Чому не всім подобаються мурали? Ми спробували відійти від питання естетики, адже смаки у кожного свої. Натомість, соціальні науки дають можливість проаналізувати процес створення муралів через призму відносин влади, а самі мурали — з точки зору функцій, які вони виконують.

Ця стаття народилася в результаті колективного обговорення командою Mistosite. Основну частину написала Варвара Поднос. Над створенням тексту також працювали Ігор Тищенко, Марія Грищенко та Іван Вербицький.

Для чого робляться мурали?

Арт-об’єкти для містян та містянок вже давно не є чимось незвичним — дійсно, вулиці та площі українських міст сповнені різноманітних пам’ятників, скульптур, архітектурних груп. Однак словосполучення «малюнок на стіні» може викликати різні емоції — графіті, настінні написи та інші подібні арт-об’єкти можуть сприйматись як позитивно, так і викликати обурення через свою неякісність, маркуватися як вандалізм, несмак. Це ставить питання про межу між прийнятною та неприйнятою творчістю у публічному просторі. Що ми вже вважаємо мистецтвом, а що ще називаємо вандалізмом?

Стріт-арт як напрям міського мистецтва в двохтисячних роках набув великої популярності в Україні, став легітимною частиною міського простору. Такі художники, як Гамлет Зіньковський або Роман Мінін, з арт-інтервентів перетворились на відомих митців, а їхні твори можна побачити на вулицях не одного міста.

Вуличне мистецтво не обов’язково має займати бранмауери і створюватися з ініціативи міської еліти. Роботи харківського вуличного художника Гамлета Зіньковського

Останнім часом в Києві почали з’являтись мурали — величезні малюнки на вільних стінах будинків по всьому місту. Чи є вони мистецькими об’єктами? Чому їх з’являється так багато і чи є в цьому щось поза мистецтвом? Які їхні особливості?

Важливими позитивними функціями муралів є підвищення привабливості, естетизація міського простору: кольорові малюнки оживлюють одноманітні простори типової забудови у житлових масивах та індустріальних промзонах. Такі зображення на великих будинках роблять їх більш комфортними, дружніми для візуального сприйняття, ближчими до людського масштабу.

З іншого боку, вони можуть бути спрямовані на підкреслення особливостей місцевості, прикладом чого є мурал із воронами на Рейтарській, мурал з велосипедистом біля велотреку, мурал з зображенням Сергія Нігояна у Сквері Небесної сотні або зображення Тараса Шевченка у Львові, покликане привернути увагу до бібліотеки на вулиці Миколайчука.

Мурали і простір міста

Зображення Сергія Нігояна у Сквері Небесної Сотні

Загалом, будь-який об’єкт міського простору — дорожній знак, табличка із назвою вулиці, пам’ятник, графіті на паркані — мають символічне навантаження. Подібні об’єкти можна трактувати як маркери міського простору — символи, що виступають ідентифікаторами, засобами для позначення та вирізнення одних елементів простору від інших, а також для надання цим символам певних значень.

Разом із іншими візуальними об’єктами, уявленнями про місто та міськими практиками, вони утворюють те, що антропологи та соціологи називають міським текстом

Міський текст — набір специфічних значень, метафор та образів, наявних у міському просторі і, як наслідок, асоційованих із цим містом. Це також множина історичних наративів та літературних текстів, метафор, якими описується певний простір. Міський текст виступає одночасно і агентним (тобто, творить об’єктивний образ міста), і структуруючим (конструює певні практики, уявлення, норми перебування у місті) виміром міського простору. Частиною цього тексту є і мурали. Відповідно, важливими функціями муралів, окрім заявлених ревіталізації та підвищення привабливості, є:

  1. створення просторових орієнтирів — створення нових маршрутів, практик та норм взаємодії із простором,
  2. конструювання простору — мурали стають новими для простору об’єктами, але також і творять свій власний «мета-простір», порушуючи або змінюючи традиційні просторові диспозиції,
  3. маркування простору — внесення нових та важливих (для агентів маркування) маркерів-символів, за рахунок чого простір стає символічно забарвленим.

Здатність муралів (як і інших масштабних мистецьких об’єктів чи серії таких обєєктів) створювати нові просторові орієнтири, туристичні маршрути та міські символи означає, що вони творять власний мета-простір, змінюючи та перевертаючи існуючі просторові диспозиції. Іншими словами, новий «стріт-арт маршрут» може не просто доповнювати чи надбудовувати історичний образ якогось району чи місцевості, а й повністю змінити його, відсунути на задній план. Створити новий образ місця, який зрештою замінить старий.

Так, у випадку Києва, створення серії розписів в центральному історичному міському ядрі — Верхньому місті, «Місті Ярослава», вже досить радикально змінює образ цієї історичної місцевості, який формувався століттями, пов’язуюючи її з подібними «стріт-арт маршрутами» в інших світових містах.

Мурал на Стрілецькій у Києві

Мова йде не про етичну оцінку цих процесів, а про необхідність на багато ретельнішого підходу до планування подібних міжнародних мистецьких проектів та оцінки їхніх можливих наслідків, з огляду на те, що мурали наділені такою серйозною здатністю змінювати навколишній простір. Варто, принаймні, залучати до планування подібних проектів ширші експертні кола — архітекторів, мистецтвознавців, істориків та громаду, яка є носієм того самого історичного образу місця.

Хто створює мурали?

Важливим є також те, хто вносить мурали у міський простір, хто визначає ці образи та об’єкти як легітимні, потрібні та важливі для розташування саме в цьому місці. У випадку Києва агентами символічної влади стосовно муралів є доволі мала група людей — власне, автори проекту муралізації, та службовці міської адміністрації, які їх підтримують. Міські жительки та жителі позбавляються свого права впливати, конструювати та визначати локальний простір, простір свого існування та проживання. Подібні рішення приймаються без активної участі місцевої громади: мурали з’являються як гриби після дощу, а місцевих жителів та жительок про це ніхто не питає. Це, в свою чергу, може приводити до протестних акцій з боку громади, яку просто не питають про те, яким чином потрібно маркувати, структурувати та конструювати їхній простір проживання. Так, у 2013 році у Львові встановлення на гроші мецената пам’ятника Юрію Кульчицькому викликало обурення мешканців та мешканок міста, які об’єдналися через групу «Нас не питали!» у фейсбуці, в описі якої зазначено:

Місто належить нам. Публічний простір міста також належить усім городянам. Це та територія, де ми перебуваємо вільно, комфортно, безпечно і з довірою один до одного. І нам не байдуже, що відбувається у цьому просторі. Громада має право голосу у питаннях забудови, зміни, «покращення» чи будь-якого іншого використання громадського простору. Ми можемо і повинні оцінювати, аналізувати, запитувати і, врешті решт, впливати.

Виключення громади з процесу прийняття рішень про зміни міського простору є відображенням позбавлення громади символічної влади у цьому просторі.

Зображення Тараса Шевченка, створене для маркування будинку, в якому розташована бібліотека на вулиці Миколайчука у Львові

Навіть якщо місцева громада підтримує ідею створення мурала, її не питають про те, що і як має бути намальовано — в роботу береться вже готовий проект іноземних художників(-ць), які виступають «експерт(к)ами з того, як зробити краще» за визначенням. У деких випадках це можна розглядати як вияв неоколоніалізму, коли іноземки(-ці) отримують право у знакових місцях намалювати свою візуалізацію «духу України», відтворюючи набір традиційних стереотипних образів-штампів.

Чи мають право люди, що платять у місті податки, живуть в ньому та, відповідно, постійно взаємодіють з його простором, право мати голос у вирішенні питань зміни міського прсотору? Муралізація в тому форматі, в якому вона відбувається зараз, цього права місцевих мешканців(-ок) не враховує. Безапеляційне визначення муралів як предметів мистецтва завуальовує проблему того, що місцева громада не має можливості впливати на (не)створення подібних об’єктів. Це мистецтво — добре, однак чому воно має втручатися у мій повсякденний простір?

Мурал на Братиславській у Києві, на знак протесту проти створення якого місцевий житель розлив художнику фарбу і перерізав кабель живлення до люльки

Доволі поширеним аргументом на підтримку подібних дій є такий: «якщо дослухатися до кожної думки, нічого не реалізуєш», а протести чи незгода із затвердженим художнім проектом отримують відповіді накшталт «вам не подобається — придумайте щось інакше». З одного боку, це може свідчити про те, що не використовуються правильні методи громадського обговорення. З іншого боку, якщо жодні професійні практики обговорення, пошуку консенсусу та фасилітації не дають результату, якщо мурал всерівно не сприймається громадою — то, можливо, його таки не варто реалізовувати? Якщо мешканці вдаються до на стільки серйозних форм протесту, як загроження безпеки художників, то чи не свідчить це про те, що їхню думку таки варто взяти до уваги?

Політична економія муралів

Яку особисту вигоду отримують агенти таких змін — та сама мала група ідейних натхненників та втілювачів проекту муралізації? Якщо це відомість та визнання, то чому вони здійснюються за рахунок втручання у спільний для всіх мешканців та мешканок міста простір?

Мурал з велосипедистом біля реконструйованого Київського велотрека

Непоодинокими є рекламні мурали, які створюються з порушенням Закону про рекламу. З одного боку, це може бути пряма комерційна реклама з брендуванням і розміщенням логотипів. З іншого, отримання непрямої іміджевої чи політичної вигоди. У 2015 році в рамках проекту «Dynamic Urban Culture Kyiv» у Святошинському районі було створено низку муралів та інших арт-об’єктів. Щоразу під час їхнього висвітлення зазначалося, що ініціатором проекту є Ілля Сагайдак, який якраз був кандидатом в депутати Київської міської ради за одним з округів Святошинського району на виборах 2015 року і, водночас, головою Святошинської районної державної адміністрації.

А звідки гроші? Хто спонсорує такі масштабні проекти створення муралів? На яких умовах це відбувається, що пропонується спонсорам навзаєм? У проектах, які фінансуються благодійниками, найчастіше передбачена можливість для всіх охочих долучитися, отримавши натомість публічну подяку і визнання серед переліку доброчинців. Відсутність інформації з цього приводу породжує лише спекуляції та (хибні?) припущення типу зображення на муралі дочки бізнесмена і колишнього першого заступника голови КМДА Ігоря Ніконова.

Розтиражованою є думка, що акції зі створення муралів ревіталізують, відновлюють та покращують простір. З одного боку, вона дійсно є справедливою. З іншого, увага міської адміністрації лише до цієї, візуальної складової міського розвитку виглядає як спосіб удаваного вирішення міських проблем. «В нас є райони з нерозвинутою інфраструктурою, без рекреаційних зон та публічних просторів? — Мурали їх оживлять!» В будинку можуть бути проблеми з каналізацією, назаконним будівництвом поруч, спотворенням фасадів чи неефективним використанням енергії, однак замість поступу в цих напрямках на його неутепленому фасаді з’являється мурал.

Мурали і архітектурна спадщина

Суперграфіка на Троєщині у Києві

Питання доцільності муралів у житлових масивах зіштовхується з проблемою співвідношення таких мистецьких об’єктів із (радянською) модерністською архітектурою. З одного боку, ці втручання можуть руйнувати її власну «грубу» бруталістську естетику. З іншого, навіть типова мікрорайонна забудова часом вже в процесі створення передбачала певне естетичне оформлення — прикрашені фасади будинків, суперграфіка (як на Троєщині), скульптурні групи, а також просторові рішення, пов’язані із рельєфом місцевості (як на Виноградарі) або водоймами. Вони вже є нашою спадщиною, але сьогодні деградують і руйнуються.

В процесі виконання Закону про декомунізацію мозаїки, наприклад, розглядаються як об’єкти для можливого знищення. Однак, власне, від муралів такі об’єкти не відрізняються майже нічим, якщо тільки не символічним навантаженням — мозаїки сприймаються, не зважаючи на свою мистецьку цінність, символами радянської епохи, а мурали, так само створені та придумані не громадою, а (символічною) владою, розглядаються як виключно позитивна просторова зміна. При цьому, деякі мурали несуть пряме ідеологічне навантаження, демонструючи традиційні українські візерунки, вишивки чи навіть зображення певних історичних постатей: Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Юрія Гагаріна, Героїв Крут чи радянських героїв Другої світової війни, що прямо відтворює радянську традицію увічнення і героїзує часом суперечливих історичних діячів.

Один з муралів, присвячених Героям Радянського Союзу, у Харкові на Полтавському Шляху

Мурали і брендування міста

Окремим елементом символічного навантаження муралів є те, що вони спрямовані на залучення та приваблення більшої кількості туристів(-ок) до Києва. Мурали, що створюються в центрі міста передбачають створення окремого туристичного маршруту, а також позиціонуються як особлива та цікава атракція для відвідувачів(-ок) міста. Однак, таким чином туристи(-ки) постають чи не єдиними агентами, для яких відбувається процес муралізації, основною його цільовою групою. На інтереси та потреби місцевих мешканців(-ок) звертається менше уваги, не зважаючи на те, що саме вони є платниками(-цями) податків і, загалом, основними акторами, що взаємодіють із міським простором. Повертаючись до питання туристів, мурали не вирішують проблеми відсутності пішохідної інфраструктури, зручної міської навігації чи малої кількості хостелів, які значно важливіші для комфортного та приємного перебування туристів у місті.

Мурали нібито виступають агентами творення нового бренду міста, його ідентичності. Однак, правильне брендування не може насаджуватися лише однією групою акторів, важливим є також дослідження як громадської думки, так і наявного стану міста і його особливостей. Часом видається, що Київ радше намагаються пришвидшено зробити подібним до якогось «креативного» міста, перетворити на «новий Берлін», пошвидше продати його відвідувач(к)ам (адже акцентування уваги на туристах означає певну комерціалізацію міського простору). Однак, чи потрібен світу новий Берлін? Якщо йдеться про ідентичність і власний бренд, то чим київські мурали відрізняються від муралів у інших містах? Створюється щось особливе чи в місті просто відтворюється інтернаціональний стиль масової культури? Чи приїжджають зараз туристи(-ки) до Києва заради муралів чи, скажімо, Києво-Печерської лаври та Батьківщини-Матері? Тоді чому ж не акцентувати увагу і не розвивати вже наявні атракції?

Мурал з Павлом Скоропадським на Старовокзальній у Києві

Висновки

Образ міста, його текст варто творити, зважаючи на вже наявні просторові елементи. Це дозволить зменшити ймовірність виникнення конфліктів з наявною міською ідентичністю мешканців(-ок). Саме така «чужерідність» (яка тільки підсилюється відсутністю залучення громади до прийняття рішень стосовно створення муралів) і викликає конфлікти містян(-ок) з ініціативною групою по створенню муралів. Міська ідентичність, одним із найбільш важливих агентів якої виступає міський текст, утворюється, як і інші типи ідентичностей, за належністю або афіліацією до певної «ін-групи», яка у місті може об’єднуватись спільною локальністю, набором повсякденних практик тощо. Несанкціоноване спільнотою вторгнення через внесення нових об’єктів, навіть таких, що позиціонуються як мистецькі та створені з «благими намірами», не може одразу вписатись у систему світосприйняття місцевих жителів(-льок). У разі доволі наполегливого та масштабного (десятками і сотнями) відтворення «чужерідної» практики, невдоволення може набирати більших обертів.

Щоби покращити сприйняття муралів в очах мешканців та мешканок, потрібна стратегія вбудовування подібних об’єктів у міський простір, міський текст, проведення певної роботи із населенням. За наявних умов, особливо, якщо існує опозиційна ініціативна група місцевих жителів(-льок), подібні зміни навряд чи перестануть сприйматись частиною суспільства як чужорідні та небажані.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі