естетизацію місця, аніж його функціональність. Рішення про благоустрій зазвичай приймаються «згори-вниз» без врахування реальних потреб користувач_ок простору. Основною діяльністю органів влади і комунальних підприємств, які займаються благоустроєм, є видання дозволів і демонтаж реклами та кіосків, прибирання вулиць, очистка доріг від снігу, озеленення, облаштування парків і скверів. Окрім неврахування потреб користувач_ок, благоустрій критикують за шкідливе обрізування дерев і згрібання листя, непотрібну побілку стовбурів і бордюрів, а також неефективне використання коштів, наприклад, на висадку однорічних квітів чи проведення конкурсів плавучих клумб і топіарних скульптур.
Новий урбанізм
Новий урбанізм (New Urbanism) — це один з підходів до організації простору міста, який виник у Сполучених Штатах 1980-х років у формі низового активізму проти субурбанізації. Масовий переїзд людей у передмістя у 1970-х роках призвів до занепаду історичних центрів, зменшення щільності міст і збільшення автомобільної залежності.
Новий урбанізм закликав повернутися до традиційного планування районів (traditional neighborhood development, TND). Воно передбачає видиме розділення на центральну і периферійну частини: зменшення щільності забудови в напрямку периферії, а також розміщення площі, парку або іншого публічного простору в центрі поселення. В рамках цього підходу вулиці мають утворювати взаємопов’язану мережу. Пріоритетом є громадські будівлі і публічні простори. Район створюється з урахуванням того, щоби в ньому жили люди з різним доходом і культурним бекграундом, які є не просто сусід_ками, а спільнотою.
Новий урбанізм передбачає транзитно-орієнтовано планування (transit-oriented development, TOD). Це означає, що школи, лікарні, магазини, дитячі садочки та інші важливі інфраструктурні об’єкти мають бути розміщені в 10 хвилинах ходьби від зупинок громадського транспорту. Вулиці мають бути вузькими й організованими в квартали, з достатньою кількістю простору для пішоход_ок і велосипедист_ок. Такий вид планування заохочує користуватися громадським транспортом і збільшує екологічну стійкість району.
Головною платформою для просування і популяризації ідей Нового урбанізму в світі є Конгрес нового урбанізму (Congress for the New Urbanism). Його заснували один з розробників ідеї транзитно-орієнтованого планування Петер Калторп (Peter Calthorpe), а також Андре Дюан (Andrés Duany). На першому Конгресі нового урбанізму в 1993 році розробили його головний документ — Хартію нового урбанізму (Charter of the New Urbanism).
Новий урбанізм є лише одним з підходів в межах ширшого повороту до створення комфортних і людиноцентрованих міст. Одними з найвидатніших його постатей є американська активістка Джейн Джейкобс, а також данський архітектор Йен Ґел. Вони не є предстани_цями руху нового урбанізму, але мають співзвучні до нього ідеї: використання людського масштабу у плануванні, живі квартали з невисокою забудовою, розвиток громадського транспорту, створення якісних публічних просторів і розбудова компактних міст для людей.
Міський спосіб життя
Прикметник «урбаністичний» використовують також для позначення явищ, пов’язаних з «міським» способом життя (urban lifestyle). Саме в цьому значенні у популярному дискурсі зустрічаються терміни «міський журнал», «міське кафе», «урбаністична вечірка», «урбаністичний фестиваль» та інші подібні. Ці події і явища пов’язані не зі збудованим середовищем міста безпосередньо, а специфічним способом життя у ньому. «Урбаністичні журнали» розповідають про те, як одягаються та куди ходять люди в місті, а «міські кафе» пропонують їжу, яка, на їхню думку, підходить саме міським житель_кам.
Специфіка міського способу життя стала особливо помітною у 18-19 століттях. Під натиском індустріалізації міста почали розростатися як територіально, так і за чисельністю населення. На початку 18 століття у Лондоні проживало близько півмільйона людей, а до середини 19 століття ця цифра збільшилася втричі. Промисловість робила розрив між містом і селом все більш помітним. Міський спосіб життя перетворився на синонім розвитку і прогресу.
Міський спосіб життя пов’язаний з індивідуалізмом і анонімністю соціальних взаємодій. Соціолог Луїс Вірт писав, що його специфіка зумовлена не тільки містом як фізичним простором, де проживає велика кількість людей. На нього впливають також щільність міста, його різноманітність і розмір. Особливістю урбанізму як способу життя є доступ до інфраструктурних і культурних благ: шкіл, лікарень, мистецьких центрів, кафе, театрів, університетів. Розвинений транспорт, який дає можливість жити, працювати і розважатися в різних місцях, впливає на поведінку мешкан_ок міста. Щодня вони контактують з величезною кількістю інших людей: у транспорті, в магазинах, на вулицях, — однак ці контакти є поверхневими, зумовленими самим життям у місті. Глибинні особистісні контакти виникають у містах набагато рідше, ніж у менших, наприклад сільських, спільнотах.
Міський активізм
Міський активізм (urban activism) — це спосіб громадянської участі житель_ок у міському житті та управлінні. Теоретик демократії Ларі Даймонд вважає громадянську участь одним з чотирьох ключових елементів демократії. Виникнення демократії історично асоціюється саме з містом і його публічним простором. Соціолог Річард Сеннет говорить, що самі простори є вторинними — набагато важливіше, що у них відбувається. Площі, парки і вулиці є не лише місцями транзиту і рекреації, а й просторами соціальної взаємодії, де стають можливими політичні акції та протести.
Читати також:
Що таке міський публічний простір
Міський активізм пов’язаний з боротьбою за «право на місто». Філософ Анрі Лефевр, автор цього терміну, описує його як право на творення міської повсякденності і міського простору, право на участь в розвитку міста і апропріацію міського простору для колективних потреб. Прикладами такої боротьби за збереження і повернення публічного простору в містах є виступи проти перетворення Гостинного двору в Києві на торгово-офісний центр або серія протестів Occupy, які почалися з акцій на Волл-стрит у Нью-Йорку.
Антизабудовні протести є однію з найпоширеніших форм міського низового активізму. Часто вони пов’язані зі збереженням зелених зон чи архітектурних пам’яток. Дослідниця Керстін Якобссон пише, що у східноєвропейських країнах такий активізм є відповіддю на часто незаконні містобудівні практики, недоступність житла і соціальні проблеми загалом. Лише протягом останнього року в Києві активно тривають протести, пов’язані з забудовою Совських ставків, розширенням житлового комплексу «Патріотика на озерах» замість створення екопарку Осокорки, будівництвом торгового центру на місці археологічних пам’яток Поштовій площі, а також закриттям кінотеатрів «Кінопанорама» й «Україна».
Читати також:
Мобілізація міських суспільних рухів у Центрально-Східній Європі
Міський активізм може проявлятися у різних формах. До них належать участь у діяльності громадських організацій та ініціатив, складання і підписання петицій, відмова від певних виробів або послуг, участь у громадських слуханнях і обговореннях, організація роздільного сміття у своєму дворі, подання проектів для громадського бюджету і голосування за них, а також багато інших.
Різні активіст_ки можуть захищати інтереси, що суперечать одні одним. Свого часу достатню кількість голосів набрали дві петиції до Київської міської ради, одна з яких вимагала залишити, а інша — забрати Києво-Печерську лавру з користування Московського патріархату. Реакцією на антизабудовні протести стало виникнення протестів будівельни_ць та інвестор_ок. Велосипедний рух і рух автовласни_ць адвокували протилежні рішення щодо обмеження чи збільшення максимально допустимої швидкості руху автомобілів у містах. Активіст_ки є ангажованою частиною громади і їхні погляди не репрезентують потреб та думок усіх мешкан_ок міста. З огляду на це, одна лише активістська позиція не є достатнім критерієм для ухвалення чи відхилення управлінських рішень щодо розвитку міста, які вплинуть на усіх його житель_ок.
Міські студії
Міські студії (urban studies) — це сфера міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є місто. Урбаністика не є окремою наукою, оскільки не має власного наукового апарату, а використовує методи різних наук: географії, історії, економіки, культурології, соціології, антропології, політології та інших. У цьому сенсі міські студії є подібними до гендерних студій.
Дослідження міст спираються на певні теорії та підходи. Сучасна теорія міста бере початок з Чиказької школи соціології. Її представни_ці вивчали просторові закономірності розвитку міста через створення описових моделей. У 1960-х роках у соціальних науках відбувся критичний поворот, в результаті якого предметом міських студій стали процеси міських змін.
Читайте також:
Київ — не новий Берлін. Що таке критична теорія міста
В українській академії міські студії лише зароджуються. З 2015 року при Києво-Могилянській академії діє Центр урбаністичних студій. Час від часу він організовує публічні події, воркшопи чи літні школи. У Київському університеті імені Шевченка міські дослідження проводять на географічному та соціологічному факультетах. 2018 року Київський університет будівництва та архітектури виокремив у своїй структурі Факультет урбаністики та просторового планування, який проводить низку літніх і зимових шкіл. Перша програма під назвою «Урбаністичні студії» відкрилася 2018 року в Харківському університеті імені Каразіна в рамках спеціальності «культурологія».
