Кургани, прадавні поховальні насипи, нерідко є «острівцями» степу, на яких деяким видам степових рослин вдалося вижити серед сільськогосподарських полів довкола. Під час подорожі Кіровоградщиною дослідниця та художниця Ірина Замуруєва звертає увагу на рослинні спільноти курганів і розмірковує про те, як наше уявлення про український ландшафт позначене експансією монокультур, вимогою врожайності та розвитком агробізнесу. Як критичне осмислення сьогоденних процесів та їхнього звʼязку з імперською спадщиною може допомогти нам на шляху до соціальної й екологічної справедливості? Уперше цей текст було опубліковано англійською мовою у довкіллєвому номері журналу Solomiya.
«А поїхали в експедицію?», — питаю тата, коли ми нарешті бачимося в Україні. Я повернулася сюди ненадовго після того, як перебуваючи за кордоном досліджувала монокультурне сільське господарство. Він повернувся остаточно, побувши в Європі тимчасовим біженцем від війни. Надворі середина липня, спека: опівдні — плюс 38°C. Кондиціонер в авто зламаний. Однак за пару днів після моєї пропозиції ми вже женемо на північ від мого рідного Кропивницького. Шукаємо кургани. Принаймні я їх шукаю, а тато радо вписується у пригоду.
Зазвичай поціновувач_ок курганів вабить те, що всередині — і з археологічної точки зору це можуть бути буквально золоті гори: скіфські скарби, посудини, трипільські горнята, скелети, інструменти, прикраси. Але мене більше цікавить те, що зверху, і навколишній ландшафт курганів, який вони формують і до якого належать.
Кургани — принаймні ті, що досі неторкані — можуть бути острівцями степу, тобто невеликими осередками степових видів рослин, які вижили серед полів довкола. Їхні ландшафти — переважно монотонні: одна-дві культури на тисячі гектарів поля; а їхнє збереження — часто питання доброї волі фермера, який це поле обробляє. Я повертаюся додому на Кіровоградщину, щоб пофотографувати рослинні спільноти довкола монокультурних полів. Хочу задокументувати, як це — бути сусідом полів ріпака, пшениці чи кукурудзи, ділити з ними ґрунт і простір. Українські степові зони звужуються з розширенням сільськогосподарських угідь, але я хочу на власні очі побачити, як їхні територіальні конфлікти проявляються на просторовому рівні і що відбувається там, де степ і поле співіснують.
Я побоювалася, що мені буде прикро бачити ці острівці степу наживо, але в дійсності тішилася, як моряк, який вперше за багато тижнів бачить землю. «Курган!», — вигукую я, коли з пасажирського сидіння бачу перший із них. Я — «штурманка» у цій поїздці, тож тато слухняно завертає на ґрунтову дорогу і підʼїжджає якомога ближче. На годиннику близько 8 ранку, але сонце вже припікає. Я виймаю камеру і сумку, в яку хочу зібрати рослини.
Обходячи курган, я здалеку чую, як тато описує його комусь по телефону: великий, каже, чотири–пʼять метрів заввишки, обабіч — пара абрикосових дерев. Підбираюся ближче: абрикоси солодкі — та сама досконала солодкість абрикосів, нарваних прямо з дерева в дитинстві. Наявність чагарників і зрілість абрикосових дерев свідчать про те, що курган міг бути «вскритим» — як кажуть шукач_ки курганових скарбів, послуговуючись жаргоном паталогоанатом_ок, які «вскривають» — розтинають людське тіло для визначення причини смерті. Розкопування кургану змінює склад ґрунту, що, у свою чергу, дозволяє деревам, як ця абрикоса, прорости тут. Скарби кургану, найімовірніше, забрали ще давно. Однак для людей, які тут не за тим, що всередині, а за тим, що зовні, лишилися втішні новини: розкопки, ймовірно, відбулися принаймні кілька десятиліть тому, тож багаторічні трави вже встигли прорости густими кущистими пучками, а під ними вже розвинулися шари рослинності.
Вибиратися нагору — колюча справа, але варта того. На верхівці знаходжу ковилу — знакову степову рослину. Вона мʼяка на дотик, і її пучки гарно хвилюються на вітрі. Але мені бракує знань зрозуміти, на що саме я дивлюся — я не ботанікиня й не розрізняю, який із 30 видів ковили, що водяться в Україні, зараз переді мною. Їхні українські імена на диво ніжні: ковила найкрасивіша, ковила поетична, ковила облудна, ковила дивна. Майже всі вони — 28 видів — занесені в «Червону книгу України», офіційний список загрожених рослин, тварин і грибів, які підлягають захисту за законом.
~
Ми їдемо далі й зустрічаємо Володимира — нашого майбутнього компаньйона. Володимир — із тих, кого називають «чорними археологами», тобто частину року він розкопує кургани лопатою, а решту часу — розпродує чи роздаровує знахідки. «Та що, серйозні речі розкопую тут!», — хвалиться Володимир, стараючись перекричати гуркіт генератора в кафе, де ми зустрілися. Мені ледве вдається розчути імена деяких екс-президентів України, представників політичної еліти та їхніх синів, яким він продавав скарби з курганів — типова клієнтура, ласа на скіфські реліквії, як виявляється. Однак мене цікавлять Володимирові знання не так про нутрощі курганів, як про їхнє розташування, а також його поради, де шукати ще не «вскриті» — адже саме там я можу знайти рідкісні степові ареали, не (надто) розбурхані сільським господарством. Зрозуміло, що виглядаю я підозріло.
Володимир відмовляється від кави, але набиває деревʼяну люльку тютюном і питає, що привело мене до курганів. Відповідаю добре завченою реплікою: «Рослини. Я пишу про землю в Україні і хочу дослідити, що росте біля сільськогосподарських угідь». Більшість людей влаштовує ця коротка версія історії. Рослини, сільське господарство, земля — все логічно! Але Володимир прискіпливо мружиться. «Ну-ну», — киває він, випускаючи хмару ароматного диму. Я усвідомлюю ставки: або він вирішить, що я — його конкурентка в пошуках скарбів, або, ще гірше, — що я співробітниця правоохоронних органів і тут на робочому завданні під прикриттям. Тоді діла не буде. Намагаюся знайти правильні слова, щоб пояснити, чому притомна людина може захотіти проїхати кількасот кілометрів по пекельній спеці, та ще й потягти за собою батька, лише щоб пофотографувати рослини. Кажу, що пишу, але не думаю, що самі лише слова можуть передати те, що відбувається з деградацією землі в Україні. Пояснюю, що виварюю власні проявники для друку з рослин, які збираю, щоб проявити свої пейзажні фотографії, і кажу, як переживаю, що ми сильно недооцінюємо, наскільки нездоровими є ґрунти. Бачу, як Володимир розслабляється на стільці. Він, певно, і сам художник — чи принаймні людина, здатна зрозуміти дії, які іншим людям здалися б абсолютною дурницею. Він продовжує розпитувати мене про мої дослідження і фотографію, але вже радше з цікавістю, а не з підозрою. «То чого гаємо час, погнали?», — лукаво всміхається він, закінчуючи курити. Ми троє сідаємо в авто.
Дорогою по сільській місцевості на північ від Кропивницького нікого не здивують всюдисущі поля. Цифри оповідають лише частину історії, але без них не усвідомити масштаб справи. За даними Групи Світового банку, сільськогосподарські угіддя становлять більшість — 33 мільйони гектарів — території України. Незначна їх частка виділена під вирощування ягід і фруктових дерев, а ще менша — під випасання худоби. Однак більшість цих земель — 23 мільйони гектарів — засіяні сільськогосподарськими культурами на зразок пшениці, соняшника, кукурудзи, ріпака та сої. У деяких регіонах — наприклад, у Кіровоградській області, де ми їздимо — майже вся земля є сільськогосподарською, і на супутникових знімках поля виглядають як клаптики, зшиті в строкату мозаїку.
«Тут наліво!», — командує Володимир, і ми їдемо вгору й зупиняємося біля ряду будинків. Виходимо з машини — жодного кургану не видно, але я далі піднімаюся за своїм компаньйоном, дорогою минаючи льонок звичайний (Linaria vulgaris) і куничник (Calamagrostis). Кургани знаходити нелегко. Їхнє розташування зазвичай не афішують — мовляв, щоб захистити їх від незаконних розкопок. І все ж мені вдалося знайти в інтернеті карту у відкритому доступі з сотнями позначок місць, де мають бути розташовані кургани. Я ретельно вивчала цю мапу перед поїздкою. Однак Володимиру не потрібно мапи. Перше, на що наштовхуємося, сягнувши вершини пагорба, — великий шмат пластику, що зазвичай прикриває розкопки на ніч. Але тут він явно довше за одну ніч. Складки матеріалу відбивають сонячне світло й нагадують шкіру масної істоти, що чигає в помаранчево-коричневій пилюці. Кургани часто можна знайти у такому стані. Під час попередніх подорожей я не раз приїздила в місця, які на мапі мені виглядали як кургани, а натомість я, бувало, знаходила купу сміття, ледь помітний горбик посеред зораного поля чи навіть звичайний супермаркет.
Ми йдемо далі, і я натикаюся на скарб — астрагал волохатоцвітий (Astragalus dasyanthus). Як і більшість видів ковили, він також занесений у «Червону книгу». Я стаю на коліна, щоб торкнутися стеблин і квітки — вони м’які і пухнасті. Усміхаюся. Цей астрагал волохатоцвітий саме переживає один зі своїх двох циклів цвітіння. Виглядає вже трохи зівʼялим, але я знаю, що через кілька тижнів він знову зацвіте.
Ця подорож з розряду безневинної вигадки, втіхи, що відлунює провиною — так немов наша пригода розгортається звичайнісінького собі літа. Ми безтурботно роз’їждаємо краєм, роздивляємося рослини, так ніби і немає ніякої війни. Ба навіть зупинимося поплавати у Дніпрі — потішимося і бодай на мить забудемося. Хіба не ідеальний літній день? Навіть звуковий ландшафт нам підігрує. Сирени повітряної тривоги рідко до нас докочуються, а навіть коли вони нас сягають, то лише як віддалене примарне відлуння, що його легко заглушує радіо в авто.
Астрагал волохатоцвітий відомий своїми лікувальними властивостями. Ця поширена лікарська рослина зміцнює імунітет і сприяє згортанню крові, зменшуючи кровотечу у разі поранення. Поки я її фотографую, з вершини пагорба падає тінь — чоловік у військовій формі. За ним — стійка кулемета, переносної системи ППО, готової збивати дрони та ракети, які в наш бік запускає Росія. «Це військовий обʼєкт, цивільним перебувати тут заборонено», — повідомляє він. Володимир реагує миттєво — видно, що він звиклий до ситуацій, коли потрібно швидко і переконливо пояснити, чому ти там, де не маєш бути. «Перепрошую, шановний! Ми вже йдемо! Вона тут просто рослини фотографує!», — каже він, ніби хоче розрядити обстановку (мовляв, яку загрозу може становити інтерес до рослин?). Ми стоїмо так кілька секунд, оглядаючи одне одного, і прощаємося вже такою знайомою фразою: «Бережіть себе!». Безтурботність «понарошку» розвалилася. Війна — тут, навіть на цьому віддаленому кургані, причаїлася біля степової лікарської рослини.
Ми їдемо далі на північ до місця, де сподіваємося знайти ще один курган. Ми з Володимиром пробираємося вузькою стежкою між полем соняшників і посадкою. «Тут лисичка мишку ловила, а тут кабанчик пробігав», — тлумачить Володимир неглибокі ямки в пилюці. Вміння збагнути, хто і що тут було, за їхніми слідами стане у пригоді за кілька хвилин. Згідно з геоміткою на моїй мапі та пам’яттю Володимира, ми мали б вийти прямо на курган. Натомість ми можемо лише припустити, що він тут був: про його колишню присутність нам свідчить ледь помітний горбик діаметром близько 20 метрів посеред поля. Ми обоє розчаровані, але не здивовані. Курган розорали, і він — чи те, що він нього залишилося, — не перший, який я знаходжу між рядами соняшників у такому стані. З розширенням площ і інтенсифікацією виробництва сільського господарства наприкінці існування Російської імперії та під час НЕПу в СРСР дедалі більше степових земель мусили поступитися ріллі. Соняшники — одну з основних українських монокультур — садять тут вже понад 100 років.
Але соняшник — не єдиний сусід рештків кургана. Дорогою назад до авто я роздивляюся посадку. Розмаїття там заледве більше, ніж на самому полі. Ледь не кожне дерево у посадці — біла акація (Robinia pseudoacacia). Екологи в Україні вже десятиліттями виступають за її заборону. Біла акація родом з Північної Америки, і в Україні вона — інвазивний вид, бо придушує ріст інших дерев довкола себе і швидко перетворює територію на моноліс власного виду. Місцеві птахи не гніздяться на її гілках, перелітні птахи не можуть харчуватися нею взимку, а її корені не утворюють звʼязків з поширеними в Україні грибами. Загалом такий собі сусід. Держава зрештою пішла назустріч еколог_иням і заборонила її використання в лісовому господарстві у 2023 році.
Колись поховані у курганах під степовими травами люди нині лежать під монокультурою — у цьому випадку під соняшниками. З часів, коли тут ховали людей, пройшли тисячоліття, і зрештою кургани перетворилися з місця горювання та вшанування памʼяті на елементи пейзажу. Але у спробі бути вірною їхньому первісному призначенню важко не задуматися про ландшафти, в яких люди знаходять останній спочинок.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Це перші рядки знаменитого вірша «Заповіт» Тараса Шевченка, написаного у 1845 році. «Коли умру я від кохання / То поховайте серед трав», — відгукуються слова української народної пісні «В саду осіннім айстри білі». «Де ти хочеш бути похованим — там і твоя земля», — пише Надія Глушкова у своєму вірші 2022 року «Саме це тебе і спасе». І цей настрій живий і дотепер. Художник, з яким я познайомилася у Львові і який нині служить на фронті, якось розповів мені про пейзажі Харківщини, де він проводить більшість часу. «Якщо вже дійде до того, я хотів би загинути під дубом, — зізнається він, — але ми з побратимами жартуємо, що в реальності смерть, найімовірніше, застане нас десь у посадці під акаціями».
~
Їдемо далі у напрямку Дніпра, і Володимир приводить мене до одного зі своїх улюблених курганів — царського, великого за розміром і серйозного у планах Володимира. Ми зупиняємося. Я бачу курган ще з узбіччя — зелений острів, відділений від дороги кількома десятками метрів пшеничного поля. Серед його різноманітних рослин натрапляю на одну, якої ще ніколи не зустрічала — ваточник сирійський (Asclepias syriaca). Це своєрідний вид хвилювання — отак віч-на-віч зустріти цей кошмар агроном_ок. Рослина майже сягає мого зросту. Серед аграріїв ваточник сирійський відомий як «бурʼян номер один» і як «один із найзапекліших ворогів агронома».
Присутність цієї їстівної рослини родом з Північної Америки турбує аграріїв в Україні. Коли ваточник сирійський потрапляє на поле, то витісняє і зернові, і олійні культури, швидко розростається, добре переносить як засуху, так і заморозки, й глибоко закорінюється у ґрунті. Мої руки липкі після доторку до нього — це не випадковість, адже ваточник покриває своє листя товстим шаром воску, успішно захищаючись від комах і пестицидів. Ця тактика настільки ефективна, що наявні нині гербіциди не дозволяють агроном_кам позбутися його повністю.
Ваточник сирійський не раз фігурував в українських ЗМІ й потрапив у поле зору поза аграрними медіа передусім завдяки мистецтву та садівництву Алевтини Кахідзе. Кахідзе давно небайдужа до двоїстого значення цієї рослини: це інвазивний вид в Україні, а його назва — ваточник — за збігом обставин відсилає до «ватників», людей, які підтримують російську пропаганду, що метафорично перетворює людський мозок на «вату». Стратегія Кахідзе у боротьбі з цим рослинним загарбником — діяти на випередження: вона готує і їсть «ворога». Дивлячись на високе стебло ваточника на схилі кургана, я задумуюся, наскільки він уже поширився пшеничним полем довкола. Хто переможе у цій мовчазній битві за землю, і чи варто нам переосмислити, хто тут ворог і агресор?
Ваточник не є представником ані сільськогосподарських культур, ані місцевої степової рослинності. Я замислююся, чи не дещо несправедливо він став цапом-відбувайлом у дискусіях про захист степових рослин, так ніби історія «місцевих» проти «загарбників» — це єдине, що тут відбувається. Якщо поглянути, хто кого витісняє у рослинному світі України, то степову рослинність витісняють не «інвазивні» види, а сільськогосподарські культури. За даними нещодавнього щорічного збірника Укрстату «Сільське господарство України», культури, що займали найбільшу площу землі станом на 2021 рік — це: озима пшениця (6,9 млн га), соняшник (6,6 млн га), кукурудза (5,5 млн га), ріпак (1,3 млн га) та картопля (1,2 млн га). Масштаб промовистий: до повномасштабного вторгнення Росії ці пʼять рослин займали 21,6 млн га української землі — майже 40% усієї території країни. Кожна з цих культур, окрім картоплі, — експортна, тобто у деяких випадках понад половину, а у випадку ріпака — майже весь урожай вирощують для продажу на міжнародних ринках. Повномасштабна війна майже не вплинула на цю частку. Можливо, уявляючи собі ландшафти України, ми й тримаємося образу сповнених життя степових екосистем — але реальність безжальна й монотонна.
Монокультури ширяться шляхом витіснення. Їдучи полями, я уважно роздивляюся, що росте по їхніх краях. На узбіччі майже завжди присутня одна рослина — волошка степова (Centaurea cyanus). Ця корінна рослина Європи колись була поширеним бурʼяном у полях кукурудзи та інших зернових культур, поки не зʼявилося інтенсивне сільське господарство зі своїми ефективними методами усунення небажаного життя з поля. В шеренгах кукурудзи більше нема волошок, вони витіснені на краї. Я часто бачу їх на узбіччях у товаристві інших корінних мешканців степу, багато з яких є лікарськими рослинами: підмаренник справжній (Galium verum), cокирки польові (Consolida regalis), льонок звичайний (Linaria vulgaris), куничник (Calamagrostis), тимофіївка (Phleum), злинка (Erigeron), полин гіркий (Artemisia absinthium). Їхня близькість з культурними рослинами не означає гармонійних стосунків — вони радше існують по краях, витіснені ріллею.
Фрагментація степу монокультурами — не побічний ефект промислового сільського господарства, а насправді сама сутність його механізму — працювати шляхом поглинання. В більшості випадків це цілком правомірний процес: землю здають в оренду на довгий термін, ділянку за ділянкою, насіння сіють у ґрунт, а договори оренди не містять жодних юридичних зобовʼязань дбати про здоровʼя землі. Те саме стосується й викупленої землі, уможливлене скасуванням мораторію на продаж земель — земельною реформою 2021 року. Поняття, яке часто фігурує в цьому контексті — «віджим». Ще одне слово з подвійним значенням в українській мові. У злочинному жаргоні «віджати» означає забрати землю, бізнес чи майно силою. У сільському господарстві «віджим» означає процес витискання олії з олійних культур: ріпака, соняшника, сої. В обох випадках віджим перетворюється на маневр із власною траєкторією, експансивний рух сільськогосподарських плантацій, скерований масним пресом, що ним розпоряджаються непрозорі алгоритми та фінансові транзакції.
Коли більше немає куди витісняти степові рослини, експансія монокультур стається віджимом. У народній уяві курган може досі виринати невеликим пагорбом посеред ковилового моря. Однак він зустрічається скоріше поодиноким горбиком, взятим в оточення гострою лінією плуга, що відсікає курган від ландшафту довкола. Степ стискається всередину, курган вжимається в самого себе. Ритму немає, петля затягується — ще менше — аж доки нічого не стане.
~
Я не єдина і не перша, хто розглядає кургани як залишки степу. Український ботанік Іван Мойсієнко, що працює у Херсонському державному університеті, давно вивчає спільноти флори на курганах. Пʼять років Мойсієнко з колегами ретельно збирали й документували курганні рослини у центральних регіонах України. Вони зібрали понад 700 видів із більш ніж 100 ділянок — місць «флористичного багатства», як кажуть ботаніки_ні. Незалежно від розміру кургана команда знаходила на кожному в середньому 107 видів судинних рослин, закликаючи до захисту курганів не лише як культурно важливих, а й як екологічно значимих місць.
Інтереси степових рослин представляють науков_иці, такі як Мойсієнко, а також багато інших еколог_инь, дослідни_ць і представни_ць громадянського суспільства в Україні. Екологи_ні давно виступають за захист українських степів, і особливо впливовими у формулюванні викликів і рішень для захисту степу є Олексій Василюк та Олексій Бурковський. Однак ця підтримка виглядає незначною на тлі фінансових і політичних зусиль, що докладаються до просування сільськогосподарських рослин. Українські агроолігархи, великі компанії, дочірні компанії іноземних фірм, західні фінансові установи та постійний потік інвестицій у «великий агробізнес» формують серйозне лобі на користь масового виробництва експортних культур. У погоні за підвищенням врожайності великі обʼєми добрив і пестицидів вносяться у землю й на насіння, а також розпилюються безпосередньо на пророслі рослини. Шанси — не рівні.
Характер українських ландшафтів визначають не лише непропорційні рівні підтримки різних рослин, а й очікування, які суспільство покладає на рослини. Деяких із них — наприклад, білу акацію — судять строго за їхній так званий егоїзм і брак сприяння хорошому середовищу для проживання інших видів. Інші ж — наприклад, ріпак чи соняшник — отримують підтримку лише через їхній так званий внесок в економіку країни, а середовища, які вони створюють (переважно непридатні для проживання), нікого не цікавлять. А що якби ми судили види рослин за їхньою здатністю підтримувати цілі екосистеми, а не лише за їхньою прибутковістю? Скільки інших видів рослин і тварин вони підтримують чи пригнічують? Чи є вони хорошою домівкою для птахів? Чи створюють вони підходяще середовище для червів, грибів і бактерій у ґрунті під собою? Наскільки вони можуть підтримувати інші життя, а не лише своє власне? Питання не в тому, щоб робити культ з «продуктивності», а в тому, щоб помічати, як різні рослини створюють і спотворюють відносини між живими істотами.
Хоч ми, може, й визнаємо масштабне руйнування українських екосистем з боку Росії, нам ще належить навчитися помічати повільніші форми руйнування довкола — поступове витіснення степових рослин з українського ландшафту в гонитві за спокусливою обіцянкою урожаю, що повільно позбавляє ґрунт бактерій, червів, поживних речовин, комах, води, а зрештою — самої його здатності підтримувати життя. Дослідник довкіллєвої гуманітаристики Роб Ніксон називає цю зачаєну форму руйнування «повільним насильством» — «типом шкоди, яка завдається поступово з часом і часто спершу не сприймається як насильство». Екстенсивне вирощування однієї культури на тій самій території з регулярним нехтуванням принципами сівозміни чи потребою землі у відпочинку вже надто довго є методом українського сільського господарства, призводячи до виснаження наших ландшафтів заради прибутку.
В українському законодавстві деградація землі не обмежується фізичним знищенням властивостей ґрунту. Одним із ключових правових документів, що регулюють поводження з землею, є Закон України № 962-IV «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року. Згідно з ним, деградація земель — це «природне або антропогенне спрощення ландшафту, погіршення стану, складу, корисних властивостей і функцій земель та інших органічно пов'язаних із землею природних компонентів». Поняття спрощення в цьому юридичному документі інтригує мене. Виходить, що здоровʼя передбачає складність і різноманіття — принаймні де-юре. Я думаю про 90% степової рослинності, яку знищило сільське господарство й людські поселення. Думаю про те, як Мойсієнко знайшов понад 100 видів рослин на кожному кургані завширшки переважно лише 20 метрів. Думаю про буйні кольори, які я бачила на тих курганах. Здається, дослідження того, скільки видів рослин займали б територію відповідного розміру на ріпаковому полі, поки що не існує, але не складно уявити, що ця цифра буде — один. Може, хіба ваточник сирійський час від часу підвищуватиме цю кількість до двох. Чим же є тоді поля монокультур, як не тотальним спрощенням ландшафту?
~
У деяких виданнях досі можна натрапити на твердження, що степи займають 40% території України. Однак це твердження оманливе й застаріле. Ця цифра походить з підручникових візуалізацій, що ділять Україну на шість «фізико-географічних зон», однією з яких є степ. Однак ці карти серйозно відстають від темпів змін агроекологічних ландшафтів. Насправді степи становлять близько 3% української землі — мізерна кількість порівняно з майже 60%, які займає сільське господарство, при чому переважно лише пʼять культур. Ці 3% — довоєнна оцінка, реальні ж цифри, ймовірно, суттєво нижчі, враховуючи, що активні бойові дії переважно тривають у регіонах, де залишалися найбільші збережені степові ділянки.
Десь по дорозі степ переплутався з полем. Я сама причетна до цієї плутанини. Я виросла у Кропивницькому з ілюзією, що ландшафт довкола мене — це степ. Просторі, неосяжні рівнини простягаються в усіх напрямках, і щойно ти виїжджаєш із міста, більше ніщо не перешкоджає споглядати горизонт. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це не степ, а просторі рівнини сільськогосподарських полів. Щось у моїй дитячій уяві ототожнило ці поля зі степовими травами. Можливо, мені тоді забракло екологічних знань. Можливо, я була неуважна. Як не є, не памʼятаю, щоб я тим дуже переймалася — це був обшир, безкраїсть, щось транзитне, щось, що долаєш, як відстань між містами, простір, яким погляд тиняється, немов перекотиполе.
Але ця плутанина — чи, може, навмисна неясність — щодо степу є й історичною. «Голизна» є частиною імперського уявного степу як безжиттєвої пустки, що набуває цінності, тільки якщо її обробити, створивши продуктивну орну землю. Про це пишуть дослідниці Дарʼя Цимбалюк і Анна Олененко, і я також знайшла свідчення цього у бібліотеці мого рідного міста у статистичних виданнях 1880-х років про землекористування, де згадується «дикий степ», який «чекає своїх майбутніх обробників». Однак на історичні процеси можна покласти лише частину відповідальності за знищення степу. Ототожнення степу з полем з часом стало інституційним: степу немає місця в українському законодавстві.
Хоча в Законі України «Про охорону земель» є юридичне визначення степу, воно не призводить до охорони в реальності. Як наголошує еколог Олексій Василюк, на нинішніх мапах землекористування степ класифікований як сіножаті, пасовища, малопридатні земля, неугіддя, землі із розрідженим рослинним покривом — будь-як, лише не як сам степ. Колоніальний погляд на степ прокрався в українську правову систему та картографію, що надає більше захисту сільськогосподарським культурам, ніж степовим рослинам.
Боюся, що уявлення про степ як відсутність — у нашій свідомості, історично й інституційно — стає самовтілюваним пророцтвом. Спершу ми не вміли бачити степ, а тепер він перестає існувати. Кожен третій вид у «Червоній книзі» мешкає у степу, і ця книга товщає із кожним новим виданням. «Дикість» степу колись була підставою його зневажати, проте нині він є одним із останніх середовищ проживання найрізноманітніших видів, затиснутих в ізольовану, чітко окреслену ділянку посеред полів. Фото, які я зробила довкола курганів, — це форма документування, свідчення, промовляння: «Я вас бачу». Це мій спосіб звернути увагу на життя, якого, боюся, може вже не бути там, коли я повернуся наступного разу. Це спосіб запамʼятати, що монотонне поле — це не єдине, чим бувало це місце.
Антропологиня Анна Цзин з колегами Ендрю Метьюз та Нілсом Бубандтом пропонують поняття «модульних спрощень» для пояснення того, що відбувається, коли ландшафт зводять до його функції виробництва товарів. Вони пишуть, що ці монокультурні ландшафти — плантації, як вони їх називають — «потребують усунення всього, крім того, що необхідне для відтворення економічного продукту». Спорідненість між їхнім аналізом і чутливістю українських законодав_иць до небезпек спрощення ландшафуі помічні для розуміння деколонізації в Україні. Однак у спробі збагнути і втілити деколонізацію мусимо розглядати весь колоніальний спадок — повністю і без винятків. Це стосується і ретельного погляду на ландшафти. Видобуткове, експортно орієнтоване, масштабне сільське господарство, що почалося з розширення Російської імперії на південь і вкорінилося під час радянського правління, донині продовжує розʼїдати степ, вимагаючи величезних обсягів токсичних агрохімікатів. Це темна й незручна складова нашої спадщини, від якої Україна стала залежною і яку продовжує відтворювати. Однак, як і з іншими отруєними дарами імперії, цю спадщину можна критично розглянути та трансформувати з орієнтацією на соціальну й екологічну справедливість.
~
Дорогою назад на південь ми з моїм батьком і Володимиром знову зупиняємося на узбіччі — цього разу не щоб дослідити черговий курган, а щоб пропустити колону військового транспорту, яка прямує на схід до фронту. Колеса деяких вантажівок такі величезні, що здається, ніби я могла би пройти під машиною, не схиляючи голови. Відколи Росія вторглася в Україну у 2014 році, фронт став повсякденною частиною новин і побутових розмов — лінія розмежування між тимчасово окупованими та підконтрольними Україні територіями. У 2022 році він переріс у повноцінне фронтове поле бою — лінію зіткнення, що суне із російською армією з півночі, сходу та півдня. Але ще одна лінія вимагає уваги — та, що шириться зсередини України — гостра лінія між степом і полем.
В підготовці цього есею я дякую Ніні Діренко за те, що допомогла мені зрозуміти степові рослини, Інституту гуманітарних досліджень (IWM) у Відні за інституційну підтримку та співробітницям Обласної універсальної наукової бібліотеки імені Д. І. Чижевського в Кропивницькому — Наталії Зеленській та Світлані Ушаковій — за допомогу в розумінні історії Кіровоградщини та центральної України.
Переклад: Роксолана Машкова, Ірина Замуруєва
