Наслідки зміни клімату, про які вчені наполегливо попереджали урядов_иць* протягом 30 років, вже починають «змінювати все» (Klein, 2014), зокрема те що стосується усіх нас — умови життя в містах. В реаліях глобальної кліматичної кризи містам доведеться адаптуватися і скорочувати викиди парникових газів, або занепадати через дії нових екологічних, соціальних і економічних чинників, наприклад вимушеної міграції, посилення нерівності, збільшення кількості конфліктів.
З нинішніми темпами зміни клімату, до середини століття 250 мільйонів людей ризикують стати кліматичними біженцями і біженками через підняття рівня моря чи нестачу питної води. В Україні через зміну клімату буде повністю або частково затоплено 590 поселень, 52 тисячі будівель, 660 екологічно небезпечних об’єктів, 200 тисяч гектарів сільськогосподарських земель. 75 тисячам мешкан_ок цих територій доведеться шукати собі новий дім. Такими є очікувані наслідки для українського узбережжя Чорного моря від підняття рівня світового океану на 1 метр, яке відбудеться через танення льодовиків і зростання температури океану. Питання лише в тому, як швидко рівень моря підніметься і чи зупиниться на цій позначці.
Слухайте також:
Подкаст про урбаністику «Ринок вирішить?»
Причина поточної кліматичної кризи — викиди парникових газів, які сприяють швидшому нагріванню планети. Лише за останні 150 років на які припадає період стрімкого індустріального розвитку, експансії людства на планеті та повсюдної розбудови міст, концентрація двоокису вуглецю в атмосфері зросла з 280 ppm (часток на мільйон) до більш ніж 400 ppm. Таке стрімке зростання вмісту СО2 в атмосфері сталося на планеті вперше за історію існування людства.
Найбільші загрози стоять перед містами на узбережжях, оскільки внаслідок зміни клімату підвищується рівень світового океану і посилюються тропічні циклони. Однак, інші міста також потерпатимуть від повеней, аномальних опадів, посух, хвиль тепла і вторинних наслідків, таких як дефіцит продовольства, питної води, поширення нових інфекційних хвороб. Українським містам теж не оминути проблем пов’язаних зі зміною клімату і залежністю від викопного палива. В чому полягають ці проблеми та що систематично заважає їх вирішувати?
Міста та кліматична (не)справедливість
Кліматична справедливість — це, з одного боку, академічна концепція, що описує соціальні нерівності, які спричиняє або поглиблює зміна клімату. З іншого боку, це глобальний рух, спрямований на те, щоб усунути ці нерівності разом з глибинними причинами поточної кризи (Klein 2019). Рух за кліматичну справедливість зосереджений довкола того, що люди, які найменше сприяють руйнуванню довкілля та зміні клімату, найбільше страждають від їхніх негативних наслідків як на місцевому, так і на глобальному рівнях. На глобальному рівні найменш економічно розвинені країни так званого «глобального півдня» (Африка, Індія, Південно-Східна Азія, Латинська Америка) не спричиняли індустріалізоване споживання природних ресурсів та більшу частину викидів парникових газів, які викликали зміну клімату, але саме вони страждають від них найбільше. Вони також продовжують страждати від експлуатації в неоколоніальній капіталістичній системі та ресурсного прокляття, яке в глобалізованому світі не оминуло й Україну.
Читайте також:
Адаптація міст до змін клімату: чому варто звертати увагу на проблеми рівності
Дослідник Деніел Коен зазначає, що на рівні міст різниця у вразливості до кліматичної зміни між групами населення з різним доходом незначна в регіонах, де дотримуються санітарних норм, стандартів охорони здоров’я, де інфраструктуру та послуги регулюють професійні інституції й уряди, а планування землекористування проводять з урахуванням кліматичних ризиків. У країнах з низьким та середнім рівнем життя групи населення з низьким рівнем доходу є вразливими до кліматичних змін через обмежений доступ до інфраструктури, охорони здоров’я та безпечного житла (Kohen, 2018).
Вразливість до кліматичної зміни пов’язана не тільки з рівнем доходу. Її можуть поглиблювати расові, класові, етнічні та гендерні структурні нерівності у суспільстві. Зокрема, жінки частіше, ніж чоловіки, зайняті у репродуктивній, домашній, доглядовій праці. Внаслідок цього переважно саме жінкам доводиться справлятися з негативним впливом зміни клімату на здоров’я дітей, людей літнього віку. Виклики для жінок, які зайняті у доглядовій роботі, посилюються негативними наслідками зміни клімату, такими як поширення збудників інфекційних захворювань, хвилі тепла, поглиблені ефектом міського теплового острова, а також брак води.
Участь жінок у формуванні міського простору має вирішальне значення для сталого розвитку міст із турботою про довкілля та людей. Наприклад, у скандинавських країнах до цього процесу цілісний підхід: з одного боку, паритетне представництво чоловіків та жінок у політиці й на керівних посадах, участь громадськості у прийнятті рішень, з іншого боку — доступність та інклюзивність інфраструктури є ключовим аспектом містобудування. Не дивно, що в цих країнах найбільше жінок на політичних та керівних посадах.
Читайте також:
Місто багатьох: як гендерний підхід робить міста справедливішими
Для того, щоб повністю зрозуміти вразливість населення міст до кліматичної зміни, Коен рекомендує враховувати соціально-економічні обставини. Дослідник також зазначає, що люди з низьким рівнем доходу мають обмежені можливості адаптуватися до негативних наслідків зміни клімату, особливо за браку доступного житла та якісної міської інфраструктури.
Проблеми бідності та вразливості до зміни клімату необхідно розглядати в комплексі та ставити запитання відповідно. Які житлові райони найбільше піддаються впливу кліматичних змін? Хто мешкають в районах, де прямі та непрямі наслідки зміни клімату є найбільш небезпечними? Кому не вистачає знань, спроможності та ресурсів для того, щоб вживати заходів з протидії зміні клімату й адаптації до наслідків? Ці запитання допомагають визначити тих мешкан_ок міст, які особливо вразливі до змін клімату, таких як люди з низьким рівнем доходу, діти, люди похилого віку, жінки та люди з інвалідністю.
Компактні та енергоефективні міста
Приблизно три чверті викидів парникових газів у світі продукують міста. Звісно, не всі (і навіть не більшість) з цих викидів є предметом муніципальної політики. Частка загальних викидів, яку можна усунути організованими заходами на міському рівні, залежить від особливостей міста, економічного та юрисдикційного контексту. Тим не менше, міста здатні зменшити значну частину викидів, пов’язаних з міською діяльністю, навіть без чіткої підтримки з боку інших рівнів влади (регіонального, національного), а також здійснювати вторинний широкий вплив на кліматичну політику. Міста, яким вдається зменшити викиди, одночасно підвищуючи якість життя, здатні привертати увагу громадськості та органів влади інших міст, що може посилити прогресивні коаліції та забезпечити широку суспільну підтримку на користь політики декарбонізації на регіональному та національному рівнях.
Справді, саме таким був кліматичний порядок денний для міст з часів Саміту Землі в Ріо в 1992 році: досягаємо певного прогресу на місцевому рівні — створимо політичну підтримку для подальшого прогресу на вищих рівнях. У 2000-х роках великі міста енергійно взялися за це шляхом заснування та розширення групи кліматичних лідерів C40 Large Cities, спочатку під керівництвом мера Лондона Кена Лівінгстона, а потім — мера Нью-Йорка Майкла Блумберга. На сьогодні тисячі міст у всьому світі, включно з більшістю найбільших у світі, найбагатших та найвпливовіших, приєдналися до мереж підтримки кліматичної політики, які ставлять зменшення викидів парникових газів на перше місце.
Сьогодні організація С40 працює в усіх ключових напрямках: адаптація до зміни клімату; енергетика та будівлі; якість повітря; транспорт і містобудування; відходи; вода та їжа. Для того, щоб міста ефективніше працювали в цих напрямках, С40 має 16 тематичних мереж. Міста в цих мережах можуть залучати широку підтримку з боку науковців, дослідних інститутів, міжнародних організацій та корпорацій.
У міських планувальни_ць вже тривалий час є розуміння того, що «питання глобального потепління зараз є остаточним аргументом на користь компактного міста; це імператив, що охоплює всі аспекти політики щодо сталого майбутнього» (Hillman 1996). Навіть у Shell Oil вже вважають, що майбутнє міст — за низьковуглецевою щільністю.
Йдеться те, що міста можуть підвищити якість життя мешкан_ок і зменшити викиди парникових газів, застосовуючи стратегії «розумного зростання». Такі підходи спрямовані на ущільнення міських районів, будівництво житла біля робочих місць, розвиток громадського транспорту, інфраструктури і відповідні заходи у сфері землекористування, необхідні для цього. Варто також зауважити, що цей підхід є центральним для втілення «права на місто» — соціально справедливого та партисипативного розвитку. Це нині популярне серед урбаніст_ок поняття ввів філософ Анрі Лефевр і пізніше розвинув та популяризував географ Девід Гарві (Harvey 2008).
Стратегії міського ущільнення сприяють меншому використанню приватних автомобілів, а також використанню великих будівель житлового та комерційного призначення, для яких може бути забезпечена низька вартість утримання й висока енергоефективність.
Клімат і «право на місто»
Ключовий внесок міст у подолання кліматичної кризи полягає у скороченні енергоспоживання та викидів парникових газів за рахунок трансформації основ містобудування — житла, будівель, транспорту, інфраструктури та землекористування — за допомогою різноманітних форм розумного ущільнення. Важливим є те, що такі трансформації не є соціально нейтральними. Натомість це суперечливий простір як для добре помітних соціальних рухів і мобілізацій, так і для менш видимої виснажливої повсякденної соціальної та політичної боротьби. Нерівності на ринку праці давно характеризують міста; сьогодні нерівний доступ до житла, спричинений зменшенням участі держави у забезпеченні житлом і дедалі більшою фінансіалізацією житла, також поглиблює соціальну нерівність. Крім того, оскільки транспортна політика стосується людей, які переміщуються з дому на роботу чи в інші важливі місця у місті, вона тісно пов’язана з житловою політикою.
Читайте також:
Мер — не СЕО. Чим небезпечні підприємницькі стратегії міського розвитку
Як правило, маніфести про «право на місто» міських соціальних рухів мало говорять про захист довкілля. Але вони підкреслюють центральне значення прав на житло та доступ до транспорту, а також партисипативних практик управління, які лежать в основі їх дотримання. Ці вимоги — якщо не в риториці, то по суті — дуже співзвучні з розумними програмами ущільнення міст та декарбонізації. Як зазначає міський історик Майк Девіс, «наріжним каменем низьковуглецевого міста є [...] пріоритетність добробуту населення над приватним збагаченням» (Davis 2010).
Отже, для поглиблення соціальної бази екологічної політики потрібні варіанти екологічної політики, які усувають соціальні нерівності. На практиці це означатиме протистояння багатьом ринковим тискам і приватним інтересам, включно з девелоперами міської нерухомості. За умов широкої підтримки такий підхід до міської кліматичної політики, на відміну від суто технократичних, може бути більш дієвим і результативним.
«Немає внутрішнього протиріччя між соціальними й екологічними проєктами — лише суперництво між різними підходами до кліматичної політики. Сила партисипативних підходів та соціально-орієнтованої екологічної політики для створення переможних коаліцій є більшою, ніж здається», — відзначає Коен, вважаючи, що потенційні результати — ефективне вирішення одразу двох найбільших викликів цього століття — варті об’єднання зусиль (Kohen 2018).
Як боротися з кліматичною несправедливістю?
Найбільш переконливою стратегією побудови масової суспільної підтримки, необхідної для впровадження довготривалих міських кліматичних заходів і реалізації великих «зелених» проєктів, Коен та інші прихильни_ці сталого міського розвитку вважають розбудову соціально-орієнтованої екологічної політики, яка б зменшувала нерівність.
Одним із ключових питань у цьому контексті є забезпечення доступу до зручного та безпечного житла, що вимагає політики, спрямованої на протидію багатьом силам ринку нерухомості. Ці сили роблять привабливе та добре розміщене житло в містах дуже дорогим та недоступним для робочого і навіть середнього класу. Така тенденція на ринку нерухомості дуже ускладнює або унеможливлює реалізацію будь-яких «зелених» урбаністичних проєктів та амбітних місцевих екологічних політик без прискорення соціального переміщення та джентрифікації.
Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні
Для побудови нової соціально орієнтованої екологічної політики місцевим радам та лідер_кам громадянського суспільства доведеться знайти способи поєднання пріоритетів екологічних і соціально орієнтованих рухів. Декарбонізація міського життя включає глибокі зміни в основних системах та інфраструктурі міст: житловій сфері, транспорті, енергозабезпеченні, поводженні з відходами та землекористуванні. Водночас це одні з найбільш спірних та конфліктних сфер міського життя через різні інтереси та великі фінансові потоки, тому великі зміни в них ніколи не можуть бути соціально або політично нейтральними.
Важливою передумовою для зрушень і виникнення соціально орієнтованої екологічної політики в містах є розбудова так званих «щільних мереж» — взаємодії ініціатив та проєктів, які розмножуються і сприяють ширшому соціальному відродженню, породжуючи подальші заходи та ідеї, які не були передбачені на початку. Те, як це працює в містах, на влучних прикладах описав Джордж Монбіо. Він показує, як, виростаючи з дуже тонкої, точкової основи, «щільні мережі» починають розвивати громадську культуру участі, що стає привабливою й актуальною для всіх жител_ьок міста, а не просто для соціально активних людей, які мають багато вільного часу.
Концепція «щільних мереж», пояснює широкий успіх і взаємодію громадських ініціатив, таких як місцеве вирощування органічних продуктів харчування, кооперативи, громадські майстерні, туристичні об’єкти, освітні та культурні простори. Але цей ефект стає помітним у плані декарбонізації лише тоді, коли «щільні мережі» розростаються достатньо, щоб впливати на інфраструктурний розвиток, і мають довгострокове бачення кліматично нейтрального міста і відповідні цілі.
Перспектива для українських міст
Попри уявну віддаленість питань глобальної кліматичної кризи для українських міст та їхніх громад, інфраструктурні рішення для скорочення викидів парникових газів є надзвичайно актуальними. Низька енергоефективність будівель, великі втрати тепла, газу й електроенергії в умовах росту цін на енергоносії, з одного боку, посилюють проблему бідності та соціальної нерівності, а з іншого, є причиною значних викидів парникових газів.
Зношеність і застарілість інфраструктури, успадкованої з радянських часів, також посилює вразливість до таких наслідків зміни клімату як сильні зливи, хвилі спеки та інші аномальні погодні явища. За 30 років незалежності на загальнодержавному рівні Україна так і не змогла винайти послідовний підхід до cталого розвитку інфраструктури — навпаки, контроль над нею дедалі більше посилювали олігархічні структури та місцеві клани. Ми досі живемо спадком радянської інфраструктури. Попри це, вагомі позитивні зрушення в напрямку декарбонізації існують — завдяки місцевим ініціативам та міжнародним мережам, таким як Угода мерів.
Читайте також:
Війна та енергетичний перехід: проблеми і перспективи шахтарських міст Донбасу
Станом на вересень 2020 року понад 280 населених пунктів України підписали глобальну Угоду мерів, яка об’єднує тисячі місцевих органів влади по всьому світу, та рухаються до виконання цілей зі скорочення викидів парникових газів. Також 7 українських міст-підписантів Угоди мерів заявили про ціль перейти на 100% відновлюваних джерел енергії для задоволення своїх потреб до 2050 року — це Житомир, Чортків, Львів, Кам’янець-Подільський, Полтава, Тростянець і Баранівка. Ці та інші міста-учасники Угоди мерів розробляють і впроваджують 10-річні Плани сталого енергетичного розвитку та клімату (ПДСЕРК), які, по суті, є планами інфраструктурного розвитку, спрямованого на декарбонізацію.
В Україні зміна соціально-економічних умов, неадекватність старої інфраструктури новим потребам населення та бізнесу так чи інакше змушують міста повертатися до довгострокового планування, і в цьому Угода мерів та ПДСЕРК дуже допомагають.
Для сталого розвитку в Україні, як і в усьому світі, містам потрібна широка публічна підтримка для великих інфраструктурних змін. На щастя, нові технології та інфраструктура 21 століття здатні змінювати соціально-економічний порядок, закладаючи основу для нового (Rifkin 2011). Внаслідок її поступового розгортання соціально-економічні перетворення так чи інакше будуть відбуватися, але для довкілля та більшості людей краще, щоб вони відбувалися раніше. Чим швидше буде відбуватися проникнення нової «безвуглецевої» інфраструктури та перебудова економіки, то більше шансів матимуть міста адаптуватися до зміни клімату, а людство в цілому — зупинити шосте масове вимирання видів і руйнування біосфери Землі (Rifkin 2019). Яким буде шлях до подолання цього виклику — не може передбачити ніхто, але щоб його здолати вчасно, нам точно знадобиться нова «зелена», соціально-орієнтована, інклюзивна інфраструктура міст і суспільно-політичні рухи, здатні забезпечити її розбудову.
Література
Савицький О. (2020) Криза 2020 року: кінець колоніального світу та початок нового. Аналітична стаття, опубліковано представництвом фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні.
Монбіо Д. (2017) По-справжньому повернути собі контроль над життям: знизу вгору. Переклад статті The Guardian в «УП Життя».
Aschauer D. A. (1990). «Why is infrastructure important?» Federal Reserve Bank of Boston, New England Economic Review, January/February, pp. 21-48.
Cohen D.A. (2018) Climate Justice and Right to the City. Penn: Current Research on Sustainable Urban Development.
Davis M. (2010) Who will build the ark? New Left Review 61: 29-46.
Galton D. (2018) Creating ’thick networks’ for community participation. Open Noosa Blog.
Klein N. (2019) On Fire: The Burning Case for a Green New Deal. Allen Lane | Penguin Books.
Кляйн Н. (2014) Змінюється все: капіталізм проти клімату. Наш формат.
Rifkin J. (2019) The Green New Deal: why the fossil fuel civilization will collapse by 2028, and the bold economic plan to save life on earth. St. Martin’s Press.
Rifkin J. (2011) The Third Industrial Revolution: how lateral power is transforming energy, the economy and the world. Palgrave Macmillan.
Hartman C., Squires G.D. (2006) There is No Such Thing as a Natural Disaster: Race, Class and Hurricane Katrina. New York and London: Routledge | Taylor & Francis Group.
Harvey D. (2008) The Right to the City.
Hillman M. (1996) «In Favour of the Compact City.» Compact City: A Sustainable Urban Form?, edited by Mike Jenks, Elizabeth Burton, and Katie Williams, 30-36. London: E & FN Spon.
Savytskyi O. (2020) European Green Deal and the contest against corruption: what is at stake in Ukraine? Analytical paper published by Heinrich Boell Foundation.
Матеріал є частиною Українського урбаністичного форуму 2020, який через карантин і пандемію проходить онлайн. Форум організовує аналітичний центр Cedos за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля. Ілюстрацію цієї статті готувала Ганна Іваненко.
