Починаючи з 1997-го протягом 10 років у Барселоні тривав чи не найбільший у Європі будівельний бум. За цей час з’явилося близько 6 мільйонів нових житлових будинків. Державне політика у цій сфері сприяла популяризації ставлення до житла як вигідної інвестиції. Купівля нерухомості презентувалася як єдиний можливий варіант для гідного життя. Попит на житло і його вартість зростали, так само як і кількість сімей, що оформлювали іпотеку.
Хвиля виселень резидент_ок і викуп будівель банками почалася у Барселоні разом з кризою іпотечного кредитування у 2007 році. Найбільше від цього постраждали райони, де проживали незаможні сім’ї. Поступово іпотечний борг перейшов із приватної сфери в публічну. Була введена політика жорсткої економії (austerity), що передбачала зменшення видатків на соціальну сфери і збільшення оподаткування.
У 2015 році меркою Барселони стає активістка рухів проти виселення (anti-eviction) і жорсткої економії (anti-austerity) Ада Колау. Вона була однією із засновниць «Платформи людей, які постраджали від іпотечного кредитування» і разом з Адріа Алемані видала книгу «Життя у заставі». Після початку мерства Колау Барселона посилила регулювання туристичних індустрій. Щоби забезпечити місто доступним житлом, на банки і компанії, які володіють пустими будівлями і не виставляють їх для оренди, накладаються штрафи. Разом з організацією «Об’єднані міста та органи місцевого самоврядування» Колау розробила програму «Міста проти джентрифікації».
Давид Браво Бордас працював консультантом Ади Колау з 2016 року і допомагав реалізовувати стратегію протидії джентрифікації. Зараз Давид працює у Центрі сучасної культури та є керівником Європейської премії за кращий міський громадський простір. Він виступатиме у Києві на Міжнародному архітектурному фестивалі CANactions 17-18 травня 2019 року. До вашої уваги наша розмова про зміну міських політик, муніципалізм, право на доступне житло, регуляцію туристичних індустрій і особливості європейських міст.
Муніципалізм
У сучасних країнах Європи існує недовіра до національних демократичних інститутів. Людям здається, що держава вирішує не ті проблеми, які їх хвилюють. Органи місцевого самоврядування і їхні політики є набагато ближчими і зрозумілішими мешканцям міст. Деякі проблеми можна вирішити лише на місцевому рівні. Наприклад, проблеми з мобільністю, забрудненням навколишнього середовища, нестачею доступного житла.
Не варто плутати такий підхід з локалізмом. Він не означає, що ми повинні опікуватися лише місцевими проблемами. Міста мають працювати разом і об’єднуватися у мережі, щоби змінювати Європу. Крайні праві рухи отримують представництво в урядах: у Бразилії — Жаїр Болсонаро, Дональд Трамп у Сполучених Штатах, в Італії — Маттео Салвіні. На противагу цьому варто створювати мережі міст, отримувати представництво у європейських інституціях і трансформувати їх. Потрібно бути ближчими до проблем, з якими люди стикаються щодня.
Туризм
Хочу порівняти туризм з будь-якою іншою індустріальною активністю 1960-70-х років. Заводи забруднювали річки і повітря, але ніхто не наважувався накласти на них обмеження, оскільки промисловість створювала робочі місця і прибуток, її сприймали як благо. Згодом стало зрозуміло, що регуляції необхідні: промисловість має зважати на екологію і права робітників.
З туризмом усе так само. Безумовно, він приносить прибуток. Проте, щоби уникнути підвищення цін на житло і забруднення міст, необхідно регулювати туристичні індустрії. Це можна робити різними способами. Наприклад, захист трудового права. Люди, які працюють у готелях, повинні отримувати гідну заробітну плату. Оскільки плинність кадрів у сфері обслуговування висока, профспілки мають втручатися для захисту прав працівниць і працівників туристичної індустрії. Інший приклад — круїзні лайнери, які підходять до берегів Барселони, повинні вимикати двигуни після швартування у порту. Якщо цього не робити, вони забруднюють повітря.
Читайте також:
Мер — не СЕО. Чим небезпечні підприємницькі стратегії міського розвитку
У деяких районах Барселони занадто багато готелів і апартаментів для туристів. Така розбалансованість створює проблеми для місцевих жительок і жителів. Наприклад, постійний шум вночі. А також, підвищення вартості житла. Саме тому варто дотримуватися певної пропорції житла для туристок і не дозволяти створювати його всюди. Нещодавно міська влада прийняла рішення, що деякі райони мають зменшити його кількість.
Право на житло
Щоби уникати спекуляцій, має бути регулювання ринку нерухомості. Наприклад, люди не повинні здавати житло в поганому стані. Якщо ресторан подає неякісну їжу, муніципалітет має право його закрити. Так само ми не можемо толерувати оренду поганого житла.
Зменшення кількості житла для туристів — ще один спосіб обмеження приватного ринку нерухомості. Ми повинні заохочувати забудовників збільшувати кількість доступного житла. Міська рада Барселони нещодавно затвердила правила, за якими у всіх районах міста, навіть у центрі, 30% від усієї площі має складати доступне житло.
Потрібно розширювати публічний фонд житла і не лише на околицях міста. Публічне житло має бути в усіх районах. Житловий фонд можна збільшувати не лише за рахунок нових будівель, але й через перетворення старих. У Барселоні публічний житловий фонд складає лише 1,5%, в той час як у Європі, в середньому, 15%.
Зусиль органів місцевого самоврядування недостатньо. Варто розраховувати на включення третього сектору — неприбуткових недержавних організацій. Вони можуть створювати житлові кооперативи, які б належали профспілкам. Потрібно популяризувати спільну власність на будівлі, яка не була би спекулятивною. Місто може надавати житловим кооперативам вільні ділянки, де, наприклад, раніше розміщувалися маяки, щоби вони створювали там доступне житло.
Джентрифікація
Міста вкладають гроші в перетворення, покращення районів, публічних просторів, площ і парків. Наприклад, у Барселоні відкрили доступ до моря. Місто створило мережу громадського транспорту, міських сервісів. І раптом ми зрозуміли, що ці вдосконалення мають вплив на вартість житла. Деякі мешканки і мешканці змушені переїжджати на околиці. Вони не користуватимуться створеною інфраструктурою.
Джентрифікація здається новою зараз, однак багаті завжди жили у центрі міста, а бідні — на периферії. Лише у короткий період в середині 20 століття все було по-іншому. Розповзання міста і переїзд у субурбії перетворили центральні райони на соціальні гетто. Навіть у Барселоні 1980-х років центр був спустошеним: наркотики, проституція.
Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні
Компактні, змішані, щільні райони — найкращі місця для життя. У них люди мають більше можливостей для заробітку і соціальних контактів. Такі райони привабливіші для ринку нерухомості і туристичних індустрій. За ці території триває боротьба. Якщо ви їдете у Париж, то не відвідуєте околиці (banlieue) — ви гуляєте в центральних районах, де розташовані будівлі 19 століття.
Міські політики мають бути спрямовані не лише на те, щоби ревіталізувати території, але й на те, щоби створити там доступне житло. Звичайні люди — пожежниці, вчителі, лікарки — повинні мати доступ до центральних районів. Якщо місто ставиться до нерухомості лише як до товару, то ціна на житло зростатиме і ніхто не буде жити у центрі.
Джентрифікація — результат логічного вибору, де краще жити. З іншого боку, це результат глобалізації і цифрового потрясіння (digital disruption). У європейських містах більше немає промисловості, яка приваблювала робітників протягом 20 століття. Заводи тепер розміщенні в Індії і Китаї. Нестача роботи і низькі доходи призводять до того, що люди не можуть дозволити собі житло в центральних районах.
Завдяки цифровому потрясінню туристки з Києва можуть запросто забронювати квартиру в Барселоні за декілька хвилин. Через TripAdvisor вони знаходять безліч ресторанів і кафе. Це змінює принципи роботи роздрібної торгівлі. Додатки і технології впливають на те, як працює ринок нерухомості. Інвестори з Волл-стріт купують цілі будівлі у місті в декілька кліків. Вони аналізують дані, вирішують, куди вигідніше вкласти капітал і спустошують райони. Ці люди ставляться до нерухомості як до товару, валюти, як до способу збереження свого капіталу. Вони купують будівлі, чекають декілька років і продають їх за вищою ціною. Для них не потрібно виставляти ці будівлі на ринок нерухомості, вони просто чекають.
Я працював з меркою Барселони Адою Колау півтора роки. Ми намагалися показати органам міського самоврядування, що джентрифікація — це новий феномен, який потребує нових політик.
Джентрифікація — широкий термін, який породжує ідеологічні дебати і паніку довкола. Нам потрібні дані, щоби описати це явище, зрозуміти, як воно розростається. Ми живемо у час, коли приватні компанії мають якісні дані про те, що відбувається у місті. Через наші мобільні телефони вони знають, де люди перебувають щомиті. Вони знають, які частини міста більш привабливі для турист_ок, а які — для мешкан_ок. У яких районах люди збираються, звідки і куди щодня їдуть на роботу. В той час, коли приватні корпорації постійно покращують якість даних, органи місцевого самоврядування мають недостатньо даних. Ми не знаємо, скільки будівель у районі використовують як житло, а скільки з них пусті або є готелями. Нам необхідна правдива інформація про зростання цін на житло, про те, хто і за скільки купує будівлі у місті.
Читайте також:
Що Україна знає про свої міста (спойлер: надто мало)
Департамент житлової політики чи містобудування не можуть самостійно подолати джентрифікацію. Для протидії цьому явищу потрібні міжгалузеві політики і розробка комплексних підходів. Приймати рішення разом: як тільки департамент житлової політики вирішує викупити якусь будівлю, всі повинні розуміти, для чого це робиться, чому викуповують саме цю будівлі у цьому районі.
Неможливо подолати джентрифікацію лише зсередини міської ради. Це має бути відкрито і прозоро. Варто пояснювати жителькам і жителям, що саме відбувається, пропонувати міським спільнотам і об’єднанням долучатися до цієї роботи. Також, працювати разом з іншими містами. Барселона розробила маніфест «Міста за доступне житло», який Ада Колау презентувала у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку минулого липня. Його підримали Париж, Берлін, Лісабон, Нью-Йорк, Мехіко, Буенос-Айрес та інші міста в усьому світі.
Європейське місто
Європейські міста по-справжньому компактні, вони мають невеликі, але якісні публічні простори. Компактність не означає щільність. Компактність — це збереження пропорцій між вільним і збудованим простором. Це не ностальгічний підхід, нам потрібні компактні міста, щоби боротися з екологічними і економічними проблемами, для протидії змінам клімату. Такі міста можуть зменшити маятникову мобільність, люди зможуть ходити пішки на роботу, в школу, в магазин. Компактні міста мають якісний громадський транспорт і не залежать від автомобілів.
Читайте також:
Компактне місто: нідерландський досвід
Модерністські міста 20 століття зраджують ідеї європейського міста. Навіть у Європі в другій половині минулого століття ми створювали житло на околицях, це були щільні райони, але не компактні. Такі поселення мали занадто багато відкритого простору, який дорого обслуговувати і який є небезпечним з гендерної точки зору. Як казала Джейн Джейкобс, нам потрібні очі на вулиці — сусіди, які живуть біля публічних просторів і роблять їх безпечними.
Субурбії, які розповзлися, — не компатні. Люди не можуть пішки дійти до школи або своєї роботи. Діти, незаможні чи літні люди без машин не мають такої ж свободи у пересуванні містом, як люди з машиною. Приватні автомобілі забруднюють місто, залежність міста від автомобілів генерує непотрібні витрати на будівництво інфраструктури для машин: магістралей, парковок, розв’язок. Це призводить до змін клімату й енергетичної кризи.
Важливо мати змішаність користувач_ок і соціальних класів. У місті не може бути району, який виконує лише одну функцію: комерційну, адміністративну або спальну. Потрібно створювати райони, де люди можуть одночасно жити і працювати. Міста 19 століття, до яких ми звикли, були змішаними. У 20 столітті ця різноманістність втратилася. Зонування міста призвело до створення спальних районів, з яких жительки і жителі повинні їхати у інший кінець міста, щоби потрапити на роботу.
Читайте також:
Маркус Аппенцеллер: «Головна ціль — зробити міста компактними»
Місту потрібно, щоби люди з різним доходом проживали поруч і розділяли однакову ідею європейського міста. У Парижі, Барселоні чи Лісабоні 19 століття в одній будівлі мешкали як її власники, так і незаможні люди, що заселяли верхні поверхи. Навіть якщо вони не були рівними — хтось мав кращі, а хтось гірші квартири — ці люди користувалися тими ж тротуарами і тими ж публічними просторами.
Міське планування другої половини 20 століття знищило соціальну змішаність міст. Незаможні люди живуть в одній частині міста, а заможні — в іншій. Це породжує несправедливість і дисбаланс у місті. Аби ринкова економіка добре працювала, потрібно, щоби люди жили разом і були змішані, а не сегреговані.
