«Чапля чахла, чапля сохла, чапля здохла».
У межах Українського урбаністичного форуму 2025 відбулася дискусія «Погляд у майбутнє: кліматична нейтральність в умовах війни», до якої долучилися фахівчині з екології та представниці громадського сектору. Зосередили обговорення на стані клімату зараз, екологічних викликах сьогодення, зокрема наслідках війни, і на способах пом’якшення цих наслідків.
Про екологічні виклики
Діана Попфалуші, голова Ради Української кліматичної мережі, розпочала дискусію тезою про подвійну реальність сьогодення.
Над нами нависають дві серйозні загрози. Перша — глобальна зміна клімату, від якої неможливо сховатися. Друга — воєнні дії, що тривають на території України. Разом вони створюють унікальну ситуацію, де наявні проблеми посилюють одна одну.
Працювати одночасно в цих двох вимірах надзвичайно складно. Паралельно з війною ми відчуваємо й прямі наслідки зміни клімату: аномально спекотні літа, безсніжні зими, посухи, лісові пожежі, повені, деградацію ґрунтів — цей перелік можна продовжувати без кінця. Ці процеси підривають продовольчу безпеку, ускладнюють життя громад і вимагають від нас не лише відновлення після війни, а й негайних дій — діяти потрібно тут і зараз, бо часу на зволікання просто немає.
Як же реагувати на ці процеси, якщо зараз відбувається перерозподіл акцентів і ресурсів — цілком виправданий у воєнних умовах? Кошти, які в мирний час могли б спрямовуватись на адаптацію до зміни клімату та пом’якшення її наслідків, нині йдуть на оборону й захист. Ці пріоритети не можна просто змінити — потрібно вміти рухатися далі в межах цих реалій.
Анастасія Івашина, фахівчиня відділу клімату ГО «Екодія», згадала про перетини війни та кліматичної кризи. Зокрема те, що вони мають спільне коріння — викопне паливо. У людства було достатньо часу, щоб перепланувати економіку та відмовитися від нього. Проте країни, подібні до Росії, що перетворилися на «бензоколонки», а також великі корпорації, побудовані на викопних паливах, зацікавлені у протилежному — їм потрібен швидкий прибуток. Саме з продажу нафти та газу Росія отримує кошти на ведення війни проти України.
Інше питання — безпосередній вплив війни на клімат. За три роки повномасштабного вторгнення сума додаткових викидів склала 230 мільйонів тонн CO₂-еквіваленту — стільки ж, скільки за рік разом викидають Угорщина, Словаччина, Чехія та Австрія, високорозвинені індустріальні країни. Обрахунок охоплює процеси, пов’язані з логістикою, вибухами та лісовими пожежами. До цього додається велика частина, пов’язана з повоєнною відбудовою, використанням сталі, бетону та інших матеріалів. Крім того, існує соціальна вартість цього вуглецю, яку також потрібно враховувати.
Марія Смірнова, просторова планувальниця й екологиня, наголосила, що екологічні та кліматичні виклики сьогодні не взялися нізвідки.
Кліматична криза виникла через нашу людську діяльність: замість того, щоб усувати наслідки своєї діяльності, ми часто закривали на це очі й рухалися далі, екстенсивно розвиваючи економіку та суспільство. За останні 25 років у світі зникло близько 15% екосистем. Щороку ми все більше руйнуємо екосистеми, які були невід’ємною частиною природної «губки», що підтримувала клімат і створила тепличні умови на планеті — сонячне тепло, чисте повітря та життя в тих умовах, які ми зараз маємо.
Багато екологічних проблем у містах досі не вирішені. Якщо ми прагнемо кліматичної нейтральності, потрібно починати говорити про болючі теми: нелегальні сміттєзвалища, забруднені річки, деградовані екосистеми. Ми готові витратити 40 гривень, щоб купити пляшку води «Миргородської», але чомусь не готові вкласти кошти, щоб річка Стир була чистою і там могла жити чапля.
Зараз основний дохід країни й увага держави в цілому зосереджена на тому, як зупинити навалу, що на нас суне. Але нам як населенню, що перебуває зараз тут у наших містах, потрібно працювати на захист тилу, на те, куди всі ці ветерани і ветеранки повернуться. І тому питання екологічних викликів має бути включене в порядок наших щоденних розмов. Потрібно говорити про екологічні виклики відкрито та не ігнорувати їх. І якщо йдеться про збір коштів на очищення річки — будь ласка, не проходьте повз, підтримуйте такі ініціативи.
Боротьба зі зміною клімату — це ще й про обмеження у споживанні. І тут питання до нас: чи готові ми зробити цей крок?
Про кліматичну нейтральність
Наступною темою обговорення стало поняття кліматичної нейтральності. Лін Попова, проєктна менеджерка й урбаністка Cedos, а також модераторка дискусії, зазначила, що в Україні діє рамковий закон «Про основні засади державної кліматичної політики». Закон визначає кліматичну нейтральність як стан, за якого загальний обсяг антропогенних викидів парникових газів дорівнює або компенсується загальним обсягом видалених парникових газів. Надалі учасниці обговорення дискутували про те, чи можливо прагнути кліматичної нейтральності в умовах війни.
Анастасія Івашина пояснила, що кліматична нейтральність пов’язана з необхідністю перезапуску економічної системи та способу господарювання таким чином, щоб вплив на клімат був нейтральним. Вона зазначила, що це передбачає максимальне скорочення додаткових викидів парникових газів, таких як вуглець, метан і сірка. Водночас не всі викиди можна усунути одразу, тому залишкові викиди мають поглинатися природними екосистемами, зокрема болотами, які ефективно зберігають вуглець.
Кліматична нейтральність є зрозумілою концепцією, яку використовують, зокрема, у країнах Євросоюзу, де вона закладена в Європейському зеленому курсі. Саме тому це поняття з’явилося в українському законодавстві та використовується у контексті євроінтеграційних зобов’язань. Цей підхід є доволі ефективним, і важливо не лише декларувати його, а й реально рухатися в цьому напрямку. При цьому навіть у європейських країнах його впровадження не завжди ідеальне, тому питання планування кліматичної нейтральності потребує постійного обговорення та вдосконалення.
У тилу важливо щоденно оцінювати, як ми плануємо та здійснюємо свою діяльність, і бажано застосовувати фільтр кліматичної нейтральності задля збереження довкілля, покращення умов життя та подолання наслідків кліматичної кризи. Планування кліматичної нейтральності вже частково відбувається. Наприклад, проєкт SUN4Ukraine за підтримки Єврокомісії допомагає 12 міським громадам України у плануванні та досягненні цілей кліматичної нейтральності. Консорціум проєкту сприяє розробці дорожньої карти та плану кліматичної нейтральності, щоб громади зрозуміли суть цього процесу і могли максимально врахувати свої умови й особливості для переходу від поточної базової лінії до стану кліматичної нейтральності.
Марія Смірнова: Кліматична нейтральність — це про усвідомлення того, що наші ресурси обмежені. Ми маємо певну «валізку» і можемо вмістити в неї лише стільки, скільки дозволяє її розмір. Це не просто метафора — вона ґрунтується на науковій концепції шведського дослідника Йохана Рокстрема, який розробив теорію планетарних меж. Його дослідження показали, що на планеті існує дев’ять ключових систем, від стану яких залежить стабільність життя: біосфера, озоновий шар, океани, прісна вода, ліси тощо. І кожна з них має свою межу, за яку не можна виходити без ризику незворотних змін. Ми живемо в час, коли бачимо, що ці ресурси скінченні — вода, ліси, чисте повітря поступово вичерпуються.
Саме тому перед громадами стоїть завдання: як забезпечити розвиток або відновлення — особливо в умовах війни та руйнувань — у такий спосіб, щоб не виходити за ці природні межі.
Наприклад, коли ми встановлюємо сонячні панелі, це справді сприяє енергоощадності. Але якщо при цьому громада масово вирубує дерева, ми фактично нівелюємо цей ефект — адже дерева є природними поглиначами вуглецю, і їх знищення, навпаки, спричиняє його вивільнення в атмосферу.
Подібна ситуація і з хаотичною забудовою: вона не лише руйнує природні екосистеми, а й потребує значної кількості будівельних матеріалів. Будівельна галузь, у свою чергу, є одним із найбільших джерел забруднення довкілля. В Україні досі не розв'язане питання належного сортування та переробки будівельних відходів — навіть після трирічних дискусій так і не були ухвалені зміни до законодавства, які б дозволяли використовувати вторинну сировину. Це суттєво сповільнює наш рух до кліматичної нейтральності.
Я повертаюся до концепції планетарних меж саме тому, що в умовах війни, коли держава змушена використовувати ресурси для оборони, а воєнні дії неминуче спричиняють великі викиди, нам потрібно особливо відповідально ставитися до власної «вуглецевої валізки». І тому громадам варто починати з визначення базової лінії — розуміння власного рівня викидів, щоб будувати розвиток більш зважено та в межах екологічних можливостей.
Потрібна чесна пріоритезація: саме питання збереження та відновлення екосистем має стати одним із головних. Адже саме вони є ключем, який дозволить нам швидше досягти кліматичної нейтральності. Відновлюючи природні системи, ми не лише компенсуємо частину викидів, а й створюємо стійке підґрунтя для розвитку громад у майбутньому.
Діана Попфалуші: Колись ми рухалися у двох площинах. У нас були ресурси відновлювані й у нас були ресурси невідновлювані. Все було ніби просто. Зараз з'явилася третя проміжна категорія, називається потенційно відновлюваними ресурсами. Тобто, аби ці ресурси відновилися, ми як людство маємо докласти до цього зусилля. Відповідно, нам потрібно брати все у свої руки, тому що планета без нас дуже добре собі дасть раду. Це ми без ресурсів не зможемо вижити. То чи потрібна нам декорабонізація та кліматична нейтральність? Відповідь: так. Але є нюанс.
Ми живемо в сірій зоні, і коли говоримо про зміни та перехід, хотіла б виділити два ключові аспекти: розвиток країн, що розвиваються, колонізаційні процеси, а також кліматичну несправедливість.
У світі вже є мільйони кліматичних мігрант_ок, які змушені залишати свої домівки. Наприклад, COP-26 проводився в Глазго разом із представни_цями малих острівних держав Мікронезії, адже там люди змушені переселятися через підняття рівня океану: їхні землі висихають, вони не можуть вирощувати їжу і втрачають житло.
Якщо хтось думає, що це нас не стосується, насправді це не так. За дослідженням «Екодії» під назвою «Вода близько», якщо не змінювати підходи до економіки та не скорочувати викиди, до 2600 року близько 450 населених пунктів в Україні опиняться під водою. Частину Одеси, Миколаєва та інших міст буде затоплено. Ці міста вже зараз стикаються з численними викликами, а необхідність враховувати ризики підтоплення робить планування ще складнішим.
«Кліматична нейтральність — це не опція. Це ґрунт, база, основа».
Тому в контексті зеленої відбудови та відновлення декарбонізація і кліматична нейтральність — це не опція, це ґрунт, база, основа. Можливо, зараз для цього потрібні більші фінансові ресурси, але ми розуміємо, що заходи, які ми впровадимо сьогодні, принесуть значно більший ефект і користь у довгостроковій перспективі.
Для політик_инь така тематика часто не є привабливою, адже природоорієнтовані рішення потребують часу — іноді 20–30 років, щоб показати помітний результат. Природні системи формувалися тисячі, а подекуди й мільйони років, тому неможливо відновити їх у «турборежимі», якими б не були наші амбіції.
Саме тому впровадження таких рішень зазвичай ініціюють громадські організації чи відповідальний бізнес. І це дуже важливо — адже саме на місцевому рівні найкраще шукати й будувати цю підтримку, залучаючи громади до реальних дій і довгострокових змін.
Коли ж ідеться про міжнародні проєкти, виникає ще одна проблема: європейське законодавство вже визначає чіткі вимоги, а в нас на місцях їхніх аналогів поки немає. Тож доводиться «рухатися між краплями» — балансуючи між різними системами, але все одно впроваджувати рішення тут і зараз, бо просто не можна чекати.
Тому потрібно продовжувати робити те, що ми робимо, навіть якщо це поки не завжди вписується в наявні рамки. Для активістського середовища це, зрештою, не новина.
Що ми як містян_ки і як представни_ці міст можемо зробити, щоб пом'якшити вплив клімату та змінити інфраструктуру, простір і зменшити вплив на довкілля? Хто має право голосу в екологічних рішеннях міста?
Марія Смірнова: Ми вже маємо всі необхідні інструменти й розуміємо, до чого можуть призводити ті чи інші дії, тож нам не потрібно витрачати ресурси на повторення досліджень. Завдяки Європі ми отримали необхідні інструменти та знання, засновані на їхньому власному досвіді — на спробах, помилках і вже пережитих наслідках. Колесо вже винайдене — залишилося лише правильно поставити його на рейки й почати користуватися.
Що ж можуть робити громади?
Передусім — розробляти якісну стратегічну документацію, у якій буде представлений екологічний зріз території: чітке розуміння, з чого вона складається, які має екосистеми, як змінювалася з часом. Важливо не просто визначити, що громада — це адміністративний центр і кілька приєднаних сіл. Громада — це територія з різними типами земель: сільськогосподарського, водного та іншого призначення, на яких розташовані об’єкти, пов’язані з використанням природних ресурсів.
Потрібно все це дослідити, виміряти, створити відповідні плани й дорожні карти, а потім поступово впроваджувати зміни із залученням бізнесу та громадськості. І цей процес може починатися з простих, але послідовних кроків.
Наприклад, ви залучаєте бізнес для того, щоб у кав'ярнях тепер не продавалася кава на винос у паперових стаканчиках. Хай люди ходять зі своїми кружками, багаторазовими чашечками. Потрібно більше підтримувати локального виробника. Не так, що в Одесі в магазинах продається молоко з Броварів Київської області. Чому 600 кілометрів везеться це молоко в рефрижераторах в Одеську область, коли в Одеській області є своя продукція, що ближче і може мати більше вподобань на локальному рівні? І це вже про зменшення забруднення. Існують підрахунки, що оптимальна логістика в цілому є вигідна в рамках 200 кілометрів. Тобто все те, що в нас перевищує це коло у 200 км, вже є неефективним і затратним.
Знову ж таки, про підтримку локального виробника: коли ви хочете купити якийсь товар, краще пошукати його в локальних магазинах, бо він вже привезений, а не пробувати це замовляти через інтернет-магазин, думаючи, що там дешевше і можна зекономити. Насправді таким чином ви лише додаєте до «скарбнички» викидів — через логістику та транспортування. Адже товар везе фура на викопному паливі, а потім його ще доставляють містом, у заторах.
Громади мають почати розробляти план сталої мобільності (не тільки міської, а для громади в цілому). Потрібно підтримувати розвиток велоінфраструктури, говорити з містян_ками. Велосипедом на роботу їздити не страшно. Я вже 5 років є велокористувачкою, їжджу і в дощ, і в сніг, і під палючим сонцем. Я відчуваю шалені незручності, мені не комфортно, мені страшно, але я хочу їздити тому, що я відчуваю свою відповідальність.
Навіть на локальному рівні я змогла мотивувати своїх батьків: встановімо сонячні панелі на дачу і відключімося від загальної мережі — трохи заощадимо. Спробуймо впровадити локальну систему фільтрації води, щоб не використовувати енергозатратні ресурси. Нумо вирощувати більше власного городу і менше залежати від імпортних продуктів на викопному паливі.
Варто намагатися обмежувати споживання глобальних заморських продуктів, які красиво продаються в супермаркетах — наприклад, пітахая, — адже під час їх доставки утворюється велика кількість викидів. І саме з таких маленьких кроків можна досягти великого результату. Як кажуть, думай глобально, дій локально.
Залучаючи до проєктів громадськість і бізнес, можна потроху досягати цілей. Впровадження екологічних рішень не означає, що ми повернемося в первісний, неандертальський період і будемо жити в печерах. Ні. Ми, насправді, можемо жити комфортно, ми можемо жити у справедливих містах. Нам потрібно почати зважати на екологію, тому що довкілля — це теж суб'єкт. Це те, що має набути право голосу, має мати захист, і ми маємо про це говорити як про суб'єкт. Довкілля — це не об'єкт нашої життєдіяльності, це прямий учасник, і ми маємо це розуміти.
Діана Попфалуші: У нас не цінується, коли ти просто робиш свою роботу. Нам потрібен героїзм. Тобто тебе не похвалять за те, що ти просто виконуєш свої завдання і не допускаєш провалу. Тебе хвалять і цінують тоді, коли ти гасиш пожежі. І не важливо, чи ти допустив чи допустила цю пожежу, чи вона виникла сама по собі, ти отримуєш визнання тільки тоді, коли є проблема і ти її вирішуєш. У нас є влада, в нас є громада і громадськість, і в нас є бізнес. І кожна з цих категорій має свою роль і своє завдання.
Влада — це ті люди, кому ми делегували частинку своєї незалежності, частинку свого голосу, і вони мають створювати для нас і для бізнесу рамки, в яких ми маємо рухатися, і напрямок, в якому ми маємо рухатися.
Бізнес має створювати можливості для нас і має генерувати прибуток, на який живе влада і функціонує держава. А ми, споживач_ки, своєю чергою, маємо виконувати ті рамки, бути в цих рамках, маємо споживати товари, і ми можемо своїми діями так само реагувати на це.
Тобто нам щось не подобається — ми йдемо на протест. Нам не подобаються послуги, які нам надають — ми не купуємо товари. Тому, відповідно, наше завдання тут як громади та громадськості сигналізувати, що ок, а що — не ок. А якщо ми ще й активна громадськість, то ми ініціюємо зміни і, можливо, беремо на себе трохи більшу частинку відповідальності.
І відповідно, в такому трикутнику ми можемо працювати та реалізувати ці зміни.
Якщо ми будемо зараз тягнути, як ці лебідь, рак та щука, нічого з того не вийде, тому що в нас і так є дуже багато ворогів. Але загалом, якщо так говорити вже чіткіше про якісь рішення, перше — це є формувати і змінювати свідомість, щоб люди усвідомлювали, що довкілля — це не об'єкт, а суб'єкт. І це дуже важливо.
Адаптація та пом'якшення зміни клімату теж мають бути зрозумілими громадам. Вони не мають просто знати ці слова, вони мають розуміти, як їх слід втілювати. Потрібно пілотувати складне і пробувати на місці робити це — або самостійно, або з залученням бізнесу та громадськості. Ну, і насправді, стосовно права голосу в екологічних рішеннях міста — право голосу мають усі.
Але ми розуміємо: право голосу має теж корелюватися з тим, яку відповідальність ти несеш за те, про що ти говориш. Тому що якщо ти готовий, готова брати відповідальність, тоді ти втілюєш ці рішення. Якщо ти хочеш висловитися, теж тебе почують, тебе послухають і проаналізують ці відповіді. І про системність, і про стратегічність.
Це дуже важливо теж усвідомлювати, тому що ми можемо впроваджувати різні точкові рішення. І це, певно, в якийсь момент буде виглядати дуже гарно. Але якщо ми не розуміємо, як ці елементи працюють разом, то це не буде працювати.
Анастасія Івашина: Я тут хочу навести дані соціологічного дослідження, яке минулого року проводив ресурсно-аналітичний центр «Суспільство і довкілля». Вони опитували україн_ок про ставлення до питань зміни клімату, зокрема в умовах війни. І статистика показала, що понад 35% вважають зміну клімату надзвичайно серйозною проблемою. І понад 50% вважають серйозною проблемою. І відповідно, понад 80% людей переймаються так чи інакше питанням зміни клімату і того, що відбувається з довкіллям.
Також висока частка — теж понад 80% — тих людей, які відчувають індивідуальну відповідальність. Це до чого? До того, що є з ким працювати. І є це право голосу (можливість висловитися), тобто люди вже переймаються. Є оця така готовність, стурбованість, яка може потім перерости в певні рішення та дії.
Але важливо також об’єднуватися, адресувати муніципалітет і шукати рішення. Адже немає готових рішень, потрібно винайти те, що буде працювати у конкретному випадку. До реалій українських і до кліматичних дій, які ми маємо робити: не руйнування того, що є, і зберігання того, що є.
Йдеться, наприклад, про екопарк «Осокорки», який далі страждає від «Столиця груп», розширення проспекту Григоренка, Винниківський ліс, якщо ми говоримо про Львів, і так далі. Думаю, в кожній громаді є якісь такі кейси.
Недавно, з більш такого позитивного прикладу, коли громадськість виступала проти «Енергоатому», що хоче заступити частину Буського гарту, щоб там підняти рівень для резервуарів Південноукраїнської атомної електростанції.
Щодо цього питання відбувалися громадські слухання, на які приходили й чинні військовослужбов_иці, і ветеран_ки, і місцеві екологи_ні. Ці слухання тривали 7 годин, але люди витримали та висловили свою незгоду. І в результаті, на щастя, Міндовкілля не видало дозвіл на те, щоб вони зробили цю загату і підняли рівень води.Є різноманітні варіанти того, як можна діяти локально. З цим, наприклад, і Українська кліматична мережа працює. Ми розвиваємо спільноту людей, і неважливо, який у тебе бекграунд, але якщо ти переймаєшся довкіллям і хочеш знайти своє місце в цьому, як мінімум, можна там приєднатися до нашої волонтерської спільноти. Там є завдання онлайн і офлайн, толоки, зустрічі, обміни, вебінари і так далі.
Марія Смірнова: Наша задача — подумати, як думали древні індіан_ки в Північній Америці: бери стільки ресурсів, щоб після тебе залишилося ще на сім поколінь. І давайте думати про таку сталість і перспективу майбутнього, що навіть у питаннях, пов'язаних з лобі, це дійсно правильно, що громадськість створює певний тренд. Економіка крутиться навколо запитів населення, але у нас ще є такий сірий кардинал — це корпорації, які є драйвером політик_инь, і тому нам потрібно думати, хто той драйвер, у кого ми що купуємо, де ми що обираємо і хто за цими людьми стоїть, як воно все буде відбуватися і яким ми будемо бачити своє майбутнє. Земля прекрасно справиться без нас, вона справиться зі зміною клімату, з біорізноманіттям, яке зникло, вона створить нове, але в тому майбутньому нас не буде. Тут потрібно підходити все ж таки серйозно.
Анастасія Івашина: Право голосу мають усі. Ми часто говоримо про це в нашій кліматичній бульбашці, що в цій кліматичній бульбашці, в цьому кліматичному русі потрібні всі, незалежно від бекграунду, освіти, знань чи вмінь. Усі згодяться, головне — розділяти цю climate anxiety і розуміння того, що потрібно спробувати відвернути принаймні найгірші сценарії, які нам, на жаль, загрожують.
Діана Попфалуші: Ми не можемо розвивати міста як колись. І «право на місто» зараз означає передусім дихати чистим повітрям, мати тінь над головою, прохолоду влітку і безпечні вулиці та простір, який нам усім належить. І загалом наше майбутнє залежить від готовності включатися в ці зміни, і також обов'язково відмовитися від першопричини цього всього — викопного палива. І загалом викопне паливо — це як «токсік колишній». Ми там були, ми подякували за досвід і усвідомлення своєї цінності, але насправді далі будемо працювати зі стабільними та пропрацьованими партнерами. І для нас це відновлювані джерела енергії, це кліматична нейтральність і це природоорієнтовані рішення.
Фото: Карина Новак
