У книжці «Луцьк. Тисяча років життя та історії» видавництва «Віхола» Олександр Котис не просто змальовує основні віхи історії Луцька – він знайомить нас із життям міста за різних часових періодів і тими, хто творив його сучасний ландшафт. Стартуючи в центрі Луцька, автор проводить нас вуличками міста, балансуючи поміж легендами й історичними фактами. Ми публікуємо уривок, присвячений окольній частині замкового комплексу Луцька.
Окольний замок
Якогось вечора я прогулювався невідомими вулицями Луцька, дивувався чи не кожному куточку, пробував брати на камеру цікаві ракурси. Літнє вечірнє сонце додавало теплих жовтих барв. Просвічене ним листя ніжно бриніло на ледь відчутному вітерці.
Я блукав біля костелу єзуїтів. Південний фасад колегіуму з його розкішними ризалітами манив до себе. Я вирішив пролізти в дірку в паркані, щоб наблизитися, зробити нормальні фото й дотикнутися. Ризаліти справді бомбезні. Що ж воно таке? Як їх використовували? Чому така гарна архітектура схована за хащами і ніхто тут не ходить?
Я блукав поміж ризалітами, торкаючись пальцями полущеної фарби на стінах. Аж раптом переді мною постала вежа. Це справжній замок! Тобто це четверта вежа замку? Я дістав свій Canon 350D і зробив серію послідовних кадрів, щоб потім на комп’ютері зліпити їх у панораму. Так і вийшло те знамените фото, про яке мені завжди казали, що то ніякий не Луцьк. Хіба що Польща чи Італія. Так відбулося моє перше знайомство з Окольним замком і його єдиною збереженою до наших днів вежею Чорторийських.
Вежа Чорторийських — одна з чотирьох веж великого замкового комплексу в Луцьку. Вона розширює горизонт самого поняття «луцький замок», додаючи стандартному його баченню значно більшої території та історичної перспективи. Адже це збережений фрагмент Окольної частини замкового комплексу, який за розмірами в кілька разів перевищував звичний нам замок.
З цим замком у Луцьку склалася дивна ситуація. Він наче існує, але водночас малопомітний. Він ніби розчинився в міській забудові. Щоб його виявити, треба уважно придивитися до вигину деяких вулиць, знаючи, що якісь їхні споруди входили до системи укріплень Окольника. Тому твердиня мала вигляд не замку зі стінами та вежами, а ряду забудови з невеликим вкрапленням оборонних стін та веж.
Сучасна Кафедральна вулиця має відгалуження, яке ніби оперізує давні мури Окольника. Крайні фасади будівель пам’яток монастиря бригідок, колегіуму та костелу єзуїтів, кафедральних споруд Луцької дієцезії стоять там, де колись були мури Окольного замку. Тому найкраще цей замок проглядається з висоти пташиного польоту: дуже добре видно округлу конструкцію стін на мапі старого міста. Тоді чи є сенс говорити про Окольний замок у наш час як такий?
Є! І свідчення цього— єдина збережена його вежа, відома як вежа Чорторийських. Біля неї в обидва боки розходяться фрагменти збережених високих мурів із готичною орнаментною кладкою.
З 2021 року це місце відродилося. Тут провели реставраційні роботи, а також дослідили й відкрили досі невідомі підземелля. Мені пощастило бути учасником тих подій. Завдяки нехай і дуже незначному, але вкладі у процес реставрації та відновлення підземель я пізнав це місце не лише через дотик, фотографію і текст. І це дуже цінно.
Підземелля Окольного замку мають складну структуру. Вони тягнуться і з’єднують більшість споруд, які своїми фасадами замістили мури Окольника. До уваги туристів кількарівневі розгалужені підземелля під колишнім костелом єзуїтів. Вони поєднані із підземеллям колегіуму. А від останніх можна потрапити й під вежу Чорторийських. Далі, у напрямку монастиря бригідок, також є хід, але він поки не досліджений. З іншого напрямку є підстави говорити про хід від єзуїтів до кафедральних споруд. Під ними також є підземелля, але власне сам короткий перехід ще не відкритий.
У підземній частині відкрили музейний простір, який став новою культурною точкою. У музейному просторі є шолом віртуальної реальності, який перенесе вас у часи середньовіччя в ролі оборонця замку. Голограма привида, зроблена на основі реальної історії, занурить у тонкий світ відносин людей минулого. А ще увагу привертає цифровий макет замків на touch screen екрані з клікабельними об’єктами. Макет дає змогу побачити замки в різні історичні періоди й власноруч зробити навігацію територією та забудовою замків. І звісно, це екскурсії залюблених у свою справу людей. На сьогодні, навіть у часи війни, тут багато відвідувачів, спраглих до пізнання підземного Луцька, його єзуїтської історії, а також Окольного замку. Блукати замковими підземеллями на екскурсіях у Луцьку можна не одну годину. Та й сам Окольник цілком заслужено почав повертатися в життя міста із забуття.
Дві луцькі твердині— Верхній та Окольний замки— завжди розвивалися синхронно і територіально утворювали єдиний оборонний комплекс. Луцьк зародився на острові серед річок та боліт, і перші його дерев’яні укріплення, які слугували для оборони, стали прообразом майбутнього мурованого замку. Дерев’яний дитинець існував із Х–ХІ століть. Він був резиденцією князя. Посередині укріпленого острова стояла церква Івана Богослова.
У ХІІІ столітті місто завоював татарський хан Куремса, який звелів розібрати ці дерев’яні укріплення. Острівний Луцьк довгий час був без оборони. Укріплення відновили значно пізніше— приблизно на початку XIV століття.
Поряд із замком на острові утворилося так зване Окольне місто, де проживала решта населення. Ця територія була обнесена дерев’яними укріпленнями. Вони складалися з городних та оборонних веж. Городнями називали фрагменти стін між вежами, які складалися з окремих дерев’яних брусів. З розвитком Луцька і зростанням кількості населення територія Окольного міста чи замку стала місцем поселення привілейованих мешканців— наближених до князя урядовців, духовенства, канцеляристів тощо. А власне міське населення перейшло за межі Окольного замку. Саме в найбільш укріпленій частині острівного Луцька працювали установи адміністративного керівництва князівством. За часів Любарта в луцькому замку, який складався з верхньої і окольної частин, зосередилися церковні, законодавчі, виконавчі, судові органи управління Волинським князівством. Від XIV століття Верхній та Окольний замки стали таким собі «урядовим кварталом».
Венеційський дипломат і мандрівник Амброджіо Контаріні в 1474 році вирушив із Венеції в Персію. Шлях мандрівника проліг через Волинь. Венецієць відвідав Луцьк, Житомир, а також коротко описав дорогу між цими містами. У книзі його спогадів є короткий опис луцьких фортифікацій.
«20 березня виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля; до 23 числа їхали ми весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк; місто те має досить гарну, хоч і дерев’яну фортецю. Тут ми залишилися до 24 числа, побоюючись за себе через два весілля, бо всі там були п’яні, а в такому стані люди небезпечні. Тут не п’ють вина, але вживають напій із меду, набагато міцніший за вино»,— писав Контаріні, який ще встиг побачити дерев’яний Окольний замок.
Обороноздатність луцьких замків була не надто високою. 1500 року місто спалила п’ятнадцятитисячна орда. Багато людей потрапило в неволю чи загинуло. Через два роки ординці знову пограбували місто. Великий литовський князь Олександр тимчасово звільнив Волинь від податків, щоб місцеве населення відновилося після татарських нападів. У ці роки почалася масштабна реконструкція та укріплення Окольного замку. Головне, що дерев’яні прясла (відрізки стін між вежами чи іншими архітектурними елементами) замінювали на цегляні, вимуровували вежі.
Відповідно до давніх звичаїв замкової повинності будівництво й утримання Окольного замку забезпечувала також шляхта Луцького повіту. Великий Князь за певну винагороду зобов’язував шляхту утримувати укріплення та мости, залучаючи доходи зі своїх сіл та маєтків. Шляхта відповідала за різні ділянки замку, які з часом стали називати прізвищами утримувачів. В Окольному замку було чотири муровані вежі (Чорторийських, Свинюських, Четвертинських та інших 49 князів, Архімандрича) та чотири дерев’яні (Воротня, Перемильська, Пінська, Владик Волинських).
Чорторийські— рід литовсько-руської шляхти, який узяв ім’я від назви містечка Чорторийськ на Волині (нині— Старий Чорторийськ). Попри різні версії походження засновників роду, безсумнівно, що один з родоначальників, нащадок Гедиміновичів, володів цим містом. Від нього ж узяв ім’я свого роду. Чорторийські мали багато маєтків на Волині та Галичині й були дуже впливові в Речі Посполитій. Констанція Чорторийська була матір’ю останнього короля Станіслава Августа Понятовського. До сьогодні залишилися палаци цього роду, а в Кракові є музей Чорторийських.
У південній частині Окольного замку є давня пам’ятка— колишній монастир представниць жіночого католицького ордену бригідок. Щоправда, нині тут чоловічий монастир. Бригідки додали в історію Луцька трохи трагікомедії. За легендою, єзуїти активно користувалися підземними ходами Окольного замку, який сполучав найбільші споруди. Також був хід, нині частково віднайдений, між колегіумом єзуїтів та монастирем бригідок. Якось уночі два єзуїти скористалися цим ходом одночасно: один повертався в колегіум, другий тільки вирушив на нічні мандри в жіночий монастир. Хід був вузький, і єзуїти, не змігши розминутися, застрягли. Там і залишилися навічно.
Це легенда. А далі знаємо і кілька зовсім не смішних випадків. У 1845 році в монастирі почалася пожежа. Коли чоловіки із сусідніх будинків з відрами в руках грюкали у ворота монастиря, щоб допомогти загасити пожежу, настоятелька монастиря вирішила, що устав, який забороняв пускати на територію «цивільних» чоловіків, важливіший, і не відчинила воріт. Пожежа перекинулася на сусідні будинки. Згоріло пів міста. Після цих подій монастир закрили, а через кілька десятиліть перетворили його на тюрму.
Через сто років ще одна трагедія. У червні 1941 року нацистські війська захоплювали західні окраїни радянської імперії, і радянська влада екстрено залишала місто. А в’язнів просто розстріляли. На подвір’ї тюрми загинуло приблизно дві тисячі людей, багато з яких відбувало покарання за політичними статтями через свою активну проукраїнську позицію. Врятуватися від масової бійні вдалося дуже небагатьом. Вони змогли відкрито свідчити лише після розпаду СРСР. Тож частина вулиці Кафедральної, що повторює напрямок однієї з вулиць Окольного замку, має кілька місць пам’яті. Це меморіальні знаки загиблим, місця розстрілу.
Не надто веселими були й останні часи існування Окольника в класичному розумінні замку. У XVIII столітті замок і його вежі перестали виконувати свої давні функції. Насамперед через занепад державного ладу. Річ Посполита історично вичерпувала себе. «Шляхетська вольність», яку кожен трактував і реалізував по-своєму, врешті-решт перейшла критичну межу і запустила незворотні процеси. Проблеми накопичувалися десятиліттями. Влада фактично опинилася в руках вищих верств суспільства і дедалі частіше мала ознаки анархії та безправ’я.
Виконавча влада в Речі Посполитій XVIII століття поволі розвалювалася, адміністративні органи слабшали, на судову гілку впливали особисті інтереси. Шляхта хотіла сплачувати якомога менше податків зі своїх величезних земель. Як наслідок— порожня скарбниця. Ось як це позначилося на головному адміністративному пункті Волині і його замку. Люстратори (королівські оглядачі) 1765 року не знайшли в замку жодної зброї. А на архівні гродські книги у Стировій вежі з дірок у даху капала вода. З 1772 року Річ Посполита була поділена між Пруссією, Габсбурзькою монархією та Російською імперією. Луцьк відійшов до останньої.
Зрозуміло, що давній лад життя замку був порушений, шляхта не хотіла підтримувати будівлю і вежі в доброму стані. Окольний замок із вежею Чорторийських постраждали від пожежі 1781 року. В контексті загального занепаду й непотрібності замку три з чотирьох веж почали розбирати. Залишалася тільки вежа Чорторийських.
У ХІХ столітті Волинь стала частиною Російської імперії. Хоча певний час замок ще функціонував відповідно до давніх традицій (тут діяв суд і сходилися сеймики— локальні зібрання шляхти), але з середини століття російський уряд це припинив, і приміщення замку використовувалося як скарбниця, архів і пожежна служба. Мури Окольника й далі розбирали. Перейшли й до самого Верхнього замку.
Для нас це історія. Біля замку панує гарна атмосфера. Гуляючи вуличками старого міста, щодня можна почути мелодію, яка лунає з найвищої точки В’їзної вежі замку. Кликун виграє на трубі відому всім волинянам пісню «Волинь моя». Він наближається до країв вежі, які виходять на чотири сторони світу, і по черзі грає на кожну з них. Цим символічним музичним актом відновлюється давня луцька професія кликунів.
У 1937 році працівник Волинського музею археолог Ян Фітцке опублікував статтю з описом кахлі, на якій нібито зображений рицар з алебардою. Врешті зрозуміли, що це зображення так званого кликуна, одного з героїв життя міста.
Це давня міська професія пов’язана і з замками, і з міським самоврядуванням водночас. Головна функція кликунів— скликати людей на майдани на віче, збори, щоб оголосити розпорядження магістрату, накази короля, сповістити новини.
На давній луцькій кахлі зображений кликун з алебардою в руці. Такий інструмент використовували в пожежній справі. Кликуни, як і деякі інші міські стражники, виконували й пожежні функції. Забудова міста була переважно дерев’яною і легко спалахувала від необачного поводження зі свічками та відкритим вогнем. Кликуни мали щовечора обходити місто й нагадувати мешканцям загасити світло.
Кликуни також чатували ночами на замкових мурах і стежили за порядком, першими помічали ворога чи дим пожежі. На зарплатню кликунам стягували податок— «сторожовщину», або «кликовщину».
Луцьк не забув своїх кликунів. Туристи бачать по місту невеличкі скульптури. Це кликуни, які дудять, запрошують, чатують, біжать та виконують багато інших справ з їхнього минулого. А головний кликун, як і 500 років тому, з вежі замку сповіщає про щось важливе. Сьогодні— це пісня рідного краю для волинян. Ця туристична фішка додає колориту не лише замку, а й усьому старому місту.
Чільне фото: konkurent.ua
