Економіст_ки, політологи_ні та соціологи_ні досліджують, як розвиваються ті чи інші нації, чому одні суспільства багаті, а інші бідніші. Чи причина в суспільних інституціях, цінностях, чи у впливі простору? Чи визначають розвиток народів кліматичні умови? Простір, безсумнівно, впливає на суспільство: центральна площа може бути камерним місцем, місцем ярмарків чи демократичних зібрань або ж простором тоталітаризму з пам’ятниками та військовими парадами. Простір стимулює різну взаємодію, а його елементи — назви вулиць, скульптури — є наслідком суспільних процесів. Цей взаємозв’язок між простором і суспільством — це результат взаємодії архітектор_ок, соціолог_инь, урбаніст_ок та управлін_иць. Дослідження потреб людей, зміни в середовищі, пошук справедливості у використанні ресурсів — усе це стає дедалі важливішим у контексті війни. Зокрема, питання, що ми захищаємо — людей чи території, — набуває нового сенсу. Але навіть у цьому воно залишається питанням про суспільство, про території, на яких ми живемо, і про наш зв’язок із ними.
Темою Українського урбаністичного форуму-2024, що проходив у Чернівцях 13 і 14 вересня, був зв’язок суспільного та просторового. Перша дискусія на форумі «Суспільство і простір: сьогодення і майбутнє українських міст» була покликана відкрити розмову про міські трансформації, справедливість або несправедливість міст, а також про те, як міський розвиток функціонує в умовах війни та невизначеності. Цю дискусію модерував Іван Вербицький, директор Cedos. Її основною метою було зрозуміти, в якому стані перебувають українські міста, що змінюється у суспільстві, які виклики постають перед нами у 2024 році і як ці процеси впливають на розвиток громад.
«Я хочу триматися за цю можливість уявити майбутнє без війни, без Росії, де ми зможемо будувати нове суспільство, новий простір на інших засадах. І для мене ключовим аспектом цієї радикальної надії є житло».
Анастасія Боброва, кураторка Українського урбаністичного форуму
З одного боку, я поговорю трошки про житлову політику, але також хочу звернути увагу на критичний просторовий момент і запропонувати кілька теоретичних ідей, якими я надихалася, коли думала про програму цього форуму, і які, на мою думку, варто враховувати в усіх наступних дискусіях, що будуть проходити в рамках цього форуму.
Перше, що ми вже зачепили в цій панелі, — це соціально-просторова діалектика. Йдеться про те, що суспільство формує простір, і разом з тим простір впливає на суспільство. Це звучить досить прямолінійно, і здається, що ця ідея не є новою чи радикальною, але на мою думку, в урбаністичних дискусіях часто фокусуються тільки на одній частині цього рівняння — а саме, як простір впливає на людей. І якщо зосередитися лише на цьому аспекті, може здатися, що, вирішивши всі проблеми простору, ми можемо вирішити й усі соціальні проблеми. Мовляв, ми поставимо приємну лавочку у дворі, і люди одразу почнуть товаришувати з сусід_ками. Насправді ж це питання набагато складніше.
По-перше, простір не є порожнім контейнером, у якому відбуваються всі соціальні, політичні й економічні взаємодії. По-друге, у суспільства є інструменти для того, щоб створювати і визначати цей простір. І, уважно спостерігаючи за простором, ми можемо побачити домінантні тенденції, які відображають економічні процеси. Пригадую, ми нещодавно в червні цього року гуляли з однією знайомою по Києву, і вона, іноземка, звернула увагу на те, що в центрі Києва дуже багато різних затишних кав'ярень, кафешок і двориків. Однак вона також звернула увагу на ще одну річ, яку ми часто обговорюємо з моїми друзями: більшість людей, які користуються цими кафешками, — це молоді люди, здорові на вигляд. І я дозволю собі припустити, що ці комерційні простори є недоступними для величезної кількості людей, принаймні з фінансової точки зору. Це засилля комерційних просторів у центрі наших міст часто призводить до того, що значна кількість людей, які не можуть дозволити собі ці послуги, фізично, а більше того — символічно, виштовхуються на периферію.
Здається, що одним зі способів вирішення цієї проблеми є створення можливості для некомерційних просторів. І я не маю на увазі простори, які створюються як подарунки від «безіменних меценатів» для мешкан_ок міста. Я говорю про простори, які можуть бути створені самими мешкан_ками завдяки ініціативам, де будь-хто може прийти і запропонувати свою діяльність. Це ті місця, де можуть виникати нові зв'язки і де суспільні конфлікти, що можуть виникати, зможуть бути хоча б обговорені. І тут я хочу згадати ще одну ідею, яка також пов'язана з соціально-просторовою діалектикою — це ідея просторової справедливості. Один зі способів досягти цієї справедливості — це збільшення некомерційних просторів, доступних для всіх. Інший аспект просторової справедливості — це доступ до житла.
Житло важливе з кількох причин. По-перше, більшість збудованого середовища в українських містах — це саме житлові будівлі. Крім того, з початку повномасштабного вторгнення житло стало однією з інфраструктур, яка постраждала найбільше. За останніми даними, близько двох мільйонів помешкань пошкоджено або зруйновано, мільйони людей були змушені покинути свої домівки. Проблеми, які існували в житловій політиці до війни, такі як нерегульований сектор оренди і відсутність доступного соціального житла, стали ще більш гострими. Зараз мільйони людей щодня стикаються з тим, що не можуть знайти житло, не можуть дозволити собі житло або змушені жити в поганих умовах. І саме брак дому, доступного житла і можливості планувати своє майбутнє сприяє тому, що люди не беруть участі у житті свого міста або навіть намагаються утриматися від нього, адже вони не відчувають, що мають своє місце в цьому просторі чи можуть брати участь у його створенні. Тому житло є ключовим аспектом для досягнення просторової справедливості.
І наприкінці я хотіла б згадати одну ідею, яка є важливою для нашої дискусії в контексті відновлення і роздумів про майбутнє. Це ідея радикальної надії. Тому що ми зараз живемо в реальності, яку ще 10–15 років тому було дуже складно уявити. Багато хто не міг передбачити, що українські міста щодня зазнаватимуть ракетних атак, що буде такий безпрецедентний масштаб руйнувань, зростання бідності, падіння продовольчої безпеки та численні інші соціальні проблеми. Іноді дуже складно серед усього цього хаосу думати про майбутнє, про «відновлення», яке колись має настати. І, мабуть, зараз багато хто з нами розділяє це відчуття фрустрації, бо за останні два з половиною роки багато хто з присутніх були на різних зустрічах або дискусіях, що стосувалися відновлення України чи відновлення українських міст. Іноді не зовсім зрозуміло, куди ці розмови приводять і які їхні результати. Повертаючись до ідеї радикальної надії, я, мабуть, стану на захист саме таких розмов про відновлення. Як писала у своїй статті дослідниця Наталія Отріщенко, війна забирає від нас дуже багато матеріального і нематеріального, і зокрема, вона забирає у нас час — як теперішній, так і майбутній. Вона забирає або намагається забрати можливість думати про майбутнє й уявляти його якимось радикально іншим.
Тому я хочу триматися за цю можливість уявити майбутнє без війни, без Росії, де ми зможемо будувати нове суспільство, новий простір на інших засадах. І для мене ключовим аспектом цієї радикальної надії є житло — доступ до житла для всіх. Реальність, у якій люди не будуть змушені платити 80% свого доходу (або навіть більше) за житло, у якій вони не будуть хвилюватися, що їх завтра можуть виселити. І хоча це здається мрією, до якої ще дуже далеко йти, можливість думати про таке майбутнє дає мені відчуття надії і стимул до дії, навіть якщо це лише невеликі кроки вже сьогодні.
«Як ми домовляємося між собою, якими ми є у війні?»
Тіна Полек, aнтропологиня, співзасновниця «Центру прикладної антропології»
Як антропологиня я зосереджуюся на повсякденному житті, через яке можна зрозуміти глибші процеси — те, у що ми віримо, яких правил дотримуємося і що вважаємо важливим. Я помічаю, що нинішня ситуація характеризується кількома взаємовиключними тенденціями.
З одного боку, це потужний рух до об’єднання: переосмислення української ідентичності, волонтерський рух, взаємна допомога та підтримка, що йдуть від серця. Незнайомі люди стають опорою одне для одного, демонструючи небувалий рівень солідарності й любові. Ці процеси формують нову колективну ідентичність, де ключовими стають спільні цінності та підтримка. Україна сьогодні позиціонує себе як єдине ціле — і назовні, і всередині. Однак якщо наблизитися, ця картинка розпадається на безліч пікселів, які дуже різняться між собою. Досвід війни у кожного свій, і це водночас об’єднує нас і роз’єднує. Бо зовсім не те саме — мати бойовий досвід чи ні, жити на прифронтовій території чи в тилу, пройти евакуацію чи залишатися вдома. Одні виїхали за кордон, інші залишилися; одні з дітьми, інші без. Різний навіть часовий досвід війни: 2022-й, 2023-й, 2024-й — і, звісно, 2014-й. Усе це роздрібнює наше суспільство. Ми очікуємо співпереживання до власного досвіду, але не завжди готові його дати іншим.
Ці відмінності ставлять перед нами великі виклики. Як будувати мости між цими досвідами? Як формувати нові правила гри? Як ми домовляємося між собою, якими ми є у війні? Ми досі не знаємо, як правильно зустрічати ветеран_ок, як підтримувати їхні сім’ї, як інтегрувати тих, хто переїхав із прифронтових територій. Чи, зрештою, як нам жити з мовним питанням між українською та російською. Я спостерігаю за цими процесами, шукаю закономірності й намагаюся зрозуміти, як ми можемо домовлятися між собою, як створювати етичні правила, що допоможуть нам рухатися вперед.
«Ми сподіваємося, що війна завершиться і завершиться назавжди. Та якщо ми говоримо про політики, вони мають враховувати навіть найважчі сценарії».
Любов Галан, співзасновниця та голова Правозахисного центру для військових «Принцип»
Сьогодні я зосереджуся на темі міста та військових ветеран_ок. Насамперед ми живемо в реальності, де в Україні досі немає чіткої державної ветеранської політики. Це великий виклик, адже саме такі рамки — правила гри, визначені ресурси — можуть вплинути на те, як ветеран_ки повертаються у свої громади, зокрема міські.
Ми вже маємо багато даних про повернення ветеран_ок. Насправді, у цій сфері нам не потрібно вигадувати велосипеди. Ці «велосипеди» були створені колегами за останні десять років. Але ми досі трохи страждаємо від надмірної уваги міжнародних партнерів, які, здається, впевнені, що Україну потрібно вчити, як працювати з ветеран_ками. Дозволю собі їх розчарувати: ми вже подолали цей етап.
Наш виклик полягає в іншому: як адаптувати ці знання до українського контексту. У нас інша війна, інший спосіб формування армії та інший погляд на майбутнє ветеран_ок. Наприклад, для багатьох наших міжнародних партнерів ветеранський досвід означає остаточний перехід до цивільного життя. У нас ситуація інакша: наші ветеран_ки можуть продовжувати службу. Вони повертаються до армії, як це було після 2014 року або як зараз, коли багато хто повернувся у 2022 році, щоб протистояти російській агресії. Цей ризик повторного призову для більшості наших ветеран_ок залишатиметься актуальним, якщо вони не будуть звільнені з обліку через стан здоров’я, вік чи інші причини.
Це створює зовсім інший підхід до реінтеграції ветеран_ок, і наше завдання — враховувати цю специфіку в кожному рішенні. Мені здається, що важливим контекстом є те, що ми як суспільство вже трохи більше розуміємо про війну. Двадцять другий рік докорінно нас змінив. Війна перестала бути досвідом лише східних міст — вона стала досвідом усіх міст України. Ми всі, мабуть, усвідомили дуже важливу річ: поки багато з нас були розгубленими, були люди, які знали, як робити свою роботу. І ця робота — нести військову службу, захищати країну, воювати — стала ключовим елементом нашої історії. Ми зрозуміли, що в це потрібно вкладати ресурси.
Ми як організація працюємо з гіпотезою, що це не остання наша війна з Російською Федерацією. Неважливо, як нинішня війна закінчиться чи призупиниться, ми, ймовірно, знову будемо змушені воювати в майбутньому. Деякі з наших міжнародних партнерів навіть припускають, що ми можемо опинитися у ситуації, де будемо воювати разом. Це безпосередньо впливає на наші сценарії планування — і державної політики, і політики регіонального розвитку, і на роботу місцевого самоврядування. Усе це має враховувати ймовірність повторних конфліктів, можливо навіть неодноразових.
Але тут я собі заперечу. Насправді, не впевнена, чи всі ми як суспільство готові розглядати цей ризик. Багато хто, мабуть, відторгає цю думку. Є цілком зрозуміле бажання не переживати це знову. Ми сподіваємося, що війна завершиться і завершиться назавжди. Та якщо ми говоримо про політики, вони мають враховувати навіть найважчі сценарії.
І ще одна тема, яка тісно пов’язана з ветеран_ками — це безбар’єрність. Безбар’єрність — це ніби лампочка, яка загоряється в будь-якій розмові про ветеран_ок. Нині ми найбільше працюємо з ветеран_ками, які є особами з інвалідністю. Це люди, які пережили поранення, через стан здоров’я звільнилися зі служби і тепер перебувають у цивільному житті. Це основний портрет нашої аудиторії зараз. І тому безбар’єрність для нас стає пріоритетом.
Тут я бачу два основні напрями роздумів, які, сподіваюся, вдасться детальніше дослідити. Перше, що я помічаю, — ми більше не повернемося до стигми щодо осіб з інвалідністю. Українське суспільство зробило значний крок у цьому напрямку через війну. На жаль, кількість переростає у якість: масштабність травм, фізичних і психологічних, змушує нас змінювати ставлення. Я думаю, відмова від стигматизації стане природним процесом, враховуючи наш контекст. Ми вже звикаємося з тим, що серед нашого міського населення є і буде багато осіб з інвалідністю. Однак, спостерігаючи за цією темою, я не впевнена, що ми просунулися настільки далеко, як здається. За нашими оцінками, ситуація наразі дуже складна, і це викликає серйозне занепокоєння.
Останній аспект, на якому хочу зупинитися, — це питання відновлення. У контексті ветеран_ок, міст і простору ми багато говоримо про відбудову України після війни. Багато донорів уже зараз очікують, що ми маємо розпочати відновлення. Але для мене це дискусійне питання: чи справді ми готові до цього, поки бойові дії ще тривають? У якій формі це має відбуватися? Яку роль у цьому процесі мають відігравати українські ветеран_ки і як враховуватимуться їхні потреби під час відновлення міст України, коли для цього настане час?
«Ми не маємо вимагати від ветеранів бути комфортними. Нам треба прийняти, що це нормально, що між цивільними та ветеранами можуть бути конфлікти».
Любов Галан:
Що стосується уряду, то я хочу підкреслити одну важливу річ. Ми спостерігаємо великий дефіцит людей, які здатні думати і пропонувати рішення щодо питань, які ми сьогодні обговорюємо, зокрема в контексті соціальних процесів. Моє враження таке, що є дефіцит організацій, здатних працювати з державою або хоча б охочих працювати з нею. Причин для цього кілька.
Давайте розглянемо приклад ветеранської політики. Задача, яку ми маємо, — це вирішити питання житла для ветеран_ок. Що ми можемо їм обіцяти, а що ні. Для того, щоб працювати в цій сфері, ми організували тематичні обговорення, де збирали експерт_ок і стейкхолдер_ок з боку уряду. Проте, наскільки я пам'ятаю, ця розмова про житло була дуже складною. Ми могли на пальцях однієї руки перелічити організації, які могли бути учасниками цього обговорення. Це велика проблема, бо, з одного боку, нам як організації важливо покладатися на експертизу інших, а з іншого — для держави це виклик, адже вона потребує допомоги в цій сфері. У цій ситуації є певне вікно можливостей, але, на жаль, ми не маємо достатньо людей, здатних працювати над цими темами.
Що стосується того, як працює влада, то є певна проблема в політичному контексті, який залишається стабільним на тлі воєнного стану. Виборів у найближчий час не буде, і це змінює підхід до взаємодії з владою. Організації, що займаються адвокацією, сильно покладаються на політику — але не в сенсі policy, а в тому сенсі, як працює сама політика на рівні держави. І для нас це виклик, тому що ми розуміємо, що співпрацювати нам доведеться з тими ж людьми при владі ще дуже тривалий час. Ця специфіка взаємодії з владою є дуже важливою, і вона накладає свої обмеження.
Я хочу розвинути свою думку щодо деяких складнощів, з якими стикаються організації, що працюють із суспільством, політикою та бізнесом. Перше, з чим ми стикаємося, — це політичний цикл. Він затягується, і коли хочеш виступати проти чогось або посваритися, то розумієш, що ці люди, навіть якщо ти з ними не хочеш співпрацювати, приймають рішення, які тебе безпосередньо стосуються. Це важливий фактор, на який треба зважати.
Ще одна проблема — це те, що багато рішень влади приймаються на основі сумнівної соціології, зокрема опитувань і тестувань у соцмережах, які проводить Офіс Президента. Якщо твоє рішення збігається з настроями в Інстаграмі — це добре, але коли рішення потрібне для твоїх бенефіціар_ок, а воно не популярне серед широкої аудиторії, тут починаються виклики. Ми часто докладаємо багато зусиль, щоб взаємодіяти з лідер_ками думок і впливати на формування соціології та настрій у владі.
Ще одним важливим гравцем є бізнес. У ньому зараз активно спостерігається тенденція до використання образу ветеран_ок — часто як частини своєї маркетингової стратегії. Це явище, яке я називаю «ветеранвошингом», — коли компанії роблять красиві фотографії з ветеран_ками, а решта їхньої діяльності залишається непрозорою. Водночас, можливо, бізнес розуміє більше за решту важливість цього питання і намагається будувати свою стратегію на соціальних кампаніях. Наприклад, багато компаній зараз пропонують стратегії працевлаштування ветеран_ок, але є певні чутливі теми, коли бізнес поводиться не так, як мав би поводитися щодо ветеран_ок. Я була свідком реакції українського бізнесу на питання економічного бронювання, і це було цікаво, адже бізнес чітко заявив свою позицію.
Щодо суспільства, ми як організація маємо на меті працювати з ним, але я дуже скептично ставлюсь до думки, що можна «керувати» суспільством. Хоча я бачу, що є запит з боку інтелектуал_ок і деяких груп до нас щодо навчання комунікації з ветеран_ками. Мене хвилює, що цей запит часто виникає зі страху. Люди бояться ветеран_ок, особливо бізнес, який постійно згадує «гранату», коли йдеться про ветеран_ок. Це їхній стереотип, і він, на жаль, має місце.
Також існує запит на те, щоб ветеран_ки ставали більш комфортними для інших. Наприклад, вимагають порад, як побудувати взаємодію між ветеран_ками і людьми, які ухилилися від мобілізації часто в нелегальний спосіб. Це дуже складне питання, і для мене етично неправильне. Ветеран_ки не повинні ставати комфортними в такому сенсі. Нам треба прийняти, що це нормально, що між цивільними та ветеран_ками можуть бути конфлікти. І суспільство, ймовірно, саме врегулює ці конфлікти. Я вірю, що це все ми вирішимо, але необхідно відмовитися від утопічного підходу до примирення і знайти реальні стратегії для управління такими складними питаннями.
«Місто має базуватися на принципі поваги до різності досвідів».
Тіна Полек
Нові правила гри ще не сформувалися, але цей процес триває, і ми змінюємося через конфлікти, що відбуваються в суспільстві. Хоча цей процес і може бути повільним, ми все ж дорослішаємо як суспільство. Це важливий момент: ми не завжди можемо чітко визначити, що таке справедливе місто, оскільки для мене це, мабуть, залишатиметься утопією. Однак я вважаю, що місто має базуватися на принципі поваги. Це не означає, що всі досвіди мають бути однаковими або ми маємо ставитися до всіх досвідів як рівнозначних. Наприклад, досвід людини, яка втратила дім, і людини, яка його не втратила, не можна порівнювати, вони перебувають у нерівних позиціях. Те саме стосується тих, хто втратив близьких. Ідея поваги до різних досвідів не передбачає їх рівнозначності. Це важливо зрозуміти, тому що лише так ми можемо продовжити процес нашого дорослішання як суспільства.
Говорити про конкретні реалії неможливо без поняття бар'єрності. Це важливо, бо ці бар'єри існують всюди і вони є основною проблемою. Кожне дослідження, з яким ми працювали, починається з принципу, що люди віддають своє здоров'я, але натомість отримують від суспільства зовсім не те, на що очікують. Вони не можуть навіть вийти з дому, бо не мають доступу. І якщо поглибити ці емоційні аспекти, то стає очевидно, які серйозні ці проблеми. Наприклад, коли дружина паралізованого ветерана війни звертається до ОСББ з проханням зробити пандус, а їй відмовляють. Це прямо показує, з чого має починатися зміна в містах. Не лише на рівні стратегій, а на рівні кожного будинку, кожної громади. Коли я розумію, що в моєму будинку теж житимуть люди, які потребують змін у цьому просторі, це не вимагає перебудови всього міста, а можна просто зробити пандус тут і зараз. Ось із таких маленьких, конкретних дій має починатися зміна.
«Потрібна стратегічна політика на рівні держави та політичне рішення, щоб рухатись у напрямку соціального житла».
Анастасія Боброва
Мені здається, що простір міста справді є простором конфліктів. Ми бачимо не лише різницю в досвідах людей, а й значну різницю в доступі до ресурсів і влади. Є групи людей, які мають значно більше можливостей впливати на вигляд і розвиток наших міст. Яскравим прикладом цього є житло, яке є надзвичайно конфліктною сферою. З одного боку, людям потрібне житло як базове право. З іншого боку, є девелопери, які хочуть заробити на цьому праві, експлуатуючи його. Ще одна сторона конфлікту — місцеві органи влади, які прагнуть, аби їхні громадян_ки мали де жити, і щоб міста мали привабливий вигляд. У цілому, це демонструє, як різні інтереси стикаються і як важливо приймати рішення щодо того, що робити в такій ситуації, бо ми не можемо задовольнити всі потреби одночасно.
Зараз, під час війни, особливо з ростом потреби в житлі, ми стикаємося з явищем інституційної розгубленості. Проблема настільки велика, що її вже неможливо ігнорувати, але при цьому не зовсім зрозуміло, як саме її вирішити. Однак ця розгубленість також дає можливості для нових ініціатив. Від початку повномасштабного вторгнення з'явилося багато ініціатив. Люди почали пропонувати свої оселі тим, хто втратив житло, або надавати свої приміщення для незнайом_ок. Також з'явилися громадські організації, які будують житло для людей. Це свідчить про те, що навіть у часи без чіткої стратегії виникають нові ініціативи.
Однак інституційна розгубленість має і негативні наслідки, бо не зовсім зрозуміло, як масштабувати ці ініціативи та яким шляхом іти далі. Якщо ми говоримо про те, що потрібно сьогодні, то я б сказала, що нам необхідне доступне соціальне житло. Щоб створити таку систему, недостатньо лише малих ініціатив. Потрібна стратегічна політика на рівні держави та політичне рішення, щоб рухатись у напрямку соціального житла. Частково ці зміни вже відбуваються в Україні, хоча поки що лише на декларативному рівні. Соціальне житло вже включене до Ukraine Plan — основного стратегічного документа для реформ країни. Однак залишається питання, як перейти від декларацій до реальних змін, щоб соціальне житло справді з'явилося.
У деяких містах — наприклад, у Чернівцях — уже є пілотні проекти, що передбачають будівництво соціального житла за підтримки міжнародних організацій. Однак питання залишається — як масштабувати ці проекти і чи можливо це зробити без підтримки з боку держави?
«Мій особистий запит — це бачити більше людей, які з академічних підходів переходять до конкретної роботи».
Любов Галан
Я думаю, що зараз житла для всіх ветеран_ок не буде, хоча всі вони чекають на нього. Це є великим конфліктом, з яким ми стикаємося, і держава повинна вирішити, чи змінить вона свої обіцянки щодо житлової політики для ветеран_ок, чи, можливо, потрібно внести корективи, адже вона не зможе реалізувати те, що обіцяла. На жаль, ми спостерігаємо постійну «гру» між центральними органами влади і місцевим самоврядуванням, що вже стало вічним двигуном у цих питаннях. Але в цій дискусії важливо дати конкретні відповіді: хто буде платити, хто нестиме відповідальність і в якій мірі, а також що можна робити вже зараз. Ми перебуваємо на етапі, коли потрібні чіткі відповіді, тому що коли двері відкриються, наша аудиторія повернеться з питаннями про те, що робити далі. Більше того, у них будуть реальні потреби, і важливо це враховувати. Я також хочу підкреслити, що крім ветеран_ок з інвалідністю, важливо звернути увагу й на ветеран_ок, які стали внутрішньо переміщеними особами (ВПО). Ці люди стикаються з додатковими труднощами, адже, на відміну від цивільних ВПО, у військових немає часу на адаптацію. Три роки служби в армії, а після демобілізації їм не буде куди повернутися. Для них питання житла є критично важливим.
Що стосується безбар'єрності, то я вважаю, що ми вже маємо припинити обговорення і розробку планів, а почати вносити зміни в стратегію. Безбар'єрність потребує дій. Є великий запит на активіст_ок, і в цій сфері ми дуже чекаємо на реальних урбаніст_ок-активіст_ок, які будуть рішуче діяти, вирішуючи проблеми на рівні місцевого самоврядування. Мій особистий запит — це бачити більше людей, які з академічних підходів переходять до конкретної роботи. Інакше я не уявляю, як можна вирішити ці проблеми, бо нам вже потрібно перейти від теоретизування щодо того, якою має бути безбар'єрність, до конкретних дій і адвокації за зміни.
Матеріал є частиною Українського Урбаністичного Форуму 2024. Форум організовує аналітичний центр Cedos, стаття вийшла за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля.
