За результатами адміністративно-територіальної реформи міста України в рамках нових територіальних громад суттєво збільшили території, на які тепер поширюється їхня юрисдикція. Це ставить на порядок денний питання правильної інтеграції цих територій і, відповідно, розробку моделей того, як українські міста будуть розвиватися.
У більшості випадків, ймовірно, ітиметься, про перетворення об’єднаних громад на міста-райони або, якщо звернутися до європейських аналогій, — на громади-муніципалітети. Уже сьогодні деякі новоутворені громади покривають територію колишніх районів. На думку експертів, надалі дооб’єднання до меж районів може стати провідною тенденцією через неспроможність частини громад до самостійного розвитку. Місце районної ради тепер займе рада громади з дещо відмінними функціями, але де-факто режим функціонування «центр — (сільська) периферія», притаманний традиційним районом, у таких громадах-муніципалітетах збережеться.
У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що розширення адміністративних меж багатьох міських громад відбулося не в напрямку тих передмість, які вже значною мірою урбанізовані і з якими у міст вже існують міцні функціональні взаємозв’язки, а у напрямку «відкритого поля» лише з невеликими населеними пунктами. Складається враження, що вирішальним при встановленні нових меж таких об’єднаних громад було прагнення не так створити сильне урбанізоване ядро, як за рахунок центрального міста «підтягнути» суміжні слабкі громади.
Але одна тенденція буде властива всім міським громадам незалежно від того, наскільки тісною буде інтеграція всієї території новоутвореної громади, — усунення колишніх адміністративних кордонів сприятиме розширенню міст, які є ядрами цих громад. Яким шляхом це буде відбуватись? Які фактори на це впливатимуть? Спробуємо дати відповідь на ці питання.
Розширення і нашарування — два способи трансформації міст у часі
Розширення міст і поглинання ними сусідніх сіл чи селищ, — традиційний шлях розвитку міст. Освоєння суміжних територій переважно пов’язане з новими економічними функціями, реалізація яких у містах є вимогою часу, а наявні міські кордони цьому не сприяють через брак вільних земельних ресурсів.
Читайте також:
Не лише децентралізація: навіщо Україні політика територіального вирівнювання
Характерно з цієї точки зору, що міста, які мають історію тривалістю в сотні чи навіть тисячі років, розвивалися часто саме таким чином. Поруч зі старим містом (під нові функції) формується фактично нове місто, яке з часом його поглинає. Приклади цього можна знайти повсюдно — від колоніальних міст в Азії, наприклад, Шанхай, до міст з довгою історією в Європі, наприклад, Флоренція. Є, звісно, й інші випадки, коли під вимоги нового часу відбувається тотальна перебудова старого міста, як це свого часу відбувалося з Лондоном, Парижем чи Барселоною. Однак такі вражаючі міські перепланування, ймовірно, не відбулися б, якби їм не передували такі кардинальні події, як велика пожежа в Лондоні чи революція у Парижі. Тому здебільшого відбувається нашарування містобудівних моделей різних епох, відбитки яких можна знайти майже в кожному місті.
Три історичні моделі і три типи українських міст
У сучасних українських містах теж можна побачити, часом у змішаному вигляді, відбитки принаймні трьох таких типових моделей.
Перша з них, яку назвемо умовно моделлю «самоврядного міста», характерна здебільшого для міст західної частини України, які часом дуже нагадують західноєвропейські міста. Вони мають виражений центр з ратушою, колишньою ринковою площею навколо неї і центральним храмом чи собором неподалік. Навколо ратуші, якщо вони збереглися, розташовані будівлі, що належали гільдіям, які становили каркас таких торгово-ремісничих міст. Переважно для таких міст характерна концентрична структура, а міські вали визначали чіткі межі з довколишніми сільськими територіями, які підтримували функціонування міста і, зі свого боку, користувалися його послугами і захистом в умовах небезпеки.
У дещо пізнішій моделі центральним елементом міста стає вже не площа, а бульвар, проспект чи променад, вздовж якого розміщаються адміністративні будівлі, біржі, банки і житлові будинки, які належали аристократам, або ж так звані дохідні будинки, в яких селилася дрібна буржуазія та чиновники. Саме під таку модель перебудовувались уже згадані Париж і Барселона в середині ХІХ століття. Така структура «буржуазних міст» більш характерна для міст центральної України — хоча, звісно, у значно скромнішому порівняно з європейськими столицями вигляді. Їхня центральна частина організована навколо однієї або кількох головних вулиць. А у тому ж Львові маємо яскравий приклад згаданого вище нашарування — неподалік від площі Ринок у ХІХ столітті на місці схованої під землю річки Полтва був прокладений бульвар, який нині має назву проспект Свободи. Вали і стіни, які раніше позначали фізичні межі міста, руйнуються, що дозволяє містам поглинати суміжні території, щоб справитись зі стрімкою урбанізацією. Структура міського простору поступово трансформується в напрямку так званої секторної моделі, в якій — все ще виходячи з сильного центру — розвиток іде вздовж сильних транспортних осей (вуличні магістралі, залізничні колії).
Епоха індустріалізації наклала на міста свій відбиток, пов’язаний зі створенням великих промислових підприємств з фабричними селищами біля них, часто на периферії колишнього міста (знову розширення!). Оскільки на теренах колишньої Російської імперії (відповідно, й у тій частині України, яка була під її контролем) індустріалізація відбувалася порівняно з Європою й Америкою з відчутним запізненням, то тип «індустріальних міст» у нас несе на собі відбиток скоріше вже радянської практики містобудування. Вона базувалася на трьох основних містоутворюючих «ядрах» — промислові зони, однотипні спальні райони, здебільшого віддалені від промислових зон, і величезні порожні площі для проведення демонстрацій перед будівлями, в яких були розміщені місцеві партійні комітети різного рівня.
Такий тип міст ми можемо спостерігати здебільшого на сході України, а в найбільш чистому вигляді — у монопромислових містах, які навіть мають свою назву — «соцміста». Але менш чи більш виражений відбиток такої організації міського простору радянська індустріалізація наклала майже на всі українські міста. Для створення «парадних» площ розчищали під нуль або частково цілі райони історичної забудови, а подекуди закладали таким чином новий центр міста. А під промислову та масову житлову забудову йшли як вільні території, так і території навколишніх сіл.
Проблеми сучасних українських міст
Попри різні «стартові» просторові моделі, для українських міст протягом кількох десятиліть незалежності характерним залишається тип розвитку, який можна назвати «гібридним без чіткого обличчя» (або принаймні без красивого обличчя). Дедалі більший вияв дисфункцій радянських міст і руйнування історичної забудови та базової інфраструктури через брак коштів поєдналися з ново-капіталістичним впливом, який став чи не головною формотворчою силою у містах у цей період.
Читайте також:
Генеральний план Києва провалився. Що прийде на заміну?
Серед причин такого «гібридного» розвитку — брак керівних принципів містопланування (політика laissez-faire), застарілість його інструментів (підхід до генеральних планів) і розмиті ролі державного, приватного та громадянського секторів, а часом — відверта й агресивна корупція. У результаті формувався міський простір, у якому нові функції в основному знаходили собі місце у тих просторах, де через спрощену пострадянську модель регулювання їх використання у нових умовах виникали «зазори». Характерним для цього періоду є, наприклад, масове перетворення квартир на перших поверхах на магазини, побудова елітних житлових чи офісних будинків на території колишніх парків чи скверів без жодного врахування того, як ці «новобуди» вписуються у навколишній міський простір, стихійні ринки і «мафи» вздовж і біля транспортних вузлів. Функції з великими вимогами до вільного простору, такі як торгові центри та житло з низькою щільністю, переважно не могли бути реалізовані в межах адміністративних кордонів міст, тому виносилися «за кільцеву дорогу».
Свій відбиток на це накладав принцип «Час — це гроші». Нові попити на міський простір, які були пов’язані з постіндустріальним розвитком міст, — для розвитку роздрібної торгівлі, створення бізнес-центрів, будівництва нових типів житла — зростали паралельно, ба навіть швидше, ніж занепадали промислові підприємства, які ще недавно були основою функціонування міст. Внутрішні резерви для швидкої забудови під нові функції у межах міста були недоступні, тому інвестиції часто витіснялися за межі міста.
Вікно можливостей, яке можна швидко втратити
Тепер, коли колишні адміністративні межі міст у нових об’єднаних громадах перестали бути стримуючим фактором, пружина може розтиснутися, і все те, для чого бракувало місця, може виплеснутися на нові площі. Перед українськими містами відкрилось унікальне вікно можливостей — задовольнити вимоги нового типу міського розвитку. А як ми показали вище, саме цьому історично слугувало розширення міст.
Однак де шанс, там і ризик. Він полягає в тому, що міста отримують просто «більше того самого» — хаотичний або гібридний тип забудови, який домінував в останні роки, буде просто екстрапольований на ширшу територію.
Читайте також:
Регіони важкої індустрії та їхня спадщина – між політикою ідентичності та туристифікацією
Один із найбільш очевидних, але навряд чи бажаних сценаріїв такого типу — розповзання міст за рахунок передмість з приватною забудовою, подібно до того, що відбувалося з американськими містами після Другої світової війни, де експансивне розповзання міст у кінцевому підсумку не тільки створило масу інфраструктурних і соціальних проблем, а й «висмоктало» їхні ядра-центри. Бажання людей жити у власних будинках нікуди не подінеться, тому нові, тепер більш доступні території — очевидна спокуса для реалізації сценарію, спрямованого на задоволення цього бажання. Ще один можливий сценарій — оскільки проблема забезпеченості житлом (у поєднанні з унікальною привабливістю інвестицій у квартири для забезпечення заощаджень) далі залишається актуальною — це розбудова нових спальних районів з усіма тими недоліками, які повсюдно були характерні для масового житлового будівництва: відставанням соціальної, транспортної та інженерної інфраструктур.
На цьому тлі той сценарій, про який ми згадували на початку, — коли функціонування нових територій, які стали частиною об’єднаної громади, наразі мало зміниться порівняно з тим, як вони досі функціонували в межах колишніх районів, — виглядає не найгіршим.
Бажання задовольнити миттєві потреби і вплив інтересів великого бізнесу можуть сприяти тому, що нові території — які можуть створювати нові імпульси для інноваційного розвитку якщо не сьогодні, то в майбутньому — будуть швидко «освоєні». Тому що швидше будуть встановлені обмеження, які б стримували хаотичне (і часто підкріплене корупцією) освоєння нових територій, то краще. Нинішня ситуація — це шанс сформувати й реалізувати нову модель розвитку українських міст. І якщо цей шанс буде втрачений сьогодні, то він буде втрачений, схоже, надовго. Бо на нове розширення містам сподіватися в осяжній перспективі навряд чи реально.
Поліцентричні міста майбутнього
Непроста боротьба за децентралізацію виявиться марною, якщо мешканці громад не відчують за найближчі роки реального підвищення якості їхнього життя. Передумовою цього є економічний розвиток громад, який має стати пріоритетом на наступні щонайменше десять років — і для муніципальної, і для державної влади. А це для більшості громад означає повноцінний перехід на нову, постіндустріальну модель розвитку. І якщо досі брак «вільного повітря» в тісних адміністративних межах був одним із факторів, які могли такий вектор розвитку стримувати, то тепер принаймні це обмеження знімається.
Щоб визначити, який спосіб освоєння нових територій є з цієї точки зору перспективним, потрібно зрозуміти, що стає для міст «містоутворюючими елементами» сьогодні, у постіндустріальну епоху. Приклади успішних проєктів модернізації міст, які були реалізовані за останні десятиріччя і в Європі, і в Америці, і в Азії, дають нам відповідь: практично всі вони розгортаються навколо створення нових «центрів активностей». Це нові ділові центри, технопарки, інкубатори, центри розвитку нових технологій, знань, креативних індустрій, логістичні хаби тощо.
Йдеться не про оновлений, сучасний аналог монофункціональних «промзон», тільки з додатком 2.0, 3.0 чи 4.0, а радше про поліфункціональні території, на яких реалізуються і можливості започаткування нових бізнесів, різного роду зайнятості, нової якості житла, дозвілля. Слід відзначити, що такі центри здебільшого є не просто локальними, а елементами міжміських і міжнародних мереж.
Власне створювати такі нові «центри активностей» і дають можливість громадам нові території. Не нарощувати периферію, а створювати в доповнення нові міські вузли так, як це не раз відбувалося в історії міст. Перехід до поліцентричної структури міського простору — ще один тренд, який визначає сьогодні розвиток міст і який тільки посилиться в результаті пандемії. Згадаймо, для прикладу, ідею мера Парижа пані Анн Ідальго про «місто 15 хвилин». Головним «містоутворюючим елементом» у такій концепції стає neighbourhood — квартал, міський округ чи мікрорайон, у якому є і можливості для роботи, і житло, і послуги, і публічні простори. Ідея поліцентричності спрямована зокрема й на те, щоб розвантажити міста від непродуктивного транспортного трафіку, від якого вже сьогодні страждають українські міста і який може тільки зрости при застосуванні «центр-периферійної» моделі.
На завершення: як містам подбати про своє майбутнє?
Чи вистачить таких нових активностей на кожне місто? Можливо й ні. Переваги тут матимуть ті міста, які визначать правильну стратегію й ефективно використають власні можливості та переваги. Так, доведеться боротися, бо конкуренція буде тільки зростати. А в конкурентній боротьбі завжди є переможці і невдахи. Парадокс історії полягає в тому, що часом вони міняються місцями залежно від того, наскільки правильну модель розвитку вибирають.
Читайте також:
Мер — не СЕО. Чим небезпечні підприємницькі стратегії міського розвитку
Але навіть якщо громада не бачить очевидних шансів сьогодні, то варто приберегти резерв, який може знадобитися завтра чи післязавтра. Не тільки визначити і закріпити те чи інше цільове призначення територій виходячи з майбутніх моделей розвитку, а й розмежувати, що йде під забудову, а що йде «на збереження».
Загалом нинішня ситуація утворення навколо міст нових об’єднаних громад — унікальний шанс для українських міст, зокрема й малих та середніх, які довгі роки перебували в депресії через брак ресурсів і можливостей. Але те, як вони скористаються новими можливостями, залежить від того, чи зможуть вони сформувати ефективну стратегію свого розвитку і послідовно її реалізувати. Стратегію, яка матиме зокрема і просторовий вимір, визначить перспективне ставлення до території всієї громади в її нових межах і — бажано — враховуватиме плани розвитку суміжних громад.
І тут не можна обійти увагою ще один важливий момент. Навіть при правильних передбаченнях і виборі належної моделі розвитку недостатньо буде просто встановити певні правила. Завжди будуть спроби поставити їх під сумнів, особливо з урахуванням приватних інтересів. Тому критичне значення має публічність рішень. Переговори, де влада сідає за один стіл з будівельниками, інвесторами, власниками землі та представниками громадськості, повинні проходити на всіх етапах планування. Природа нових міських моделей полягає в тому, що вони реалізуються не планами, а плануванням. Або, як колись сказав генерал Ейзенгауер: «Плани — це ніщо, планування — це все»
