В Україні — особливо з 1960-х до 1980-х років — мистецтво монументально-декоративної мозаїки було одним із знакових проявів радянської візуальної культури у публічному просторі. Мозаїчні панно, створені зі смальти і керамічної плитки, прикрашали станції метро, будівлі культурних установ, школи, заводи, автостанції, автобусні зупинки. А участь ми_сткинь, які працювали колективами або бригадами, в оздобленні була невід’ємною частиною кожного нового архітектурного проєкту. Мозаїки виконували не лише естетичну, а й пропагандистську функцію, створюючи образ «ідеального радянського життя», наукового та інженерного прогресу і господарських здобутків. Водночас деякі художни_ці зуміли закласти й інші ідеї в декоративні монументальні композиції — абстрагуючись від соцреалізму через декоративні засоби і пластичні художні рішення, вони говорили про цінності універсального гуманізму або ж національну культуру.
Однак радянська мозаїка лишається складною і суперечливою спадщиною: не лише через ідеологічні мотиви, а часом і через свій занедбаний стан такі об’єкти викликають багато скепсису та знецінення в суспільній свідомості. Більшість творів радянського періоду не внесені до реєстру об'єктів культурної спадщини. А тому статус і стан кожної окремої мозаїки наразі визначається несистемно і спирається на низку факторів: зусилля активіст_ок з реставрації та відновлення, рішення комунальних служб щодо ремонтних робіт, які можуть пошкодити твори, різний ступінь піар-заходів, залучених для тих чи інших об’єктів, втілення так званого закону про декомунізацію на власний розсуд місцевою владою чи наявність приватних інвестицій та зацікавленості нових власни_ць у збереженні можуть вирішити долю тієї чи іншої мозаїки.
У липні 2023 року набув чинності Закон України № 7253 «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який передбачає створення експертної комісії Українського інституту національної пам’яті для ухвалення рішень щодо кожного об’єкта монументальної спадщини. У листопаді 2023-го Український інститут національної пам’яті опублікував збірник рекомендацій «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики», що має допомогти визначити, які об’єкти належить прибрати з публічного простору.
«Важливо зауважити, що усунення з публічного простору нав’язаних імперією маркерів своєї політичної, військової та культурної вищості аж ніяк не є запереченням тих чи інших культурних надбань. І прибирання з публічного простору топонімів чи пам’ятників на честь певних культурних діячів не означатиме зникнення їхнього культурного доробку, який залишатиметься доступним», — йдеться у збірнику. Про те, яким чином буде реалізована ця доступність і куди саме і як буде прибрано пам’ятники, в посібнику не йдеться. А це і є основною проблемою для багатьох творів радянського періоду в публічному просторі, прибирання яких часом перетворюється на нищення без змоги відновлення.
«Боривітер», або деякі мозаїки рівніші за інші
Під час повномасштабного російського вторгнення культурна спадщина зазнала додаткового удару: багато мозаїк, які опинилися в окупації, було помітно пошкоджено або геть зруйновано. Дві з найбільш видимих у медіа — «Дерево життя» та «Боривітер», створені групами ми_сткинь-шістдесятни_ць у Маріуполі, зокрема за участі Алли Горської. Обидві втрачені без можливості відновлення. У суспільному дискурсі втрати засуджуються, зважаючи на історію нищення Маріуполя російською армією у 2022 році й активну популяризацію постаті художниці-шістдесятниці Алли Горської в медіа (зокрема нещодавню тематичну виставку в Українському домі, присвячену їй) в останні роки.
Тут має бути галерея № 1
У 2025 році мистецька група 3atyrka за ініціативи проєкту UkraineWOW та фінансування Rozetka змогли відтворити мозаїку «Боривітер» як мобільну композицію з рухомих панелей і продемонструвати її спершу в центрі Києва, а згодом у Лондоні. Як говорить художниця Анастасія Лелюк, одна зі співзасновниць 3atyrka та керівниць проєкту відтворення, перезібрання «Боривітру» дозволяє сьогодні «переосмислити монументальну техніку».
Консенсус довкола цінності «Боривітру» визначається руйнівними діями окупантів. Водночас мозаїки, які пережили повномасштабне вторгнення, можуть бути зруйновані самими україн_ками — внаслідок ремонтних дій, без великої уваги суспільства. Так сталося з мозаїкою в Макарові, яка збереглася на фасаді зруйнованого внаслідок воєнних дій магазину та після деокупації Київщини була демонтована перфоратором будівельної команди, яка працювала над відновленням споруди.
Варто зазначити, що якість виконання, а також художня цінність тієї чи іншої мозаїки не є однаковою, а залежить і від авторської групи, і від складності техніки, і від унікальності сюжету. Корпус монументальних творів в Україні потребує комплексної експертної оцінки, яку мала б ініціювати влада на державному та міському рівні, — натомість це питання наразі стало турботою активіст_ок і незалежних дослідни_ць.
Якщо не держава, то хто?
Хоча мозаїки мають потенціал стати культурною особливістю України і частиною нашого туристичного іміджу, на жаль, використання цього потенціалу не є частиною стратегічних планів на державному рівні — попри те, що деякі державні інституції звертаються до мозаїк для презентації України у світі. Так, у 2022 році Український інститут представив у Європі та Великій Британії аудіовізуальну роботу «Discover Ukraine: Bits Destroyed», яка демонструє 56 монументальних мозаїк 1960-х–1970-х років українських ми_сткинь, включно з роботами Алли Горської, Григорія Пришедька, Галини Зубченко, Ади Рибачук і Володимира Мельниченка.
Попри те, що дискусія довкола радянської спадщини почалася ще у 2014 році на тлі подій Революції гідності, ініціативи з відновлення, збереження та дослідницького переосмислення виходять у своїй більшості з кіл активіст_ок і культурної спільноти, а не від міських урядів. За останні понад 10 років в Україні діяли різні культурні ініціативи та проєкти, які займалися дослідженням мозаїк — проєкт фонду ІЗОЛЯЦІЯ Soviet Mosaics in Ukraine працював з 2013 року над дослідженням, картографуванням, фіксацією і музеєфікацією радянських мозаїк по всій країні. Група ми_сткинь «ДЕ НЕ ДЕ» займалася переосмисленням радянського доробку в сучасному контексті через виставкові проєкти та дослідницькі експедиції. Серед друкованих видань варті уваги фотоальбом Євгена Нікіфорова Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, виданий «Основами», та книга «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90» видавництва IST Publishing, присвячена наївним мозаїкам. Важливу роль відіграють і блоги — Ukrainian Modernism Дмитра Соловйова, Chernihiv Monumentalism, «ісус любить мозаїки», активіст_ки та дослідни_ці Леонід Марущак, Олена Борисова, Макар Поліщук та інші.
Одні з таких представниць суспільства, небайдужого до українського спадку радянського часу, — художниця Інга Леві та блогерка Ельміра Еттінгер — представниці багаторівневих підходів: від фізичного відновлення мозаїк до популяризації та активізації суспільної цінності цих творів сьогодні і до створення нових мозаїк. Mistosite поспілкувався з обома авторками про їхнє бачення ситуації з монументальною спадщиною сьогодні.
«Зберігати треба все, а потім розберемося»
Ельміра Еттінгер — активістка, дослідниця та популяризаторка радянської архітектури і монументального мистецтва, авторка блогу МАМА МОДЕРНІЗМУ.
Як особисто для вас почалася тема радянської спадщини, з чого почався ваш інтерес і блог?
У 2016 році, прогулюючись Києвом, я натрапила на лікарню академіків НАН на Вознесенському узвозі. Зараз її вже закрили вентфасадом, а тоді вона, наче виросла з дерев узвозу, вражала своєю масштабною бруталістською архітектурою. Її велич і відстороненість зачарували мене. Потім я звернула увагу на Будинок одягу, на недобудований корпус Карпенка-Карого й замислилася: чому ця архітектура настільки відрізняється від тієї, яку ми звикли бачити і яку, наприклад, у шкільній освіті подають як зразок краси? Чому вона водночас така відсторонена й велична?
Я почала досліджувати й фотографувати — Бібліотеку Вернадського, бібліотеку КПІ, корпуси КНУ на ВДНГ. Це був постійний стан захоплення масштабом і сміливими рішеннями архітектор_ок тих часів. Адже це була епоха експерименту, яку відкрили нові можливості будівельної індустрії.
Паралельно почалися руйнівні процеси: забудова довкола «Тарілки» Юр’єва, знесення «Квітів України», утеплення та спотворення інших споруд. Монументальне мистецтво завжди йшло поруч з архітектурою — існувало поняття синтезу мистецтв, коли художни_ці й архітектор_ки працювали разом. На мою думку, неможливо любити архітектуру й не любити монументальне мистецтво. І коли зникає те, що любиш, неминуче починаєш думати, як можна його врятувати.
Якось я приїхала до Львова, щоб досліджувати місцевий модернізм. Я фотографувала, вивчала будівлі, шукала старі джерела й імена автор_ок. У мене був альбом «Львівщина», виданий «Мистецтвом» у 1984 році, де була світлина мозаїки на фасаді будівлі видавництва «Вільна Україна». Коли я прийшла туди, побачила лише окреслення цієї мозаїки графітовим олівцем й сліди перфоратора — її знищили. Я забила на сполох, і в ЗМІ розгорівся скандал, адже автор панно, Богдан Сойка, свого часу постраждав від радянського режиму.
З 2019 року мозаїку внесли до переліку цінних об’єктів. Власник будівлі спершу виправдовувався, що він, мовляв, «благородний декомунізатор», бо панно зображувало Радянський Союз, а в руках дівчини на мозаїці була книга зі словом «Ленін». Насправді цей напис прибрали ще під час першої хвилі декомунізації, тож це була відверта неправда. Просто на місце мала заїхати модна, фешенебельна клініка, якій стара «совкова» мозаїка не пасувала. Після розголосу власника зобов’язали за власний кошт відновити панно.
Після цього Львівська міська рада вирішила позначати мозаїки, які вважає цінними, спеціальними блакитними щитами. На них написано «об’єкт культурної спадщини», а не «пам’ятка культурної спадщини» — тобто вони ще не внесені до офіційного переліку пам’яток. Але навіть так ці щити психологічно спрацьовують як захист.
Так я почала висвітлювати подібні проблеми у соцмережах. Наступним став випадок з порятунком творів Олександра Міловзорова, який оздоблював станції метро «Олімпійська» та «Тараса Шевченка». Нам тоді вдалося врятувати його керамічні роботи й організувати виставку, присвячену монументальній спадщині Міловзорова, разом із дослідницею Оленою Борисовою, з якою ми й дотепер співпрацюємо.
Як ви працюєте зі спільнотою? У блозі у вас є популяризаторський контент, який розповідає про спадщину, інтерв'ю з автор_ками, але є також і відео, де ви показуєте, як реставруєте окремі об’єкти. З чого почався процес створення спільноти?
Разом з Оленою Борисовою ми заснували громадську організацію «Спілка дослідників та реставраторів творів монументально-декоративного мистецтва і архітектури». Ми створили її, щоб ефективніше працювати з запитами, надсилати офіційні листи до державних і міських установ.
Якось зі мною познайомився тоді ще 17-річний Макар Поліщук і запропонував очистити скульптурну композицію Любові Муравйової «Казка» (1974) на Виноградарі, на території дитячого садка. Починаючи з нульових, комунальни_ці регулярно фарбували її, на їхню думку, «облагороджуючи». Їм здавалося, що пастельні відтінки та глазур недостатньо яскраві, тож вони покривали скульптуру масляною фарбою. Ми зібрали кошти для Макара на розчин для зняття цієї фарби.
Тут має бути галерея № 3
Влітку ми вирушили групою друзів очистити й законсервувати ще одну роботу Муравйової — «Ніч Купала» біля Синього озера, а згодом почистили від грибка та бур’яну її скульптуру «Літній день». Так почалися наші «вилазки»: бачимо об’єкт — треба почистити. Це, по-перше, прояв опіки, а по-друге — спосіб боротися з аргументом, що радянська монументалістика «виглядає погано, занедбана й стара, отже, її можна знести». Проблема не в самій скульптурі, а в тому, що за нею ніхто не доглядає. Коли відновлюєш — вона знову виглядає як нова.
Міфів, збудованих навколо нашого мистецтва радянського періоду, дуже багато. З ними треба боротися, бо інакше люди почнуть нищити цю спадщину. І тоді виникає питання: що красивого залишиться, наприклад, на Троєщині, якщо прибрати бетонні фонтани?
Як ви знаходите кошти на ці процеси?
Усе це ми робимо виключно завдяки краудфандингу — через збори в Instagram. Я ще жодного разу не подавалася на грантові програми і навіть не уявляю, щоб Троєщинська районна рада виділила кошти на очищення скульптур. Люди дуже підтримують — згодом до нас почали долучатися й деякі бізнеси. Наприклад, Love Mosaics створили набір «Каштан», половина вартості якого йде на наші потреби. А кафе «Альтруїст», розташоване поруч із художньою студією Осташинського, протягом двох місяців готувало благодійний сніданок, кошти з якого теж надходили у наш фонд.
Тут має бути галерея № 4
Бізнес ми залучаємо передусім для відновлення мозаїк, адже це дуже складний і дорогий процес. Якби люди знали справжню вартість таких робіт, вони, можливо, двічі подумали б, перш ніж щось нищити. Для бізнесу ж це не тільки благодійність, а й приклад підтримки важливих для міста ініціатив.
Ви вважаєте, що необхідно зберігати всі без винятку приклади монументального мистецтва й архітектури радянського періоду. Водночас чимало людей переконані, що не все, що тоді будувалося, було якісним: є типові проєкти з дешевих матеріалів, зупинки з доволі грубою мозаїчною кладкою. Чому, на вашу думку, варто зберігати абсолютно все?
Мені здається, нічого більш дешевого, ніж те, що встановлюють у межах «великого будівництва» замість знищених мозаїчних зупинок, просто немає. Біля сіл мозаїчні зупинки зазвичай відображають те, що характерне саме для цього місця. А коли потрібно «освоїти» кошти чи створити видимість бурхливої діяльності, стару зупинку зносять, ставлять нову будку, обшиту вагонкою, — і ніби щось зробили.
Архітектор_ки часто оцінюють з власної позиції: отримавши якийсь об’єкт, їм хочеться показати, які вони талановиті та майстерні, якось себе виразити. Але вони не мають на це права, якщо йдеться про чужу роботу. Самовиражатися варто на власних проєктах, там, де можна створювати щось із нуля.
Мої колеги-дослідни_ці також погоджуються, що зараз потрібно зберігати все без винятку, особливо у випадку монументального мистецтва, а вже потім вирішувати, що з цим робити.
Що, на вашу думку, зараз є найбільшою перешкодою для збереження монументального мистецтва? Що на рівні міста можна зараз зробити для збереження спадщини?
Якщо коротко про архітектуру, то головна перепона тут — корупція. Від того, скільки «занесуть» у департамент, залежить навіть те, чи знайдуть паспорт об’єкта, чи «не знайдуть». Щодо монументального мистецтва — нещодавно Київрада оголосила про створення робочої групи, яка має скласти перелік пам’яток монументальної спадщини. Але, схоже, не вистачає ресурсу, експертизи чи, можливо, совісті, щоб цю роботу довести до кінця — створити список і розіслати його у всі районні адміністрації та департаменти освіти (особливо коли йдеться про школи та їхнє утеплення). Має бути чітке розпорядження: якщо на фасаді є мозаїка, утеплювати його не можна. Потрібно шукати альтернативні рішення.
У Львові такий перелік уже склали — більшість мозаїк тепер позначені спеціальними щитами. У Києві ж одна зі структур Київради розіслала в районні адміністрації прохання самостійно створити такі списки. У результаті туди потрапили навіть мурали та об’єкти з сумнівною художньою цінністю.
Якщо говорити про культурні інституції, про музеї, чи можуть вони якось включитися в цей процес?
Як установи, музеї можуть давати експертні оцінки та рекомендації. Наприклад, ми мали розмову з Музеєм авіації щодо необхідності зафіксувати пам’ятки, які вшановують науково-технічний прогрес україн_ок у радянський час. Йдеться, зокрема, про літаки на в’їздах у міста чи пам’ятники, присвячені інженер_кам і науков_ицям.
Візьмімо випадок з Одеською обласною адміністрацією, яка ухвалила рішення демонтувати пам’ятник Валентину Глушку. На якій підставі? Глушко народився в Одесі, відсидів разом із Корольовим у в’язниці, а потім, як і Корольов, працював у Росії над ракетною технікою, зокрема розробляв реактивні двигуни. Попри це, він залишається українським вченим.
В облраді ж пояснили демонтаж тим, що Глушко мав два ордени Героя Соцпраці. Але такий аргумент — це, фактично, відкриття скриньки Пандори: адже, наприклад, авіаконструктор Антонов також мав ці ордени. І якщо йти за такою логікою, можна наробити чимало біди. Саме тому музеї здатні відігравати важливу роль у врегулюванні таких питань і запобіганні поспішним рішенням.
Якщо говорити про процес вписування української радянської спадщини в сучасний контекст — і урбаністичний, і культурний, і національний, — яке ваше бачення того, як побудувати державну стратегію щодо цього? Як ви бачите, яка може бути модель вписування конфліктної спадщини в сучасність?
Це дуже складна тема. Закон про декомунізацію потребує уточнень, адже зараз він залишається сірою зоною, яку кожен трактує на власний розсуд. Наприклад, у Вінниці «Нова пошта» закрила й фактично знищила мозаїку у своєму відділенні. Коли я підняла скандал, вони довго радилися і врешті відповіли через піар-відділ, що це була «радянська» мозаїка, а вони зроблять нову в «українському стилі». У Львові власник приміщення знищив мозаїку з написом «Ленін» на книжці — теж «на виконання закону про декомунізацію». А на зустрічі в Музеї авіації я почула історію про те, як у одному селі на хвилі декомунізації місцева влада знесла… пам’ятник Шевченку.
Я вважаю, що такі рішення мають ухвалювати компетентні люди, які не скажуть: «Це старе — треба знести». На мою думку, з якою багато хто може не погоджуватися, будь-який твір цього періоду треба не нищити, а маркувати — табличками, поясненнями, контекстом. Розповісти, що це таке, чому воно тут з’явилося, що є проблемним у зображенні, як це трактувалося тоді і як ми сприймаємо його зараз. Це додасть більше освітньої та виховної цінності, ніж коли ми просто виключаємо об’єкт із тканини міста. У кожному такому творі є кілька рівнів — ідеологічний, історія автор_ки, художні особливості — і все це варто досліджувати. Так, під час війни, коли ці символи можуть тригерити, це непросто.
Якщо міський уряд боїться популізму активіст_ок, їм варто подумати, як балансувати суспільну думку, а не просто піддаватися тиску. Часто урядов_иці побоюються, що «люди з вилами» прийдуть під Київраду вимагати змінити шрифти на станціях метро. Але потрібно розуміти: раніше за монументальні твори платили величезні кошти — зокрема 2% від будівельного бюджету йшло саме на оздоблення. Це дозволяло прикрашати будівлі, а художни_ці мали постійні замовлення. Сьогодні це не обов’язкова норма, а лише приватні ініціативи. Рівень художньої експертизи теж змінився — і ми бачимо це на прикладі нових пам’ятників на честь загиблих воїнів, яка це комплексна тема.
«Все, що можна захистити, захищається не через державні інструменти, а через тиск»
Інга Леві — художниця, активістка з відновлення мозаїчного комплексу АРВМ (Ади Рибачук і Володимира Мельниченка) на Київському автовокзалі та фонтанного комплексу біля Палацу дітей та юнацтва у Києві.
Як ти почала займатися монументальним мистецтвом і з чого для тебе почалася історія зі збереженням мозаїк і монументальної спадщини?
Я певний час просто цікавилася архітектурою, містом, монументальним мистецтвом. Але справжня залученість почалася у 2018 році. Я щойно повернулася до Києва з подорожі, і мені почали надсилати повідомлення: «Руйнують фонтан біля Палацу дітей та юнацтва — робота Ади Рибачук і Володимира Мельниченка!». Я — племінниця Олександра Галинського, який багато років дружив з Адою та Володимиром, тож одразу зателефонувала йому. Він мене заспокоїв: це не руйнація, а відновлення. І додав, що Володимир Мельниченко хотів би бачити мене своєю представницею на цих роботах. Я ніколи не мала такого досвіду, але, чесно, хто я така, щоб відмовити Володимиру Мельниченку?
На той момент я займалася графікою та живописом, але ніколи не вчилася монументального мистецтва і не працювала з великими об’єктами чи публічним простором. Ми почали з відновлення бетонних фігур, а потім перейшли до мозаїки. Спершу нас навчав Костянтин Павлишин, викладач майстерні мозаїки та вітражу в НАОМА. Через місяць він раптово помер, і навчання продовжила його дружина, професійна мозаїстка Марія Павлишина (тепер Марія Лубинська).
Разом зі мною працювали волонтер_ки: хтось — студент_ки Костянтина, хтось — мої друзі та колеги з Академії, які вчилися на «монументалці». Були й люди, далекі від мистецтва, але ми всі вчилися мозаїчної техніки просто на місці — хтось із нуля, хтось із базовим досвідом. Нам пощастило, що кладка тут була нескладна — переважно кольорові площини. Це виявився ідеальний об’єкт для навчання.
Тут має бути галерея № 6
Чия це була ініціатива — відновлювати фонтан? Після нього ти продовжила процес з відновленням мозаїк АРВМ — була залучена активно у відновлення мозаїк на автовокзалі. Тоді це був досить відомий кейс. В автовокзалі це були приватні інвестиції, тому що весь вокзал приватизувався, і реставрація стала частиною відновлення всього простору.
Відновлення фонтану — ініціатива Палацу дітей та юнацтва, який перебуває у власності міста. Цікаво, що ще у 90-х роках фонтан хотіли знищити, засипати і зробити на його місці газон. Тоді сталася легендарна історія: Ада вийшла й, розкинувши руки, буквально стала перед ним, не дозволивши цього зробити. Саме адміністрація Палацу згодом усвідомила, що до реставрації необхідно залучити автора. І це важливий момент, адже в Україні так чинять далеко не завжди, навіть коли йдеться про відновлення об’єктів. Для прикладу, у випадку з київською «Тарілкою» Флоріана Юр’єва влада чинила опір будь-якому діалогу з автором.
Повертаючись до автовокзалу, це був уже приватний проєкт — новий власник хотів перебудувати автовокзал. Коли виникла ідея, що треба залишити мозаїки та ще й долучити знову Володимира до контролю над тим, щоб усе було відновлено?
Тут трохи інша історія. На той момент уже існував фонд АРВМ, створений після відновлення фонтану. Він стежив за подіями навколо спадщини митців і знав, що автовокзал планують передати у приватну власність. Фонд лише чекав на момент, коли стане відоме ім’я нового власника. Коли це сталося, фонд зв’язався з його представниками та повідомив, що в будівлі автовокзалу зберігаються цінні об’єкти монументального мистецтва. Спершу не було позитивного відгуку. Але згодом, коли з’явився архітектор із конкретним проєктом реновації, він поцікавився, що це за об’єкти, і висловив бажання зберегти їх, навіть інтегрувати у свій інтер’єрний проєкт. Водночас власник поставив умову: фонд має власними силами відновити мозаїки, адже їхній стан після 60 років експлуатації, особливо в 1990-х, був катастрофічним. Ми з командою сиділи в майстерні, обговорювали, що робити далі. Тоді я сказала: ми вже зробили це одного разу, тож зробимо ще раз — будемо працювати як волонтер_ки.
Від власника, від їхньої команди був хоч якийсь бюджет?
Власник погодився зберегти монументальне оздоблення, коли дізнався про його цінність, за умови, що мозаїки будуть відновлені. Ми з фондом погодились, я була готова працювати як волонтерка (як мозаїстка та кураторка мозаїчних робіт). Та власник виділив кошти на роботу реставратор_ок, яких ми запросили.
Виходить, на тому етапі пощастило, що архітектор, який займався проєктуванням, принципово визнав цінність мозаїк і включив це у свій проєкт.
Так, Іван Маргітич.
А як Володимир Мельниченко взагалі поставився до цього процесу? Яка була його роль, участь у цьому процесі роботи?
Звісно, він тішився. Проте йому дуже хотілося відновити саме Стіну. Він надав матеріали, бо в нього були залишки плитки, яку вони використовували тоді на автовокзалі.
Один раз він просто приїхав і широким жестом, пензликом на патику намалював нам пластику та композицію колон, на яких не було мозаїки і фото яких не збереглося. А далі довіряв нам у тому, що ми вирішимо, — так там зʼявилися кілька новостворених сюжетів на колонах. Усі роботи тривали з лютого по червень — це досить швидко, однак нам вдалося залучити близько 200 волонтер_ок. Це величезна організаторська робота, якою займався фонд. Роботи були розділені на реставраційні та мозаїчні, я керувала саме мозаїчною роботою.
А як тоді збирали команду волонтер_ок? Ти пам'ятаєш, через які канали чи яким чином долучалися люди?
У якийсь момент, після того як ми малою групою виконали підготовчі роботи, ми зробили оголошення через фонд та власні соцмережі. Поступово почали долучатися знайомі, а згодом і знайомі знайомих. Зрештою це сподобалося і власнику, адже він отримав вигоду, на яку навіть не розраховував.
Тут має бути галерея № 5
Яка, на твою думку, роль спільноти і громадського тиску у збереженні цих мозаїк? Ти активно слідкуєш і долучаєшся до різних активістських ініціатив, які стосуються збереження монументального спадку в Києві. Десь з 2015 року почалася дискусія про публічний простір і проблемність радянського спадку, особливу роль відіграв так званий Закон про декомунізацію, розпочавши фактично війну за пам'ятники, за доступ до мистецтва у місті.
Звісно, ситуація сильно змінилася з повномасштабною війною, вже ми самі закриваємо пам'ятники від пошкоджень, створюючи перепону на шляху доступу до публічного мистецтва. Мені здається, що ті небагато популяризатор_ок, які в цей час працювали над поширенням знань про монументальну спадщину радянського періоду, змогли багато змінити: і Дмитро Соловйов з «Українського модернізму», і дослідниця Олена Борисова, і Ельміра Еттінгер. На рівні міських урядів ставлення не дуже змінилося, вони як були пасивні, так і лишилися. І системні проблеми не вирішилися. Як було в департаменті пара людей, які займаються описом і надаванням статусів, так і є, рештою займаються активіст_ки. Все, що можна захистити, захищається не через державні інструменти, а через тиск. Багато проблем вирішилося б наявністю музею пропаганди, наприклад. Я ще у 2019 році чула про ідею створення цього музею від Євгена Мушкіна, директора ВДНГ, і тішуся, що вони роблять кроки в цьому напрямку, бо наявність цього музею вирішила б купу питань щодо того, як бути з суперечливими пам'ятниками. Бо так, звісно, деяким не місце в публічному просторі, але коли комунальни_ці приїжджають і спилюють пилою ці скульптури і здають на металобрухт або скидають у сміття — це абсолютно дикий підхід. Виникає когнітивна суперечність: коли у 2022 році в Маріуполі окупанти знищили мозаїку групи ми_сткинь «Боривітер», ми одностайно визнали це злочином, а тут, на місці, комунальни_ці чинять те саме — зрізають ці мозаїки.
Мозаїку як форму, як жанр неможливо зробити самостійно, вона вимагає не лише колективу художни_ць, це вимагає співпраці між інституціями, тому що це і про простір, закритий чи відкритий, і про дозволи, і про кошти... Тобто воля, ініціатива має бути не лише в ми_сткинь. Як ти бачиш зараз можливості для появи нових мозаїк?
Приватні гроші з’являються частіше, і сама ідея інкорпорації художнього фактора в комерційні простори стала більш популярною. Наприклад, Alterra Group замовили мозаїку для своїх проєктів в Українці і ще одну в Татарові. Мені здається, це такий перший випадок саме з мозаїкою, і не реставрація, не волонтерство, а нормальна робота монументаліст_ок.
У Любліні я працювала з міською інституцією культури, яка замовила мені мозаїку, аби знову інтегрувати цей формат у міський простір, відновити традицію синергії міського простору та монументального мистецтва, бо у Польщі теж є багато мозаїк періоду ПНР. Вони запропонували мені місце, яке має свій історичний контекст, на основі якого я зробила ескіз. Тобто це site-specific мозаїка. Як на мене, це ідеальний підхід — я б дуже хотіла, щоб у Києві якась культурна інституція міста замовила роботу з історією міста у ми_сткинь.
Що можна зробити на рівні міста, музею, громади для збереження саме мозаїк?
Взагалі, є дуже простий спосіб — додати до кожного монументального об'єкта табличку з підписом (назва, рік створення, автор_ки, розповідь). Це точно додасть цінності цим об'єктам в очах громади, суспільства. І це має додати безпеки цьому об'єкту. Знову ж таки, у Польщі майже кожна мозаїка має табличку, яка розповідає про неї. У Києві це ніби щось з області фантастики, хоча це доволі просто виконати. У нас є дані про більшість мозаїк, які є в київському просторі. Тобто потрібно зробити бриф, розробити спільний дизайн, вибрати матеріал і встановити таблички. Не всі з цих мозаїк є пам'ятками, це теж можна відмічати. Окремо значок, що це пам'ятка, окремо інформаційна табличка. Нічого не завадить поставити інформаційну табличку без наявності охоронного статусу.
Чи важливо нам робити критичний аналіз, які зразки кращі, а які не дуже? Чи нам на цьому етапі варто все маркувати червоним прапорцем?
Як на мене, варто все маркувати. Будь-яка, навіть наївна мозаїка має цінність. Люди не уявляють, скільки насправді це потребує зусиль. Тому всі треба охороняти, за це, наприклад, свого часу боровся Леонід Марущак, аби всі зупинки «пакетом» були захищені від комунального свавілля. У якийсь момент мозаїка стала певною візуальною візитівкою України. Також на зупинкових мозаїках найчастіше зображені якраз народні національні мотиви і мало радянської символіки. В таких об’єктах художни_ці мали більше свободи.
Ще одна зі стратегій збереження мозаїчної спадщини — продовження традиції або школи, але в нових формах і з новими сенсами.
Редакційна примітка: Ми не поділяємо політичних висловлювань, які могли лунати на сторінках, асоційованих з Ельмірою Еттінгер. Водночас вважаємо її активізм, спрямований на збереження української радянської спадщини, важливим внеском у ширшу дискусію про місце цього спадку сьогодні та в майбутньому. Ми розуміємо, що погляди людей змінюються, а обговорення навколо декомунізації триває і включає різні позиції дослідни_ць щодо цінності об’єктів, які несуть в собі ідеологічне навантаження. Попри це, ми вважаємо важливим залишати простір для різних думок про спадщину, зберігаючи повагу до свободи висловлювання.
Ми підготували цю публікацію у межах проєкту «Лабораторія доказового відновлення і згуртованості», що виконується за фінансової підтримки Програми Matra Королівства Нідерланди.
