Кругообіг капіталу сповнений протиріч і створює суспільний конфлікт між різними групами та класами. Міста є одночасно умовами, аренами та наслідками цього кругообігу — відповідно, вони є основними місцями такого конфлікту. Нерівномірний географічний розвиток і перемасштабування державної влади призводять до появи нових гравців у таких конфліктах та нових форм взаємодії між ними.

Читайте також:
Міські географії та географії міст. Як капіталізм впливає на просторові нерівності

Ми хочемо розглянути, до яких політичних відносин призводить урбанізація за капіталізму, хто є головними гравцями та як вони досягають власних цілей. У цьому матеріалі розкриємо «дебати щодо влади у спільноті» між «елітистами» та «плюралістами» у США, а також підходи структурного марксизму до вивчення міської політики.

Міську політику можна розуміти двояко: як набір інституцій та процесів управління містом і міським життям (urban politics), а також як державну політику у сфері розвитку міст — «політику щодо міст» (urban policy). У цьому матеріалі ми зосередимось на тому, як змінюється перше під впливом змін другого. Дослідження міської політики тісно пов’язані з міською географію. Вона розкриває зв’язки між урбанізацією та капіталізмом (Harvey, 1989), зміни територіальних форм держави (Brenner, 2004), а також створення нових інституційних умов для міського управління (Brenner and Theodore, 2002).

Аналіз міської політики здатен розкрити, «через які практики, де, коли та ким рішення [міської політики] створюються та реалізовуються, а також переносяться і відтворюються в різних місцях» (McCann and Ward, 2010: 176).

«Елітисти»

У середині 20 століття в США виникло дві головні «школи» аналізу міської політики — так звані «елітисти» і «плюралісти».

«Елітисти» стверджували, що суспільство ієрархічне. Відповідно, треба досліджувати відносини між тими, хто управляє, і тими, ким управляють — між тими, у кого є влада, і тими, у кого її немає (Harding, 1995: 35). З позицій «елітистів», наявність загального виборчого права та змагальності між політичними партіями не міняють факту того, що правлять еліти. Застосування теорії еліт до вивчення міської політики мало, як мінімум, дві проблеми:

  • масштаб: у класичній теорії еліт базовою одиницею аналізу були суспільства/країни; як тоді досліджувати міста?
  • метод: ідеї були розвинуті з абстрактного теоретизування; які методи тоді використовувати у дослідженнях?

Флойд Гантер застосував так званий метод вимірювання «репутаційної влади/сили» (reputational power) в Атланті у Джорджії (Hunter, 1953). Гантер «вимірював» силу репутації у чотирьох групах (бізнес, влада, громадські об’єднання, місцеві активісти) шляхом складання списку людей з цих груп та його ранжування запрошеними еспертами. З сорока особами, які опинилися найвище у цьому списку, були проведені глибинні інтерв’ю для визначення того, хто з-поміж них найбільш «владний», як вони взаємодіють, як об’єднуються щодо різних міських проектів та який вплив на них мають.

У кінцевому списку Гантера серед усіх посадовців опинився лише мер міста, що суперечило ідеї про те, що бажання виборців реалізовуються через представницькі функції. Натомість, серед найважливіших акторів у списку були переважно представники бізнес-спільноти міста.

«Плюралісти»

«Плюралісти» стверджували, що влада фрагментована і несконцентрована. З їхньої точки зору, між різними групами існують нерівності в обсягах цієї влади. Політичні наслідки у різних сферах будуть відображати різні процеси, різних акторів та різний розподіл влади у цих сферах (Jordan, 1990).

Роберт Алан Даль, на противагу Гантеру й «елітистам», у своїй роботі «Хто править?» (Dahl, 1961) ставить питання: «Яким чином демократична система функціонує за нерівності ресурсів?» (ibid., 3). Він досліджував Нью-Гейвен у Коннектикуті і пробував відповісти на питання, як приймаються важливі політичні рішення, хто має найбільший вплив та чи існують схеми цього впливу протягом тривалого часу, чи змінюються (ibid., 8).

Даль хотів показати, хто та як саме залучені до прийняття рішень. Він використовував метод «прийняття рішень» (decisional), який полягав у аналізі процесів прийняття рішень у сферах реконструкції міста, освіти та призначення на посади. Він показав, що в різних сферах існують свої лідери, а тому жодна соціальна група не мала вирішального впливу на міську політику загалом.

Роботи «елітистів» та «плюралістів» створили теоретичні підходи дослідження міської політики, які були названі «дебати щодо влади у громаді» (community power debate).

Головна критика Гантера полягала у виборі методу, який він використовував у своєму дослідженні: це було, скоріше, дослідження не влади, а лише уявлення про неї. Запитання щодо виявлення «еліт» та формування списку одразу ж передбачає їхнє існування. Відповідно, якщо Гантер передбачав існування еліт і навіть сформулював своє дослідження таким чином, щоб їх описати, то він їх і «виявив».

З іншого боку, «плюралісти» теж складали свої дослідження схожим чином. Вони обирали найбільш контроверсійні питання, довкола яких могли виникати суперечності й дебати, а потім їх досліджували. Навіть якщо в якихось питаннях перемагали «еліти», то наявність багатьох таких питань передбачала наявність різних ключових гравців і «плюралізм еліт».

«Елітисти» стверджували, що підхід «плюралістів», однак, не помічає структурного фактору — вони надто вибірково розглядали питання і не помічали політичний порядок денний, який був кимось заданий. Таким чином, «слабкі еліти», визначені «плюралістами», могли мати вирішальну роль у дебатах довкола питань, які існували на порядку денному, але не мали доступу та впливу на встановлення самого порядку денного.

Структурний марксизм

Аргумент «елітистів» щодо наявності ширших суспільних структур, у які вкладені політичні відносини, приймали європейські неомарксисти. За логікою структурного марксизму, особлива капіталістична форма держави виникає не тому, що окремі індивіди мають владу, а тому, що сама держава відтворює логіку капіталістичної структури в економічних, правових і політичних інституціях.

Марксистські теорії міської політики ґрунтуються на тому, що міські політичні інституції є частиною державного апарату (Pickvance, 1995: 253). Дослідження міської політекономії таким чином стає дослідженням відносин місцевої влади (у ролі «продовження» влади державної) з капіталом.

Доведена до крайнощів ця позиція означає, що немає підстав взагалі приділяти міській політиці будь-яку увагу, оскільки вона є просто продовженням державної політики на місцевому рівні. Відповідно, міські політики є наслідками дій зовнішніх сил стосовно окремих місць.

Мануель Кастельс, наприклад, вважав, що держава за капіталізму відіграє центральну роль і її головна функція — організація «колективного споживання». Заради цього виникають політики регулювання, субсидій або безпосереднього надання послуг державою.

Міста для Кастельса є місцями організації цього «колективного споживання», а тому міська політика є боротьбою за спосіб і механізми розподілу загального добробуту та баланс між соціальними й економічними цілями. Міське планування для Кастельса є матеріальним вираженням такої боротьби, оскільки воно одночасно слугує і відтворенню капіталізму, і регулюванню конфліктів (Castells, 1977).

Марксизм привернув увагу до впливу політики на економічні інтереси, а також впливу економічних інтересів на політики і класові відносини. Головна критика марксистського підходу полягає у соціальному та економічному детермінізмові. Відповідно до нього, усе визначено наперед ширшими структурами.

Структурний марксизм відкидає потребу дослідження внутрішнього фунціонування місцевих органів влади (Pickvance, 1995: 271). Це є наслідком заперечення марксистами автономності «міської» політики від зовнішніх економічних та соціальних умов — вони прагнуть виявити «правила гри», які структурують міський розвиток (Child Hill, 1984: 127).

Марксизм допоміг вписати міську політику в ширші структури соціальних відносин. Однак, «людські взаємини ... не підкоряються абстрактній незалежній системній логіці. ... Хоча вона може здаватись непорушною з точки зору індивідів; вона створена людьми, які можуть змінити, чи навіть зруйнувати її» (Allen Whitt, 1984: 78).

Неоліберальні трансформації

Читайте також:
Капіталізм, неолібералізм і міста

Економічні, політичні та соціальні зміни у суспільстві та містах зокрема призводять до зміни рамок діяльності усіх — приватних та публічних — акторів на усіх рівнях, внаслідок чого виникає «нова інституційна динаміка, яка має вплив на управління містами» (Jouve, 2005).

Така динаміка описується як перехід від урядування (government) як чіткої структури владних відносин, де влада (authorities) володіє усією повнотою влади (power) до управління (governance), де структура часто може бути відсутньою або виникати ad hoc на різних рівнях та в межах різних владних коаліцій різних акторів. Нерівномірний географічний розвиток та перемасштабування держави за капіталізму загострюють боротьбу за ресурси між містами. Така боротьба також проявляється і в межах міст, де різні соціальні групи та класи конкурують за можливість «продукувати» простір і відстоювати власні інтереси. У міському просторі, який суспільство «продукує» за капіталізму, рішення щодо того, що має бути пріоритетом: досягнення соціальної рівності чи досягнення економічного росту, — стає головним питанням міської політики (Lyon and Henig, 2017).

Як географія впливає на політику

Зміни міської географії мають безпосередній вплив на те, якою стає міська політика. По-перше, перемасштабування державної влади призводить не стільки до скорочення ролі держави чи втрати нею функцій контролю та регулювання, а до переорганізування механізмів та принципів урядування. Роль держави не стільки зменшується, як змінюється (Brenner and Theodore, 2002).

Кейнсіанська держава загального добробуту (welfare state) була головним рівнем, на якому вирішувалися проблеми соціальної та просторової нерівності. Метою держави було забезпечення надання низки стандартизованих соціальних послуг на усій території та соціалізація ризиків. Соціалізація ризиків — це побудова солідарної системи допомоги за умов важких життєвих обставин — бідність, бездомність, медичні послуги, безробіття.

Перемасштабування держави, про яке пише Бреннер, веде до того, що частина влади та обов’язків щодо вирішення соціо-просторових нерівностей переноситься на «нижчі» та «вищі» ієрархічні рівні — до регіонів і міст, а також до наддержавних організацій та утворень.

По-друге, економічні, політичні та соціальні трансформації ведуть до зміни пріоритетів державної політики. Відповідно до неоліберальної ідеології, «держава» повинна передати «ринку» та «відповідальним і раціональним індивідам» вирішення соціальних питань і проблем.

По-третє, перемасштабування призводить до «трансформації міжурядових зв’язків, адміністративної структури в містах і характеру взаємодії між новими міськими інституціями та громадянським суспільством» (Jouve, 2005: 286), наприклад, у формах децентралізації та регіоналізації.

Середовище міської політики

Урядування (government) передбачає структуру, у якій органи влади (authorities) володіли повнотою влади (power). Натомісь, управління (governance) базується на розведенні влади та відповідальності (підзвітності), зростанні кількості акторів різного статусу зі здатністю формулювати свої інтереси та захищати їх (Jouve, 2005: 290).

Перехід від урядування до управління став результатом ринково-орієнтованих політик, які привели до «спустошення держави» (the hollowing out of the state) (Jessop, 2004; Rhodes, 1996: 661). Децентралізація та приватизація у різних сферах створили все більш фрагментоване організаційне середовище. Крім зміни владних відносин між уже існуючими акторами на різних рівнях влади, активізувалися нові — приватні корпорації, різноманітні бізнес-асоціації, торгівельні палати, публічно-приватні партнерства, квазінеурядові організації, але також різноманітні неурядові громадські органзації, соціальні рухи. Для опису взаємодій і конфігурацій між ними використовується поняття «мереж». Якщо урядування було доволі інституціоналізованим і сталим у часі, то нові «мережі» управління частіше виникають ad hoc та є більш «мінливими» (Pierre, 2014).

Урядування є ієрархічним та «наділеним владою як результат суспільного договору щодо представництва, делегування, підзвітності та контролю»; управління є «начебто горизонтальним, мережевим та базується на відносинах між незалежними акторами, які будуються на довірі та ідеях участі» (Swyngedouw, 2005: 1994).

З одного боку, «мережеве управління» потенційно може відкрити «третій шлях» взаємодії між державою та ринком без домінування одного над іншим, розширити сферу публічного, посилити міські спільноти та розвинути більш інклюзивне прийняття рішень. З іншого, «управління є кодом для скорочення урядування [держави]», та «відображає бажання скоротити зобов’язання та витрати держави», що веде до «розмивання меж і відповідальності за вирішення соціальних та економічних проблем» (Stoker, 1998: 18).

Читайте також:
Мережа взаємодії міських ініціатив та організацій 5 міст України: результати дослідження

Для розуміння реального стану «мереж» і їхнього функціонування важливо враховувати, у які ширші структурні умови вони вбудовані. В умовах неоліберальних трансформацій формулювання таких суспільних проблем змінюється від політик перерозподілу та регулювання до потреби «сприяння економічному росту та конкуреноспроможності, росту підприємництва і креативності» (Swyngedouw, 2007: 4). Така політика стимулювання місцевого економічного росту та зайняття бізнесом чільного місця у місцевій політиці характерна для періоду «розгортання неолібералізації» (Peck and Tickell, 2002).

Література

Allen Whitt, J. (1984) «Structural Fetishism in the New Urban Theory». In: Smith, M.P. ed. Cities in Transformation: Class, Capital, and the State. Beverly Hills, Calif.: Sage Publications

Brenner, N. (2004) New State Spaces: Urban Governance and the Rescaling of Statehood. Oxford: Oxford University Press

Brenner, N. and Theodore, N. (2002) «Cities and the Geographies of «Actually Existing Neoliberalism»». In: Brenner, N. and Theodore, N. eds. Spaces of Neoliberalism. Urban Restructuring in North America and Western Europe. Oxford: Blackwell

Castells, M. (1977) The Urban Question: A Marxist Approach. London: Edward Arnold

Child Hill, R. (1984) «Urban Political Economy: Emergence, Consolidation, and Development». In: Smith, M.P. ed. Cities in Transformation: Class, Capital, and the State. Beverly Hills, Calif.: Sage Publications

Dahl, R. A. (1961) Who Governs?: Democracy and Power in an American City. New Haven: Yale University Press

Harding, A. (1995) «Elite Theory and Growth Machines». In: Judge, D., Stoker, G. and Wolman, H. eds. Theories of Urban Politics. London: Sage

Harvey, H. (1989) From Managerialism to Entrepreneurialism: The Transformation in Urban Governance in Late Capitalism. Geografiska Annaler: Series B, Human Geography, 71(1): 3-17

Hunter, F. (1953) Community Power Structure: A Study of Decision Makers. Chapel Hill: Univ. of North Carolina Press

Jessop, B. (2004) «Hollowing out the 'nation-state' and multilevel governance». In: Kennett, P. ed. A Handbook of Comparative Social Policy. Cheltenham: Edward Elgar Publishing

Jordan, G. (1990) The Pluralism of Pluralism: An Anti-theory? Political Studies, 38(2): 286-301

Jouve, B. (2005) From government to urban governance in Western Europe: a critical analysis. Public Administration and Development, 25(4): 285-294

Lyon, M.A. and Henig, J.R. (2017) Blurring Lines? How Locally Based Collaborations Handle the Redistribution/Development Tradeoff. Urban Affairs Review, 00(0): 1-25

McCann, E. and Ward, K. (2010) Relationality/territoriality: Woward a conceptualization of cities in the world. Geoforum, 41(2): 175-184

Peck, J. and Tickell, A. (2002) «Neoliberalizing Space». In: Brenner, N. and Theodore, N. eds. Spaces of Neoliberalism. Urban Restructuring in North America and Western Europe. Oxford: Blackwell

Pickvance, C. (1995) «Marxist Theories of Urban Politics». In: Judge, D., Stoker, G. and Wolman, H. eds. Theories of Urban Politics. London: Sage

Pierre, J. (2014) Can Urban Regimes Travel in Time and Space? Urban Regime Theory, Urban Governance Theory, and Comparative Urban Politics. Urban Affairs Review, 50(6): 864-889

Rhodes, R.A.W. (1996) The New Governance: Governing without Government. Political Studies, 44(4): 652-667

Stoker, G. (1998) Governance as theory: five propositions. International Social Science Journal, 50(1): 17-28

Swyngedouw, E. (2005) Governance Innovation and the Citizen: The Janus Face of Governance-beyond-the-State. Urban Studies, 42(11): 1991-2006

Swyngedouw, E. (2007) «The post-political city». In: BAVO ed. Urban Politics Now: Re-Imagining Democracy in the Neoliberal City. Rotterdam: Netherlands Architecture Institute Publishers

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі