Ефе Оґбейде — співзасновниця гельсінської студії FEMMA Planning, що поєднує у своїх проєктах міське планування, громадське залучення, учасницьку роботу та творчу практику. Для розмови про її досвід і складний контекст Гельсінкі Ефе запросила мене до себе додому в район Східного Гельсінкі, відомий своїм культурним різноманіттям, але досі стигматизований як «небезпечний» чи соціально «проблемний». З кухонного вікна квартири Ефе видно заповідний ліс на узбережжі, який мешкан_ки району кілька років тому захистили від знищення. Під час нашої розмови між житловими будинками тихо проходять два олені. Присутність людей їх ніби зовсім не лякає.
Як була заснована FEMMA Planning і які особисті чи професійні мотиви спонукали вас і вашу колегу Міллу Калліо зосередитися на колаборативному плануванні?
FEMMA Planning була офіційно заснована у 2019 році, але наша історія почалася значно раніше. Я познайомилася зі своєю колегою Міллою Калліо в університеті десь у 2012-му чи 2013-му. Ми обоє були учасницями студентської Європейської географічної асоціації, що організовувала програми обміну між різними європейськими країнами. Пізніше ми обидві приєдналися до Helsinki Think Company — університетської програми, яка допомагає студент_кам перетворювати академічні ідеї на практичні проєкти чи бізнеси. Це був наш перший досвід підприємництва, що для нас обох було досить новим і незвичним. Хоча мою команду відсіяли на ранньому етапі, цей досвід дав мені цінне розуміння та впевненість, які дозволили мені побачити у підприємництві можливий шлях для себе.
Приблизно в той самий час у Фінляндії почало набирати обертів те, що я б назвала третьою чи, може, четвертою хвилею фемінізму. Посилювалися дискусії про інтерсекційність і розмаїття, виходячи за межі більш раннього фокусу переважно на досвіді білих жінок. Я тоді брала участь у кількох активістських проєктах, таких як «День хорошої зачіски» — захід про збереження та догляд за африканським волоссям. У моєму дитинстві тутешні перукарі не знали, що робити з моїм волоссям, і воно завжди виглядало жахливо. Я також брала участь у Феміністичному форумі. Ці досвіди сформували мій інтерес до питань фемінізму і того, як вони повʼязані з міським простором.
Завдяки літературі — Джудіт Батлер та іншим автор_кам, які писали про простір та ідентичність — я почала усвідомлювати, що міське планування часто ґрунтується на дуже вузько визначеній нормі: воно бере за основу користувача, який не має інвалідності, належить до середнього класу та є етнічним фінном. Це, так би мовити, «громадянин за замовчуванням». Усвідомлення цього факту допомогло мені поставити питання, як планування могло би краще відображати різноманітні досвіди життя — те, як люди насправді по-різному використовують і сприймають простір.
Ми з Міллою знову почали спілкуватися на конференції Європейської географічної асоціації у Севільї в Іспанії, присвяченій феміністичній географії. Там ми усвідомили, що маємо спільні інтереси. Повернувшись до Гельсінкі, ми організували відкритий курс за принципом «рівний рівному» про феміністичне міське планування — тему, яку тоді в Фінляндії майже не обговорювали.
Я написала магістерську дипломну роботу про те, як свій район сприймають підлітки у Вуосаарі. Гельсінський муніципалітет запросив мене провести презентацію роботи, а кілька років по тому вони замовили у нас невелике етнографічне дослідження, яке і стало нашим першим проєктом. Так до 2019 року ми офіційно заснували FEMMA Planning.
Який головний фокус FEMMA Planning? Чи можете ви розповісти про проєкти, які найкраще репрезентують те, як FEMMA працює з громадами?
На початку FEMMA Planning здійснювала більше проєктів, що зосереджувалися на конкретних групах — наприклад, проєкт з підлітками з інвалідністю. Ми досліджували їхній досвід міського простору. Але з часом ми почали відчувати, що такі проєкти — не зовсім правильний для нас формат. Робота з вразливими групами вимагає довгострокової залученості й тяглості — людей, які можуть побудувати стійкі звʼязки та повертатися рік за роком. І от це ми не маємо можливості забезпечити — хіба що у випадках, коли вже існує наявна асоціація на зразок організацій, що працюють з молоддю, з людьми, що страждають від залежностей, чи з іншими схожими групами. У таких випадках ми можемо співпрацювати, бо вже існує стала структура. Але ми почали відчувати, що підхід зовнішнього субʼєкта, який залучається на короткий час і потім зникає, є проблематичним.
Зараз ми більше зосереджені на розробці учасницьких процесів у стратегічному плануванні. Такі процеси можуть відбуватися на багатьох різних рівнях — на регіональному, муніципальному чи локальному, — наприклад, коли місто чи громада хоче розвинути певну територію.
Прикладом цього є наша співпраця з містом Расеборґ на західному узбережжі Фінляндії за близько ста кілометрів від Гельсінкі. Після злиття кількох муніципалітетів місто стикнулося з викликом обʼєднання місцевостей з дуже різними ідентичностями — берегових, сільських і міських, територій з залізничним сполученням і ресурсами та територій без них. Міська архітекторка Йоганна Бакас хотіла спочатку створити гнучку візію землекористування, а не обовʼязковий до виконання генплан з юридичною силою — створити щось, що може надихнути місто на спільні орієнтири. Ми організували воркшопи у кожному з селищ, де обговорювали, як мешканці уявляли своє майбутнє, і при цьому піднімали реальні проблеми на зразок зниження кількості населення чи зміни клімату. На основі цих дискусій було розроблено чотири сценарії майбутнього — від повністю децентралізованої територіально розкиданої структури до вкрай централізованих моделей, — і ми посприяли діалогу між міськими відділами та політиками для оцінки цих сценаріїв. Завдяки цьому процесу люди усвідомили, що підтримувати повноцінну інфраструктуру по всій території нереалістично, тому дійшли консенсусу, що розвиток треба зосередити у трьох основних центрах і на наявній інфраструктурі, тоді як менші села зберігатимуть власну особливу роль як осередки культури чи спадщини. Це бачення зрештою прийняла міськрада — це був історичний крок після багатьох років невдалих спроб, — і ми продовжуємо працювати з Расеборґом на шляху до офіційного генплану.
Як ви берете до уваги інтерсекційність — наприклад, перетини таких ідентичностей як етнічність, гендер, соціально-економічний статус — у своїй роботі над учасницьким проєктуванням?
Тут я можу розповісти про ще один приклад — проєкт у співпраці з асоціацією під назвою Seurasauna — що можна приблизно перекласти як «Сауна для всіх» чи «Доступніша сауна». Тут у Фінляндії є громадські сауни, які часто називають частиною нашої культурної спадщини. Поширений наратив полягає в тому, що ці сауни відкриті для всіх — вони недорогі, можна просто купити квиток і піти, і зазвичай вони мають окремі секції для чоловіків і жінок, а іноді — спільні сауни, де ходять у купальниках, а іноді й голими. Це досить суттєва частина фінської культури.
Іноді в саунах також можна поплавати, і це вважається гарним колективним способом зустрічатися з людьми, а також відпочивати — тут є аспект особистого благополуччя. Переважно вважається, що сауни — це священні й дуже фінські місця, а також що тут раді всім, а жодних проблем не існує, бо у сауні всі рівні. Але, звісно, насправді це не так. Ці місця часто дуже бінарні: якщо ви не ідентифікуєте себе як чоловік чи жінка або якщо ви трансгендерна людина, вам може бути важко піти до сауни. Багато жінок-мусульманок також не почуваються прийнятими, а небілі люди часто стикаються тут з расизмом. Для людей з інвалідністю може бути важко взагалі зайти у сауну.
Serasauna вже на той час розмірковувала про ці проблеми і хотіла працювати з нами. Тож ми почали обговорювати, як можна розвинути дослідження цих питань. Ми подалися на фінансування й почали організовувати «саунові воркшопи» з різними групами. Співпрацювали з Trasek ry — правозахисною організацією для трансгендерних людей, Kynnys ry — асоціацією людей з інвалідністю, а також з організацією Amal ry, яка сприяє добробуту жінок-мусульманок.
Завдяки цій співпраці ми виявили чимало проблем. Ми продовжували працювати з тими самими учасни_цями — разом ходили у громадські сауни й обговорювали, як покращити їхній досвід. Результатом цих розмов згодом стала невелика публікація.
Одним із дуже цікавих відкриттів було те, що багато із запропонованих рішень перетиналися. Наприклад, і деякі мусульманки, і деякі трансгендерні люди виражали потребу у більшій приватності. Люди хотіли мати приватніші простори через те, що інші на них витріщалися чи коментували їхні тіла. Багато рішень були досить простими — наприклад, встановити душові шторки чи шторки у роздягальнях або дозволити людям прикриватися рушником чи одягати щось легеньке. Під час цих відвідин саун ми також помітили, що у багатьох озвучених проблем є глибші соціальні корені. Можливо, вони й узагалі не були би проблемами, якби соціальні норми були більш відкриті.
Спершу ми виходили з засновку, що мусульманки не хочуть оголюватися через релігію, але коли ми працювали з групою сомалійок, вони сказали: «Ні, питання не в релігії. У мене просто погане сприйняття свого тіла. Воно мені не подобається. Я не хочу його показувати». Тобто ця сама причина могла б бути і в багатьох інших людей. Цікаво, що коли ми створили безпечний простір і пішли до сауни разом, зрештою вони захотіли оголитися — це вже не було проблемою. Це стало важливим усвідомленням — що у нас у Фінляндії досі є дуже стереотипні уявлення про іммігрантів чи певні групи, і ми часто не помічаємо особисті досвіди та проблеми, що стоять за ними.
Крім того, ми побачили, наскільки все залежить від умов — від створення відчуття безпеки. Навіть якщо в когось є певні релігійні чи культурні обмеження, їхній досвід може бути цілком інакшим, якщо вони почуваються комфортно й відчувають повагу.
Нині можна почути багато розмов щодо просторової та соціальної сегрегації в Гельсінкі, адже відмінності між районами з точки зору рівня доходів, житла та мігрантського населення зростають. Чи можете ви розказати більше про цей контекст і про те, як місто ним займається?
Хоча Фінляндію часто сприймають як досить гомогенну, насправді вона завжди була різноманітною — це батьківщина татар_ок, самі, євре_йок, ром_ок, карел_ок і багатьох інших народів. Але з точки зору міжнародної міграції Гельсінкі в останні роки дуже змінилося. Я народилася тут наприкінці 80-х років, і в моєму дитинстві мій район на півночі міста у досить заможному передмісті був доволі-таки білим і гомогенним. Я жила у муніципальному житлі, але на той час мігрант_ок усе одно було дуже мало. До 90-х років найбільшими групами мігрантів були невеликі громади вʼєтнам_ок і чилій_ок, які прибули сюди через війну у Вʼєтнамі та диктатуру Піночета. Такі люди як мій батько, який приїхав у 70-х роках на навчання, були не біжен_ками, а окремими студент_ками.
Потім у 90-х ситуація почала змінюватися. Під час війни в Сомалі до Фінляндії приїхали багато сомалійських біжен_ок — особливо в цей район, де я зараз живу, на сході Гельсінкі. Після розвалу СРСР також прибуло більше росіян_ок та естон_ок — і вони стали найбільшими групами.
До того Фінляндія ще мала досить відкриту імміграційну політику, принаймні у порівнянні з сучасністю. Наприклад, мій батько приїхав сюди вчитися безкоштовно. Але рецесія початку 90-х призвела до численних змін. Економіка обвалилася, багато компаній збанкрутували, і уряд запровадив заходи жорсткої економії, досить серйозно звузивши громадські служби. Тоді були демонстрації, високий рівень самогубств серед людей, сімʼї по-справжньому постраждали. Памʼятаю, як старші люди розповідали, що мусили використовувати вживані підручники чи розрізати гумки надвоє, щоб ділитися ними.
Тут має бути галерея № 1
На мою думку, саме ця криза частково заклала основу сьогоднішньої сегрегації. Наприклад, район Мері-Растіла на сході Гельсінкі був збудований на початку 90-х, незадовго до обвалу економіки. Коли приватні забудовники більше не могли продовжувати будівництво, до завершення забудови району долучилися міські та державні житлові компанії. Саме тому велика частка житла тут розташована на орендованій землі й належить місту Гельсінкі, а також асоціаціям студентського житла, які здають квартири студент_кам. Будинками тут володіють кілька компаній соціального житла. Сюди й у інші частини східного Гельсінкі розподіляли багатьох біжен_ок.
Але така динаміка розвинулася не вперше. У 60-х роках, коли місто будувало великі нові райони, їх спершу заселяли переселен_ки з сільської місцевості в межах Фінляндії — це була внутрішня, а не міжнародна міграція. Вони стикалися зі схожими викликами. Нині ж різниця в тому, що сегрегація також має расовий чи етнічний вимір.
Важливу роль відіграє репутація району. Ціна житла залежить не лише від якості, а й від думок людей про певну місцевість. Можна знайти два майже ідентичні житлові райони в різних частинах міста, але в одному з них житло буде вдвічі дорожчим через «кращу» репутацію та інакшу демографію. Сегрегація не обовʼязково корелює з якістю послуг чи інфраструктури. Навіть території біля моря з хорошими школами, бібліотеками і станціями метро можуть мати «погану» репутацію. Власне, деякі більш заможні люди сприймають метро, по суті, як щось негативне — те, що привозить «поганих людей» у їхні приємні райони. Деякі території, які раніше вважалися сумнозвісними, нині джентрифікувалися саме тому, що там хороші сервіси, близькість до міста та гарне транспортне сполучення.
На мою думку, наступним поворотним моментом стала фінансова криза 2008 року. До цього люди переважно купували житло для власного проживання. Після кризи почала закріплюватися ідея житла як інвестиції. Люди почали купувати додаткові квартири під оренду, і ринок житла став більш фінансіалізованим — більше орієнтованим на товарні відносини, ніж на необхідність. Це також поглибило нерівність.
Ви працювали з такими районами як Ітякескус, який відомий своїм культурним розмаїттям. Можете більше розповісти про ці місця, про соціальну й урбаністичну динаміку, з якою ви там стикнулися, і про проєкти, в яких ви брали участь?
У нас там було кілька колаборацій — часто з мистецькими установами. Одна з них була в Ітякескусі у торговому центрі Puhos. У мене з цим місцем був особистий звʼязок, бо в дитинстві я жила недалеко звідти. Коли його побудували у 60-х роках, то він вважався чудовим сучасним місцем — на той час це був перший і найбільший торговий центр у Фінляндії. Але потім він занепав, і в моєму дитинстві вже став досить мутним — там були бари, і це місце сприймалося як трохи небезпечне, тому ми з братом завжди просто проїжджали на велосипедах повз нього.
Пізніше там зʼявилося багато сервісів і магазинів, які заснували іммігрант_ки з Близького Сходу та Сомалі: кімнати для молитв, ринок «Аланья», ринок «Бено», магазини халяльних мʼясників та інші місця. Puhos перетворився на дуже жваве самоорганізоване місце, що розвинулося органічно знизу вгору. Багато підприєм_иць тут володіють власними просторами. Їм вдалося купити або орендувати їх через те, що ціни стали настільки низькими.
У 2019 році ми дізналися про архітектурний конкурс, який проводили для тієї території. Однією з основних ідей конкурсу було знесення торгового центру та будівництво на його місці нового житлового району. Нам це видалося дивним, бо про це не було жодних публічних дискусій, а саме місце було таким унікальним. Це просто виглядало як дуже закритий спосіб забудови району, спущений згори вниз. Звісно, це була ініціатива міста, адже саме воно володіє землею, але все одно було відчуття, що це дуже дивний і непрозорий процес.
Тут має бути галерея № 2
На той час учасницьке планування вже не було чимось новим у Фінляндії, але воно все ще було менш присутнім у публічному дискурсі. Його не дуже обговорювали публічно. Люди могли коментувати плани чи зонувальні рішення, але це завжди було так, ніби у планувальни_ць уже було чітке уявлення, а громадськість могла лише реагувати на нього. Тобто це був скоріше зворотній звʼязок, ніж справжня участь.
Ми отримали фінансування від ЄС і вирішили дослідити, чим насправді цей торговий центр є для людей, які ним користуються. Ми проводили інтервʼю, спостереження та відвідини. Говорили з власни_цями магазинів, людьми, які працювали в тому районі, а також із працівником гельсінської муніципальної служби для іммігрант_ок. Ми виявили, що Puhos — це значно більше, ніж просто торговий центр. Це такий собі соціальний хаб. Деякі люди без документів могли туди прийти, щоб знайти роботу чи познайомитися з кимось.
Проєкт був покликаний передусім підвищити обізнаність і розпочати дискусію. Ми зробили епізод подкасту й невелику публікацію. Суть була не в тому, щоб запропонувати рішення, — це був невеликий дослідницький проєкт. Тим не менш, він привернув певну увагу. Після цього з нами звʼязалися багато людей — наприклад, художни_ці та студент_ки, і пізніше про Puhos написали кілька бакалаврських і магістерських дипломних робіт. Я вважаю, що наше дослідження посприяло громадській дискусії про це місце.
Воно також стало частиною ширшої дискусії про старі торгові центри у Гельсінкі. Puhos — не єдиний такий. Є ще кілька, хоча не в усіх них іммігрантські спільноти створили власні простори. Цікаво, що ті ТЦ, які схожі на Puhos, часто є під загрозою знесення. А от ті, які зберігаються, розташовані в багатших районах і вважаються зразками архітектурної спадщини. Тому в оцінці цих просторів чітко помітна нерівність.
Щодо «учасницького» міського планування — як цей підхід виглядає у Гельсінкі на практиці? Місто Гельсінкі має модель учасницького бюджетування. Можете більше розповісти про ці інструменти?
Ідея моделі учасницького бюджетування (Osallistuva budjetointi) походить із Бразилії. Там вона виникла у місті Порту-Алеґрі й мала на меті врівноважити витрати громадських ресурсів між багатшими й біднішими районами. Ця модель закорінена у сильному відчутті соціальної справедливості — як розподіляти ресурси справедливо й осмислено.
Гельсінська модель не так сильно наголошує на аспекті соціальної справедливості. Нині місто поділене на кілька місцевостей — східну, західну, північну, південну та центральну — і кожна з них отримує частку бюджету, ймовірно, пропорційну до кількості населення. Мешкан_ки можуть пропонувати ідеї на зразок будівництва місця для зимового плавання, організації кампанії проти булінгу у школах, збору голок від шприців у лісах, встановлення лавиць чи перетворення старих будівель на громадські центри. Ці ініціативи дуже різноманітні: деякі — соціальні, деякі — розважальні, а деякі стосуються того, чим взагалі-то мало б займатися місто. Потім люди голосують за ідеї, які мають отримати фінансування.
Однак на практиці, якщо подивитися на проєкти-переможці, вони приносять користь більш заможним територіям у кожному районі. На мою думку, результати залежать від того, які спільноти можуть найефективніше мобілізувати вибор_иць. Звісно, існують позитивні приклади — принаймні з моєї точки зору як представниці середнього класу. Наприклад, тут ми отримали фінансування на громадську сауну, яка виявилася чудовим проєктом і принесла справжнє відчуття спільноти. Наша сауна отримувала фінансування близько чотирьох років, а після цього підтримка припинилася. Нам все ще вдається її утримувати, але це піднімає питання про тяглість.
Ще однією проблемою є сама участь: лише близько 10% — чи навіть менше — мешкан_ок Гельсінкі, власне, голосують у цих процесах. Мені здається, що учасницький бюджет Порту-Алеґрі має сильнішу складову соціальної справедливості, адже він конкретно націлений на тих, хто потребує допомоги. Коли участь стає «для всіх» без урахування соціальних відмінностей, вона зазвичай створює переваги для тих, хто вже має ресурси і субʼєктність.
Можете більше розказати про проєкт «Мрії передмість» (Dreaming Suburbs) і контекст, у якому він виник? Тут ви працюєте в партнерстві з культурними установами.
Цей проєкт розпочався досить органічно і пройшов кілька етапів. Спершу я познайомилася з Джованною Еспосіто Юссіф, арт-директоркою «Музею неможливих форм», який раніше був розташований у Контулі — районі, який часто вважають незаможним і де є багато іммігрантського населення й менше мешкан_ок з вищою освітою. Джованна запросила нас до співпраці, і ми провели коротку резиденцію, щоб дослідити, які питання є важливими для Контули. Ми мали на меті зрозуміти, як такий мистецький простір може бути краще інтегрованим у місцеву громаду і повʼязаним із людьми, які, власне, там живуть.
Контула — це досить стигматизований район. Може, це й не нова інформація, але це цікаво: багато з нас, хто живе в таких місцях, як Контула чи схожі райони, люблять ці райони і дуже їх цінують. Але люди, які живуть не тут, часто сприймають ці райони як «ґето» чи дуже проблемні території. Тому проєкт у певному сенсі був покликаний поставити руба цю суперечність — різницю між внутрішнім і зовнішнім сприйняттям.
Через Джованну ми познайомилися з Еріком Аннерборном з Konstfrämjandet у Швеції, Ульрікою Флінк зі стокгольмського Konstfrämjandet, а також із Лассеном Іверсеном, який працював із Сьореном-Емілом Шюттом в ініціативі Til Vægs у Данії. Til Vægs нині є культурним простором у Лундтофтеґаде — районі у так званому «списку ґето» Данії. Наприклад, якщо в районі є певний відсоток мешкан_ок із неєвропейських країн, із низьким рівнем освіти та іншими подібними індикаторами, його можуть додати до списку, і це означає можливість досить жорстких заходів на зразок переселення. Місцеві люди боролися проти цього, і їм вдалося вилучити район зі списку.
Разом ми почали відвідувати простори одне одного у Фінляндії, Швеції та Данії, щоб навчатися на прикладах різних контекстів зі схожими проблемами сегрегації, неолібералізму та вимушеного переселення. На основі цих обмінів ми й розробили проєкт «Мрії передмість», у якому поєднали наш досвід міського планування з їхніми мистецькими практиками, створивши міждисциплінарний проєкт на перетині мистецтва, активізму та планування.
Коли ви починаєте певний проєкт, як ви плануєте процес участі?
Це дуже залежить від контексту. На початку в нас іноді були заготовлені модулі чи вправи, але згодом ми усвідомили, що кожен проєкт — унікальний. Звісно, ми досі маємо певні вправи, які часто використовуємо — наприклад, активності для знайомства чи способи брейнштормити ідеї — але загалом ми завжди пристосовуємося до ситуації.
Робота над «Мріями передмість» і співпраця з MIF, Til Vægs та іншими багато чого мене навчила про мистецьке дослідження й мистецьке мислення. Я спеціалізуюся на міському плануванні, де ви визначаєте проблему, мапуєте її й шукаєте рішень у структурований спосіб, обмежений у часі. Мистецькі ж методи значно більш відкриті й орієнтовані на процес — це було для мене новим, але дуже цінним.
Коли ми працюємо з муніципалітетами над гепланами, там усе по-іншому — дуже структуровано, з жорсткими дедлайнами і чіткими цілями. Потім ми організовуємо воркшопи, круглі столи та інші схожі формати.
Які зміни ви хотіли б побачити у практиці міського планування в Гельсінкі (чи у Фінляндії), щоб учасницьке планування стало більш інклюзивним?
На мою думку, річ не у браку знань — ми вже знаємо, які партисипативні методи існують. Питання скоріше у тому, як їх застосовувати, як по-справжньому співпрацювати в автентичний спосіб. Про співпрацю часто говорять як про гарну ідею, але на практиці я навіть не впевнена, що, власне, таке справжня співпраця. Часто вона перетворюється на «гаразд, співпрацюємо: ти робиш це, а я — те». Але як насправді поєднати ці речі з самого початку?
Ще одне — мені здається, особливо у контексті Гельсінкі, що рамки, в яких ми працюємо, є досить проблематичними. Те, до чого ми просуваємося — це не добробут чи якась планетарна рівновага. Концептуально в основі досі лежить зростання й експлуатація. На мою думку, це справді мусить змінитися — має змінитися основа, на якій ґрунтується наше функціонування і наш дизайн.
Крім того, існує і питання самих рамок, умов, у яких ми намагаємося співпрацювати. Це важко, бо всі такі зайняті, від усіх очікується така ефективність. Це не є хороша основа для співпраці. Справжня співпраця вимагає часу та простору для розробки нових способів працювати разом, а це рідко отримує підтримку.
Матеріал є частиною Українського Урбаністичного Форуму 2025. Форум організовує аналітичний центр Cedos, стаття вийшла за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля.
