«Розсадник» — це унікальний публічний простір міського садівництва та городництва у Львові, започаткований навесні 2021 року як ініціатива громадських організацій «Плато», «Екотерра» й «Пермакультура в Україні». У розмові з Анжелікою Зозулею, співзасновницею «Розсадника», ми говоримо про те, як сад може стати місцем екопросвітництва та природотерапії, простором для неформальної освіти й експерименту. Про історію появи саду, щоденні виклики та роздуми про догляд, довіру, спільну відповідальність і неспішні зміни у міському ландшафті — читайте в інтерв’ю.
Для початку розкажіть про сам простір «Розсадника». Аби ті, хто не був у вашому просторі, могли його уявити.
Загальна територія парку «Залізна вода», частиною якого є «Розсадник», — 19 гектарів, а простір, яким ми опікуємося, займає приблизно 1,3 гектара. Це вже п’ятий сезон, коли ми тут працюємо. «Залізна вода» має офіційний статус парку — пам’ятки садово-паркового мистецтва. Тобто юридично ця територія є захищеною. Це важливо, бо часто запитують, чи є ризик, що територію простору забудують, чи «відріжуть» шматок, чи щось кардинально зміниться. Але ні — на даний момент вона має охоронний статус.
Простір, який ми називаємо «Розсадник», — це нижня тераса, обнесена парканом. Колись тут було міське квіткове господарство, яке офіційно працювало до 2014 року. Тут вирощували рослини для декоративного озеленення міста — однорічні, багаторічні, в тому числі дерева. Наприклад, туї чи магнолії, які в 70-х тільки починали з’являтися в міських насадженнях і були ще досить рідкісними. Частину цієї інфраструктури можна досі побачити — залишки теплиць, бетонні грядки, бордюри.
Рельєф тут дуже цікавий — є перепади висот, пагорби, верхня і нижня тераси. Це те, що хочеться враховувати у подальшій роботі, бо з цим можна красиво і функціонально працювати. Втім, коли ми починали, все було зовсім не ідилічно. Ми взяли під опіку невеличку частину у 2021 році, бо для маленької волонтерської ініціативи 1,3 гектара — це дуже багато. Тут, де ми зараз стоїмо, не було видно навіть асфальту — тільки тонка стежка й величезні купи сміття. Два клени біля входу виросли просто в завалах будівельного мотлоху. Вони виглядають дуже вразливо, але тримаються за життя. Сюди зносили побутове і будівельне сміття. Нам довелося очищати цю територію поступово, малими кроками, це потребувало багато ручної праці. Зараз ми намагаємося використати залишки старих матеріалів — наприклад, бетонні блоки, які колись лежали тут грудою, тепер стали елементами вуличних меблів.
Центральною частиною простору зараз є спільний город. Тут може садити кож_на, хто має бажання щось вирощувати — і не обов’язково досвід. У нас є близько 20 різних грядок. Частину з них ми зробили з бетонних конструкцій, які лишилися у спадок від старого господарства. Інші — з бордюрів, які ми самі викопали на цій же території та перевикористали. Це була принципова ідея — показати, що не потрібно закуповувати нове, можна працювати з тим, що є. Взагалі, культура повторного використання тут дуже важлива. Наприклад, ми розібрали старий туалет і з його матеріалів зробили грядку для пряних рослин. Пірамідальні конструкції, які ми встановили як показовий майданчик, особливо добре підходять для дитячих садків або навчальних закладів.
Найбільше уваги ми приділяємо грядкам — із 20-ти 12 є основними. Частину грядок спеціально спроєктували як інклюзивні: високі, зручні, до яких легко підійти без необхідності нахилятись. Вони стали улюбленим елементом простору для багатьох відвідувач_ок — усе як на долоні, завжди доступне.
Загалом, усе, що ми робимо, базується на доступних практиках міського садівництва із фокусом на природоорієнтованих рішеннях та адаптації до зміни клімату. Наприклад, доріжки тут зроблені з обрізків гілок, які лишаються після сезонного обрізання — їх подрібнювали й укладали волонтер_ки. Це найпростіший тип проникної поверхні, яка не шкодить ґрунту і не створює застою води.
Ще один важливий напрям — компостування. У Львівській громаді діють обидва підходи: централізований і децентралізований. Централізовано можна здавати органіку до міської станції переробки органічних відходів, де з неї виготовляють компост, або правильніше — органічну підживку, яку потім можна купити, торік вартість становила 309 гривень за тонну. Від того, наскільки добре мешкан_ки відсортовують органічні відходи, напряму залежить якість підживки. Якщо в контейнери потрапляє скло, пластик, побутова техніка — компост буде засмічений дрібними залишками цих матеріалів, і ми показуємо це на прикладі грядок, наповнених міським компостом. Частину ж органіки ми компостуємо тут — у вермикомпостері, де живе родина хробаків. Так ми показуємо, як навіть у прибудинковому просторі можна організувати децентралізовану систему повернення органіки в екосистему.
Окремо маємо грядки, які ми називаємо «дитячим садочком» або «перетримкою». Тут переважно ростуть декоративні рослини, які ми вирощуємо для того, щоб передавати їх іншим ініціативам і громадським просторам, які потребують озеленення. Колись ми тут садили також городину, зокрема городину для спільного користування. Але з часом зрозуміли, що вона потребує значно більше догляду — регулярного поливу, прополювання, залучення волонтер_ок. Окрім цього, часом вирощене просто зникало, що впливало на мотивацію людей займатися городом. Простір відкритий, сюди може зайти кож_на. Тут немає чергового, немає людини, яка постійно працює на місці. Ми приходимо сюди переважно на події — принаймні зараз так. І коли ти докладаєш зусиль, вкладаєш увагу, а зібране просто зникає — зрозуміло, що зникає і бажання цим займатись. Це також вплинуло на наше рішення зосередитися більше на декоративних видах, які не потребують такого ретельного нагляду.
Маємо також сцену-терасу, зроблену на місці старого фундаменту теплиці. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, наші австрійські партнери з мережі Gartenpolylog провели фандрейзинг — зібрали 3000 євро і сказали: купіть те, що вам потрібно. Ми придбали столи та стільці, якими користуємося досі. Це було найвдаліше вкладення: завдяки цим речам ми змогли проводити події навіть у дощ — просто натягували тент між деревами, і сцена ставала захищеною. Сама тераса зроблена з відходів віконного виробництва — з дерев’яних трикутників, у яких перевозять склопакети. Ми їх викупили й перевикористали. Регулярно оновлюємо покриття, фарбуємо — вона досі служить на всі 100%.
По території досі видно залишки старої інфраструктури — тут було щонайменше 12 колодязів, які постачали воду для рослин. Вода набиралась, відстоювалась, прогрівалась, і нею поливали рослини.
І особливо унікальна річ — це старі теплиці. Є версія, що вони мають стосунок до Арнольда Рерінга, засновника парку. Але ми запросили дослідни_ць, які працювали з архівами, з історіографією — і поки що підтвердження цього не знайшли. Можливо, колись воно з’явиться, наприклад, в австрійських архівах. Втім, точно відомо: на багатьох цеглинах видно клеймо «Reiss» — австрійське виробництво. Є підстави вважати, що ці теплиці існували вже у 1930-х. Але пам’яткоохоронного статусу їм так і не присвоїли.
Ми пробували досліджувати й локальну пам’ять. Опитували мешкан_ок, намагалися знайти фото 70–80-х, але майже нічого не збереглося. Є лише фрагменти: розповіді людей, які працювали тут і досі мешкають поруч, частково збереглися робочі журнали із записами про організацію роботи. Наприклад, про те, як теплиці були поєднані між собою, як опалювалися, які рослини в них вирощували. Однак територія була закритою, обнесеною парканом, і навіть ті, хто живе тут з 60-х, кажуть: ми не знали, що там, нас не пускали.
Це все — цікавий контраст. Колись — закрите, недоступне, тепер — відкрите і живе. Ми хочемо, щоб це місце отримало нове життя. Теплиці займають близько 1300 м² — ми мріємо, щоб хоча б частина цієї території була відновлена. Можливо, вдасться зберегти контури коминів, використати стару цеглу. Але головне — щоб простір надихав на зелені цінності. Щоб він вчив гармонії з природою в місті. Щоб він не був про конфлікт, а про спільне. І це торкається всього: історії, пермакультури, терапевтичного садівництва, програм реабілітації. Це потенціал, який ми хочемо розкривати.
Як трансформувалася ваша ідея від початку? Якими були перші виклики і що змінилося з часом?
Маю таке відчуття, ніби глобально вона не змінилась. Але не знаю, наскільки це правда — це радше трансляція мого внутрішнього стану. Це відчуття людини, яка починала цей процес і досі залишається залученою. Але справа тут не лише в мені — це також досвіди всіх людей, які долучались і надалі беруть участь у розвитку простору.
Коли ми лише малювали бачення, навіщо нам такий простір у Львові, то передусім мали на меті зробити теми адаптації до наслідків кліматичної зміни доступнішими та зрозумілішими для мешкан_ок. ГО «Плато» — одна з організацій, що виступає оператором цього простору — з самого початку займається темою кліматичної зміни, кліматичним просвітництвом. І те, що ми добре розуміємо з багаторічного досвіду: людям складно уявити причинно-наслідкові зв’язки між тим, що відбувається в їхньому житті, їхнім впливом на клімат і проявами зміни клімату тут і зараз.
Якщо вийти на площу Ринок і спитати 10 випадкових людей, що таке зміна клімату, то я майже впевнена, що більшість із них говоритиме про Антарктиду, пінгвінів, льодовики. Але точно не про інтенсивні зливи, не про спеку в місті, не про те, як важко дихати в +35о на бруківці тієї ж площі Ринок. Не скажуть і про втрату біорізноманіття. У нашій свідомості відсутні ці мости — між глобальним і локальним, між абстрактною «екологією» та власним тілом.
Це — наслідок системи освіти. Не лише шкільної — бо вона часто фокусується на формальних показниках. А й ширше — бо дуже мало хто працює з дорослими. А один із ключових фокусів нашого простору саме в тому, що ми працюємо з дорослими. Наш підхід — це робота зі змішаними групами. Ми анонсуємо події в соцмережах, іноді через партнерські медіа, й запрошуємо всіх охочих. І дуже цінуємо формати, де в одному просторі зустрічаються підлітки та пенсіонер_ки, переселен_ки та місцеві львів’ян_ки. У процесі спільного пізнання простору через дотик, сенсорні практики, обговорення — відбувається справжня комунікація й обмін досвідом. Саме тоді ефект найсильніший.
Нашою головною ідеєю було створити в місті простір, який лагідно, тілесно й фізично розповідає про присутність кліматичної зміни. Ми довго шукали форму для цього — і дуже надихнулися європейськими прикладами міського садівництва, зокрема німецькими відкритими садами. Побачили, що цей формат дуже добре корелюється з природоорієнтованими рішеннями, якими можна доповнювати садівничу інфраструктуру.
Рослини вже самі по собі — це цікаво і навіть дещо провокаційно. Але ще цікавіше — це практики довкола: наприклад, як догляд за ними поєднується зі збором дощової води, з компостуванням, з використанням скошеної трави як мульчі, з утриманням вологи у ґрунті. Через ці практики можна говорити про розумне поводження з природними ресурсами, про зменшення кількості органічних відходів, які на сміттєзвалищі спричиняють пожежі та викиди метану. Ці прості речі не завжди є частиною офіційного дискурсу, але дуже легко лягають у побут і повсякденне спілкування з людьми.
Саме тому ми зупинилися на форматі міського саду-городу. Спочатку уявляли собі це як дві-три високі грядки — і навколо них щось буде відбуватися. Коли ми зрозуміли, що хочемо, аби цей простір був сталим і проіснував кілька років, ми підготували концепцію, зробили презентацію для міської ради, нам запропонували кілька варіантів ділянок. Так сталося, що обрали територію у парку «Залізна вода» — з багатьох причин. І ця конкретна територія дуже сильно вплинула на те, як розвивається наша ідея.
У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, ми почали більше уваги приділяти терапевтичному аспекту садівництва. У 2023-му фокус був на партисипації, бо ми бачили, як сильно впала залученість людей. Цього року ми хочемо розвивати «зелений банк». І це перший сезон, коли ми вже чітко позиціонуємо «Розсадник» не лише як простір міського садівництва, а як простір екопросвітництва та природотерапії. Це ніби новий сенс, але водночас усе ще про те саме — про зв’язки між людиною і природою.
Адже ми віримо: якщо людина відчує позитивний вплив зеленої зони на своє ментальне здоров’я, то це мало би призвести до більшої поваги у спілкуванні з цією зеленою зоною. Тобто займатися терапевтичним садівництвом можна в різних форматах. Але все одно цей цикл спілкування з рослинами зазвичай завершується якимись глибшими рефлексіями, метафоричними візіями. Ми віримо, що якщо навчимося правильно будувати ці процеси, це в перспективі сприятиме появі більшої кількості адвокат_ок зелених змін у громаді Львова. Незалежно від того, чи ми говоримо про вирощування в межах грядки, чи про відповідальність за спільні простори і прояв ініціативи, усе це — про ті первинні сенси, які ми закладали у «Розсадник», коли тільки формували першу концепцію.
У Британії, наприклад, було дослідження: що більше садівництва у повсякденному житті як хобі — балконного, кімнатного, у дворі — то більше у громаді вікових дерев, більше людей голосують за кандидат_ок, які підтримують збереження дерев. Тобто це не про результат, а про процес. «Розсадник» — це не про посадити рослину, а про догляд. А догляд — це відповідальність.
У «Розсаднику» немає професійних садівни_ць. Це, з одного боку, недолік, а з іншого — перевага. Ми це подаємо як перевагу. Нам важливо мати простір, куди може прийти будь-хто — та чи той, хто каже: «У мене руки не для садівництва», «Я ніколи нічого не сади_ла, але завжди хоті_ла спробувати». І тут ця людина може це зробити, не боячись критики. Це простір експерименту.
У нашій волонтерській команді є ті, хто навесні 2022-го пережив окупацію завдяки кропиві, яглиці, лободі. Це змушує переосмислити ставлення до того, що нам дають рослини в місті. Бо озеленення — це не тільки про декор. Ми дуже часто оцінюємо проєкти міського озеленення саме з точки зору естетики. А це має бути про екосистемні функції: адаптацію до кліматичної зміни, збереження вразливих видів, і, врешті, про виживання у кризу. Нас часто питають: «Скільки огірків ви зібрали в “Розсаднику” за сезон?» А ми не рахуємо. Ми не ставимо собі за мету зробити з «Розсадника» міську ферму. Бо міська ферма — це крапельне зрошення, бізнес-модель, закритий контрольований простір. У нас — це багатошаровий соціальний експеримент.
Розкажіть про вибір локації. Як виглядало це місце до появи «Розсадника», і як воно трансформувалося за ці роки? Як ця ділянка «відповіла» на ваші наміри?
Нам дуже сподобалося, що це місце — носій історії. Історії, яка досі залишалася в тіні. У публічному просторі майже немає згадок про те, як тут працювало квіткове господарство. А це, на нашу думку, проблема. Ми надто зосереджені на політичних наративах — вони витісняють історії повсякдення. Історії про тих, хто робив свій внесок у міське озеленення. Коли подивитися на світлини 1950–60-х років, видно гігантські клумби, квіткові панно — 10 на 10 метрів — у центрі Львова. Звідки бралися ці рослини? Вони з’являлися саме тут, із цього господарства. Теплиці, які тут досі збереглися, заслуговують на ревалоризацію. Їх потрібно переосмислити — дати їм майбутнє, знайти тих, хто зможе побачити в них цінність і відповідально підійти до цього простору.
Друга річ, що нас привабила, — це затишок. Це тиха, не розпіарена, жива зелена зона. Так, з нею непросто працювати фізично, але тут є простір для експериментів. Це можливість відкривати потенціал садівництва в міському масштабі. І третє — це вода. Джерело поруч стало для нас критично важливим, особливо для створення міського городу.
Четвертий момент — це доступність. Якщо їхати з центру, то це кілька зупинок трамваєм і 10 хвилин пішки. Локація чудова: поруч Академія мистецтв, Католицький університет, Стрийський парк.
Тут має бути галерея № 4
У 2021 році, коли ми починали опікуватися цією територією, вона була завалена сміттям — ми вивезли понад 15 вантажівок усього, що накопичилося за роки занедбаності тільки з невеликої ділянки попід парканом. Це була болісна історія. Бо маленькі громадські ініціативи не мають ресурсу на утилізацію сміття з комунальної землі. Але мусили це зробити — інакше простору просто не було б видно. Люди проходили повз і не знали, що тут є теплиці, є спільнота, що тут щось відбувається. Бачили лише зарості інвазивних рослин і купи відходів. Після прибирання ми завезли 30 тонн компосту з міської станції переробки органічних відходів, висадили рослини — і поступово ділянка ніби увійшла в фазу дикої рекультивації. Місце почало оживати.
Окрема історія — це боротьба з інвазивними рослинами. Тут було суцільне заростання далекосхідною гречкою, або рейнутрією — це рослина, яка дуже агресивно витісняє місцеву флору. Ми вже кілька сезонів поспіль намагаємося її викорінити, але оскільки не застосовуємо хімікатів, це йде дуже повільно. Ми працюємо лише механічними методами, звільняючи простір для місцевих видів.
Будиночок садівника був у руїнах — це колишня баня для працівни_ць господарства. Поки не було іншого приміщення, ми складали інструмент у іншій невеликій коморі, яка теж перебуває в аварійному стані, ще частину забирали додому. Ми конче потребуємо місця для зберігання, місця, де можна сховатись від дощу чи холоду, де можна продовжувати роботу незалежно від пори року. Тому будиночок поступово перетворюється на таку точку опори. Цього року плануємо завершити внутрішні роботи, організувати зберігання, продовжити висадку рослин навколо. Зараз ми також працюємо над технічним завданням для проєктування теплиць, що врахує голоси людей, які були присутні на подіях, які працювали тут, давали свої ідеї, а також експерт_ок, яких ми запрошували.
Якими є принципи планування простору. Що і де росте — і чому саме там? Яку логіку або інтуїцію ви вкладаєте в «карту» «Розсадника»? Хто приймає ці рішення?
Насамперед ми не ставимо учасни_ць у позицію «відпрацювати зміну». Ми хочемо, щоб люди не прокидалися наступного дня з думкою: «Я більше ніколи не прийду в “Розсадник” — у мене крепатура, все болить». Навпаки, ми заохочуємо дослухатися до себе: що хочеться зробити саме зараз?
Навіть без чіткого to-do-листа, варто просто пройтися по простору — й інтуїтивно стане ясно: ось рослина похилилася, її можна підв’язати. А ось ця рослина заховалася у кропиві, потрібно трохи звільнити їй місце. Десь щось виросло занадто густо — треба прорідити. Тобто якщо людина хоче працювати індивідуально, в тиші, то вона може приходити, навіть коли нас немає. А коли ми є — ми просто розповідаємо, що саме зараз важливо, і пропонуємо долучитися, якщо це резонує з її внутрішнім станом.
Багато хто, навпаки, приходить і каже: «Що зробити? Ми хочемо бути корисними». І це прекрасно, бо саме так і з’явилися всі наші грядки. Це одна з наших ключових філософій: якщо щось можна зробити своїми руками — то ми це і робимо. Навіть частину робіт у нашому будинку зробили волонтер_ки. Наприклад, тинькування стін — його накладали просто небайдужі люди. Професіонал_ки потім це дещо підправили, але основу заклала саме громада. У нас завжди є список завдань, які можна виконувати, і ми підказуємо, який інструмент краще використати, як і де діяти.
Декілька років поспіль ми проводимо експеримент із індивідуальним закріпленням грядок, попереджаючи при цьому охочих про потенційні акти вандалізму, крадіжки тощо. Це частина ширшої проблеми — нерозуміння того, що громадський простір вимагає певних домовленостей. Люди по-різному уявляють собі «спільне», «громадський простір». Хтось приходить і просто нариває кукурудзи в пакет. Коли запитуємо: «А чому ви так робите?», відповідають: «А що, не можна? Я ж бачу, у вас тюльпани пропадають» або «Я знаю, цим займаються студенти біофаку». Наче це дає дозвіл.
Але проблема — не в тому, що шкода городини. Проблема — в комунікації. Як домовитися, як зустрічатися у спільному просторі, як узгоджувати різні бачення. Бо хтось хоче тут ідеально підстрижений газон, а хтось — хащі, біорізноманіття, мільйон комах. І наше завдання — створити місце, де ці різні люди можуть зустрітись і почати слухати одне одного. Де можна домовлятися — про право на місто, про те, як бути разом.
А все інше з’являється поступово — у міру надходження ресурсів. Наприклад, коли з’являється можливість — ми купуємо деревину, орендуємо генератор, циркулярну пилку, і люди приходять, вчаться пиляти, шліфувати, фарбувати, самі вирішують, де що поставити. У цьому й полягає жива «зелена партисипація». Це про те, що твоя крапля поту залишається тут, у просторі.
Але є й інші формати — наприклад, дослідницькі прогулянки. Ми водимо людей повільно, запрошуємо їх дивитись уважніше, ставити питання, залишати фідбек. Наприклад: «А що б ви хотіли бачити в теплицях?», «Як вам ця вхідна група?», «Чому саме так?» — і на основі цього фідбеку ми формуємо бачення, яке стане частиною майбутніх інфраструктурних рішень.
Це історія про баланс, про слухання, про врахування різноманіття — як біологічного, так і людського. Ми всі дуже різні, дивимося на світ по-різному, і саме в цьому — цінність.
Якою тут була рослинність до створення «Розсадника»? І чи були спроби її зберегти, вписати у нову екосистему простору?
Майже все, що можливо, ми намагаємося зберігати. Нам це дуже близьке. Наприклад, після розмов із людьми, які раніше тут працювали, ми дізналися, що ґрунтопокривна рослина очиток росте тут ще з 70-х років. Тобто це абсолютно місцева рослина, яка до того ж надзвичайно стійка. Її можна використовувати, наприклад, для зелених дахів. Ми маємо модель котівниці з зеленим дахом, де очиток виступає як основа. І це дуже класно, бо він майже не потребує догляду — це «незалежна» рослина, яку не треба постійно поливати чи обрізати. І це важливо, бо один із наших підходів — мінімізувати зусилля в міському озелененні: щоб у міських насадженнях було менше рослин, які потребують багато ресурсів.
Також ми постійно експериментуємо. Наприклад, сіємо щось, і не все приживається — десь більше сонця, десь менше вологи. Але саме завдяки цим спробам ми відкриваємо те, що краще себе почуває. Минулого року я випадково побачила декоративну цибулю — алліум, яка розцвіла в чагарниках скраю простору. Там була красива насіннєва головка. Я зібрала її, а цьогоріч ми висіяли ці насінини. І саме вона зійшла першою і почувається просто чудово.
Це все історії про стійкість — про ті рослини, які вижили у просторі навіть без догляду, які росли тут ще за часів квіткового господарства. І серед них є чимало декоративних кущів: садовий жасмин, форзиція, дейція, альпійська смородина, декоративна айва. Вони висаджені масивами, частково вже здичавіли, але цілком можуть бути відновлені формуючою обрізкою. Ми дуже хочемо, щоб саме ці рослини стали донорами для нашого «зеленого банку». У цьому сезоні плануємо вчитися живцювати, прикопувати, розмножувати їх насінням — усе те, що добре себе показало. Рослини, які не потребують ні хімії, ні щотижневого догляду, щоб вижити й бути декоративними.
Чи спостерігали ви за тим, як змінюється біорізноманіття (комахи, птахи, самосіви) на території «Розсадника»?
Так, ми бачимо, що відбулися переважно позитивні зміни, хоча не все так однозначно. Коли ми тільки прийшли в цей простір, десь 50% території (а може, й більше) було зайнято інвазивними видами — зокрема золотарником канадським (Solidago canadensis), а також рейнутрією (Reynoutria japonica). Це дуже агресивні культури. Нам було принципово важливо локалізувати їх поширення, бо якби ми залишили їх без контролю, вони могли би перейти далі, на інші частини парку.
Ми намагаємося точково контролювати ці процеси — прибираємо інвазивні види, а також частково втручаємось у поширення кропиви. До кропиви ми загалом ставимося з повагою, вона корисна і має багато властивостей, але з огляду на те, що тут є відвідувач_ки, які хочуть вільно гуляти і взаємодіяти з природою, ми шукаємо компроміс. Десь трохи прибрати, десь приглушити — тобто не знищити, а пом'якшити присутність.
Якщо говорити про птахів, то тут ситуація складніша. Насправді, наш вплив на них, швидше за все, є негативним. До того, як ми з’явилися, ця територія була прикладом так званої «четвертої природи» — це простори в місті, що не доглядаються людьми, де рослинність, комахи, птахи розвиваються хаотично, без людського втручання. У такому середовищі птахам і комахам легше — вони влаштовують гнізда в чагарниках, живуть у масивах заростей, таких як той же золотарник.
Глобально, якщо оцінювати чесно, ми, мабуть, все ж більше шкодимо дикій природі, ніж допомагаємо. Наша місія — не перетворити цю територію на заповідник, не законсервувати її, а зробити живий, відкритий простір, де може бути місце і для людей, і для рослин, і для взаємодії між ними. Ми прагнемо балансу, і це вимагає компромісів. Бо дикої природи в місті в буквальному сенсі просто не може бути.
Як вам вдається залучати людей до подій «Розсадника»?
Весною все легше — є енергія, яка накопичилася за зиму, люди охоче долучаються. Влітку і восени набагато складніше, зокрема через загальну втому, яку ми всі відчуваємо останні три роки.
Наприклад, раніше, коли ми організовували зустріч із експерт_ками або засідання клубу міського садівництва, — групи збиралися за кілька годин. Зараз популярним форматом залишається терапевтичне садівництво. Водночас щойно йдеться про щось практичне — давайте попрацюємо з компостом, відновимо грядки, допоможемо з грядками — активність не така висока. Люди просто не витримують серйозного навантаження, навіть на рівні розмов. І ми це дуже відчуваємо.
Тут має бути галерея № 3
Як «Розсадник» змінюється залежно від сезону, які події найбільш знакові протягом року?
Загалом ми постійно експериментуємо з форматами, бо мусимо знайти, як «зачепити», зацікавити людину. Часто доводиться працювати майже як розважальний проєкт, щоби хоч трохи привідкрити серйозні теми. Це водночас і драйв, і виснаження — бо потребує великих зусиль. Ми завжди тримаємо у фокусі тему кліматичної зміни, бо вона в основі всього, що ми робимо.
Ми також аналізуємо досвід колег. Наприклад, у Чехії є міський сад-город, яким опікується одна фундація. Там усе структуровано: основна аудиторія — школяр_ки, двоє садівни_ць, чіткі навчальні програми. У нас інакше — кожна група різна, тому ми адаптуємо програму під неї.
Іноді це дає прекрасні результати. У нас бувають фрімаркети, творчі майстерні. Ми розповідаємо про сталу моду, обмінюємося речами або проводимо акустичні концерти. Любов до зеленого простору не народжується з лекцій — вона проростає в таких мікромоментах.
У нас є вже стала група — кілька постійних учасни_ць, які приходять часто. Вони тримають на собі кістяк усіх рутинних справ. Зараз ми запускаємо новий експеримент: зробити регулярні зустрічі по середах о 18:00. Раніше нам бракувало цієї регулярності, і це трохи ускладнювало взаємодію з частими відвідувач_ками — тими, хто вигулює собак або просто приходить щодня на лавку, п’є каву і роками не розуміє, що це за простір, що таке «Розсадник».
Тут має бути галерея № 1
Як відбувається взаємодія з сусід_ками, мешкан_ками району? Важко уявити, аби в когось був спротив на таку ініціативу, але чи була підтримка?
Це дуже особлива історія. За ці п’ять років стосунки із сусід_ками сильно трансформувалися. Деякі сусід_ки спершу не дуже вірили в нас. Пам’ятаю, на самому початку один чоловік повторював нам: «Звісно, ви молодці, але у вас нічого не вийде». І що цікаво — десь наприкінці 2023 року він визнав: «Я, напевно, зрозумів, навіщо це потрібно. Я був неправий. Я не думав, що ви зробите навіть 10% з того, що зробили». Він спостерігав за подіями, бачив, як простір оживає. Це було дуже цінно. Такі моменти — це ніби маленькі місточки, які допомагають будувати довіру.
Ще один приклад — мешкан_ки з сусіднього будинку пожертвували нам 5 тисяч гривень на вивезення відходів зі стихійного сміттєзвалища вздовж паркану. Це не така вже й велика сума порівняно з тим, скільки ми вклали, але це — про співучасть, про відповідальність. А ще одна жінка з будинку поряд регулярно приносить у наш компостер органічні відходи. Було багато недовіри — ніби ми хочемо щось захопити або забудувати. Але з часом, коли вони побачили нашу щоденну працю, вивезення сміття, нові насадження, — стосунки поступово змінилися.
Один приклад дуже зворушливий — подружжя з сусіднього будинку допомагає нам щодня закривати й відкривати простір. Для мене це справжня підтримка, бо я живу далеко і не завжди маю змогу бути тут щодня. Це приклад відповідальності, яка виросла з довіри.
Щодо огорожі — ми, насправді, не хотіли, щоб простір був обгороджений. Ми завжди уявляли його відкритим, але реальність змусила нас поставити тимчасовий паркан. У нас крали майже все: діжку для дощової води, інструменти, полуницю, дошки. Ми не маємо тут світла чи охорони. Тож паркан — це вимушене рішення, яке ми сподіваємося зняти, коли з’являться інші форми захисту.
Садівництво є також практикою турботи і відновлення у контексті війни. Як війна вплинула на розвиток «Розсадника» і на залучення людей? Розкажіть про події, які залучають переселен_ок.
Насправді, усе сталося дуже стихійно. У 2022 році переселен_ки почали приходити самі, без жодного спеціального запрошення. Ми не таргетували їх як окрему групу. Це відбулося природно і, мабуть, саме тому виявилося таким органічним.
У 2021-му ми тільки почали — розчищали територію, зробили перші високі грядки, посадили щось восени. А у 2022 році вже мали стартувати повноцінно: у нас з’явилася назва простору, були плани, події. І тоді почалося повномасштабне вторгнення. Ми всі одразу занурилися у волонтерську діяльність, допомагали, працювали щодня — і дуже виснажилися. Це була така емоційна втома, яка накопичувалася з кожним днем.
Через кілька місяців ми інтуїтивно повернулися в сад. Просто прийшли в «Розсадник», щось поробили руками, посиділи — і зрозуміли, що простір не можна закидати. Варто дати йому шанс. І знову почали кликати людей, як у 2021-му — не спеціально, просто запрошували на спільні роботи. Тоді виявилося, що приблизно 70% тих, хто долучився, були вимушено переміщені особи. Люди з Харкова, Кривого Рогу, Херсона, Ірпеня, Бучі. Вони приходили, бо відчували потребу в заземленні, в контакті з рослинами, із зеленим кольором, який заспокоює і допомагає хоча б на мить відключитися від потоку новин, страху, невідомості.
Потім була ще одна хвиля — коли частина людей почали повертатися додому після деокупації Київщини, а натомість приїжджали нові — з Херсонщини, Запорізького напрямку, знову з Харківщини. Багато з них жили в тимчасових гуртожитках, школах, спортивних залах — у важких умовах, без жодного особистого простору. І серед них були ті, хто сумував за власними палісадниками, садками, городами, які залишили вдома. Їм просто хотілося тиші й можливості усамітнитися десь у зеленій зоні.
Ми не створювали окремих подій лише для переселен_ок — у нас усе міксоване. І в цьому був сенс. Щоб люди спілкувалися: місцеві допомагали знайти житло, школу для дітей, орієнтували в місті, підказували, куди звернутися по допомогу. Виникали природні зв’язки. Люди вчилися жити разом — хоча й дуже різні.
Цікаво, що більшість тих, хто розвиває простір, теж не зі Львова. Багато хто приїхав до чи після 2022 року. Тому нам було легко будувати стосунки з переселен_ками — бо ми самі були новими в цій громаді. Вони казали: «Ми не зі Львова», і ми відповідали: «Ми теж». Це руйнувало бар’єри.
У 2022 році ми також почали цікавитися темою терапевтичного садівництва. В українському контексті це ще зовсім не розкрита тема, хоча дуже актуальна. Водночас я дуже обережна і навіть критична щодо того, як тема терапевтичного садівництва стала популярною. Зараз склалася така хвиля: щойно з’явився інтерес до цієї теми, як майже всі, хто раніше просто займався садівництвом, раптом почали називати це терапією. Усі почали говорити, писати, ретранслювати ідею про «терапевтичний простір», і це ніби стало модним. Але насправді — це не зовсім так.
Якщо серйозно заглибитися в тему, варто вирізняти поняття гарденотерапії (garden therapy). Це не просто «садівництво як відпочинок» — це фаховий, терапевтичний процес із лікувальним ефектом. Так працює ця практика в країнах, де вона має глибоку традицію — у Великій Британії, США, Канаді, Новій Зеландії, зокрема ще з часів Першої світової війни.
Як це виглядає? Зазвичай ця практика поширена при медичних або реабілітаційних установах. Лікар_ка вивчає діагноз пацієнт_ки, розробляє індивідуальну програму, яка включає роботу з природними елементами — грядками, теплицею, зеленим середовищем. Усе відбувається під наглядом фахів_чині: психотерапевт_ки, ерготерапевт_ки або супровідної команди. Така програма має прописаний протокол, ведеться динаміка спостереження за станом пацієнт_ки — це фіксується в історії хвороби. І це не може бути відкритий простір, де кожен проходить як хоче, де можуть раптово втрутитися люди ззовні.
Проте коли ми говоримо про «терапевтичне садівництво» в умовах України, то часто маємо на увазі щось інше — це більше про спільне проведення часу на природі, про певну м’яку підтримку, про контакти з рослинами, землю, спокій. Це важливо, це має значення, але це не завжди терапія в професійному сенсі. Тут необхідний супровід, звичка до рефлексії, яка могла сформуватися від досвіду загальної терапії. Саме тому наразі ми в пошуці людини, яка могла б повноцінно опікуватися цим напрямком.
Найцікавіший досвід у нас був у співпраці з професійною садівницею-терапевткою з Канади Юлією Тіссен. Вона має понад 15 років досвіду, працювала з різними вразливими групами. У спільних подіях ми відчували, наскільки інакше розкривається людина, коли поруч є фахівчиня, яка не просто знає протоколи, а ще й щиро любить природу, відкрита до тіла, до процесу. Вона бачила і тонко відчувала зміни в людях.
Це дуже цікавий і перспективний напрямок. Але якщо ми справді хочемо, щоб садівництво стало частиною реабілітаційних і терапевтичних процесів, потрібно розвивати експертизу. Потрібні навчальні програми, сертифіковані фахів_чині, які проходитимуть практику з ветеран_ками, з родинами військових, із людьми з травмами війни. Бо досвід — ключовий. А поки — ми просто говоримо, досліджуємо, шукаємо. І, можливо, саме цей пошук — уже частина турботи.
Як сьогодні відбувається співпраця з міськими структурами? Чи є підтримка, визнання, виклики?
Ми будуємо сталу співпрацю з містом — насамперед із Львівською міською радою. Виглядає на те, що це партнерство вдається. Хоча шлях до нього був не простим.
Ще у 2021 році, коли ми домовлялися, що «Розсадник» розвиватиметься саме на цій території, для нас було важливо закріпити її за спільнотою. Щоби ми могли чесно спілкуватися з донорами: от, ми просимо, умовно, 60 тисяч гривень на грядки — і можемо гарантувати, що вони простоять принаймні три сезони, а за цей час ми організуємо понад 30 публічних подій, залучивши конкретну кількість людей.
Це важливо було не лише нам. Це стало приводом для міської ради вперше по-іншому подивитися на міське городництво як явище. Ми здобули підтримку з боку Управління екології Львівської міської ради. Там працюють люди, з якими ми на одній хвилі — прогресивні, з розумінням сучасних підходів до зелених міських просторів. І коли ми запропонували їм ідею міського саду-городика — вони погодилися. Однак був дисклеймер: «Давайте краще робити акцент на сад, а не на город». На той момент була дуже тонка межа: якщо критична маса львів’ян_ок вважає, що буряки в парку — це неприйнятно, то пояснити, чому місто підтримує таку ініціативу, доволі складно. У першому сезоні йшлося передусім про довіру. Що ми не «тимчасові активіст_ки», а спільнота з намірами, здатна працювати довго та відкрито, залучаючи мешкан_ок. Нині тема міського городництва вже не настільки табуйована.
Десь восени 2021 року, після кількох місяців інтервенцій у просторі, ми підписали тристоронній меморандум: між трьома громадськими організаціями, Управлінням екології Львівської міської ради та комунальним підприємством «Зелений Львів», яке фактично є балансоутримувачем території. З того часу маємо двох ключових міських партнерів: Управління екології Львівської міської ради — як стратегічного гравця, і комунальне підприємство — як операційного партнера, який, наприклад, допомагає з прибиранням, тріскою, подрібненням гілок тощо.
Цінно, що міські посадов_иці приходять на зустрічі в «Розсадник», коли ми їх запрошуємо. Це не стіни Ратуші — це публічний простір, де будь-хто може поставити питання і почути пряму відповідь. Це живий діалог. І завдяки цьому ми маємо шанс впливати на прийняття рішень — або принаймні краще розуміти, як саме ці рішення формуються.
Посадов_иці пояснюють, чому деякі зміни не відбуваються — наприклад, через застаріле законодавство. І тоді стає зрозуміло, що просто тиснути на місто — недостатньо. Потрібно готувати фахові позиції, залучати депутат_ок, адвокатувати зміни на національному рівні. А поки — будувати діалог тут і зараз.
Ми дуже уважні до питання незалежності. Ми не хочемо бути асоційованими з громадськими організаціями, які де-факто виконують міські замовлення. Ми принципово не беремо міського фінансування. Місто може, наприклад, самостійно розчистити територію, яка юридично є на його балансі. Але всі грядки, компостери, конструкції — ми будуємо за грантові кошти або силами волонтер_ок. Люди часом думають, що це зроблено за бюджетні гроші. Але ні — це австрійські, німецькі, американські податки, локальні фундації, як-от ЗМІН, які нас підтримують.
За п’ять років існування наші події відвідали майже 4500 учасни_ць — це нарощує нашу суб’єктність, спроможність команди. Адже коли ти не просто приходиш і просиш у міста кошти чи дозвіл, а приходиш з історією, з аудиторією, з досвідом, — тоді ти маєш більший вплив і можеш бути більш незалежним.
Подібні проєкти в багатьох країнах реалізуються через соціальні замовлення — коли місто створює програму підтримки міського садівництва, роздає мікрогранти ініціативам, що створюють невеликі городи, зокрема для мігрант_ок чи малозабезпечених. При цьому громадські організації допомагають цим ініціативам знаннями, ресурсами, ідеями. У Відні, наприклад, є така програма з понад 200 мікросадів. Ми дивимося на цей досвід і хочемо щось подібне розвивати і в нашому місті.
Тут має бути галерея № 2
Ви згадували про технічне завдання для проєктування теплиць.
Так, це наступний крок у розвитку простору. У 2023 році ми спільно з мешкан_ками в рамках кількох воркшопів розробили попередню просторову концепцію, і тепер хочемо, щоб технічне завдання стало логічним продовженням цієї роботи. У цьому документі, який наразі створюється за участю різних експерт_ок і громади, буде чітко прописано — що саме, для кого і як може проходити реконструкція теплиць.
Це дуже важливо, адже йдеться про майбутнє цієї території і про те, як люди зможуть її використовувати, зокрема з екологічної та соціальної точки зору. Поки що технічне завдання — це не проєкт з візуалізаціями, а скоріше концептуальний документ на кілька сторінок із визначенням цінностей і побажань. Зокрема, ми хочемо, щоб нові теплиці зберегли дух попередніх, були максимально енергоефективними, природоорієнтованими. Розуміємо, що це дуже складна інфраструктурна історія. Лише щоб отримати пічку для будиночку садівника, ми написали близько 11 заявок на різні гранти — і одна з них спрацювала, але адміністрування, оформлення дозвільних документів і складна координація залишаються викликами. Керувати всім процесом із теплицями — це більше відповідальність міських структур, а не нашої організації. Проте ми дуже хочемо як сторона впливати на цей процес, адже саме ми працюємо з людьми, чуємо їхні потреби і розуміємо, яким має бути цей простір.
Цьогоріч триває вже п’ятий сезон «Розсадника». Що він для вас означає, що ви плануєте?
Щодо планів на п’ятий сезон — у нас є проєкт «Зелений банк». Це ініціатива, що покликана залучати волонтер_ок, які навчаться доглядати і розмножувати декоративні рослини. Потім ці рослини безкоштовно чи на благодійній основі поширюватимуться у різні соціальні проєкти, пов’язані з міською озелененістю. Ідея полягає в тому, щоб створити свого роду садовий центр, де акцент робитиметься на стійких рослинах, що адаптовані до наших умов, без хімікатів чи екзотичних сортів.
Тут є надзвичайно тепла історія: жінка, яка раніше займалася тепличним господарством на Донеччині, була змушена двічі евакуюватися і покинути свій бізнес через війну. Вона вирішила передати кошти, зібрані від партнерських організацій на повторне відновлення свого садівництва (близько 7000 євро), для підтримки інфраструктури «зеленого банку». Вона переїхала в Київ і вже не мала внутрішнього ресурсу відкривати садівництво втретє. За ці гроші ми купили дробарку, інструменти та організовуємо системи збору дощової води. Ця історія — про людей, які, втративши все, все одно готові підтримувати інших і ділитися.
Ми підготували цю публікацію у межах проєкту «Лабораторія доказового відновлення і згуртованості», що виконується за фінансової підтримки Програми Matra Королівства Нідерланди.
