Це приголомшливо — усвідомлювати, наскільки наша сучасна економіка структурована довкола спроб реалізувати фантазію цілковитої романтики в буколічній атмосфері моря, піску, сонця та сексу.
Девід Гарві
Зміна клімату, занепад екосистем, зростання нерівностей всередині країн та між ними є наслідками сучасної капіталістичної економіки, що базується на ідеї безкінечного зростання. Кризи капіталізму призводять не лише до криз у суспільстві, а й до криз довкілля, що ставлять під загрозу життя та добробут людства.
Читайте також:
Degrowth for Human Prosperity
Протягом останніх років доволі радикальна ідея «зеленого нового курсу» (Green New Deal) проникає в мейнстрімні політичні дискусії як спроба розв’язати проблеми зміни клімату та економічної нерівності. Радикальна трансформація економіки нібито дозволить не лише побороти та сповільнити наслідки зміни клімату, а й створити умови для розвитку людини та суспільства. Однак навіть цього може виявитись недостатньо, а сама ідея того, що зростання (хай навіть «зелене») можна підтримувати вічно — небезпечна пастка. Для збереження придатної для життя планети та умов для людського процвітання може знадобитися антизростання (degrowth).
Антищо? Антизростання
Автори доповіді Римського клубу «Межі зростання» писали, що існують не лише межі нашої здатності видобувати ресурси, а й межі можливостей екосистем поглинати відходи та забруднення, які людство створює у процесі змін територій та ресурсів (Meadows et al., 1972).
Та ж доповідь згодом стала поштовхом до ідей так званого «сталого розвитку» (sustainable development), який начебто протиставлявся «економічному росту» як зміни за якісними параметрами, а не лише кількісними. Десятиліття політик і заходів, спрямованих на досягнення цілей сталого розвитку, та спроб відокремити (decouple) економічний ріст від його негативних наслідків для довкілля не дали результатів, а динаміка зміни клімату протягом останніх десятиліть тільки загострилася.
Як відповідь на неспроможність «сталого розвитку» та його апропріацію неоліберальним капіталізмом, активістська група Adbuster («Боротьба з рекламою») на початку 2000-х заново прочитала роботу Ніколаса Георгеску-Рогена «Закон ентропії та економічний процес» (Georgescu-Roegen, 1971) і проголосила «антизростання» (французькою — decroissance) як засіб та термін для радикальної боротьби з ідеєю безкінечного економічного зростання. Того ж року в журналі L’Ecologiste вийшли кілька матеріалів про антизростання, а наступного року відбувся семінар у ЮНЕСКО, де на порядку денному було антизростання (Liegey and Nelson, 2020: 8). Головна теза антизростання — воно має бути політичним проєктом, який допоможе нам позбутися віри в те, що більше означає краще.
Читайте також:
Міста і кліматична криза: як змінювати інфраструктуру та політики?
У 1972 році Андре Горц під час дебатів щодо недавно опублікованої доповіді про межі зростання поставив запитання про те, чи рівновага на планеті взагалі сумісна з капіталістичною системою. Горц є одним із перших, хто використовував термін та ідею антизростання.
У 1980–90-х цей термін та рух існували та використовувались переважно у франкомовних академічних і активістських колах. Переклад англійською (degrowth) виник у 2008 році на міжнародній конференції у Парижі (яка згодом проходила кожні два роки у різних містах: Барселоні у 2010-му, Венеції у 2012-му, Лейпцигу у 2014-му, Будапешті у 2016-му, Мальмо у 2018-му, а наступна відбудеться в Гаазі у 2021-му).
Чому антизростання? Префікси «анти-» чи «де-» можуть дещо збивати з пантелику, бо існують мимовільні асоціації із «занепадом» (decline), який може передбачати, наприклад, політику жорсткої економії (austerity) чи навіть бідність. Серж Лятуш пише, що «антизростання» треба розуміти через «а-зростання»: як атеїзм є відмовою від віри в бога, так і «антизростання» є відмовою від віри у безкінечне зростання (Latouche, 2010).
Антизростання неможливо апропріювати чи деполітизувати, як, наприклад, «сталий розвиток» — воно не може бути «зеленим», «екологічним» чи яким завгодно ще. Сам термін складніше «випорожнити» від змісту, адже він критикує консюмеризм (хай навіть «органічний», «біо», «сталий» чи якийсь ще) та саму ідею зростання заради зростання (Liegey and Nelson, 2020: 10-11).
Парадокси зростання та чому антизростання?
Герман Дейлі пише, що у нас є багато проблем: бідність, безробіття, руйнування довкілля, зміни клімату, фінансова нестабільність, але лише одне рішення для них — економічне зростання. Ми віримо, що зростання є рішенням усіх проблем або хоча б передумовою для їх вирішення, і він називає це «ростизмом» (Daly, 2019).
Антизростання ставить за мету підірвати цю віру через розвінчання двох міфів: спроможності долати природні та суспільні бар’єри для зростання. Навіть якби ресурси планети були справді безкінечними, то їх споживання за збереження сучасного капіталізму не призведе до максимального людського добробуту.
Парадокс Джевонса й обмеження планети
Георгеску-Роген писав, що безкінечне зростання на планеті зі скінченними ресурсами є неможливим. Економіка для нього — це спосіб перетворення ресурсів на товари, послуги та відходи. Зростання споживання означає зростання ентропії та розсіювання скінченного запасу енергії, який накопичувався впродовж сотень мільйонів років і не встигне відновитись, адже темпи зростання суттєво випереджають темпи відновлення запасів енергії (Georgescu-Roegen, 1971).
Цікаво, що із закінченням нафтової кризи та приходом неоліберальної економіки у 1980–90-х дискусії про антизростання і межі ресурсів якщо не зникли, то стихли. Настала епоха «сталого розвитку» та сподівань на нові джерела енергії. От тільки так звані відновлювані джерела енергії можуть не допомогти подолати межі зростання, бо сильно залежать від викопного палива для транспортування і виробництва.
Читайте також:
Виробляти менше: як врятувати планету від пластику
Одна з передумов подолання обмежених ресурсів та проблем з довкіллям — відокремлення (decoupling), яке передбачає розділення економічного зростання та його негативного впливу на довкілля. Нові технології та зміни в споживанні начебто дозволять підтримувати зростання економік. Проблема, однак, у тому, що світова економіка вже поза межами планетарних обмежень, і до них неможливо буде повернутися без сповільнення споживання. Огляд літератури про «відокремлення» демонструє, що якщо це і не є неможливим, то існує ймовірність, що цього буде недостатньо (Haberl et al., 2020).
Більше того, існує також так званий парадокс Джевонса, який він описав іще в середині ХІХ століття. Джевонс писав, що технологічний прогрес, який підвищує ефективність використання якогось ресурсу, збільшує (а не скорочує) його використання, бо знижується його ціна. Тоді йшлося про вугілля, але зараз ми можемо перенести це на будь-яке інше джерело енергії чи ресурс. Окрім дебатів щодо фізичних обмежень зростання, у другій половині 20 століття виникли також дебати про соціальні межі росту.
Парадокс Маркса, складне зростання та обмеження капіталізму
Девід Гарві пише, що капіталізм — це завжди про зростання, оскільки метою є отримання прибутку. Капіталістична економіка, в якій усі мають прибутки, передбачає зростання, результати якого знову реінвестуються через дію «законів конкуренції». Темпи зростання у 3% часом вважаються у сучасному світі «нормальними» й бажаними, але Гарві пише, що важливо пам’ятати про те, що це «складне зростання» (compound growth; як у «складний відсоток»).
Колообіг капіталу в часі можна уявляти як спіраль, яка згодом стає все більшою і більшою, що створює експоненційний ріст. Якщо для часів, коли писав Маркс, такі темпи росту не були проблемою, то сьогодні навіть низькі темпи зростання означають масштабні наслідки: сама база росту є неймовірно великою. У часи Маркса здатність капіталу досягти планетарних меж зростання могла здаватися неможливою (а може, він просто не припускав, що капіталізм так довго протягне). Сьогодні ж світова економіка подвоюється кожні 25 років, що створює потребу в прибутковому інвестуванні десятків трильйонів американських доларів (Harvey, 2020).
Читайте також:
Міські географії та географії міст. Як капіталізм впливає на просторові нерівності
Чому брак зростання є проблемним для капіталізму? Гарві пише, що для підтримання рівня прибутку за падіння темпів зростання потрібне зростання рівня експлуатації робітничого класу. Але таку експлуатацію неможливо підтримувати без насильства. Брак зростання, таким чином, дестабілізує капіталізм і ліберальну демократію, бо зростання дозволяє уникати конфліктів щодо розподілу та підтримує капіталізм політично (Harvey, 1982).
Андре Горц, який ставив питання про межі зростання та потребу антизростання, писав також про «компенсаторне споживання» (compensatory consumerism) як спосіб розв’язати класовий конфлікт через спробу подолання відчуження робітничого класу споживанням товарів і послуг. Зростання повоєнних капіталістичних економік дозволило розширити виробництво та споживання масових товарів і можливості для дозвілля, що створило ілюзію зростаючого достатку. Проте неоліберальна економіка та занепад держав загального добробуту означали, що для підтримання цього компенсаторного споживання домогосподарства змушені були брати в борг. Борг, однак, теж є проблемою — він означає потребу зростання, бо його треба погасити з відсотками (Gorz, 1989).
Спродукований капіталізмом нерівномірний географічний розвиток є причинами застою в кліматичних домовленостях, оскільки відтворюють наявні структурні нерівності. Антизростання апелює до скорочення виробництва та споживання в країнах Глобальної Півночі, що потенційно створить можливості для розвитку Глобального Півдня.
Якщо капіталізм передбачає реінвестування прибутків у нові сфери, то антизростання прагне уповільнити колообіг капіталу, чим радикально відрізняється від сучасних мейнстрімних економічних підходів. У відповідь на економічні кризи пропонуються два підходи: політика жорсткої економії (austerity) або розширення інвестицій (неокейнсіанські підходи, сучасна теорія грошей). Перша прагне відновити зростання через підвищення впевненості «ринків», що витрати «держав» будуть під контролем та інфляція буде низькою. Друга передбачає наповнення економіки грошима через державні інвестиції, які допоможуть відновити колообіг капіталу та стимулювати зростання. Попри те, що вони є різними за логікою, обидві політики мають на меті відновити зростання (Chertkovskaya et al., 2019).
Антизростання також віддаляється від неокласичної економіки через сплав з неортодоксальними (немейнстрімними) економічними підходами — зокрема екологічною економікою (ecological economics) та екофемінізмом. Екологічна економіка стверджує, що економічна система вписана в соціальну, а та, в свою чергу, в екологічну (довкілля, біосферу). Масштаби економіки й те, як вона розвивається, матиме наслідки не лише для суспільства, а й для довкілля.
Феміністична критика виходить із того, що економічне зростання за капіталізму є несправедливим, бо його підтримує та субсидує невидима репродуктивна праця, яка зазвичай є гендерованою. Хоча зростання є несправедливим і несталим, його підтримують саме тому, що за капіталізму переваги від цього отримують ті, хто має владу, а негативні наслідки можна перекласти на маргіналізованих (Garcia et at., 2017).
Як пише Макс Кох, «за капіталізму того типу змін у виробництві та споживанні, який науковці вважають необхідним для подолання наслідків змін клімату, навряд чи вдасться досягти» (Koch, 2015: 447).
Цінності
Огляд близько півтори сотні наукових статей про антизростання показує, що рух антизростання ставить перед собою три широкі взаємопов’язані цілі: скоротити вплив людства на довкілля, зменшити нерівності між країнами та всередині них, перейти від споживацького суспільства до такого, яке базується на участі та процвітанні (Cosme et al., 2017).
Антизростання передбачає трансформацію суспільства з такими цінностями як автономність, задоволеність життям і турбота, зі збереженням екологічної справедливості. Автономність передбачає усвідомлене самообмеження з боку спільнот і можливість змінюватися відповідно до обставин. Задоволеність життям означає забезпечення базових потреб без руйнування довкілля та з автономно обраними рівнями нерівностей. Турбота передбачає діяльність, засновану на солідарності, а не експлуатації, а тому зменшує вразливості (D’Alisa et al., 2014).
Стереотипно антизростання розглядають як «назад до примітивізму», хоча рух бачить себе як орієнтований у майбутнє — адже це спроба окреслити майбутнє без гіперспоживання, нерівностей та кризи довкілля, які спричиняє капіталізм. Антизростання зосереджене на процесі трансформації не менше, ніж на цілі. Рух ставить перед собою питання: як зробити досвід антизростання і процес бажаним, комфортним та емансипуючим? Саме тому головний тип організації — це асамблея або збори, які передбачають активне політизування. Антизростання — це децентралізована багатовимірна відкрита мережа, що заохочує діалог та експерименти.
Оскільки головною ціллю є отримання не «влади над», а «влади для» — через залучення достатньої кількості людей, яка буде здатна трансформувати суспільство — то стратегія антизростання спрацьовує, допоки поширюються ідеї та практики антизростання (Liegey and Nelson, 2020).
Практики
Антизростання пропонує повністю переосмислити ключові для економіки та людей сфери, зокрема гроші, роботу, добробут. Практики антизростання можна умовно поділити на три широкі групи змін: щодо роботи, власності і грошей (Parrique, 2019). Підхід антизростання є способом якісної трансформації суспільного устрою, а тому відкидає і заперечує фетишизм кількісних параметрів — зокрема зростання ВВП, робочих місць, розмірів заробітної плати тощо.
Трансформації щодо роботи включають скорочення робочого часу (для скорочення впливу на довкілля, але також і з соціальних причин справедливого розподілу зайнятості), достойну роботу (діяльність, яка приносить користь і самореалізацію) та якісне дозвілля (достатньо вільного часу для вільного розвитку індивідів і суспільства). Це може дещо збивати з пантелику робітничий клас і традиційні профспілки — ніби антизростання означатиме відмову від повної зайнятості та вищої винагороди за працю. Якщо «економіка» дає нам зайнятість і можливість існувати, то як можна критикувати її зростання?
Наслідком сучасного фетишу зростання та робочих місць є поширення «паскудних робіт», про які писав Девід Гребер. Коли зростання збільшує можливості для зайнятості, то потрібно пам’ятати, що часто це стресові безглузді прекарні роботи, в потребу існування яких не вірять навіть ті, хто працють. Паскудна робота, яку створює сучасний капіталізм — інший бік медалі зростання заради зростання (Гребер, 2013; Graeber, 2018).
Робота заради роботи, яка підтримує зростання заради зростання — предмет критики антизростання, яке проголошує, що добре проведене дозвілля є ознакою хорошого життя. Якщо вільний час є критерієм якості життя, то за капіталізму цього вільного часу в нас дедалі менше, бо ми надто зайняті тим, щоб заробити на товари та послуги, які нам рекламують (Harvey, 2020). Антизростання передбачає відмову використовувати підвищення продуктивності від автоматизації для здешевлення товарів і послуг, а натомість пропонує коротші робочі дні з вищою оплатою праці. Роботу, яка залишиться — в тому числі репродуктивну та доглядову — пропонується поділити між усіма.
Читайте також:
Адаптація міст до змін клімату: чому варто звертати увагу на проблеми рівності
Парадоксально, що проблеми безробіття та нерівностей, породжені капіталізмом, сприймаються як такі, які неможливо буде розв’язати за умов антизростання, хоча воно якраз спрямоване на боротьбу з капіталізмом (Liegey and Nelson, 2020: 80).
Підхід антизростання бачить власність як соціальну домовленість стосовно того, чим можна володіти і як саме. До практик щодо власності належить перерозподіл уже наявного багатства та ресурсів (наприклад, через скорочення нерівностей у доходах і багатстві, обмеження максимальних доходів, безумовний базовий дохід чи безумовні базові послуги), розподіл благ у процесі їх створення (наприклад, через колективну власність і кооперативи), а також обмеження приватної власності на спільні блага (наприклад, через обмеження видобутку ресурсів і повернення природних благ до суспільної власності).
Зміни щодо грошей передбачають впровадження альтернативних видів грошей (щоб позбутися можливості створювати борг і зводити будь-які людські взаємодії до «спільного знаменника» грошей через цей борг), демократизацію створення грошей (створення грошей через суспільні, а не приватні банки) і сповільнення фінансів (скорочення домінування фінансів у економіці та зменшення приватних боргів).
Оскільки антизростання є антикапіталістичним за своєю суттю, то його практики спрямовані на домінування споживчої вартості (use value) над міновою вартістю (exchange value). Це може бути як виробництво «не на продаж», а для власного користування чи обміну, так і доглядова робота. В українському контексті найпоширенішою практикою антизростання є вирощування їжі для власного споживання та ринків на городніх ділянках.
Замість висновків
Дискусії про «сталий розвиток» у ліберальних демократіях перетворили політику щодо довкілля на пошук технократичних рішень визначених наперед проблем — замість боротьби різних бачень майбутнього. Антизростання якраз є спробою реполітизувати боротьбу за збереження довкілля та припинити деполітизацію цієї сфери як такої, проблеми в якій можна вирішити за допомогою виключно технологічних рішень (D’Alisa et al., 2014).
Читайте також:
Війна та енергетичний перехід: проблеми і перспективи шахтарських міст Донбасу
Рух антизростання стверджує, що питання не так у тому, чи хочемо ми прагнути антизростання, а в тому, як саме ми будемо втілювати те, що сприймаємо як неминучість антизростання. Інакше кажучи, чи буде антизростання демократичним вибором, впровадженим у справедливий демократичний спосіб, чи стане результатом занепаду довкілля та суспільства.
Література
Гребер, Девід (2013) Про феномен паскудної роботи [Доступно за https://commons.com.ua/uk/pro-fenomen-paskudnoyi-roboti/]
Chertkovskaya, Ekaterina, Paulsson, Alexander, and Barca, Stefania (2019) Towards a Political Economy of Degrowth (Transforming Capitalism)
Cosme, Ines, Santos, Rui, and O’Neill Daniel (2017) «Assessing the degrowth discourse: A review and analysis of academic degrowth policy proposals.» Journal for Cleaner Production, 149: 321-334
D’Alisa, Giacomo, Demaria, Federico, and Kallis, Giorgos (eds.) (2014) Degrowth: A Vocabulary for a New Era
Daly, Herman (2019) «Growthism: Its ecological, economic and ethical limits.» Real-world economics review, 87: 9-22 [Доступно за http://www.paecon.net/PAEReview/issue87/Daly87.pdf]
Garcia, Ernest, Martinez-Iglesias, Mercedes, and Kirby, Peadar (eds.) (2017) Transitioning to a Post-Carbon Society: Degrowth, Austerity and Wellbeing
Georgescu-Roegen, Nicolas (1971) The Entropy Law and the Economic Process
Gorz, Andre (1989) Critique of Economic Reason
Graeber, David (2018) Bullshit Jobs: A Theory
Haberl, Helmut et al. (2020) «A systematic review of the evidence on decoupling of GDP, resource use and GHG emissions, part II: synthesizing the insights.» Environmental Research Letters, 15 [Доступно за https://iopscience.iop.org/article/10.1088/1748-9326/ab842a]
Harvey, David (1982) The Limits to Capital
Harvey, David (2020) The Anti-Capitalist Chronicles
Koch, Max (2015) «Climate Change, Capitalism and Degrowth Trajectories to a Global Steady-State Economy.» International Critical Thought, 5(4): 439-452
Latouche, Serge (2009) Farewell to Growth
Liegey, Vincent and Nelson, Anitra (2020) Exploring Degrowth: A Critical Guide
Meadows, Donella et al. (1972) The Limits to Growth: A report for the Club of Rome’s Project on the Predicament of Mankind
Parrique, Timothee (2019) The political economy of degrowth [Доступно за https://tel.archives-ouvertes.fr/tel-02499463/document]
Основну ілюстрацію статті готувала Ганна Іваненко. Цей матеріал є частиною проєкту «Eastern European Cities: Degrowth vs Right to Develop», який відбувається за підтримки FES Regional Office «Dialogue Eastern Europe».
