Головні слова року — «апсайклінг» («вторинне використання»), «надзвичайна кліматична ситуація» та «кліматичний страйк». Людина року — 16-річна екоактивістка зі Швеції Грета Тунберг. Найбільша загроза року — мікропластик, який знаходять повсюди: в одязі, їжі та воді, зубній пасті й миючих засобах. Зміни клімату, вуглецевий слід, одноразовий пластик — більше не територія диваків, екологічний спосіб життя — новий модний тренд. Гурт Coldplay скасовує гастролі, щоб не шкодити довкіллю. Дизайнерка Стелла МакКартні створює екохутро рослинного походження, яке рекламує Наталія Водянова. Alyona Alyona розповідає, що «пластик nicht фантастик». Торбинки для продуктів з тканини і бамбукова чашка для кави з собою — незмінний атрибут сторіз в Instagram і постів у Facebook.
Одноразовий пластик став ганебною складовою побуту. Однак чому ця хвиля гніву й осуду несеться саме зараз? Адже проблема пластикового сміття виникла значно раніше. І що робити, щоби справді вплинути на ситуацію, а не лише заглушити почуття провини за соломинки й стаканчики?
В листопаді 2019 року Internationaler Arbeitskreis e.V. у партнерстві з Аналітичним центром CEDOS і за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, проводили навчальні обміни для міських активісток і активістів з України та Німеччини. Проєкт мав назву «Діалог заради справедливих міст». Продовжуючи напрацювання навчальних поїздок, Mistosite публікує серію медіа матеріалів, створених у рамках проєкту і написаних взимку 2019 року.
Одним із українських міст, яке відвідали учасни_ці* обміну стало Запоріжжя. Якість повітря і промислове забруднення – нагальні виклики міста. Під час візиту в Запоріжжя учасниці та учасники обміну говорили про екологічні проблеми загалом і зокрема про те, хто відповідальні за їхнє вирішення. У цій статті розповідаємо про одноразовий пластик, і на цьому прикладі розглядаємо, чому, в першу чергу, потрібно критикувати його виробництво, а не споживання.
Планета з пластику
8,3 мільярда тонн пластику виготовило людство за неповні 70 років від початку масового виробництва у 1950-х. Щоб осмислити цей вражаючий об’єм, уявіть найвищу будівлю Нью-Йорка, 102-поверхову Емпайр-стейт-білдінг, цілковито заповнену пластиком. А тепер ще 25 тисяч таких же хмарочосів поряд.
За 1950 рік заводи виробили 2 мільйони тонн пластику, за 2015-й — 380 мільйонів тонн. Досі у вжитку — менше третини всього виготовленого, а з того, що пішло у сміття, лише 9% потрапило на переробку, 12% — на безпечне спалювання, а 79% лежить на звалищах та полігонах. Це дані одного з найповніших досліджень на тему виробництва й поширення пластику станом на 2017 рік.
Однак гігантські об’єми пластикових відходів навіть не потрапляють на звалища, а отруюють Світовий океан. За підрахунками науковців, щороку він поповнюється 8 мільйонами тонн пластику. Змите у гаванях і принесене річками сміття дрейфує в океані, поки не припливе у місця скупчення на перетині течій. Так утворюються справжні «сміттєві континенти», найбільший з яких — Велика тихоокеанська сміттєва пляма — важить близько 80 мільйонів тонн і займає 1,6 мільйона квадратних кілометрів. На цій території розмістилися би дві з половиною України.
Читайте також:
Екологічні проблеми і свідома поведінка: що знають жительки і жителі Києва
Сміттєві острови — ідеальне середовище для розмноження шкідливих бактерій та смерті цілих екосистем. Черепахи, дельфіни, кашалоти, різноманітні риби і птахи гинуть, заплутуючись у смітті або заковтуючи його, бо думають, що це їжа. У проєкті «Мідвей» фотограф Кріс Джордан показує, що стається з пташенятами найбільшої колонії альбатросів у світі, коли батьки вигодовують їх пластиком з прибережних вод. За підрахунками ООН, через пластикові відходи щороку гинуть близько мільйона морських птахів та ста тисяч морських ссавців. Час від часу з прибережних регіонів приходять звістки про те, як у мертвому киті знайшли 6 кілограмів пластику, в тому числі пару шльопанців та 115 стаканчиків.
У 2018-му National Geographic випустив спецпроєкт під назвою «Планета чи пластик?» На обкладинці журналу — гігантський пакет, що нагадує айсберг посеред океану, і підпис: «18 мільярдів фунтів пластику опиняються в океані щороку. І це лише верхівка айсберга». Всередині — вражаючі знімки людей і тварин посеред сміття зі всього світу: морський коник обвиває вушну паличку неподалік індонезійського острова Сумбава, черепаха застрягла у старих рибальських сітях у Середземному морі поблизу Іспанії, гієни нишпорять на звалищі в Ефіопії.
Однак уся ця інформація нам не в новинку. Науков_иці десятиліттями попереджали про загрозу, яку несе нарощування пластикового виробництва. Людство перетнуло позначку в 100 мільйонів тонн на рік ще на початку 1990-х років. Про існування сміттєвих островів заговорили в кінці 1980-х років, а в 1999 році дослідни_ці порахували, що в районі його скупчення у Тихому океані зоопланктону в 6 разів менше, ніж сміття. Тож чому антипластиковий рух став популярним протягом останніх років?
«Тому що про це [проблему одноразового пластику] почали більше говорити, зокрема, у медіа, що важливо, — переконана Анастасія Мартиненко, співзасновниця zero waste проекту OZERO і голова громадської організації О.Зеро. — Більшість знайомих (та і я сама раніше) елементарно про це не задумувались: що далі буде зі сміттям, а з чого зроблена ця річ і скільки волокон мікропластику піде у воду, якщо її попрати. Коли ж про це говорять у телевізорі, газетах, журналах і соцмережах, люди навколо, друзі і колеги — зовсім інша справа».
Здається, ніби одного ранку люди в різних куточках планети прокинулися й домовилися рішуче повстати проти одноразового пластику. Що спричинило таку стрімку й потужну реакцію — питання дискусійне, однак чимало фахівців і фахівчинь сходяться на тому, що винен у цьому мікропластик.
Пластик, який ми не бачимо
Термін «мікропластик» у 2004 році запропонував морський біолог Річард Томпсон. Так він назвав мільярди крихітних часток, що утворюються в процесі розкладу звичайного пластику, під час прання синтетичного одягу, від тертя автомобільних шин і взуття об асфальт, а також входять у миючі засоби, зубну пасту, крем для обличчя та чайні пакетики. Мікроскопічні фрагменти, які вимиваються в океан, потрапляють у харчові ланцюги, накопичуються в тканинах живих організмів і зрештою повертаються на наш стіл з їжею і питною водою.
Науков_иці в усьому світі почали досліджувати властивості й масштаби поширення мікропластику. Маса публікацій в останні роки може і здивувати, і налякати. Його виявили у неочікуваних місцях і кількостях: у понад 80% водопровідної води в різних куточках планети, в арктичних льодах та на дні Маріанського жолоба, в кухонній солі, медові, пиві, рибі й навіть людських екскрементах. Всесвітня організація охорони здоровʼя поки не розглядає мікропластик у питній воді як загрозу, проте його вплив на організм досліджений замало. Разом з тим вчені дослідили, що за тиждень людина може спожити до 5 грамів пластику — а це вага кредитної карти.
У 2015 році американський Конгрес приступив до розгляду часткової заборони на косметичні засоби, що містять гранули мікропластику. У 2016 році аналогічне рішення приймав парламент Великобританії. Медіа широко висвітлювали ці процеси, чим привернули увагу людей, які до того, можливо, не задумувалися про існування цієї проблеми.
Читайте також:
«Люди. Місто. Завод»: Запоріжжя очима місцевих активісток і активістів
У період «до мікропластику» пластик здавався цілком зрозумілою частиною життя: якщо ним не зловживати, прибирати за собою, сортувати відходи, то нічого поганого він не зробить. Інша річ — дізнатися, що мікропластик усюди і ми не можемо контролювати його поширення. Знайти екозамінник миючого засобу або гелю для душу не складно, однак альтернативи автомобільним шинам не існує.
Звичні предмети побуту в свідомості мільйонів людей перетворилися на джерело зараження. Втрата контролю над ситуацією викликала гнів, страх і сором, а відтак бажання змінити хоча б щось уже сьогодні: відмовитися від соломинки в барі, зважити фрукти та овочі без поліетилену, взяти каву в свою чашку. Відповідні акції, петиції, роз’яснення та заклики почали лунати звідусіль: #пакетнепотрібен, #менівсвою, #noexcuseforsingleuse, приваблюючи нові й нові обличчя.
Людям хочеться стати частиною повстанського руху проти конкретного зла, яке можна потримати в руках — а отже, і знищити. Одноразовий пластик — зрозуміліша й ближча до тіла історія, ніж зникаючі види, зміна клімату чи антибіотикорезистентність. Відмова від одноразового пластику в домашніх умовах — хороша ініціатива. Однак саме лише зменшення індивідуального споживання не впливає на проблему глобально. Вирішити її можна через комплексні підходи, вироблення державних і міжнародних політик. Відповідальність за одноразовий пластик лежить передусім на виробниках і державі, а не споживач_ках.
Обіцянки світлого майбутнього
«Майбутнє пластику — у сміттєвому відрі», — ще у 1956 році пророчив редактор журналу Modern Plastics Ллойд Стоуффер. Протягом десятиліть після Другої світової війни у період стрімкого економічного зростання пластик замінив скло, картон і бавовну, з яких виготовляли більшість споживчих товарів, а тонка пластикова плівка — папір і тканину, котрі використовували як упаковку.
Пластик не лише витіснив з ринку інші матеріали, а й перевернув з ніг на голову ставлення споживачів до них. Якщо до 1950 року в США повторне використання багаторазової упаковки, як-от скляних пляшок, трималося на рівні 96%, то до 70-х років воно впало нижче 5%. Неймовірна кількість речей опинилася на сміттєзвалищах, адже ніхто не дивився на поліетиленовий пакет як на цінне надбання, яке варто берегти. Для бізнесу — гігантів нафтопереробної та хімічної промисловості Mobil, Exxon, DuPont і Monsanto — це означало постійне зростання попиту і захмарний прибуток, для уряду — додаткову мороку і витрати на збір, сортування й утилізацію відходів.
Читайте також:
Обережно, автомобілі! Які ризики для здоров’я несе забруднення повітря у Києві
У 1969 році New York Times попередила про третю екологічну кризу, що насувається на великі міста, прирівнявши проблему сміттєзвалищ до забруднення води й повітря. 70-ті роки відзначилися зворотною реакцією і першими невдалими спробами приборкати одноразовий пластик: у Конгресі США обговорили заборону на тару, що не підлягає повторному використанню, Нью-Йорк ввів податок на пластикові пляшки, а Гаваї їх повністю заборонили. Проте бізнес консолідувався й придушив антипластикові настрої у Конгресі з допомогою лобістів, а заборони скасував через суди.
Для того, щоби таких ситуацій не виникало у майбутньому, нафтові й хімічні компанії разом із виробниками упаковок і напоїв розробили стратегію з уникнення відповідальності. Головна ідея: винні не ті, хто заробляє статки на одноразовому пластику, а ті, хто купує товар і смітить. Щоби теза здалася переконливішою, її просували громадські організації на зразок Keep America Beautiful, яка захищала довкілля за гроші Coca-Cola, Pepsi, Mobil та Dow Chemical. КАВ організовувала суботники з прибирання і випустила сотні соціальних роликів. Один з найвідоміших — The Crying Indian («Індіанець плаче») до Дня Землі 1971 року. Головна ідея відео: «Люди почали забруднення. Люди можуть його зупинити». Ця думка й досі відлунює коментарями в YouTube: «Не смітив з дитячих років, а це [відео] все ще змушує мене почуватися винним».
Крім того, аби знизити градус занепокоєння горами сміття з-під упаковок і напоїв, що зростали, компанії вклалися у просування новаторської на той час ідеї низової переробки відходів. Мовляв, це вбереже їхню продукцію від звалищ. Галузеві промислові спілки й асоціації створювали дорадчі органи, які обіцяли збільшити показники ресайклінгу і остаточно вирішити проблему пластикового сміття. У 1988 році Los Angeles Times розповіла, що Mobil витрачає «десятки тисяч доларів на складну PR-кампанію», яка повинна затримати заборону контейнерів з пінопласту. Вони, зокрема, бідкалися в авторитетних газетах і журналах на зразок Time, що їхня продукція насправді «цап-відбувайло, а не реальна проблема». Приблизно тоді ж чергове галузеве об’єднання American Plastics Council заявило, що до 2000 року пластик стане «найбільш перероблюваним матеріалом».
У всіх цих обіцянок є одна безперечна вада: насправді пластик — один із найгірших матеріалів для переробки. Якщо скло, сталь, алюміній можна переплавляти практично нескінченно й нові вироби будуть не гіршої якості, ніж старі, то пластик істотно деградує з кожним циклом і падає в ціні. Дещо взагалі не переробляється, як-от надтонкі поліетиленові пакети — їх можна лише спалити. Словом, ресайклінг одноразового пластику не має жодної комерційної привабливості, тримається на вкрай низькому рівні (США переробляють менше 10%) й у багатьох країнах субсидується державою. При цьому інтереси виробників залишаються незайманими: попит на стаканчики, соломинки, одноразовий посуд, плівку й пакети не зникає, зі старого пластику їх не роблять, тож обсяги випуску нового не зменшуються.
Інколи екоактивісти обігрують термін «recycling», замінюючи його на «wish-cycling», а контейнери для роздільного сміття біля приватних будинків називають «чарівними коробками», покликаними заспокоїти людей, а не рятувати планету від побутових відходів. Окрім того, на тлі зростання екологічної свідомості й обізнаності людей бізнес, що пакує свою продукцію в одноразовий пластик, непогано освоїв маркетингові прийоми грінвошингу (імітувати турботу про довкілля, маючи на меті зберегти прибуток, зменшити витрати або прорекламувати продукт чи послугу). Гарний приклад — так звані біопакети на касах найбільших українських мереж супермаркетів, зокрема Novus чи АТБ, а також у магазинах «Рошен». Насправді вони аж ніяк не «біо» й не «еко», адже це звичайний поліетилен на 98-99% з невеликою домішкою оксо-біоприсадки, що пришвидшує його розпад на мікропластик. Тож пакету ніби й немає, проте токсичні фрагменти просочуються в ґрунт і підземні води.
Чужий досвід
Галузевий бізнес добровільно не відмовиться від виробництва товарів з одноразового пластику, адже інвестував в обладнання й хоче не тільки повернути вкладене, а й отримати прибуток. Суттєво вплинути на ситуацію можна лише через законодавство, що зробить виготовлення й використання пластику менш комфортним для компаній і спонукатиме їх переходити на біорозкладні аналоги. Наприклад, часткова або повна заборона продукції, що не переробляється; додатковий збір для виробників, імпортерів і/або продавців, споживачів; зобов’язання виробника збирати, переробляти й утилізовувати відходи від своєї продукції.
Усе починається з виробників і продавців, які пакують товар у пластик, не запитуючи покупців, і залишають їх без вибору. У кожному мережевому українському супермаркеті є такі види продукції без екологічної альтернативи: яйця лише в неперероблюваних лотках, розфасовані у зіп-пакети спеції, замотані в поліетилен овочі та фрукти. Ще й досі існують кав’ярні, які відмовляються наливати каву в свою чашку, і магазини, що не зважують овочі та фрукти без мішечка. Разом з тим не вирішують проблему й спеціалізовані відділи та полиці у супермаркетах і магазини з eco-friendly та waste-free продукцією. Ці товари значно дорожчі за свої «неекологічні» аналоги, тому доступ до них мають передусім люди з достатком вище середнього.
Читайте також:
Як Париж адаптується до змін клімату
Деякі компанії уже впроваджують альтернативи пластиковому пакуванню або хоча б зменшують його обсяги. Starbucks і McDonald’s спільно розробляють стаканчик, що компостуватиметься, й обіцяють ввести його за два роки. Для розуміння: щороку у світі використовують 600 мільярдів одноразових стаканчиків, 4% яких припадають на Starbucks та McDonald’s. LEGO пообіцяла повністю відмовитися від пластику з нафти на користь пластику з цукрової тростини. Coca-Cola задекларувала намір до 2030 року мінімум 50% свого пластикового пакування по всьому світу виготовляти з переробленого матеріалу. До слова, компанія є лідером пластикового забруднення планети, відповідно до бренд-аудиту Break Free From Plastic за 2019 рік. В український топ-5 увійшли IDS Group («Моршинська», «Миргородська», «Трускавецька»), AB InBev Efes («Чернігівське», «Рогань», «Жигулівське»), PepsiCo (Pepsi, Lipton, Sandora, Lays), Phillip Morris (Parliament, Marlboro, L&M) та Coca-Cola (Coca-Cola, Fanta, Sprite).
Понад 30 країн світу вже повністю заборонили пластикові пакети, більше 50 або заборонили частково, або запровадили відчутний податок на їх продаж. За даними ООН, щосекунди у світі використовують близько 160 тисяч поліетиленових пакетів. На переробку потрапляє всього один мізерний відсоток. Щороку кожен українець використовує близько 500 пластикових пакетів, у ЄС цей показник тримається на рівні 90. Здебільшого люди беруть пакет, аби донести продукти із супермаркету додому. В середньому це займає 20 хвилин, після чого він потрапляє на сміттєві полігони й розкладається десятки, а то й сотні років.
У Данії введення податку знизило використання поліетиленових пакетів на 90%, в Ірландії — на 95%. Туреччина заявила, що за перший рік заборони заощадила 150 тонн пластику й зменшила використання пакетів на 75%. Шотландія відмовилася від ватних паличок, Великобританія також, а ще від пластикових соломинок. У США такі рішення окремий штат або місто приймає індивідуально. Наприклад, Каліфорнія заборонила поліетиленові пакети, а пластикові соломинки для напоїв кафе та ресторани видають лише на прохання клієнта.
У Білорусі з 2021 року в закладах громадського харчування не стане одноразового посуду. Грузія ще у 2018-му заборонила пластикові пакети, Молдова і Казахстан обмежили обіг і планують повністю заборонити до 2021 і 2025 років відповідно. Євросоюз має намір відмовитися від одноразового пластику до 2021 року, Європарламент схвалив заборону на посуд, соломинки, ватні палички, пляшки і кришечки до них, стаканчики і піддони для кави. Якщо та чи інша країна не має відповідної альтернативи, то муситиме самостійно вирішити проблему. При цьому середньоєвропейський рівень ресайклінгу — 46%, а лідирує у рейтингу Німеччина зі своїми 66%.
У Німеччині сортують відходи за 10 видами, в країні працюють більше сотні сміттєпереробних комплексів загальною потужністю 18 мільйонів тонн. Оскільки щорічно її громадян_ки продукують 16 мільйонів тонн відходів, то нестачу для заводських потужностей закуповують у сусідів. Попри зразкові показники переробки Німеччина все ж занепокоєна зростанням частки пластику в побутових відходах і планує обмежити обіг поліетиленових пакетів з 2020 року.
Реальність і перспективи
В Україні суспільний запит на таке саме рішення вже сформований. Соцопитування про зміну клімату показало, що 89,4% українців готові відмовитися від одноразового пластику на користь багаторазових альтернатив. У квітні за ініціативою міськради у Львові провели акцію «День без поліетилену», вперше в Україні на рівні цілого міста. До неї долучилися 17 торгових центрів і близько 100 магазинів Львова. У липні до такої ж акції у Міжнародний день без пластикових пакетів приєдналася майже половина обласних центрів і понад сотня компаній. Частина торгових мереж повністю прибрала поліетилен з прилавків, інші залишили пластикові мішечки, проте запропонували й інше пакування.
Ситуація зі сміттям у країні критична. Щорічно в Україні утворюється близько 500 мільйонів тонн різних відходів, з них 11 мільйонів тонн припадають на побутові. За даними Міністерства енергетики та захисту довкілля, 3,9 мільйона тонн становить упаковка. Майже всі відходи потрапляють на полігони — 94,4%, на переробку — всього 3,09%, ще 2,7% спалюють. Їх захоронюють на сміттєзвалищах площею понад 10 тисяч гектарів. З-поміж 5470 зареєстрованих полігонів 5,6% перевантажені, ще 30% не відповідають нормам екологічної безпеки. У міністерстві наголошують: кількість побутових відходів щорічно зростає.
Увагу до масштабу проблеми привернула «львівська сміттєва криза» у 2016-му, коли під зсувом на Грибовицькому полігоні загинули двоє пожежників, рятувальник і комунальник. За кілька днів до трагедії на звалищі, термін експлуатації якого закінчився ще 10 років тому, почалася пожежа. Поки місцеві органи влади шукала ділянку для нового полігону, у Львові накопичилося більше 8,5 тисяч тонн невивезеного сміття, стояв жахливий сморід. Тепер у місті йде підготовка до будівництва сміттєпереробного комплексу за європейськими стандартами. В Україні це перший такий проєкт, завод має запрацювати через два роки.
Читайте також:
Пальцем в небо? Як Україна вимірює забруднення повітря
У листопаді 2019 року Верховна Рада схвалила у першому читанні законопроєкт про зменшення кількості пластикових пакетів, котрий спільно з депутатами розробила громадська організація ReThink. Він передбачає, що з роздрібних торгових мереж, супермаркетів, магазинів, ринків, кіосків, кафе та ресторанів зникнуть усі пластикові пакети, окрім як для пакування риби та м’яса, сипучих продуктів і льоду. Також законопроєкт забороняє використовувати псевдобіопакети з оксо-біоприсадкою, що розкладає їх на мікропластик. За порушення правил розповсюдження передбачені штрафи. Тепер законопроєкт мають доопрацювати, після чого буде голосування у другому читанні.
«Нам давно нав’язують позицію, за якої споживач винен, бо неправильно купує і сортує, а держава винна, бо не забезпечує переробку. Проте зовсім мало говориться про те, що виробники насправді виготовляють продукцію, яку часто взагалі неможливо переробити. Усю вину вони перекладають на інших, а ми до цього уже й звикли. Але це зовсім нечесно. Якщо виробник виготовлятиме продукцію, яку можна буде повернути, забезпечуватиме її збирання, миття і повторне заповнення, тоді автоматично знімається відповідальність зі споживача. А роль держави полягатиме у тому, щоб, по-перше, дати можливість виробнику цим займатися, по-друге, забезпечувати певні фінансові стимули для цього. Ось таким чином має розподілятися відповідальність між виробником, споживачем і державою в ідеальному світі», — вважає екоактивістка Анастасія Мартиненко.
Науков_иці й екоентузіаст_ки вже готові запропонувати альтернативні пластику тару й матеріали для пакування: одноразовий їстівний посуд з пшеничних і кукурудзяних висівок, соломинки з макаронів та очерету, бананове листя замість стрейч-плівки, біорозкладний пластик з риб’ячої луски і ракоподібних, а також з цукрової тростини та крохмалю. Проте їхнє виробництво сьогодні обходиться значно дорожче, ніж пластикових аналогів, тому бізнесу ці ідеї поки що не достатньо цікаві, щоб інвестувати гроші у розробки.
Три кити усвідомленого споживання: зменшення, повторне використання, переробка — або reduce, reuse, recycle. Вони йдуть саме у такій послідовності: скорочення відходів — перший крок до вирішення проблеми. Тому перефразую найвідоміший екоролик 70-х: «Виробники почали забруднення. Виробники можуть його зупинити».
