Однією зі стратегічних цілей CEDOS є досягнення справедливого міста. У нас поки немає єдиного чіткого визначення, що означає «справедливе місто» і яким воно є. Однак, ми сходимося на тому, що у справедливому місті повинна бути втілена ідея соціальної справедливості.
Не маючи визначення, можемо піти від протилежного. Ми бачимо, що не так, пробуємо описати, дослідити й надати критику цього. Міста є складними й багатогранними, а тому для їхнього розуміння та дослідження ми використовуємо мультидисциплінарний підхід, який включає в себе теорії з різних галузей знань — географії, економіки, соціології, міського планування та інших.
Міста мають риси, властиві суспільству, оскільки вони є результатом організації певного простору суспільством. Урбанізація стала «планетарним явищем», а міста відображають всесвітню структуру, в якій поєднуються суспільні відносини капіталізму (Brenner and Schmid, 2014).
Сучасні міста є «продуктом» капіталістичного суспільства. Міста не є породженням капіталізму, але капіталізм виник саме у містах. У цій статті ми розглянемо підходи до дослідження капіталізму та місце міста у них.
Капіталізм і місто
У класичному аналізі капіталізму окремого «міського питання» не існувало, оскільки головним питанням було класове. Для Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, як двох перших теоретиків дослідження капіталізму, розв’язання міських проблем не було окремою темою у роботах. Хоча Енгельс й написав цілу книжку про становище робітничого класу в Англії після промислової революції, він вважав, що не існує окремого вирішення «міського питання» — воно розв’яжеться з вирішенням питання класового.
У 1960-х роках неомарксист Анрі Лефевр привніс «місто» та його мешканця в аналіз капіталізму — вони для нього є головною соціальною ареною та революційною силою відповідно. Він надав радикальну критику капіталістичної урбанізації, яка характеризувалася функціоналізмом міського планування. Лефевр бере з марксизму розрізнення між міновою вартістю (exchange value) та споживчою вартістю (use value) і критикує пріоритет мінової вартості над споживчою за капіталізму. Різницю між «міновою» та «споживчою» вартістю можна розглянути на прикладі житла. Його споживча вартість — притулок та місце для життя, мінова вартість — потенційна ціна, за яку його можна продати.
Лефевр критикує ринковий підхід, який комодифікує міський простір, тобто перетворює його на товар. Відповідно, за Лефевром, міська політика має бути спрямована на встановлення пріоритетів і потреб мешканців міст над капіталістичними інтересами власників, девелоперів і підприємців. Місто повинно функціонувати не для прибутку, а для мешканців.
Для реалізації цього принципу, Лефевр закликав проголосити нове право — «право на місто», яке означало б передачу влади з привласнення та «продукування» міського простору від держави та ринку до рук мешканців, таким чином впроваджуючи політику самоуправління у місті (autogestion) (Lefebvre, 1996: 147-160).
Ідеї Лефевра залишаються актуальними, хоча капіталізм, а з ним і міста та умови урбанізації змінилися. Сучасний стан розвитку капіталізму називають неолібералізмом. Ми усвідомлюємо проблемність цього терміну, але використовуємо його як найбільш поширене та прийнятне слово для позначення сучасного стану капіталізму (щодо критики використання, історії та підходів див. Birch, 2017, зокрема розділ 2 про інтелектуальну історію неоліберальної думки та розділи 4 і 5 про різні підходи та їх обмеження).
Неолібералізм як форма сучасного капіталізму
Неолібералізм асоцієються з індивідуальною свободою, правами приватної власності, вільних ринків та вільної торгівлі. Роль держави зводиться до створення та збереження інституційних умов, необхідних для їхньої діяльності (Harvey, 2005, 2014). З одного боку, неолібералізм розуміється як доктрина, що представляє держави та ринки так, ніби вони мають діаметрально протилежні принципи суспільної організації — хоча насправді усі економічні відносини є політично сконструйованими (Brenner and Theodore, 2002). З іншого боку, і це відмінність від класичного лібералізму, неолібералізм пропагує активне втручання/залучення держави в економіку у ролі ринкового фасилітатора; а також руйнування і перебудову інституцій в ім’я та за подобою ринків (Peck and Tickell, 2002).
До 1970-х років панувало «кейнсіанство», тому ідеї неолібералізму були маргінальними в академічних і політичних колах. Кейнсіанство назване за іменем Джона Майнарда Кейнса, який окреслив головні принципи такої політики. Вона відкидала ідею про саморегульовані ринки, стверджуючи, що саморегуляція — міф, який веде до криз. Кейнсіанство проголошувало, що держава повинна бути стабілізатором ринку. Така стабілізація здійснювалася здебільшого через політику стимулювання попиту — побудову «держави загального добробуту» (welfare state) та інвестиції в інфраструктуру через державні позики. Ця політика була доволі успішною, бо давала високі темпи росту економіки і низький рівень безробіття.
У 1970-х, однак, наступив кризовий період, результатом якого стали зміни в економічній і політичній сфері. Це призвело до змін держави загального добробуту та соціальної сфери. Прибутковість і ріст продуктивності в промисловості почали падати, безробіття почало рости, виникли нові соціальні рухи (студентів, меншин, «зелені» тощо). У зв’язку з цим була впроваджена «шокова доктрина» (Klein, 2007) — лібералізація міжнародної торгівлі та інвестицій, зняття бар’єрів для міжнародних корпорацій, дерегуляція фінансових ринків, потоків капіталу та банківської діяльності, приватизація у різних сферах, якими раніше займалася держава — енергетиці, комунікаціях, пошті, залізниці, пенсійному забезпеченні (див. Birch, 2017, розділ 2).
Хоча роль держави у регулюванні суспільного життя скоротилася, мова йде не стільки про «відхід», «відступ» чи «послаблення» ролі держави. Скоріше, відбулася переорієнтація держави — «аж до такої міри, що держава втручається для сприяння ринкам, надання привілеїв капіталу й захисту приватної власності» (Weaver, 2016: 5). Говорять також не стільки про «дерегуляцію», як про «ре-регуляцію» — сфера не стільки стає вільною від регулювання, як просто отримує нові форми упорядкування (див. наприклад Aalbers, 2016 про ринки житла та фінансів).
Неолібералізм, міста й урбанізація
Зміна суспільства та його форм організації за неолібералізму неминуче має наслідки і для міст. Дослідники пишуть, що «міста стали стратегічними центрами у ... наступі неоліберальної реструктуризації» (Peck et al., 2009: 49). Про що саме йде мова?
- Зазнає змін міська географія — міста стають «одночасно аренами та наслідками процесу перемасштабування» державної влади (Brenner, 1999) та неоліберальних трансформацій.
- Неолібералізм також змінює рамки діяльності усіх — публічних та приватних — акторів на усіх рівнях, в результаті чого виникає «нова інституційна динаміка, яка має вплив на управління містами» (Jouve, 2005).
- Це управління також зазнає переходу до нових «підприємницьких» стратегій у міській політиці (Harvey, 1989).
Цим текстом ми відкриваємо серію публікацій про те, в яких містах, хто та яким чином залучений у процеси економічних, політичних та соціальних змін, а також, що з цим зробити, щоби досягти справедливого міста. Ми спробуємо описати ці процеси і трансформації через три взаємопов’язані питання:
- Де? Міська географія: просторові відмінності в межах міст та між містами, нерівномірний географічний розвиток та просторові зміни.
- Хто? Міська політика: огляд теорій та підходів дослідження міської політики. Хто приймає рішення? Хто ключові актори, які впливають на них? Хто їх реалізовує? А також на кого ці рішення впливають? Як ті, на кого вони впливають, реагують на них?
- Як? Нові стратегії міської політики: зміна контексту, в якому здійснюється міська політика, через зміни масштабу та організації міського управління.
Ми розглянемо критику цих змін, а також можливі альтернативи. Однак, не до кожної з наших критик ми можемо запропонувати готові рецепти чи «кращі практики». «Кращі практики» бувають шкідливими, якщо не здійснювати аналізу умов та контексту, в яких вони працюють.
Позиція «якщо критикуєш, то пропонуй щось інше» має кілька логічних проблем, хоча й може бути конструктивною.
По-перше, наявність проблем у одному підході ніяким чином не пов’язана з тим, чи існують якісь альтернативні підходи, та які проблеми можуть потенційно існувати у них. Якщо критикований підхід є помилковим, його не можна захищати, кажучи: «Але яка ваша альтернатива?» — така позиція не усуває проблеми першого підходу.
По-друге, помилковий підхід часом буває гіршим, ніж відсутність будь-якого взагалі. Що може бути гіршим, ніж не мати відповіді на запитання? Мати неправильну відповідь, але заперечувати її помилковість через відсутність (поки що) альтернативи.
Для того, щоб змінити світ, потрібно насамперед зрозуміти, яким він є.
Наступні статті із серії:
1. Міські географії та географії міст. Як капіталізм впливає на просторові нерівності
2. Управління чи урядування. Кому належить влада в містах
3. Політекономія розвитку. В чиїх інтересах здійснюється міське управління
4. Домовляння і регуляція. Як суспільний устрій впливає на міські політики
5. Пост-соціалістичне місто. Як прихід капіталізму зумовив дикий міський розвиток
6. Мер — не СЕО. Чим небезпечні підприємницькі стратегії міського розвитку
Література
Aalbers, M.B. (2016) The Financialization of Housing. A political economy approach. London: Routledge
Birch, K. (2017) A Research Agenda for Neoliberalism. Cheltenham: Edward Elgar Publishing
Brenner, N. (1999) Globalisation as Reterritorialisation: The Re-scaling of Urban Governance in the European Union. Urban Studies, 35(3): 431-451
Brenner, N. and Schmid, C. (2014) «The Urban Age» in Question. International Journal of Urban and Regional Research, 38(3): 731-766
Brenner, N. and Theodore, N. (2002) «Cities and the Geographies of «Actually Existing Neoliberalism»». In: Brenner, N. and Theodore, N. eds. Spaces of Neoliberalism. Urban Restructuring in North America and Western Europe. Oxford: Blackwell
Harvey, D. (2005) A Brief History of Neoliberalism. Oxford: Oxford University Press
Harvey, D. (2014) Seventeen Contradictions and the End of Capitalism. Oxford: Oxford University Press
Harvey, H. (1989) From Managerialism to Entrepreneurialism: The Transformation in Urban Governance in Late Capitalism. Geografiska Annaler: Series B, Human Geography, 71(1): 3-17
Jouve, B. (2005) From government to urban governance in Western Europe: a critical analysis. Public Administration and Development, 25(4): 285-294
Klein, N. (2007) The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism. New York: Metropolitan Books
Lefebvre, H. (1996) Writings on Cities. Oxford: Blackwell Publishers Ltd. Peck, J. and Tickell, A. (2002) «Neoliberalizing Space». In: Brenner, N. and Theodore, N. eds. Spaces of Neoliberalism. Urban Restructuring in North America and Western Europe. Oxford: Blackwell
Peck, J., Theodore, N. and Brenner, N. (2009) Neoliberal Urbanism: Models, Moments, Mutations. SAIS Review, 29(1): 49-66
Weaver, T.P.R. (2016) By Design or by Default: Varieties of Neoliberal Urban Development. Urban Affairs Review, 54(2): 234-266
