Цього року українське видання ist publishing започаткувало нову серію «warning books series», що представляє міждисциплінарні дослідження про війну і культуру. Ми публікуємо уривок з першого видання серії «Повітряна війна і література» В. Ґ. Зебальда.

У 1997 році в Цюрихському ляльковому театрі В. Ґ. Зебальд (1944–2001) виступив з лекціями про килимові бомбардування німецьких міст в останні роки Другої світової війни. Як письменник і літературний критик, він вказував на порожнечу в колективній пам’яті німців щодо досвіду руйнувань, та спирався на рідкісні приклади літературних творів, які здійснили спробу описати жах тотального знищення міст.

Лекції порушували заразом два складних, а до того ж дражливих питання: про суспільний договір, заснований на замовчуванні пережитих подій, та про мову літератури на тлі катастроф. Критика текстів дозволила Зебальду побачити різні способи письма, що виникають в мовчазній напрузі, з одного боку, виправданій правом на мовчання, що належить тим, хто вижив, з іншого – загрозливій, коли наслідками мовчання стає індивідуальне, колективне та культурне безпам’ятство.

Тут має бути галерея № 1

Цюрихські лекції

ІІ

З чого слід було почати природну історію руйнування? З огляду технічних, організаційних і політичних передумов проведення масованих повітряних атак, з наукового опису невідомого доти феномену вогняної бурі, з патографічного реєстру характерних видів смерті або з поведінково-психологічних досліджень про інстинкт втечі та повернення додому? Носсак пише, що не було такого річища, яке вмістило би потік населення, який після нальотів на Гамбурґ «німотно й нестримно затопив усе навколо» й дрібними струмками ніс неспокій до найдальших сіл. Щойно біженці десь знаходили собі притулок, веде далі Носсак, вони знову зривалися з місця й кочували далі, або ж намагалися повернутись до Гамбурґа, чи для того, щоб спробувати «ще щось врятувати або пошукати своїх родичів», чи з якихось інших неясних причин, які змушують вбивцю повертатись на місце злочину. Хай там як, але щодня в дорозі були незліченні юрби людей. Белль пізніше припускав, що в такому досвіді колективної втрати коренів якраз і криється пристрасть німців до подорожей, те почуття, що людина ніде більше не може залишатися надовго й постійно мусить бути деінде. Отже, всі ці переміщення виходу й повернення розбомбленого населення були, з погляду біхевіоризму, чимось на кшталт попередньої підготовки до входження у мобільне суспільство, яке сформувалося за десятиріччя після катастрофи і в умовах якого хронічний неcпокій, що гнав людей з місця на місце, перетворився на кардинальну чесноту.

Окрім розгубленості в поведінці самих людей, протягом наступних тижнів після руйнівного нальоту, безперечно, передовсім впадало в око й те, що в містах змінилася природна рівновага, а саме відбулося бурхливе поширення паразитів, які множилися на непохованих трупах. Показовий брак відповідних спостережень і коментарів пояснюється підспудним табуюванням, а воно стає ще зрозумілішим, якщо взяти до уваги, що німцям, які ставили собі за мету повне очищення та гігієнізацію Європи, доводилося тепер відбиватися від жаского уявлення, ніби насправді вони самі є зграєю щурів. У неопублікованому на ту пору романі Белля є один пасаж з описом руїнного щура, який принюхуючись пробирається від купи уламків на вулицю, а Вольфґанґ Борхерт, як відомо, написав оповідання про хлопчика, який охороняє свого загиблого під завалами брата від свавілля щурів, а його запевняють, що вночі ті сплять. Окрім того, у тодішній літературі, наскільки я бачу, є лише один-єдиний фрагмент на цю тему – в Носсака, де сказано, що арештанти у своїх смугастих робах, які були задіяні для усунення «решток колишніх людей», у мертвій зоні могли пробитися до трупів у бомбосховищах лише за допомогою вогнеметів, так густо роїлися навколо мухи, а підвальні сходи й підлоги були вкриті липкими, завдовжки з палець личинками. «Щури й мухи панували над містом. Юрмища нахабних, гладких щурів заполонили всі вулиці. Але ще огиднішими були мухи. Великі, із зеленавим відливом, таких ніколи ніхто й не бачив. Вони цілими гронами збиралися на бруківці, сиділи на рештках стін, запліднювали одна одну, втомлено й сито грілися на скалках від шибок. Коли вони вже не могли літати, то заповзали за нами слідом через найменші шпарини, забруднювали все навколо, а їхнє шурхотіння й дзижчання було першим, що ми чули, коли прокидалися. Все це тривало аж до кінця жовтня».

Така картина розмноження видів, яким зазвичай будь-яким способом намагаються не дати розплодитись, є рідкісним документом життя у зруйнованому місті. І навіть якщо більшість вцілілих змогла уникнути прямої конфронтації з найогиднішими покручами фауни руїн, то принаймні мухи переслідували їх скрізь, вже не кажучи про «запах... гниття й розкладання», який, за словами Носсака, «висів над містом». До нас не дійшло майже жодних відомостей про тих, хто за наступні тижні й місяці після руйнувань помер від огиди до буття, тож не дивно, що Ганс, центральний персонаж роману «Янгол мовчав», жахається самої думки про те, що доведеться жити далі, й цілком природним йому здається просто «спуститися сходами й зникнути серед ночі». Доволі показово, що багатьом персонажам Белля навіть через десятиліття бракує волі до життя. Цей брак волі, який тримається на них, як стигма у новому світі успіху, є почасти спадком їхнього животіння серед руїн, яке сприймається як щось ганебне. Про те, як близько до загибелі були ті, хто жив у великих зруйнованих містах після війни, свідчить нотатка Е. Кінґстона-Макклурі, де сказано, що безцільне блукання мільйонів бездомних посеред страхітливого спустошення було жахливою картиною, яка викликала надзвичайно глибоку тривогу. Ніхто не знав, де ці люди зупинялися на ніч, хоча з приходом темряви вогні серед руїн вказували, де вони розташувалися. Ми опинилися в некрополі чужого, незбагненного народу, який вирвали зі свого цивільного буття та історії, народу, відкинутого назад, до стадії розвитку безпритульних збирачів. Тільки уявімо собі, що ми бачимо «десь далеко, за дачними ділянками, над залізничним насипом... обвуглені руїни міста, його роздертий похмурий силует», а перед ним – ландшафт із низькими купами руїн цементного кольору, суха, червоняста цегляна пилюка, що здіймається великими хмарами над вимерлою місцевістю, самотня людина, яка щось промацує палицею між уламками, трамвайна зупинка посеред пустки, люди, які там збираються і про яких, як пише Белль, не відомо, звідки вони раптом взялися, ніби виросли з куп руїн, «невидимі, нечутні... на цьому рівні, де панує Ніщо, (...) привиди, які рухалися не знати куди й невідомо з якою метою: постаті з пакунками й мішками, картонними коробками і ящиками». Поїдьмо з ними назад до міста, де вони живуть, до вулиць, де купи будівельного сміття сягають другого поверху згорілих до тла фасадів. Ми бачимо людей, які порозводили на вулиці невеликі багаття (ніби вони у джунглях, пише Носсак) та готують на них їжу або виварюють білизну. Димарі, що стирчали між зруйнованих стін, дим, що повільно стелився навколо, стара жінка у хустці з вугільною лопатою в руці. Приблизно так вона мала виглядати, наша батьківщина в 1945 році.

Переклав з німецької Роман Осадчук.

Поділитися текстом