Агенти індустріальної спадщини

Дослідники ідентифікують різних акторів1, що залучені у перетворення індустріального на спадщину. Спектр таких акторів широкий — від науковців, консерваторів, музейних кураторів та інших хранителів недавнього минулого — до забудовників і корпоративних баронів, які прагнуть вибілити травматичну історію; від [корумпованих лобістів]-політиків2 і законотворців різних Штатів, до громадських активістів і розмаїтих представників академічних кіл; від робітників і їхніх представників, зокрема у профспілковому русі, до тих, хто скористалися змінами, аби утвердитися на позиціях кураторів колективної пам’яті та реалізувати свою повчальну педагогіку. Інституціоналізація ініціатив, присвячених індустріальній спадщині, вивела на чільні місця, зокрема, фахівців у музеях і місцях спадщини, і саме вони значною мірою впливають на дискурс і практики довкола цієї спадщини. Ці фахівці стають дедалі більш міжнародно активними, зокрема у рамках Міжнародного комітету зі збереження промислової спадщини (TICCIH), який і сам став важливим форумом для підтримки індустріальної спадщини по цілому світу3.

Для численних діячів громадянського суспільства надзвичайно важить збереження (консервація) місць, однак навіть тут спостерігаємо суттєві розбіжності щодо питань оригінальності та автентичності, які майже завжди стосуються стартового питання про те, що з тим місцем робити. У багатьох випадках руїни фабрик є лише токсичними оболонками на межі обвалу, які потребують порятунку. Безперечно, будь-які зміни місця неминуче змінюють і його онтологічний статус; та й плин часу його вже змінив. Тим не менш, залишається простір для широких суперечок щодо допустимого обсягу змін у процесі порятунку кожного оригінального об’єкта. Чи слід відновити індустріальний ландшафт лише тією мірою, щоб зробити його безпечним для відвідувачів, а чи занепалі фабрики треба повернути до «ідеального» стану? Чи довкола пост-індустріальних руїн, в самих цих руїнах, постає новий індустріальний ландшафт, в якому природа й індустрія утворюють новий симбіоз? І як надати сенсу цьому новому симбіозу4? Як зауважили Ґреґ Дікінсон, Керол Блер та Браян Отт, місця публічної пам’яті швидко обростають власною історією, незалежно від того, що прагнуть увічнити5. Цю суперечку неминуче перемежовує теорія і практика музеєзнавства, а також ідеологія, емоції й ностальгія6.

Однак, питання місць і їх подальшої долі також незмінно пов’язане із питанням про те, якого сенсу їм надати. Які наративи вибудувано довкола тих місць, ким, і з якою метою? Рурський регіон у цій книжці постає як місце збереження найбільш вражаючого індустріального ландшафту через унікальне поєднання акторів і їхніх наративних стратегій, які надали тим місцям значення. Найпершими активістами в галузі збереження спадщини Руру були інтелектуали, митці і практики «історії знизу», які затято виступали проти знесення об’єктів, пов’язаних із вугільною та сталеливарною індустрією. Громадські ініціативи, що з цього постали, були дуже успішними, оскільки їх (після початкового тертя) підтримала низка впливових політиків, бізнесменів і профспілковців, які зробили індустріальну спадщину невід’ємним складником тристороннього консенсусу щодо того, як підтримати структурні зміни в Рурі.

Читайте також:
(Напів)ревіталізовані: 4 приклади переосмислення індустріальних просторів в Україні

У Піттсбурзі перші спроби врятувати місця індустріальної спадщини також почалися «знизу» в середині 1960-тих, коли шанувальники архітектури заснували Піттсбурзьку фундацію історії й пам’яток (Pittsburg History and Landmarks Foundation). Зрештою, ця організація відіграла важливу роль у громадських проектах, присвячених спадщині. Хоча муніципальні чиновники у 1980-тих роках сприймали неохоче і вибірково таку індустріальну «спадщину знизу»7, ситуація почала змінюватися під проводом політика і містопланувальника, довший час члена Демократичної партії, мера Тома Мерфі, який доклався до розробки такої візії регіональної ідентичності, в якій важливе місце займала індустріальна спадщина. За підтримки програм, присвячених спадщині (як на рівні штату, так і федеральних), а також низки бізнесменів і сенаторів штату, починаючи від другої половини 1990-тих років, рух підтримки індустріальної спадщини поступово набирав ваги. Однак, у порівнянні з Руром, менший обсяг державного фінансування і потреба вибудовувати складні державно-приватні партнерства для збереження індустріальної спадщини наклали жорсткі обмеження на типи індустріальних ландшафтів, які можливо було привести до ладу.

У Британії національний уряд, а також працедавці на кшталт Національної ради з вугілля (National Coal Board), затято противилися ініціативам із збереження індустріальної спадщини. Кажучи просто, вони хотіли, щоб зник сам слід пам’яті про ці індустрії та глибоко конфліктний їх кінець. Тож саме громадським ініціативам, до яких належали профспілковці і колишні шахтарі, довелося (іноді у співпраці з місцевим самоврядуванням) запевнити збереження принаймні частини індустріальної спадщини, яку відтак осмислили і описали у опозиції до неоліберальних політичних кроків, які призвели до швидкої і катастрофічної загибелі тієї спадщини. Над списком усіх вугільних копалень Південного Вельсу в кінці невеликої експозиції музею, що належить до місця світової спадщини «Big Pit» у Блайневоні, написане гасло: «Ми ще повернемося». Така виклична постава нагадує про тезу Лораджейн Сміт, яка описала спільнотну роботу з індустріальною спадщиною як процес, що пов’язаний із класом і питаннями соціальної справедливості. У цьому випадку, пам’ять про гірку боротьбу за свій заробіток і на захист громади є чітким прикладом того, як учасники говорять самі за себе (позичаючи термін цієї ж авторки), і поєднують історію боротьби із її значенням у сьогоденні і для сьогодення8. Тож, по суті, знак важливіший за саме місце.

Інші випадки також підкреслюють важливість окремих діячів, які підтримують індивідуальні ініціативи в галузі охорони спадщини. У Японії саме архітектори та інженери одними з перших звернули увагу на цінність індустріальної спадщини, і минуло замалим не два десятиліття, перш ніж національний уряд почав нею цікавитися — значною мірою через те, що вбачав у індустріальній спадщині стратегію ревіталізації цих депресивних важкопромислових регіонів, яка заміняла індустрію туризмом. Печать «світової спадщини» сприймалася як ключовий елемент туристифікації колишніх важкопромислових регіонів.

У долині річки Жіу [у Румунії] спостерігається дуже мало політичної підтримки індустріальної спадщини. Фактично, тут домінують низові ініціативи. До акторів належать митці, архітектори, журналісти і студенти, які претендують на те, щоб промовляти від імені громади проти гірничодобувних компаній і прагнуть об’єднати зусилля з колишніми шахтарями та їхніми родинами. Місцева політична підтримка є безсистемною і ненадійною, до того ж, у регіоні практично немає спеціалістів із спадщини, які могли б підтримати такі низові ініціативи. Відтак, численні колекції пов’язаних із спадщиною об’єктів — у руках приватних осіб, а численні місця спадщини зазнають привласнення з боку приватних бізнесменів, які облаштовують там ресторани, склади й клуби.

Поки у долині Жіу шахтарі разом із інтелігенцією з середнього класу беруть певну участь в ініціативах, пов’язаних із індустріальною спадщиною, в Боршодському районі Угорщини робітники в подібних ініціативах були цілком відсутні. Тут комуністичний режим почав розробляти ініціативи, присвячені індустріальній спадщині, ще у 1950-х рр. Цю спадщину режим прочитував через власну ідеологію. Відповідно, після падіння комунізму тема індустріальної спадщини для багатьох в Угорщині стала підозрілою. Тим не менш, з кінця 1990-х рр. розмаїта суміш асоціацій істориків, архітекторів та фахівців (здебільшого з середнього класу), зокрема і фахівців у питаннях спадщини, об’єднаних в угорських представництвах Міжнародного комітету зі збереження індустріальної спадщини (TICCIH) та Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць (ICOMOS) намагалися мобілізувати підтримку для ініціатив, присвячених індустріальній спадщині. Однак, як стверджує у своїй статті Немет9, такі ініціативи не подають особливих надій, оскільки спадщина швидко зникає з колишніх індустріальних ландшафтів Угорщини.

Читайте також:
Виробництво нерівностей: вплив промисловості на розвиток міст

У долині річки Гантер у Ньюкаслі колишні працівники сталеливарень і вугільних копалень, а також різношерста зграйка активістів у царині спадщини — від музейних працівників, науковців і шкільних вчителів, до службовців профспілок — також беруть активну участь у підтримці і збереженні індустріальної спадщини регіону і пам’яті робітничих громад, але назагал вони не знаходять сильних союзників у політиці та уряді для втілення своїх ідей. Крім того, забудовники знайшли можливість заробити велику кількість грошей на перебудові колишніх індустріальних місць у привабливі помешкання і житлові простори (як-от на місці великого сталеливарного заводу, про який пише Еклунд10, біля морського узбережжя). Тут індустріальна спадщина сприймається як перешкода на шляху містобудівного розвитку. Цим регіон також разюче контрастує із Руром, де зменшення кількості населення у поєднанні з дешевими цінами на житло привело до того, що забудовники не поспішали скуповувати і забудовувати колишні індустріальні місця. Проактивна роль федерального уряду у скуповуванні цих просторів створила паузу, яка дозволила як слід осмислити їх майбутній розвиток. Із зростанням цінності індустріальної спадщини, стандартне рішення дедалі частіше полягає в збереженні максимальної її частки.

На півночі Франції перед у затиранні усіх слідів індустріального минулого регіону вели не так забудовники, як місцева влада і місцеві політики. Мери і чиновники муніципалітетів утілювали свою мрію — позбутися колишніх вугільних копалень і сталеливарень як більма в оці, та ще й як джерела забруднення. Натомість вони прагнули переоблаштувати власні міста і регіони як сучасні, орієнтовані на майбутнє постіндустріальні простори, що інвестують у нову інфраструктуру і прагнуть привабити нові [креативні — ред.] індустрії. Хоча спостерігалися певні розбіжності у позиціях політичних партій (комуністи з їх високим рівнем підтримки серед шахтарів були приязніше налаштовані до спадщини, ніж соціалісти), північній Франції було далеко до широченного політичного консенсусу щодо великої цінності індустріальної спадщини, який панував у Рурському регіоні. Звичайно, й тут таке бачення панувало не завжди, і перш ніж воно усталилося, мусив минути час. Однак, починаючи із 1980-х рр., наголошення індустріальної спадщини регіону і постановлення її в осердя проектів розвитку дедалі більше ставало консенсусом усіх партій.

Робота Рубена Веґи Ґарсії про ситуацію в Іспанії11 також підкреслює важливу роль культурної продукції, зокрема мистецтв і поп-музики, в Астурії. Цю складність варто підкреслити. З одного боку, наративи героїчного минулого поширюють у «постіндустріальній» молодіжній культурі. Така висока оцінка важко узгоджується із досвідом втрати і соціальних проблем у деіндустріалізованому сьогоденні, не кажучи вже про песимізм щодо майбутнього. Своєю чергою, ці погляди дисонують із наративами, що їх артикулюють інші ключові гравці регіону — як-то державне вугільне підприємство, яке підкреслює технічно-інженерні досягнення індустрії у складній місцевості, а також профспілки, які добилися тих домовленостей, що уможливили закриття шахт і деіндустріалізацію загалом.

Справді вражає, наскільки сильним був вплив низових ініціатив у всіх випадках, про які йдеться у цій книжці. Без них перехід від індустрії до індустріальної спадщини не відбувся б. Не менш вражаючим є і те, наскільки спростили їхній успіх ті альянси, що їх вони спромоглися укласти із політичними органами, підприємствами і профспілками. Це дозволило їм залучити цілу низку ресурсів. Якою мірою ці альянси змінили характер низових ініціатив — і чи змінили взагалі, зробивши їх більш залежними від «офіційних» індустріальних наративів — це тема, яка потребує подальших досліджень. Багато хто з-поміж акторів індустріальної спадщини, про яких тут ідеться, — чи їх мотивують прибутки, державна політика, чи фаховий інтерес, — є «людьми ззовні». Для них індустріальна доба не є «досвідно близькою» (у розумінні Кліффорда Ґірца)12. Створити у заіржавілих руїнах умови достатньо безпечні, щоб їх можна було відвідувати, надати їм блиску новизни, помістити їх у стіни установи під назвою «музей», навіть спробувати «врятувати» історії їх мешканців від «надзвичайної зверхності нащадків» (за славнозвісним виразом Едварда Палмера Томпсона)13 — все це акти привласнення. Само собою зрозуміло, що коли події вислизають за межі живої пам’яті, не залишається нікого, хто міг би поскаржитися. Однак, розділи цієї книжки демонструють, що у цих випадках маємо до діла з мільйонами осіб, для яких «доба індустрії» була живим досвідом. Деякі з героїв історій, що оповідаються у цих розділах, утримують владу над своїми історіями. Попри всі свідчення втрати і відчаю, читачі знайдуть і численні вирази відвертої гордості не лише щодо особистої умілості, але і в значенні громади і тривкості тих цінностей, що їх ця громада підтримувала. Як показує у своєму розділі про Ньюкасл Ерік Еклунд, одним з головних джерел того, що він називає «простонародним чи дисонансним поглядом на індустріальну спадщину, який може оспорити і підірвати офіційний наголос на розвитку, перетворенні та — в першу чергу — усуненні реальних виразів індустріального минулого із регіонального ландшафту» є звільнені працівники на пенсії. Їх «єднає прагнення бачити своє місце праці як значуще як на місцевому рівні, так і на національному»; вони «хочуть бачити своє місце праці як джерело реального впливу. Їм залежить на тому, аби надати сенсу своїм трудовим життям». Як показує Лейтон Джеймс, численні старші волонтери музею переживають за те, хто куруватиме і розповідатиме їхні історії в прийдешніх роках. Врешті-решт, ця книга змушує читачів відмовитися навіть від натяків на якусь залишкову ностальгію. Навпаки, як стверджує Лораджейн Сміт, ностальгія може бути позитивною силою, яка стосується не так фізичних залишків апофеозу тієї чи іншої індустрії, як цінностей, котрі надихали життя тих, що її населяли. Тут, однак, зрозуміло, що попри всю її складність, поділ між «інсайдером» і «людиною ззовні» є не так глибоким розривом, як продуктивною напругою. Професіоналізація, надання офіційного схвалення, навіть заробляння грошей з індустріальної спадщини надають їй цінність.

Індустріальна спадщина як політика ідентичності

Актори індустріальної спадщини в різних місцях видаються подібними, навіть якщо їхні альянси у різних представлених у цій книжці кейсах суттєво різняться. Наративи, що їх витворюють ці актори, також мають і багато спільного, хоча всі вони дещо по-різному проставляють наголос і акценти своїх історій. У деяких випадках, наприклад рурському, просторова регіональна ідентичність має надзвичайне значення як структуруюче знаряддя у багатьох ініціативах, пов’язаних із індустріальною спадщиною, тоді як вага інших елементів — зокрема класових — применшується. Місця індустріальної спадщини надають сенсу, в першу чергу, регіону під назвою Рур. Це те місце, що не існувало як таке перед початком індустріалізації. Той факт, що його сформувала індустріалізація, додає особливої ваги питанню про те, що буде з ним як регіоном, коли ті галузі індустрії, які надавали йому сенсу, нарешті зникнуть. Отож численні ініціативи, пов’язані зі спадщиною, намагаються вкоренити регіон у такому минулому, яке містить процеси структурної трансформації, що тривають понині. Більше того, як вже зазначалося, місця спадщини тепер мають і власну історію, що підтримує стабільність. Відтак, індустріальна історія Руру та його індустрія спадщини, а також історія цієї індустрії спадщини, разом надають певності у мінливому світі. Вони втішають населення, запевняючи його у зв’язку з гордим минулим, в якому майбутнє здається лячним і незрозумілим, але керованим і спрямованим.

У цій книзі майже неминуче присутні питання класу і ширше — соціального статусу. Як вже зазначалося, консенсус щодо спадщини в панівному наративі притлумив згадки про клас. Перед приватизацією гірничих підприємств близько середини XIX століття, рурські шахтарі тішилися захистом Пруської держави. Вони мали порівняно високий соціальний статус і привілеї, що збереглися у їхній культурній пам’яті ще довго після того, як шахти перейшли у приватну власність. Спадок визнання і державної підтримки дав шахтарям своєрідну гордість, що привела до згуртованості супроти тих працедавців, які, на їхню думку, порушували освячені звичаєм права. Така колективна пам’ять колись високого, а тепер втраченого соціального статусу була цілком відсутня в Японії, де гірництво завжди вважалося роботою для «гнаних і голодних». З такої позиції значно складніше було вибудувати наративи гордості і самоповаги, що могли б допомогти створити сильні профспілки і мобілізувати опір супроти експлуатації. Тим не менш, шахтарські спільноти в Японії, як і в інших місцях земної кулі, були згуртованими, а перед лицем дискримінації і негативного зовнішнього сприйняття згуртовувалися, здавалося, ще більше.

Цікавою противагою до Руру є Ньюкасл і долина річки Гантер в Австралії, оскільки тут відродження вугільної індустрії спричинило дедалі більш вороже ставлення до ініціатив з творення спадщини, які начебто відкидали вугілля в минуле попри те, що воно знову переживало розквіт. Як зауважує Ерік Еклунд, це свідчило на користь наративу, що протиставляв спадщині — розвиток. Спадщина стала асоціюватися із застійністю, занепадом і деградацією, тоді як розвиток означав або продовження із (діючими) галузями важкої індустрії, або ж радикальний відступ від цих індустрій, які треба було замінити чимось іншим. Подібним чином, хоча в Ньюкаслі і загальніше долині р. Гантер було немало класових конфліктів, знайшлося дуже мало помітних представників, які хотіли б передати пам’ять про них, перетворивши її на спадщину. Безперечно, деякі із колишніх працівників-пенсіонерів спільно із активістами спадщини таки спробували знайти спосіб артикулювати досвід роботи у важкій індустрії і збереження історій, пов’язаних із її громадами, але для здійснення їхніх задумів не знайшлося потужних союзників.

Подібно до долини р. Гантер, приклад Піттсбурґа ілюструє те, до якої міри розробка ініціатив, пов’язаних з індустріальною спадщиною, може стати заручницею тягучих суперечок між прибічниками постіндустріального майбутнього і тими, хто виступає за стратегію реіндустріалізації міста. Потужні сили у громаді — зокрема численні колишні працівники, які мріяли знову бачити над містом смог від важкої промисловості — щодуху противилися практикам і дискурсам спадщини, бо бачили ці практики і дискурси провісниками постіндустріальної візії міста. Іншими словами, створення індустрії спадщини (та інших реіндустріалізаційних проектів) сприймалося як похоронний подзвін; визнання того, що минуле таки минуло. З цього огляду зрозумілішою стає привабливість обіцянки Дональда Трампа на виборах 2016 року «повернути Америці велич» через повторне відкриття вугільних копалень і сталеливарень Середнього Заходу США для багатьох із тих, чиє відчуття ідентичності черпало сенс із причетності до важкої індустрії.

Читайте також:
Війна та енергетичний перехід: проблеми і перспективи шахтарських міст Донбасу

У осерді наративних побудов індустріальної спадщини в Астурії також часто стоїть клас і класові конфлікти. Це пам’ять про Червону Астурію, де шахтарі були ударною силою революційних намагань — як-то пролетарського повстання 1934 року, або антифашистської боротьби проти франкізму. Ці спогади поєднуються із оповідями про непокірний і бунтівний народ із власним давнім королівством, що ніколи не знало поразки й загарбання. На відміну від інших регіонів Іспанії, наприклад Каталонії чи Країни Басків, ці наративи не об’єдналися довкола сильного сепаратистсько-національного руху, а натомість стали частиною потужного пролетарського наративу. Тим не менш, ця інтерпретація дала тріщини, коли сильний профспілковий рух (що і сам частково відповідав за цей мотив) узяв на себе чільну роль у обговоренні умов загибелі вугільної промисловості — начебто на користь її членів. Справді, таку «класову колаборацію» важко узгодити із сильною класовою свідомістю в регіоні. Можливо, з цієї ж причини музеї індустріальної спадщини в регіоні не ставлять в центр своїх наративів питання класу.

Водночас, коли класова мова в Іспанії відроджувалася у перехідний період з франкістської диктатури до демократії, і так само як пам’ять про антифашизм посилювала класові ідентичності, падіння комунізму в Східній Європі, навпаки, дискредитувало класові наративи як підмурівок комуністичних диктатур. Як уже зазначалося, в Румунії поширене негативне сприйняття робітничого класу, зокрема архетипного пролетаря — тобто шахтаря — ще посилювала шахтарська підтримка комуністичного перехідного уряду Ілієску в так званій «шахтаріаді» початку 1990-тих років. Внаслідок цього, довкола ініціатив індустріальної спадщини в долині річки Жіу так і не постав зв’язний класовий наратив. Водночас, місцева ворожнеча і конфлікти також спричиняють те, що індустріальну спадщину годі прив’язати до регіональної ідентичності. Відповідно, зародковий рух за індустріальну спадщину в долині Жіу не знаходить наративних рамок для свого майбутнього. Подібні події стосуються і Боршодського регіону Угорщини, де посткомуністичне відторгнення комуністичних наративів індустріальної спадщини спричинило те, що мобілізувати населення на збереження тієї спадщини стало практично неможливо. У пост-тетчерівській Британії проголошено смерть класу як аналітичної категорії і соціологічної даності. Однак, у пост-блерівській Британії клас вже не є лайкою, принаймні у деяких колах. Але дійсність така, що у величезних районах Британських островів — Південному Вельсі, англійському Мідлендсі, Ланкаширі та Йоркширі, на Північному Сході і Південному Заході Шотландії — «клас» нікуди не зникав. Однак, зараз класова свідомість у Британії менше переймається працею жінок і чоловіків, а більше — пам’яттю цією праці. У багатьох районах, колективні наративи, що ототожнюються із робітничими громадами, тепер стають спадщиною і часто є виразно антигеґемонними.

У Франції база для підтримки індустріальної спадщини була науковою, технічною і підприємницькою, а представники вугільної компанії та інженерів надавали сильний голос ініціативам, присвяченим спадщині. Це вони робили попри непримиренний спротив з боку профспілки шахтарів-комуністів, для яких кожен крок у бік спадщини означав ще одне втрачене робоче місце. Згодом комуністи і соціалісти стали прихильніше ставитися до підтримки ініціатив, пов’язаних із спадщиною (їх відтепер сприймали як частину процесу перетворення районів тяжкої індустрії на туристичні, де нові культурні об’єкти на кшталт Лувру-Ланс15 на півночі країни, мали піднести третинний сектор економіки. Однак ініціативам, пов’язаним із спадщиною, не вдалося успішно представити специфічні робітничі ідентичності, типові для колишніх регіонів важкої індустрії. Можливо, це пояснює також і те, чому офіційний дискурс довкола спадщини не зміг стримати хвилю зростання правого Національного Фронту саме серед колишніх шахтарів та сталеливарників цих регіонів.

Усі розділи цієї книжки свідчать про множинність голосів, що виринають із дискурсів довкола спадщини. Такі правдиві какофонії нелегко вмістити у бінарні протилежності на кшталт «авторизованого» і «неавторизованого» [дискурсу спадщини, у категоріях Лораджейн Сміт. — ред.], хоча це і корисно — подумати, наскільки ці тропи спадщини слугують панівній ідеології або союзу з сильними світу цього. І навпаки, цікаво розглянути і «опозиційний» потенціал ініціатив, пов’язаних з індустріальною спадщиною у стосунку до панівних і сильних «інших,» до яких вони звертаються. Однак, врешті-решт, дослідникам індустріальної спадщини доведеться уважніше працювати із специфікою конкретних наративів і практик тієї спадщини у конкретних хронологічних, просторових і непросторових контекстах. Тож корисним може виявитися перенести дискусію про індустріальну спадщину ближче до ширшої дискусії про пам’ять, яка надає цілий арсенал придатних теоретичних і методологічних осяянь майбутнім дослідникам. Зрештою, політика спадщини і політика пам’яті — безперечно, є двома сторонами однієї монети. Дослідження комеморацій часто визначають пам’яттєві цикли, що повторюються за довгі періоди часу16. Поки практика меморіалізації індустріального ландшафту обростає власною історією, ця концепція допоможе нам осмислити різні умови пригадування індустріального минулого. Аналогічно, розрізнення між інституційною та комунікативною пам’яттю, що його проводять Ян та Алейда Ассман, є особливо корисним для дослідників індустріальної спадщини. Дуже багато із обговорюваних ініціатив потрапляють у категорію комунікативної пам’яті, тобто пам’яті поколінь живих людей, коли спогади є безпосередніми й особистими. Водночас, у багатьох місцях індустріальна спадщина вже зазнала інституціоналізації у вигляді музеїв і пере-привласнених місць спадщини. Така інституціоналізована спадщина є потужним творцем сенсів для громад і ширшого суспільства щодо індустріального минулого, і часто витворює продуктивну, але нерідко і конфліктну напругу між комунікативними та інституційними формами пам’яті. Ця напруга може нам багато розповісти про замовчування і прогалини в існуючих практиках щодо спадщини. Забування є невід’ємною частиною пам’яті, а історії, що замовчуються в чинних наративах спадщини, — не менш важливі, ніж ті історії, що їх пам’ятають і наголошують. Поки існує доступ до комунікативної пам’яті, дослідники спадщини можуть відкривати замовчуване і творити альтернативні практики пам’яті17.

«Туристифікація» індустріальної спадщини

У багатьох місцях процеси увічнення індустріальної спадщини відбуваються в контексті постання туристичної індустрії. Туризм і, ширше, економічні питання, постають у низці есеїв як визначні для структурної трансформації. У певному сенсі, становлення місць індустріальної спадщини було не чим більшим (чи меншим), ніж частиною стратегії економічного відновлення: спробою «згори» відповісти на проблему безробіття, надаючи зайнятість звільненим робітникам — через створення нації музейних відвідувачів, за виразом одного із авторів збірки18. У низці випадків перетворення індустріального на спадщину не супроводжується відновленням для тих, на кого вплинула деіндустріалізація. Наприклад, Дітеріх-Вард у розділі про Піттсбург показує, що «адаптивне повторне використання будівель індустріальної доби» було суперечливим, оскільки слугувало грубим нагадуванням того, «наскільки нинішнє населення цих місць може скористатися створенням нових робочих місць, які можуть принести щось бодай близьке до прожиткового мінімуму, — аби їх посісти, треба мати університетські дипломи»19. Водночас, деякі коментатори вбачають у перетворенні колишніх фабрик на тематичні парки хороше ділове рішення, можливість отримати зиск від новопосталої галузі. У інших випадках, підтримка cпадщини є спробою приховати шрами, що залишилися після важкої індустрії. Так, у есеї про вуглевидобувний регіон північного Кюсю в Японії Реґіне Матіас зауважує, що музеї і меморіальні парки, що їх спонсорували колишні вуглевидобувні компанії, є частиною місцевої туристичної стратегії, свідомо націленої на «затирання похмурої картини»20. У північній Франції, як у своєму розділі показує Маріон Фонтен21, запізнілий перехід політичних владців до підтримки ініціатив, присвячених індустріальній спадщині, в намаганні відродити депресивні нині регіони важкої індустрії «вливанням» великих доз культури, не створив такої індустріальної спадщини, що змогла б стати об’єднавчим підґрунтям для регіональних ідентичностей робітничого класу в тих регіонах. Тут «туристифікація» принесла відчуження, а також підтримку альтернативним спадщинним і політичним ідентичностям, уособленим у Національному Фронті. У кожному з випадків, внутрішню «цінність» самої індустріальної спадщини можна розглядати як маргінальну, несуттєву, як відображення чогось іншого. Тут доречними є слова Славоя Жижека. Говорячи про «новий урбанізм», він пропонує погляд, що відбудова «малих родинних будиночків у малих містечках, із ґанками, що відтворюють затишну атмосферу місцевої громади» є прикладом «архітектури як ідеології»; «розв’язанням справжнього соціального конфлікту, який ніяк не стосується архітектури і насправді стосується динаміки пізнього капіталізму»22. Доведений до логічного завершення, цей аргумент натякає, що попри найкращі наміри усіх причетних (зокрема й нас), всі ми займаємося бізнесом, дотичним до капіталізму: а саме туризмом.

Читайте також:
Капіталізм, неолібералізм і міста

Маркетинг місць індустріальної спадщини як магнітів для туристів часто означає естетизацію цих місць. У таких випадках, машинерія очищується, шахти узгоджують із сучасними вимогами безпеки в індустрії туризму, чистота повітря моніториться, епікурейськими потребами відвідувачів займаються кав’ярні та ресторани, а самі місця виставляються «в парадному вигляді», аби справити на відвідувачів якомога позитивніше враження. Кінцевим результатом є створення того, що Йорн Рюзен назвав «естетичним сяйвом» індустріальної спадщини23. Воно представляє очищену версію індустріальної історії, що несе з собою ностальгійні озирання в минуле, якого ніколи не існувало. Тяжке гарування, експлуатацію, небезпеку, піт, розчарування і бруд праці, яка колись здійснювалася у цих місцях, таким чином, оминають увагою. Розрив між реальним досвідом і його репрезентаціями у спадщині може виявитися нездоланним, однак у багатьох випадках ми бачимо впровадження механізмів для саморефлексії з приводу цього розриву, які заохочують відвідувачів осмислити його. На історичних місцях часто використовують акторів-реконструкторів, аби збудити афективний досвід24, однак у випадку індустріальної спадщини, оповідачами у цих місцях часто є колишні працівники. Безперечно, це певним чином зменшує розрив між минулим і сьогоденням.

Деякі з тих есеїв цієї збірки, що стосуються Європи і США, підкреслюють той факт, що протягом певного часу й донині рештки індустріальної спадщини нечуло затирають у пошуках фрагментів вежі середньовічного замку або римського форта, що збереглися в глибших нашаруваннях часу. В Астурії до-романські церкви знову поєднуються із прекрасним ландшафтом, і в обох випадках туристичні менеджери цілком слушно могли б спитати, що до цієї композиції додасть індустріальна спадщина, і чи корисною вона буде для приваблення більшої кількості туристів. Однак, можна обґрунтовувати і ту точку зору, що у регіоні Іспанії, що не славиться стабільно сонячною погодою, музеї та місця індустріальної спадщини можуть бути бажаним додатком до туристичної програми, яка інакше зосереджувалася б на природі (а також на давніших шарах історії, зокрема давньому Астурійському королівстві і його до-романських церквах). В Австралії, як показав Еклунд, це стосується також і намагань знайти сліди корінних культур. Окрім того, в багатьох регіонах існують суттєві альтернативи відвіданню будівель: часто фабрики й шахти мусять конкурувати за туристичну увагу з місцями неймовірної природної краси. У деяких місцевостях — наприклад, долині річки Жіу в Румунії або Боршодському регіоні в Угорщині — візія оновлення регіону через туризм експліцитно відкидає спадок видобувної промисловості, оскільки цей спадок відволікав би відвідувачів від краси долини. Безпосереднім наслідком такого підходу є стирання минулого заради туристичного майбутнього.

Тим не менш, не вийде сказати, що «епоха індустрії», яка формувала життя сотень мільйонів мешканців глобального Заходу з середини XVIII ст. до fin de siècle XX ст., заслуговує на вивчення і увічнення меншою мірою, ніж середньовіччя і стародавня доба. Серед заіржавілих скелетів «палаців промисловості» по цілій Європі заховані численні історії багатьох життів — історії, які заслуговують на те, щоб їх оповіли. Деякі з тих місць, про які йдеться у нашій книжці, проголошено місцями світової спадщини ЮНЕСКО, іншим вдалося залучити значне фінансування від урядових агенцій місцевого, регіонального і національного рівнів. Це вказує на те, що до певної скромної міри до індустріальної спадщини ставляться достатньо серйозно, аби інкорпорувати її у те, що Лораджейн Сміт назвала «авторизованим дискурсом спадщини»25. Перед нами досі простягається довгий шлях; як зауважує Сміт, лише менш ніж п’ятдесят із майже 1 000 місць світової спадщини якось пов’язані із гірництвом, виробництвом чи важкою промисловістю.

Читайте також:
Мер — не СЕО. Чим небезпечні підприємницькі стратегії міського розвитку

Навіть там, де вона, можливо, не є привабливою альтернативною базою для туристичної індустрії, однаково часто можна зустріти спротив «туристифікації» індустріальної спадщини. Так, у Піттсбургу, деякі з ключових активістів індустріальної спадщини відверто говорили про те, що мають інші мотиви, ніж просто підтримка туризму. А в Рурі лунали численні голоси проти дешевої комодифікації індустріальної спадщини і врешті-решт перетворення її на своєрідну розвагу. Це особливо вражає в Рурі, який знову слугує для нас контрастом. З туристичного погляду, в регіоні насправді немає чого розвивати, окрім індустріальної спадщини, тож у представленні її як унікальної й найважливішої риси туризму в Рурі є неабиякий сенс для людей, які прагнуть розвивати ринок туризму в регіоні.

Висновок

Геґель знаменито писав, що сова Мінерви вилітає лише в сутінках. Зацікавлення важкими галузями промисловості й тим, як вони вплинули на ландшафти і спільноти, проявилося на повну силу лише із остаточною загибеллю тих індустрій. Індустріальна спадщина бере свій початок якраз із того моменту, коли індустрія вже майже знаходить свій кінець. Насправді, в усіх прикладах, які розглядає ця книжка, існує часова прогалина між визнанням того, що певна індустрія перебуває в стані невмолимого занепаду, і розквітом ініціатив, пов’язаних з індустріальною спадщиною. Звичайно, розділи книжки також слугують потужним нагадуванням про те, що індустріальна спадщина у деяких місцях прийнялася краще, ніж в інших, але ініціативи і зацікавлення подибуємо скрізь. Більше того, часовий розрив між усвідомленням кризи і підтримкою (до різної міри) спадщини доволі стабільно триває одне покоління, близько двадцяти років. Цей часовий розрив важить не в останню чергу тому, що за ці роки багато із того, що індустрія залишила по собі, зруйнувалося. Поки сова нарешті готова вилітати, вона летить над територією, яка переважно є хіба невиразною тінню того, чим була колись. Перетворення індустріальних ландшафтів на індустріальні царства тіней — до якої міри воно вплинуло на подальше відродження частин цих царств як індустріальних симулякрів? — це інтригуюче питання, на яке ще належить відповісти дослідникам індустріальної спадщини. Нам треба більше довідатися про фізичну відбудову недавнього минулого.

Порівнюючи різні приклади, важко уникнути враження, що Рур дещо виділяється серед колишніх регіонів важкої індустрії. Більше ніде ландшафт індустріальної спадщини не відновлюється, не курується і не оповідається настільки насичено. Більше ніде ми не бачимо того щасливого поєднання обставин, яке поставило б індустріальну спадщину на таке помітне місце.

  • Спершу, своєрідна форма німецького корпоративізму, знаного також як рейнська модель капіталізму, надала стабільні рамки для розвитку ініціатив з індустріальної спадщини. Це створило майданчик, де усі гравці — уряд, працедавці і профспілки — могли сприйняти цю концепцію.
  • По-друге, міцний союз між музейниками і фахівцями зі спадщини, науковцями, митцями та інтелектуалами — з одного боку, і колишніми працівниками, які прагнули зберегти пам’ять індустрій, — з іншого боку, став потужною силою, що діяла «знизу». Суттєво, що ця коаліція підтримки індустріальної спадщини виникла раніше за офіційну підтримку тієї спадщини. Коли індустріальна спадщина невилучно вплелася в офіційний дискурс регіону, то змогла черпати з численних каналів фінансової підтримки та інших ресурсів.
  • По-третє, міцний федералізм, основоположний для структури Республіки, означав, що ключові посадовці земельного уряду Північного Рейну-Вестфалії були значно ближчими до регіону, аніж національний уряд. Земля і регіональні адміністративні органи, в першу чергу Регіональний союз Руру (Regionalverband Ruhr) і його попередник, надали надзвичайно важливі голоси на підтримку індустріальної спадщини.
  • По-четверте, реструктуризація вугільної індустрії, що привела до утворення єдиної компанії Ruhrkohle AG (RAG), яка отримувала великі субсидії від земельного уряду, гарантувала впровадження довготривалої стратегії щодо вугільної індустрії, яка дозволила уникнути соціальних конфліктів і бідності як частини деіндустріалізації. Сама компанія була глибоко зацікавлена в тому, щоб відіграти позитивну роль у структурній трансформації Руру, а підтримку індустріальної спадщини стала вважати ключовим процесом.
  • По-п’яте, шахтарські профспілки, які здобули значний вплив у рамках RAG (доволі обґрунтованою є думка, що профспілки задавали тон у вугільній індустрії ще з кінця 1960-тих років), теж стали розглядати індустріальну спадщину як засіб створити тривку пам’ять про власні досягнення, від імені шахтарів.
  • Нарешті, широченна підтримка індустріальної спадщини, яка зростала впродовж 1980-тих років, вилилася у проект тривалістю в десятиліття — Міжнародну будівельну виставку (International Building Exhibition, IBA) «Емшер-парк». Нею керував натхненний директор, який мав доступ до величезних фінансових ресурсів. Цей проект створив численні із знакових місць індустріальної спадщини в Рурі, а також призвів до зростання кількості місць спадщини у роки, що минули з часу проведення виставки.

Навіть якби (як ми бачили) численні із тих акторів, що мали такий великий вплив у Рурі, були присутні в інших регіонах важкої індустрії, щасливий збіг тих обставин, що їх ми щойно перелічили стосовно Руру, там був відсутній. У посткомуністичних суспільствах на кшталт Румунії досі домінує спадок комуністичних дискурсів щодо важкої індустрії, який сприймається негативно. У капіталістичних суспільствах Заходу, де важку індустрію після Другої світової війни було націоналізовано, антагоністичні соціальні відносини між шахтарськими профспілками і державою (у випадку Британії) і провал державних планувальних ініціатив (у Франції) призвів до обставин, у яких індустріальна спадщина радше сприймалася як тягар, аніж як необхідний складник процесу регенерації. У західних капіталістичних країнах, де важка індустрія була частиною вільного ринку, як-от у США і Австралії, поборники низових ініціатив у галузі індустріальної спадщини часто не знаходили достатньо сильних союзників, щоб здійснити свої амбітні плани. Національний уряд Японії взяв на озброєння ініціативи, пов’язані з індустріальною спадщиною, щоби розвивати туризм як засіб відродження депресивних регіонів, але часто без густих мереж місцевих прибічників, які могли б поглибити сенс цієї спадщини у взаємодії з регіональною ідентичністю. Приклад Іспанії розповідає історію того, як на процес постфранкістської деіндустріалізації в Астурії сильно вплинули ліві профспілки, які взамін за закриття копалень виторгували для себе щедрі пенсії і соціальні договори. Однак, цей успіх не вів за собою відповідне зацікавлення у збереженні спадщини індустрії, хоча боротьба довкола творення і збереження ландшафтів індустріальної спадщини в Астурії триває, і можливо, робити висновки ще зарано.

Хоча Рур — через унікальний збіг чинників — став чільним регіоном у світі в питаннях широкомасштабної підтримки індустріальної спадщини, такий його статус також продукує наративи, які є надзвичайно — може аж занадто — безконфліктними й однорідними. Він підтримує в першу чергу регіональну ідентичність і применшує значення класу (узгоджуючись із офіціальним західнонімецьким самосприйняттям як «безкласового суспільства»), тоді як значна частина менш офіціозної індустріальної спадщини у інших куточках світу — зокрема Британії, Австралії та Іспанії — підкреслює наративи класу і класових конфліктів (часто вкорінених у контркультурній стратегії і таких, що промовляють з позиції слабкості, а не сили). Таким чином, цікавим з порівняльної перспективи було б питання про те, що втрачається із міцним введенням індустріальної спадщини в «офіційний дискурс» у ході структурних перетворень. Орвелл свого часу розпачав, що ми знаємо дуже мало імен тих сонмів рабів із стародавнього світу, «на чиїх спинах, покоління за поколінням, спочивала цивілізація». «Мені, — вів далі він, — на гадку спадають двоє, або може троє. Решта поринули у цілковите мовчання»26. «Доба індустрії» також спочивала на спинах мільйонів робітників — жінок і чоловіків — деякі з котрих досі живі. Скільком із їхніх імен (і голосів) загрожує небезпека бути втраченими, викривленими або знехтуваними — без огляду на те, чи місцеву індустріальну спадщину недбало ігнорують, активно їй противляться, чи успішно приймають? Тож, врешті, есеї цієї книжки підкреслюють нагальну потребу не лише подальших досліджень конкретних випадків (зокрема й з-за меж глобального Заходу), але і застосування широкого транснаціонального і порівняльного підходу.

Джерела і нотатки

  1. Ця робота є перекладом частини післямови Штефана Бергера та Пола Пікерінга до книги «Індустріальна спадщина та регіональні ідентичності», див.: Stefan Berger and Paul Pickering, Regions of heavy industry and their heritage — between identity politics and ‘touristification’. Where to Next?, in: Industrial Heritage and Regional Identities / Ed. by Christian Wicke, Stefan Berger, and Jana Golombek. Routledge, 2018. Pp. 221-233.
  2. В оригіналі — Tammany Hall politicians, тобто члени Тамманського товариства — політичного органу партії демократів, яке контролювало владу в місті і штаті Нью-Йорк від 1790-х до 1960-х, лобіювало певні призначення, та було втягнене у політичну корупцію (прим. ред.).
  3. Див. http://ticcih.org/
  4. Щодо Руру, див. Pia Eiringhaus, Industrie wird Natur — postindustrielle Repräsentationen von Region und Umwelt im Ruhrgebiet, магістерська робота, Бохумський університет, 2017.
  5. Greg Dickinson, Carole Blair and Brian Ott, Places of Public Memory: The Rhetoric of Museums and Memorials, Tuscaloosa. University of Alabama Press, 2010.
  6. Dirk Schaal, Museums and Industrial Heritage: History, Fucntions, Perspectives, in: Heike Oevermann and Harald A. Mieg (eds), Industrial Heritage Sites in Transformation: Clash of Discourses, London: Routledge, 2015, pp. 146–153.
  7. Iain Robertson (ed), Heritage from Below, London: Routledge, 2016.
  8. Див. Laurajane Smith, Heritage, Labour and the Working Classes, London: Routledge, 2011.
  9. Németh, Györgyi. Contested Heritage and Regional Identity in the Borsod Industrial Area in Hungary // Industrial Heritage and Regional Identities... Pp. 95-118.
  10. Eklund, Erik. «There needs to be something there for people to remember»: industrial heritage in Newcastle and the Hunter Valley, Australia // Industrial Heritage and Regional Identities... Pp. 168-189.
  11. García, Rubén Vega. Looking back: representations of the industrial past in Asturias // Industrial Heritage and Regional Identities... Pp. 32-55.
  12. Clifford Geertz, «From the Native’s Point of View»: On the Nature of Anthropological Understanding, in: Local Knowledge, New York: Basic Books, 1993, p. 58.
  13. Edward P. Thompson, The Making of the English Working Class, London: Penguin, 1978.
  14. Klaus Tenfelde, Sozialgeschichte der Bergarbeiterschaft an der Ruhr im 19. Jahrhundert, Bonn: J.W.H. Dietz, 1977.
  15. Філія Лувру, створена 2012 р. у м. Ланс у Нор-Па-де-Кале з метою приваблення туристів до постіндустріального регіону (прим. ред.).
  16. Див., наприклад, James Pennebaker, Dario Paez and Bernard Rimé (eds), Collective Memory of Political Events: Social Psychological Perspectives, Mahwah: Lawrence Erlbaum Associates, 1997.
  17. Література, присвячена історії пам’яті — величезна. Вступ до теми, див. Stefan Berger and Bill Niven (eds), Writing the History of Memory, London: Bloomsbury, 2015; Paul Pickering and Alex Tyrell, Contested Sites: Commemoration, Memorial and Popular Politicts in Nineteenth Century Britain, Aldershot: Ashgate Publishing, 2004, розділ 1; див. також Aleida Assman, Cultural Memory and Western Civilization: Arts of Memory, Cambridge: Cambridge University Press, 2011.
  18. James S. Leighton, Mining Memories. Big Pit and industrial heritage in south Wales // Industrial Heritage and Regional Identities... Pp. 13-31.
  19. Dieterich-Ward, Allen. From mills to malls: industrial heritage and regional identity in metropolitan Pittsburg // Industrial Heritage and Regional Identities... Pр. 206-207.
  20. Mathias, Regine. Regional Identity in the making? Industrial Heritage and regional identity in the coal region of Nothern Kyūsū in Japan // Industrial Heritage and Regional Identities... Pp. 136-167.
  21. Fontaine, Marion. Regional identity and industrial heritage in the mining area of Nord-Pas-de-Calais // Industrial Heritage and Regional Identities... Pp. 56-73.
  22. Slavoj Žižek, Living in the End Times, London: Verso, 2010, pp. 461–462. Пол Пікерінг саме працює над питаннями еволюції індустріального ландшафту і індустрії спадщини в Манчестері у період від 1840 по 2015 роки, ця праця вийде книжкою в серії Museums in Focus видавництва Routledge, під редакцією Кайлі Месседж (Kylie Message).
  23. Jörn Rüsen, Industriedenkmale und Geschichtskultur im Ruhrgebiet, у: Industriedenkmalpflege und Geschichtskultur 2 (1998), с. 4.
  24. Див. Iain McCalman and Paul Pickering (eds), Historical Re-Enactment: From Realism to the Affective Turn, Basingstoke: Palgrave, 2010.
  25. Laurajane Smith, The Uses of Heritage, London: Routledge, 2006, p. 29.
  26. George Orwell, Looking Back on the Spanish Civil War, London: New Road, June 1943.

Переклад Павла Грицака

Переклад статті підтриманий проектом «Де-індустріалізація та конфлікт на Донбасі: нарощування потенціалу України для перетворення (моно)міст Донбасу на інклюзивні, безпечні, cтійкі та сталі середовища», що його реалізують Університет Сент-Ендрюс (Велика Британія), Центр міської історії (Львів) та фонд «Ізоляція» (Київ).

Поділитися текстом