Коли ми говоримо про міста в контексті війни, вразливості та житлової політики, у фокусі уваги мусить бути не лише питання забезпеченості житлом, а й загалом те, яким чином ми можемо створювати інклюзивний, безбар'єрний дім для різних людей. З початком повномасштабної війни багато хто опинився у ситуації нової для себе вразливості, про яку, можливо, раніше й не замислювався.
Дискусія «Міста, війна і вразливість» на Українському урбаністичному форумі-2023 «Спільний дім» стосувалась додаткових викликів в українському суспільстві, які принесла війна, а також ключових принципів у політиках, які варто враховувати на шляху до соціальної справедливості. Модерувала дискусію Марія Грищенко — соціологиня та дослідниця міст.
Життя у місцях компактного проживання
Анастасія Фітісова, дослідниця міграції, соціологиня й менеджерка досліджень з REACH Initiative, окреслила основні виклики та проблеми, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи — зокрема ті люди, які перебувають у місцях компактного проживання. Одним із важливих питань стало те, наскільки простори, що сприймалися як тимчасові рішення, облаштовані для тривалого проживання?
До категорії внутрішньо переміщених осіб належать близько 5 мільйонів людей, і, згідно з сучасними дослідженнями, переважна більшість, а саме 80%, — це люди, які змушені були залишити свої домівки рік тому. Останні опитування також вказують на те, що, наприклад, у травні 3% з цих 5 мільйонів — це особи, які переміщувалися протягом останнього місяця. Серед них є багато тих, хто не мали можливості переїхати після лютого 2022 року. Вони не мали заощаджень або знайомих чи родичів, готових їх прийняти деінде, або були інші обставини, через які вони залишалися на прифронтових територіях. Це стосується і примусової евакуації людей з небезпечних територій — часто це люди літнього віку, маломобільні або мають інвалідність, особи з низьким рівнем доходу. Згідно зі статистикою міжнародних гуманітарних організацій, близько 100 000 людей проживають у місцях компактного проживання (далі — МКП). Багато з них мають надії на повернення додому, однак «тимчасові» простори стали для цих людей житлом на рік чи більше.
З 2022 року ми разом з ініціативою REACH проводимо дослідження у місцях компактного проживання. Ми спостерігаємо одну велику тенденцію: багатьом переміщеним людям вдалося знайти рішення на довгострокову перспективу — завдяки соціальним зв’язкам була можливість орендувати житло, поселитися у знайомих, знайти дитячий садок для дітей тощо. Однак якщо повернутися до МКП, то люди які там залишилися — це часто ті, хто належить до вразливих категорій. І не забуваємо, що ці місця створювалися як простори тимчасового перебування, однак саме люди з особливими потребами зрештою живуть там більше року.
Часто МКП — це приміщення, що належать до навчальних закладів. Це можуть бути як гуртожитки університетів, так і спортзали. У таких МКП приватність — це одна з ключових проблем. 20% опитаних нами людей з останнього дослідження живуть у великих приміщеннях, таких як хол чи спортзал. У половині МКП немає окремих кімнат чи просторів, розрахованих на одну родину. Питання приватності також стосується і вбиралень, коли в туалетах чи душі немає перегородок. 87% опитаних зазначили, що у їхніх МКП немає вбиралень, облаштованих для людей з інвалідністю.
Очевидно, щоб відбулися вагомі зміни, потрібно віднайти рішення, які дадуть можливість багатьом сім'ям — набагато більшій кількості, ніж зараз — отримати доступне житло. Для когось це може бути зниження вартості оренди, можливо, за рахунок збільшення кількості житла у місцевих фондах. Можливо, місцеві органи влади мають бути більш проактивними і залучати інвестиції, щоб поповнювати такі житлові фонди. Потрібна також стратегія закриття МКП у довгостроковій перспективі, аби люди не опинилися просто на вулиці.
Адаптація житла для людей з порушеннями опорно-рухового апарату
Громадська організація «Гармонія» працює з людьми, які мають порушення опорно-рухового апарату. Здебільшого це люди, які пересуваються на кріслах колісних або мають якісь інші допоміжні засоби для пересування. Як зазначає Людмила Нецкіна, голова правління «Гармонії», проблема житла для осіб з інвалідністю стояла гостро ще до повномасштабного вторгнення. Як показує закордонний досвід, першочерговою необхідністю є адаптація житла для потреб людей з порушеннями опорно-рухового апарату. Однак в Україні це питання зіштовхується з кількома викликами — передусім це недосконалість державних політик і стигматизація маломобільних людей у суспільстві.
«Якщо людина проживала в умовній “хрущовці” на 5-му поверсі й отримала раптово інвалідність, ймовірність, що вона зможе потрапити у двір свого будинку хоча би кілька разів на рік, дуже низька. На жаль, наша держава про таких людей забуває. У нас є система пільг і гарантій, однак адаптувати житло до потреб людини з інвалідністю дуже складно».
Як зазначає Нецкіна, їхня організація часто стикається з опором самих людей, коли йдеться про зміну житла. Людям важко залишити рідне помешкання через новий ремонт абощо, попри абсолютні переваги доступного житла.
«Люди з інвалідністю часто не бачать своєї затребуваності в суспільстві. Вони не розуміють, що можуть бути повноправними членами цього суспільства, що вони мають можливість безперешкодно добратися на роботу, що вони мають можливість безперешкодно завести дитину в дитячий садок. На жаль, з повномасштабною війною кількість людей з інвалідністю щодня зростає, тому необхідно продовжувати працювати не лише із законами, а й з людьми. Крім цього, суспільство часто не готове приймати когось інакшого. У нас була історія, коли людина купила житло і мешканці всі згуртувалися, щоб їй відключили газ. Мовляв, людина на візку підірве весь будинок. З такими дискримінаційними уявленнями теж потрібно працювати.
У контексті війни були історії, коли у Харкові, наприклад, люди на кріслах колісних не могли вибратися з будинку, який перебував під обстрілом, адже ліфти не працювали. Те саме стосується укриттів, не розрахованих для людей з інвалідністю. Для цих людей питання йти чи не йти в укриття навіть не є особистим вибором.
До розробки політик мають бути включені різні фахові організації, що працюють із кожною категорією вразливих людей. Наприклад, доступність міста Вінниці стала саме такою завдяки співпраці громадського сектору та органів місцевого самоврядування. Саме громадськість рухає певні питання».
Соціальна політика щодо ветеран_ок
Про те, як повномасштабна війна вплинула на спільноту ветеран_ок і як мусить формуватися соціальна політика щодо ветеран_ок, розповів Денис Султангалієв, проєктний менеджер у громадській організації «Принцип».
«Наразі до ветеранської спільноти в Україні входять здебільшого ветеран_ки АТО або ветеран_ки повномасштабної війни, які зазнали поранень. Однак значної ветеранської спільноти у країні ще не сформувалось, адже більшість людей, які пішли воювати після лютого 2022 року, все ще є військовослужбовцями. Ті, хто зазнали поранень, стикаються з неймовірною кількістю бюрократичних процедур, перш ніж стати ветераном. Після завершення війни до такої спільноти належатиме щонайменше півмільйона людей — це досить велика група, яка матиме вплив та голос в українському політичному дискурсі і перед якою, власне, ми всі, як цивільні, будемо зобов’язані.
Тема ветеран_ок ніби існує поміж двома великими дискусіями: про обороноздатність України та про соціальну політику. Очевидно, що всередині цієї групи є по-різному вразливі підгрупи. Люди з інвалідністю чи без, або, скажімо, менш очевидні приклади — ветеран_ки, які походять із тимчасово окупованих територій. Тобто це люди, які не лише брали участь безпосередньо у військових діях, а й втратили житло та соціальні контакти.
Позиція нашого правозахисного центру полягає в тому, що виробити якісну ветеранську та соціальну політики щодо ветеран_ок можна лише на базі ґрунтовних досліджень. І, як ми зазначили вище, у нас немає можливості наразі піти до всієї соціальної групи й оцінити її потреби, проблеми, виклики. Важливо зараз намагатися досліджувати і комунікувати навіть з тими невеликими групами, які нам доступні.
Якщо державні інститути не мають змоги проводити ґрунтовні дослідження для розробки політик, тут є дуже важливою взаємодія з громадським сектором, де є можливість залучати фінансову підтримку та формувати потужний дослідницький штат. Водночас у держави є доступи до різноманітних реєстрів і цифр, які можуть бути важливими для дослідни_ць. Крім цього, соціальна політика ветеранської спільноти має ґрунтуватися на проблемах і вразливостях цих людей, а не на їхніх бойових заслугах».
Про досвід людей, які повертаюся до своїх громад
Уляна Джурляк, архітекторка, колишня координаторка проєкту NEST гуманітарного напрямку благодійного фонду Сергія Притули, поділилася досвідом роботи з громадами та наголосила на важливості повернення людей до своїх домівок.
«Проєкт NEST, який ми в команді називаємо ніжно “гніздечко”, працює в селах та маленьких містечках і забезпечує тимчасовим модульним житлом людей, домівки який було зруйновано. Там родина може жити від 10 до 15 років, поки вона відбудовує власне житло. Ми працюємо з 49 населеними пунктами, де 585 родин повністю втратили своє житло, тобто його неможливо відремонтувати. Водночас за цей рік державою, тобто за відповідальністю обласних військових адміністрацій, там було відбудовано 10 будинків.
Ми працюємо з Київською областю, де станом на серпень майже 70% людей вирішили повернутися до своїх домівок. Багато людей просто не вміють жити в іншому місті, їм потрібно бути вдома — повернутись у свої села, до сусідів, відновити свої соціальні зв'язки і разом з усіма ставати, братися до роботи і відновлювати свої громади. Зокрема, Макарівщина досить швидко почала відновлення інфраструктури, навчальних закладів. Дуже важливо було забрати людей з місць тимчасового перебування, з модульних містечок, де є багато проблем.
Наразі починаються виплати державою за зруйноване житло. Існує кілька постанов Кабінету Міністрів, і всі вони досить розмиті. Немає ефективної комунікації, аби допомогти людям зрозуміти механізм виплати цих компенсацій. Наприклад, є благодійні організації, які допомагають фінансово, але родинам не до кінця зрозуміло, як згода на такі виплати може вплинути на компенсацію державою. За законом — ніяк, однак це недостатньо прокомуніковано з громадами. Крім цього, до формування протоколу щодо відновлення житла геть не було залучено мешкан_ок, домівки яких було зруйновано. Ці процедури, що проходять через спеціальні рахунки та контрольовані виплати, сформовані державою, вони не враховують реальності речей — що часто ці будинки відбудовуються спільно з родичами і друзями, що потреби можуть бути різними».
Вразливості, яких ми не помічаємо
З перших тижнів війни аналітичний центр Cedos проводить дослідження про те, як війна впливає на населення, економічне становище, житлові питання, на стосунки з рідними, з сусідами, уявлення про майбутнє. Спільно зі Світовим банком центр працює над великим дослідженням про вплив війни на різні вразливі групи населення. Водночас Наталія Ломоносова, старша аналітикиня Cedos і координаторка напряму соціальної політики, передусім звертає увагу на саме поняття вразливості, як ми його розуміємо, та необхідність дестигматизації вразливості.
«Ніхто не хоче бути вразливим. Останній рік ми багато співпрацюємо з ветеранськими організаціями. Часто в наших дискусіях ми чуємо, що ветеран_ки не хочуть належати до списку вразливих груп. Належати до вразливих груп не хочуть, наприклад, і літні люди. Людина відпрацювала все життя викладач_кою чи медик_инею — чому вона має почуватися вразливою? Або люди, які живуть у прифронтових громадах, під час фокус-групових дискусій або інтервʼю кажуть: “Та ми не вразливі, ми нормальні люди, чого ми вразливі?” Звідси виникає питання: що таке вразливість?
В українському законодавстві вразливість визначається як високий ризик потрапити у складні життєві обставини. Їх можуть викликати два типи чинників: внутрішні та зовнішні. Простими словами, внутрішні чинники пов’язані з тим, що ми є люди. У нас є тіло, воно зношується, воно може захворіти, ми можемо померти. Ми також тварини, які живуть колективно. Ми можемо втратити людей, які є для нас дорогими. Ми не можемо жити просто під небом. Якщо ми втрачаємо домівку — не лише через війну, а й, наприклад, через повінь, — на жаль, нам складно з цим впоратися. Тобто є певна вразливість, яка притаманна нам всім як людям, і з цим нічого не вдіяти. Однак є зовнішні чинники — наприклад, війна чи безробіття, — з якими стикаються як молоді, так і літні люди.
Зовніші фактори — речі, які часто можна виправляти на рівні політик. Наприклад, ми говоримо про людину, яка втратила житло чи її житло пошкоджене через військові дії. Чи є ця людина вразливою в цей момент? Чи вона стає вразливою в той момент, коли вона приїжджає до іншого міста і там стикається з нерегульованим ринком оренди? Під час наших досліджень ми помічали, що вразливість виникає у момент зустрічі з політиками, суспільством, і вона насправді може бути цілком адресована. Нам варто переосмислювати те, як ми сприймаємо вразливість.
Загальна вразливість і бідність, яка пов'язана з соціальними гарантіями в Україні, — одні з ризиків, з якими стикаються люди під час війни. Ми багато говоримо про житло як про домівку — у всіх є право на дах над головою. Однак усі, хто живе в Україні, знають, що квартира чи житло — це також інвестиція, це актив. Багато хто працює нині як фізичні особи — підприємці або мають ще менш захищені трудові відносини. У контексті браку соціальних гарантій, можливого браку пенсій купівля другого житла — це шлях убезпечити своє майбутнє, це єдина інвестиція. Однак способи придбати житло, такі як кредит, не доступні для великої частини людей — не тому, що вони належать до вразливої групи, яка називається “літні люди”, чи “ветерани”, чи “ВПО”, а тому що вони живуть в Україні, де люди в цілому достатньо вразливі. Багато людей, які втратили житло через бойові дії, ніколи раніше не мали досвіду оренди, вони не мають заощаджень. Літні люди часто не можуть індивідуально вирішити цю проблему, адже не мають для цього ресурсів.
Значна частина вразливих груп не мають політичного представництва. Наприклад, у проєкті Плану відновлення України потреби бездомних людей жодного разу не згадані. У 2019 році ми проводили дослідження про житлові умови та ставлення україн_ок до житлової політики. Там було таке цікаве питання: на які категорії людей передусім має бути спрямована житлова політика? Варіант “бездомні люди” обрали лише 9% опитаних. Це вказує на те, що є вразливості, яких ми не помічаємо».
Що має змінитися у політиках на державному та місцевому рівнях?
Важливо говорити про питання фінансування соціальних і житлових політик. Потрібно більше говорити про податки, зокрема збільшення податку на прибуток, про податок на нерухомість, про збільшення єдиного соціального внеску.
Необхідно поширювати універсальні соціальні політики на противагу адресним політикам. Усі люди повинні мати можливість скористатися допомогою, якщо їм потрібне житло.
Варто думати про інтегрований розвиток громад, звертати увагу не лише на питання житла, а й на питання роботи та зайнятості. Можливо, нам потрібно говорити не лише про відбудову житла, а й про інвестицію грошей у перекваліфікацію людей у містах, де з житлом менше проблем.
Які б рішення не приймалися в короткостроковій перспективі, вони не мають посилювати наявні вразливості та узалежнювати людей від системи соціального захисту.
