У попередніх двох частинах ми виявили, чому пропонований планувальний підхід ГП-2040 не може розв’язати нагальні проблеми столиці й до того ж погіршить ситуацію. Ми віримо, що Києву необхідна оновлена планувальна парадигма, яка допоможе створити політичні інструменти, що сприятимуть досягненню бажаного майбутнього.

Читайте також першу і другу частину цієї серії статей:

У цій частині, щоправда, ми не пропонуватимемо всеосяжної міської стратегії чи плану, адже такі стратегії можна створити лише за допомогою відкритого, інклюзивного процесу, що залучає місцевих, національних і міжнародних гравців та інституції. Наш фокус як містопланувальників полягає у тому, щоб сформулювати засадничі візіонерські зміни, які зможуть запустити нові політичні, громадянські й дизайн-підходи до міського планування в Києві. Нові методи й цілі мають відмежуватися від домінантних неоліберальних спрямувань і від успадкованих радянських моделей мислення. Ми відверто визнаємо, що наші пропозиції щодо оновлення планувального дискурсу в місті базовані на наших цінностях і професійному запліччі практиків та дослідни_ць*, а також на місцевому й міжнародному досвіді.

Нові планувальні цілі для Києва у добу плюралізму

Майбутнє міста не піддається прорахунку. Більшість його складових неможливо зрозуміти, ба навіть уявити за допомогою цифр. Спроби спростити багатовимірність міста до так званих ключових і квантифікативних показників призводять до дороговартісних помилок. Як ми зазначали у другій частині, внаслідок такого підходу до планування найважливіші фактори замітаються під килим, а такі проблеми як соціальна ізоляція, зникнення природного середовища чи руйнування культурної спадщини лише посилюються (Burckhard, 2019). На противагу цій ситуації, нові цілі планування мають зважати на багатоманітність міста та плюралізм у продукуванні бачень майбутнього.

Читайте також переклад цієї статті англійською:
Part III: A renewed urban planning approach for Kyiv

Якщо взяти до уваги, якими жахливими бувають наслідки квантифікативного міського планування, аж ніяк не дивує, що така кількість його критики прийшла з суспільних наук і мистецтва. Філософія, географія, історія, антропологія, журналістика, соціологія, музика, архітектура — лише деякі з дисциплін. Мистецтва й соціальні науки стали базою для нового розуміння теорії та методів планування як для дослідницьких етапів, так і для альтернативного розуміння міста у процесі планування. Якими є складові цього нового розуміння? Нематеріальні, якісні характеристики, такі як сприйняття міста, міжлюдські стосунки, свіже повітря, акустичні горизонти, історичні пам’ятки, культурна різноманітність, міська пам’ять. Водночас жоден із цих компонентів не можна охопити кількісними показниками. Натомість планувальники можуть бути тими, хто створює й підсилює моделі, що відповідатимуть цим потребам у просторі й часі (Huw Thomas, Values and Planning 2017).

Інтенсивний замість екстенсивного розвитку

  • Зменшити екологічний слід жител_ьок і бізнесів
  • Мінімізувати деструктивне та нестале землекористування

Базові потреби людини на противагу споживацтву

  • Зберігати й підтримувати необмежений доступ до природних та рекреаційних територій, публічного простору, чистої води, землі та повітря

Рівномірний, а не привілейований доступ

  • Сприяти справедливому доступу до міської соціальної інфраструктури, як-то шкіл, громадського транспорту, культурних та медичних закладів

Соціально-, а не ринковоорієнтований розвиток

  • Уможливити оренду, купівлю чи будівництво доступного житла для всіх жител_ьок 

Збереження замість перетворення

  • Захищати наявні історичні середовища та створювати публічне знання про міську історію
  • Поважати місцеву громаду, її традиції та практики

Відкрите, а не закрите місто

  • Поважати право на спільне й демократичне управління містом
  • Взаємодіяти з неминучими, проте складно передбачуваними змінами за допомогою гнучкого планування й управління

Сучасне планування в місті досі спирається на небажані й нездійсненні цілі 20 століття — вхопити й перемогти «життєдайний хаос» міста та забезпечити чіткий контроль за порядком. Цей хаос не є винятково негативним. Насправді існування міста залежить від нього, адже постійно перебуває в русі, ніколи не зафіксоване в одній точці. Міські планувальни_ці, надто в Україні, так і не розробили іншої моделі, крім ухвалення інкрементальних або нелегальних змін, попри багаторазові заклики застосовувати гнучке просторове планування. А міські дизайнер_ки залишаються затятими прихильниками уявлень з 21 століття: плану, секції та зрізу в часі динамічного розвитку міського середовища. Графічна фіксація статичного майбутнього для мінливого середовища міста — ніщо інше, ніж пришпилення метелика до дошки зі спробою заявити, що цим досягається розуміння живого метелика. Лише зрідка планувальники й дизайнери концептуалізують і вхоплюють процес створення міського середовища як динамічної сутності та формують рішення на підставі динамічності поля, а не прикріплюють метелика до дошки для власної ентомологічної колекції.

Читайте також:
Антизростання для людського процвітання

Планувальни_ці мають сприймати створення плану для міста як малювання на поверхні ріки, що не залишає незворотних слідів, як це формулює Девід Крейн (David Crane, 1970). Едмунд Бейкон просував ідею планування міста як рухливої системи, а Брент Д. Раян (Ryan, 2017) захищає позицію «плюралістичного урбанізму», що уможливлює спільне створення міста багатьма гравцями в обраному напрямі. Якщо дотримуватися цього інновативного напряму на практиці, ми пропонуємо гнучке або динамічне майстер-планування як новий дизайн-підхід, що дозволить досягти означених вище цілей.

Міське планування має стати невід’ємною частиною соціального, культурного, політичного й економічного розвитку (а інколи й cтиснення — shrinkage), адже його відрив від прагнень жителів, науковців, митців і підприємців створює ситуацію недовіри й абсурдності. Пріоритети мають базуватися на потребі теперішнього й майбутніх поколінь у сприятливому для життя місті без забрудненого повітря, води та землі. Щоб цього досягти, ми зосереджуємося на тому, як міське планування може змінитися.

Зміна принципів та словника

Чітке твердження щодо того, як мають діяти планувальни_ці, вимагає погляду понад професійною етикою — на функції та цілі, яким служить професія в суспільстві. Якщо наявна задача шкідлива, виконувати її професійно зовсім не бажано (Marcuse, 1975).

1. Фокус на процесі: гнучкий, багатоцентровий та горизонтальний

Співвідношення між формальністю та неформальністю часто базується на ексклюзивному пріоритеті формального. Як потужна метамова, формальність інкорпорує структури влади та домінації й надає готову репрезентацію світу, базовану на нормах, стандартах і культурних кодах (Planning for a Material World, Lieto & Beauregard 2015, p. 5).

Документація з міського планування не має бути переоцінена як така. Процес її створення відіграє чи не більш важливу роль. Сучасні планувальники ж одержимі надрегулюванням, що створює розрив між бажаним планом й дійсністю. Цей розрив часто зменшується за допомогою корумпованих механізмів і особистих, нескоординованих рішень.

Гнучкості ми вимагаємо часто, але саме її реалізація має стати новим принципом. У той час як юридичні рішення вимагають чітких правил, ефективний просторовий план має бути динамічним (Ryan, 2017). Гнучкі інструменти, такі як законодавчі рамки зміни землекористування, стимулювання перевикористання пустих територій або тимчасові дозволи, дають плану можливість узгодити майбутні зміни й залишатися інтегрованим з іншими документами: стратегією, зонуванням і детальними планами. Більше того, такий гнучкий інструмент уможливить накладання формальних і неформальних рівнів планування (детального плану та громадського проєкту, наприклад).

Комунікація та координація між секторами й організаціями має стати базовим принципом, реалізацію якого може забезпечити поліцентрична та горизонтальна процедура створення планувальної документації. Звісно, планування має відбуватися з ініціативи й під контролем міської адміністрації та міських експертів на основі конкурсів. Міські управлінці зобов’язані брати на себе ключову проактивну роль у більшості проєктів розвитку, захищаючи та забезпечуючи громадський інтерес. Проте планування як таке більше не мають проводити винятково фахівці з державних інститутів. Місцеві актори та бізнеси вже сьогодні прагнуть створювати керівництва та рамкові умови водночас з міськими програмами, і їх мають взяти до уваги міські планувальники, щоб забезпечувати демократичність і скоординованість проєктів.

Представництво та прозорість планувальної документації має бути обов’язковою умовою процесоорієнтованого планування. Документація, за окремими винятками, має створюватися як публічно доступна та зрозуміла. Це може й має запрошувати містян, забудовників, незалежних експертів і громадянське суспільство до участі в плануванні. Крім того, планувальники мають бути справді терплячими до можливої затримки випуску документа, якщо цього вимагатиме відкритий процес (Burckhardt, 2019). Наостанок, важливим аспектом представництва є децентралізація ухвалення рішень на рівні районних рад і адміністрацій, де місцева планувальна документація може бути публічно обговорена, оцінена й ухвалена на умовах рівноправної участі стейкхолдерів. Лише тоді муніципалітет має розглядати й голосувати за оновлення землекористування на території та узгодження проєкту.

2. Імператив сталості в містоплануванні: зменшення, повторне використання, переробка

Містопланування має негайно змістити свій фокус на забезпечення екологічного балансу й боротьбу з кліматичною кризою. В містоплануванні це значить:

Зменшувати дистанції пересування, кілометри доставки їжі (food miles), ефект теплового острова, використання енергії та виробництво сміття. Це передбачає пошук способів та стимулів зменшувати споживання різноманітних продуктів і змінювати патерни міської мобільності. Необхідно взяти на себе відповідальність за оцінювання та стратегування, щоб уникати створення відходів на різних етапах реструктуризації та розвитку міста.

Читайте також:
Міста і кліматична криза: як змінювати інфраструктуру та політики?

Перевикористовувати закинуті або застарілі структури й будівлі, дахи, залишки їжі, сільськогосподарські території, міську пам’ять та звалища. Набагато більш адресний і менш амбіційний редевелопмент на всіх рівнях, від зонування до планів поверхів, що змушує знаходити творчий підхід до пошуку неконвенційних для «ринку» функцій та користувачів. У генеральному плануванні стратегія ревіталізації має замінити «реконструкцію» (по суті — знесення) територій соціалістичної модерністської забудови та промисловості. 

Переробляти території шкідливих індустрій, побутове сміття, приватні авта, паркани, будівельний брухт, багаторівневі паркінги та розв’язки. Використовувати переваги переробки, щоб позбуватися застарілих і шкідливих елементів міста, таких як моторизовані засоби особистого пересування та зайве асфальтоване покриття. Встановлювати нові правила й пріоритети, щоб мінімізувати кількість невикористовуваних територій і створювати на їхньому місці простори з винятковим фокусом на громадському інтересі та критеріях сталого розвитку.

3. Громадяни — співтворці, а не споживачі

Участь громадян_ок — невід’ємна складова демократії в міському житті, яка сприяє освіті містян_ок і сприяє ухваленню виважених рішень. Залучення — це також про можливість стати співтворцями свого міста. На рівні цілого міста жител_ьки навряд чи зможуть замінити професіонал_ок, але на рівні району, вулиці чи кварталу місцеві мають значно глибше розуміння процесів і відчуття причетності, адже мають власне знання і спогади про цю територію (Jacobs, Habraken, Ryan). Формальні й неформальні асоціації разом з громадськими організаціями також можуть надати неоціненну допомогу планувальни_ці. Проте для цього планувальні процедури мають створювати просторові та правові умови активної включеності громадян упродовж усього процесу.

Залучення людей через формальні процедури раз на декілька років — це не процес, який враховує позиції зацікавлених сторін протягом усіх основних кроків створення планувальної документації. Страх політик_инь і планувальни_ць перед спекуляцією на темі або реакцією жител_ьок «тільки не на моєму подвір’ї» — це насправді проблема непрозоро комунікованих цілей проєкту, погано фінансованого й недбало проведеного залучення. Створення фасадних, імітаційних процесів більше не можливе, адже містяни фрустровані та розлючені тим, що шкідливі міські проєкти ухвалюються без них, без жодної можливості для них бути почутими, включеними в процес ухвалення рішень, або навіть отримати інформацію заздалегідь.

Створити цінний міський план або правило, які будуть підтримані незалежно від опозиції забудовників чи корупційних кіл, можливо лише за умови, коли громада стає співучасницею, а сам процес — прозорий. Уявлення, що жителі та жительки є споживачами, вже давно не відповідає дійсності. Раніше сильні гравці розраховували на тиху згоду більшості, але сьогодні ця опція вже не спрацьовує. Численні міські проєкти стикаються з запеклим громадським опором, що говорить про зростання свідомості громадянського суспільства у Києві, а також свідчить про реальність insurgent polis (Swyngedouw), коли люди стають активними учасниками перетворення міста. Планування має враховувати, поважати й вітати цю учасницьку дійсність, а не ігнорувати її в інтересах окремих міських управлінців і забудовників.

Використання коротко- і довгострокових можливостей

Незалежно від того, чи влада розбещує, чи ні, брак влади точно фруструє. Планувальники знають це аж надто добре. [...] Політичний процес створює не лише проблеми, які треба вирішувати, а й саму професію планувальника. Тому тут немає вибору, бути «технічним» чи «політичним» (Forester, 1982).

Звісно, ми розуміємо, що будь-які серйозні зміни до наявного планувального мислення та процесу в Києві можуть зайняти надзвичайно багато часу та ресурсів. Тож пропонуємо надбудовувати над наявними напрямами діяльності, щоб підсилювати голос незгоди та просувати радикальні рішення на місцях, аби ці зміни сталися без надмірних зусиль. Декілька наших пропозицій наведені нижче.

Короткострокові, невеликі проєкти дають скромні відповіді на величезні виклики змін у планувальних підходах. Багатьма місцевими планами та концепціями просто нехтують замість того, щоб використовувати їх в інтересах громади, і через це їх практично ніколи серйозно не беруть до уваги в містоуправлінні. Насправді ж маленькі проєкти з невеликим терміном виконання допомагають досягти бажаного майбутнього та рефлексувати над цілями і принципами у плануванні без ухвалення багатьох складних рішень. У невеликих часових рамках і масштабі легше експериментувати й досягати радикальних рішень, неможливих в умовах політичного глухого кута та стандартних практик (business as usual). Вельми помічним було б визнати короткострокові проєкти так само важливими, як і довгострокові стратегічні.

Читайте також:
Витіснення і заохочення: швейцарська модель планування вулиць

Ми категорично проти представлення короткострокових проєктів як «паралельного виміру» роботи, повністю відірваного від формального і реального планування (Michel de Certeau). Навпаки, ми пропонуємо користуватися інтегрованим підходом, де проєкти «знизу-вгору» мають навчитися ставати більш довгостроковими, а великі проєкти — залучати стейкхолдерів і бути гнучкими (Mike Lydon, Daniel Campo). Звичне уявлення про неформальність короткострокових проєктів є їхньою сильною стороною, адже вони здобувають легітимність через переговори, а не примус. У таких проєктах приватні та громадські ідеї стають вагомими інструментами прогресивного і свідомого розвитку територій. Однак цього недостатньо.

Довгострокові проєкти слід ініціювати з дослідницькою метою, а не лише з політичною. Адже залучення зацікавлених сторін часто не веде до конкретного передбаченого результату, а відкриває перспективи різних варіантів і посилює позицію міської адміністрації, планувальників та експертів. Просування дослідницьких методів критично важливе, щоб оцінювати й відповідати на сучасні виклики у містоплануванні. Найважливішим тут є створення зв’язків між різними сферами: соціальної політики, екологічного регулювання, управління громадськими просторами, планування міської мобільності тощо. Наразі більшість із цих тем вивчають і опрацьовують вузькі спеціалісти поза «міським контекстом», тому вони вкрай рідко потрапляють у містопланувальні документи. Це й призводить до розірваності та слабкості планувальної політики, про яку ми згадували раніше.

Відновлення дискусії та критичної оцінки на рівні міста з експерт_ками також дасть справжній шанс Києву стати містом з мережею планувальних проєктів на різних рівнях, що справді сприятиме більш усвідомленим і зваженим рішенням в інтересах громади та природного середовища. Це показує діаграма нижче.

Пропозиція замість висновку

Із завершенням ери постсоціалістичної технократії у Києві не настав період сучасних критичний інституцій та громадської участі. Ми переконані, що наявна планувальна система зламана й застаріла. Вона не має довіри в очах ні жител_ток, ні політик_инь, ні бізнесу. Як ми стверджували вище, найгірші з її пропозицій ведуть до несталого розвитку, а найкращі з них спекулятивні забудовники легко обходять.

Необхідно відкинути всі марні спроби модернізувати проєкт Генерального плану-2040. Але щоб змінити систему, необхідна хоробрість і час, аби переглянути засади і відповісти на питання, які постійно залишають осторонь: Як планувальна стратегія взаємодіє з демократичним суспільством? У чиїх інтересах насправді планується майбутнє міста? Якою є роль планування в сучасному міському розвитку? Як громадяни можуть впливати не те, щоб місто ставало кращим простором для життя? І що, зрештою, означає «краще місто»?

Озираючись на кіпрську Хірокітію, одне з найстаріших міст світу, ми згадуємо, що впродовж сотень років міські жител_ьки прагнули збалансованого міста й найчастіше могли домовитися між собою, враховуючи принцип загального блага. Звісно, складність сучасного міського життя не йде в жодне порівняння з попередніми століттями, але у нас залишається надзвичайна кількість невикористаних можливостей для учасницького планування й управління містом. Київ готовий до планування, ініційованого громадою.

Ми також впевнені, що зміни в мисленні планувальни_ць і дотичних до планування людей мають передувати законодавчим перетворенням. Міська адміністрація більше не може грати другорядну роль. Не в часи спекулятивних і агресивних гравців на ринку землі та нерухомості, які оминають приписи міської політики та закони, встановлюючи паралельну до планувальної системи дійсність, що веде до катастрофічних наслідків у сферах мобільності, використання землі й енергії та житлового забезпечення. Міфічна віра прибічників нинішньої системи в кількісну та точну планувальну документацію не може замінити недостатню компетентність, брак участі громади та лідерства в управлінні міським розвитком.

Сьогодні особиста відповідальність планувальни_ць у Києві розмита, а їхні ролі та підхід космічно далекі від реальних міських викликів і, як наслідок, зневажливі до цінностей містян. Тільки завдяки використанню нових, гнучких, орієнтованих на громадянина парадигм, показаних на діаграмі нижче, ми можемо розпочати процес відновлення довіри громадськості до професії планувальника та здатності професії служити суспільному благу в прозорий і демократичний спосіб. Ці зміни у мисленні дозволять здійснити подальшу трансформацію практики та правил. Автори сподіваються, що наступне покоління містобудувальників, розмірковуючи над викладеними вище цінностями та принципами, зможе критично взяти участь у процесі створення нового планування для Києва та заміни наявної системи, яка компрометує ідеали планування на користь короткозорих рішень.

Над матеріалом працювали:

  • Олександр Анісімов, дослідник в Бюро нлайн, студент магістерської програми 4Cities Urban Studies (Університет Відня), go.oleksandr.anisimov@gmail.com. 

  • Анастасія Пономарьова, запрошена дослідниця відділу Урбанізму та міських студій (МІТ), Магістр містобудування (КНУБА), Urban Curators, shtnastya@gmail.com.

  • Брент Д. Раян, PhD, магістр архітектури, запрошений професор Міського дизайну та  державної політики, голова дослідницької групи Міського дизайну та девелопменту департаменту Міських студій та планування (МІТ).

Використана література

Burckhardt, L. (2019). Who Plans the Planning?: Architecture, Politics, and Mankind. Birkhäuser.

Blesser, B., & Salter, L. (2007). Spaces Speak, are You Listening?: Experiencing Aural Architecture. MIT Press.

Campo, D. (2013). The accidental playground: Brooklyn waterfront narratives of the undesigned and unplanned. Fordham Univ. Press.

De Certeau, M. (2011). The Practice of Everyday Life (3rd ed.). University of California Press.

Forester, J. (1982): Planning in the Face of Power, Journal of the American Planning Association, 48:1, 67-80 DOI: 10.1080/01944368208976167

Habraken, N. J. (2000). The structure of the ordinary: form and control in the built environment. MIT press.

Hall, P. (2014). Cities of tomorrow: An intellectual history of urban planning and design since 1880. John Wiley & Sons.

Harvey, D. (1989). From managerialism to entrepreneurialism: the transformation in urban governance in late capitalism. Geografiska Annaler: Series B, Human Geography, 71(1), 3-17.

Hew T. (Ed.). (2017). Values and planning. Routledge.

Jacobs, J. (2016). The death and life of great American cities. New York, Vintage Books.

Lefebvre, H., & Nicholson-Smith, D. (1991). The production of space (Vol. 142). Blackwell: Oxford.

Lydon, M., Bartman, D., Woudstra, R., & Khawarzad, A. (2010). Tactical Urbanism (vol. 1). Recuperado el., 15.

Marcuse, P.(1976) Professional Ethics and Beyond: Values in Planning, Journal of the American Institute of Planners, 42:3, 264-274, DOI: 10.1080/01944367608977729

Ryan, B. D. (2017). The largest art: A measured manifesto for a plural urbanism. MIT Press.

Schön, D. (1938). The reflective practitioner. New York, 1083.

Southworth, M. F. (1967). The sonic environment of cities (Doctoral dissertation, Massachusetts Institute of Technology).

Поділитися текстом