У першій частині статті ми висвітлили, як Генеральний план міста Києва до 2040 року (далі — ГП-2040) просуває застарілі планувальні рішення і пропонує радянський ієрархічний, неінтегрований і антиекологічний підхід. Ми також вказали на те, як ГП-2040 відображає провальність деяких підходів сучасного планування, зокрема орієнтації на приватну ініціативу, автомобілецентричного розвитку та браку громадської участі. У цьому розділі ми дивимося на три виміри засад планування, з яких народжуються рішення Генерального плану. А також розмірковуємо, чому ми досі плануємо місто за принципами, що застаріли ще 30 років тому. 

  • Спершу обговоримо кризу інституційного планування в постсоціалістичному контексті, зважаючи на брак реформ після набуття незалежності.
  • Далі поговоримо про цінності, які є підвалинами діяльності автор_ок* Генплану.
  • Насамкінець пояснимо, як ці цінності формують спрощені рішення і нові принципи при розробці документа.

Криза (пост)соціалістичного планування

Радянська тоталітарна держава використовувала генеральні плани в умовах надцентралізованої економіки та майже необмеженої експлуатації природних і людських ресурсів. Найважливішими для цієї економіки і просторового планування регіонів і міст були підприємства, супутня інфраструктура, а також житло для працівни_ць (Shaw, 1983; Miliutin, 1930). Звісно, ця політика поступово еволюціонувала. Однак культурні, природні, відпочинкові споруди і простори радянська влада систематично визначала як другорядні, а їхня реалізація затягувалася на роки. Хоча збудоване середовище і не створювалося за допомогою демократичних процесів, загалом у найкращих випадках воно було непогано спланованим, ефективним і доступним для різних груп населення. Щоправда, часто фактична реалізація була гіршою за проєкт (Meerovich, 2005, 2015).

Читайте також переклад цієї статті англійською:
Kyiv’s General Plan is not an accident. Part II

Директивний і всеохопний документ підходив для цілей тоталітарної командної економіки. Він давав вичерпні вказівки міськвиконкомам і підприємствам — як, коли і де будувати ті чи інші об’єкти. Іншими словами, план фіксував реєстр будівельних намірів держави. У радянський час усе будівництво було результатом державних інвестицій. Ресурси розподілялися відповідно до п’ятирічних планів, які мали реалізовувати завдання, намічені у Генеральному плані. Через 20-25 років місто отримувало новий Генплан, який визначав нові території для розміщення підприємств, житла і розвитку вуличної мережі.

За рахунок державної власності на землю радянські архітектор_ки хотіли впроваджувати ідею соціальної справедливості — рівномірно розміщували заклади обслуговування, відпочинкові та оздоровчі центри, створювали нове житло для пролетаріату і партійних працівників. Радянські генеральні плани мали хороші принципи, за які сьогодні борються соціальні рухи й експерти в усьому світі: увага до збереження і розбудови спільного блага, перерозподіл ресурсів для досягнення рівної якості життя, стратегічне і довгострокове бачення майбутнього міста.

Читайте також першу частину цієї серії статей:
Генеральний План Києва провалився. Що прийде на заміну?

Майже ідеальною реалізацією цього бачення є мікрорайон Русанівка. Проте соціалістичну візію було настільки ж складно реалізувати, наскільки амбіційними були поставлені цілі. Навіть найкращі генплани виконувалися не більше ніж на 40%. З чим це пов’язано? В умовах великих міст вони ставали темою дискусій і перемовин між державними компаніями і міськими органами, які розв’язували претензії на різне землевикористання, черговість побудови інфраструктури і соціальних об’єктів. Інакше кажучи, командно-адміністративна економіка не могла повноцінно керувати великими містами. Незадовго до розпаду СРСР Алєксєй Гутнов і Вячєслав Глазичєв, відомі теоретики соціалістичного містопланування, опублікували критику засадничих принципів генпланування:

Уявлення про те, що вся необхідна інформація про місто може бути виражена у формі генерального плану, є реліктом традиційної господарської логіки. Воно допускає, що архітектор здатний бути тим фахівцем, який може інтегрувати різнорідну інформацію, спираючись лише на свої професійні знання і вміння (Gutnov & Glazychev, 1990: 300).

Ідея виняткової компетентності планувальни_ць у розробці генерального плану досі домінує у нашому експертному дискурсі. Вона є спадщиною, яку у світі закріпив модернізм, а в СРСР підсилила командно-адміністративна економіка. Ця ідея народилася ще на початку ХХ століття. Одним із ключових прикладів може слугувати Генеральний план Чикаго 1909 року авторства Деніела Бернгейма та Вільяма Беннета (Ryan, 2017: 7). Радянська держава зникла у 1991 році. Попри це, в Україні досі переважає впевненість у здатності планувальни_ці майже одноосібно визначати майбутнє міста.

Сьогодні відповідальність за розробку генерального плану лежить на єдиному комунальному об’єднанні (КО) «Київгенплан». Вони розробляють документ без попереднього національного або міжнародного конкурсу. Створення генерального плану міста організацією без прозорої підзвітності та з суперечливою кваліфікацією — не найкраща спадщина радянського періоду. Інститут генерального плану сам формулює задачі дослідження і замовляє розробку частин генплану іншим організаціям. Це стосується, зокрема, огляду збереження пам’яток, інфраструктурного і картографічного аналізів. Крім цього, 15 з 18 підрядників, що працюють над проєктом — комунальні або державні установи, більшість із яких працювала і над попередніми радянськими планами 1986-2014 років.

Більшість генеральних планів у демократичних суспільствах сьогодні створюються через конкурсні процедури. До розробки Генплану в Києві і виконання підрядних замовлень не були долучені приватні планувальні установи, архітектурні бюро та аналітичні центри. Міжнародні планувальні інституції також не брали участі в аналізі, консультаціях чи оцінці процесу створення Генплану. Робота з розробки генплану, ймовірно, недостатньо профінансована для організації повноцінного проєктного процесу із залученням різних сторін на ринкових умовах, або виконується за принципом «звички», відтворюючи радянську планувальну практику. Старі державні інституції стверджують власну легітимність через традиційне ієрархічне планування, а не завдяки консенсусу між різними зацікавленими сторонами.

Гутнов і Ґлазичєв ще у 1990 році пропонували, щоб генеральний план змінив свою директивну роль на спрямовуючу і працював на рівних з іншими планувальними інструментами:

Склалася нова ситуація: створюється програма розвитку, яка об’єднує відповіді на питання «що робити?», інтегрована з генеральним планом, котрий уточнює основні способи досягнення цілей, сформульованих програмою. (...) Новий генеральний план працюватиме як орієнтир, а конкретні планувальні рішення базуватимуться на програмі соціально-культурного розвитку (Gutnov & Glazychev, 1990).

Досі не існує стратегії, яка би спрямовувала створення просторових планувальних документів. У випадку Києва принципи Міської стратегії розвитку і Генерального плану кардинально різняться. Методологія і принципи створення генеральних планів в Україні сформувалися у тоталітарній державі. Натомість зараз ми живемо в іншому суспільстві й маємо намір будувати демократичні інституції, спрямовані на інтереси людей. Щоби зрозуміти, чому цей перехід не відбувається у сфері планування, ми спробуємо окреслити цінності та планувальний підхід людей, відповідальних за розробку Генерального плану.

Цінності як генератор

Питання не у тому, чи відображає міське планування політику, а в тому, чию політику, які і чиї цінності воно намагається реалізувати? 
Нортон Лонг — північноамериканський теоретик, який першим артикулював політичну природу планування

Планувальні підходи — це питання вибору. Радянські міські планувальни_ці виконували накази партії й реалізовували державні п’ятирічки в рамках тоталітарної ідеології. Сьогодні можна обирати з широкої палітри планувальних інструментів. Однак це не применшує значимість планувальних дилем. Враховуючи соціальну і просторову нерівність в Україні і Києві зокрема (‪Mezentsev, Mezentseva, Pidgrushnyi, 2015), містопланувальни_ці мають вирішувати, чиї інтереси захищати. Цей вибір вони роблять на основі планувального підходу, в який вірять, що створює закритий або відкритий процес.

Читайте також:
Управління чи урядування. Кому належить влада в містах

Генеральний план Києва до 2040 року і Концепція розвитку велосипедної інфраструктури — документи, які відображають закритий і відкритий підходи до планування. Обидва плани з’явилися на замовлення міських департаментів в однаковому правовому полі. Проте вони пропонують радикально різні рішення розвитку міської інфраструктури. При розробці ГП-2040 використовували партисипацію pro forma. Тим часом автор_ки Концепції розвитку велосипедної інфраструктури залучали громаду та екперт_ок на ранніх етапах розробки документа.

Нижче ми обговорюємо, як саме Генеральний план-2040 втілює закритий планувальний підхід.

Технократичні планувальни_ці не вірять у можливість співтворення міського простору. Ставлення радянського містопланування до містян_ок як пасивних учасни_ць без права голосу, можливо, найбільш драматично проливає світло на сучасну планувальну практику. У рамках цього підходу планувальни_ці сприймають Київ як гомогенне середовище і повністю ігнорують голоси громад районів.

Хоча громадські обговорення та прозора комунікація — це стандарти сучасних практик проєктування в містах, такі заходи не включаються у технічні завдання до підготовки генеральних планів і не проводилися при розробці ГП-2040. Обурливо читати в пояснювальній записці, що громадські слухання, проведені ще у 2011-2012 роках (!), подають як дотримання законодавства з боку планувальни_ць (сторінка 4 Пояснювальної записки до ГП-2040). У 2011-2012 роках міські органи влади ще не замовили розробку цього документа. Більше того, обговорення дев’ятирічної давнини подають як релевантні для розкриття і врахування інтересів людей. На наш погляд, це насміхання над планувальним законодавством і свідчення нелегітимності процесу. Теперішній механізм і закладені у нього цінності дозволяють щонайбільш умовне залучення на останній стадії проєктування. Це відображає підхід fait accompli, у якому участь зацікавлених сторін уже ніяк не може вплинути на ключові ідеї плану.

Не лише житель_ки виключені з процесу планування. Дослідивши матеріали, ми побачили лише людей, які спеціалізуються на архітектурі та плануванні. Серед відповідальних осіб на головній сторінці ГП-2040 немає жодної експерт_ки зі сфери соціології, політології, міського дизайну або антропології. Це свідчить про спадщину ХХ століття, коли досягнення консенсусу не було потрібним, адже рішення планувальни_ць були фінальними і безпомилковими. 

Читайте також:
Київ: як взаємодіють органи міської влади і громадянське суспільство

Така організація процесу відповідає техніцистичному плануванню, що орієнтоване на результат. Його можна протиставити етичноорієнтованому та процесоорієнтованому підходу, який було запроваджено, щоб урівноважити недоліки втілення модерністичних цінностей у життя. Тоді як у світі зміна планувальної парадигми широко визнана і відома (R.S Bolan 2017, L. Rodwin 2017), в Україні попередній підхід залишається незаперечним. Замість критичного осмислення помилок, урахування політичного і соціального контексту попередніх генеральних планів, практики дотримуються принципів минулого століття, створюючи абсурдну ситуацію сьогодні.

Радянські лідери десятиліття тому і приватні забудовники сьогодні схиляються до просування моделі планувальника-експерта, адже це передбачає прихований процес планування міста за зачиненими дверима. Справжня міждисциплінарна, соціальна, політична і технічна природа професії й самого міста прихована за постполітичним ставленням, яке окреслює урбаністичні проблеми як техніко-економічні менеджерські завдання (Swyngedouw, 2010: 226 as quoted in Geels, 2013). Цей підхід застарілий і несе у собі чимало загроз для розвитку демократичного і сталого міста. Більше того, він також корумпований і підтримує рішення в інтересах декількох приватних груп. Інструмент міського планування, що колись працював в інтересах публічного блага, адже створював умови для доступного житла і громадської інфраструктури, сьогодні сприяє спекулятивному девелопменту. Такою є негативна еволюція генерального планування у Києві.

Cпрощене місто

Провальні принципи, якими керуються автор_ки Генерального плану, призводять до проблем безкінечного зростання та дезінтегорваного планування й ігнорують значимість якості міського простору, описану у першій частині цієї статті.

По-перше, кількість домінує над якістю. Генеральний план-2040 ігнорує те, що планування — це соціальна практика. Натомість документ фокусується винятково на просторових рішеннях. Як результат, переважають задачі, що піддаються обчисленню. Це відсуває питання якості життя у місті на другий план. Головний недолік полягає у тому, що більшість вимірів міського середовища не можуть бути виражені через цифри. Більше того, якість середовища залежить не від статистичних розрахунків, а від того, як рефлексивна, чуттєва людина сприймає місто (Gutnov & Glazychev, 1990: 203).

Читайте також:
Національна політика міського розвитку в Україні: що робить GIZ

Запропонований Генеральний план не містить майже жодного натяку на аналіз якості житла, міських просторів, системи транспорту, що були створені відповідно до попередніх генеральних планів. Інакше кажучи, Генеральний план-2040 не надає можливостей оцінити реалістичність і адекватність власних рекомендацій. Житель_ки й експерт_ки погодилися б між собою в негативній оцінці якості середовища таких районів як Позняки-Осокорки, що були зведені у 1990-2010 роках згідно з попередніми ГП 1986 і 2002 років. Чому? Найперше, бо можливість проводити час на вулиці, пересуватися на районному і міському рівні, а також відвідувати заклади культури й некомерційної соціалізації тут дуже обмежена. Такі статистично ефективні, але якісно дисфункційні райони — результат процесу, що фокусується на квадратних метрах житла і озеленення на противагу різноманіттю, доступності і людському масштабу. Цей ухил у кількісні показники на шкоду якісним має змінитися, але у сучасному ГП ми не бачимо для цього передумов.

Натомість Генеральний план не бере до уваги незаселене житло у місті, а також розподіл людей, які орендують житло і тих, хто має житло у власності (51 сторінка пояснювальної записки). Узагальнений розрахунок квадратних метрів площі на людину без розуміння реального розподілу житла — відверта підтримка спекулятивних девелоперських підходів, які створюють додаткову невикористовувану нерухомість. Цю площу враховують у збільшенні загальноміської кількості житла на людину, але насправді вона зовсім не поліпшує якості життя. Досягнення європейської норми у 30 м2 може статися в умовах, коли 1% заможних власни_ць володітимуть ще більшою кількістю люксового житла. Водночас решта населення і далі житимуть з іпотеками або й зовсім не поліпшать своїх житлових умов.

Читайте також:
Київ — не новий Берлін. Що таке критична теорія міста

Ми не знаємо, скільки з житла, наведеного у Генеральному плані, справді заселене. Отже, всі наступні підрахунки створюють надуману картинку «браку житла». Розрахунки ГП-2040 щодо збільшення житлової площі на людину також не беруть до уваги можливості реконверсії старих нежитлових будівель. Натомість вони пропагують потребу «будувати більше» — типова рекомендація спекулятивного урбанізму. Запропоноване ущільнення забудови старих радянських мікрорайонів через знесення не розглядається у зв’язку з розповзанням межі міста за рахунок субурбанізації. Це створює додаткові навантаження на інфраструктуру, що й так працює на межі можливостей. Такі процеси планувальни_ці чомусь розглядають роздільно.

По-друге, в Генплані немає соціальних досліджень. Велика кількість технічних даних у пояснювальній записці затьмарює проблему недостатнього аналізу того, як функціонує місто. Через залежність від ідеї всеохопного технократичного планування Генеральний план претендує на розуміння всіх процесів міста, використовуючи лише планувальну перспективу. Попри те, що реалізація Генерального плану безпосередньо впливає на життя людей, його автор_ки покладаються майже винятково на просторове дослідження і планування. Одне з небагатьох соціально орієнтованих рішень ГП-2040 — пропозиція включити 20% соціального житла у нову забудову. Однак методів, принципів і підстав реалізації такого рішення тут немає. Для того, щоб ознайомитися з житловою політикою і станом житла на рівні держави, прочитайте дослідження державної житлової полтики в Україні Cedos (Fedoriv & Lomonosova, 2019).

Як ми вже наголошували, планувальни_ці не готові вивчати, яким соціальним групам потрібне житло або на які форми житла існує запит у місті: гуртожитки, спільне проживання (co-housing), житло у довгострокову, короткострокову оренду чи для купівлі. Запропоновані в Генеральному плані мапи не працюють на рівні районів та ігнорують особливості збудованого середовища. Для планувальни_ць вони виглядають як гомогенні околиці історичного центру, позбавлені характерних рис. Проте кожна місцевість Києва насичена певними практиками, соціальною, економічною значимістю і символічним навантаженням.

Управління міською мобільністю — ще одна сфера, у якій проблеми кількісного мислення є очевидними. Одним із наслідків цього підходу є те, що у неокласичній парадигмі транспортного планування, яку розвивають розробни_ці з «Київгенплану», люди є цифрами. Виняткова ціль транспортного плану — зробити рух цих цифр більш ефективним: зменшити час подорожі, знизити вартість пересування, поліпшити пропускну здатність шляхів тощо. Такий підхід не здатний брати до уваги інтереси різних соціальних груп, особливо щоденні практики жінок (Gauvin et al., 2020; Peters, 2013). Якість та маршрути пішохідних і велосипедних (самокатних, роликових) зв’язків проігноровані як нерелевантні та незначні методи пересування. Натомість Генеральний план у своїх рішеннях підсилює залежність містян_ок від приватного автомобіля.

По-третє, методологія розрахунку розвитку міста базована на архаїчних уявленнях і відсталих нормах. Прогнозуючи зростання споживання у місті, автор_ки не беруть до уваги тренди на більше стале, локальне і ощадливе використання ресурсів. Планувальни_ці множать очікувані показники зростання населення і будівництва житла на стандартні цифри з державних будівельних норм і використовують отриманий результат для подальших гіпотез і проєктування. Ймовірно, протягом наступних 20 років патерни споживання і виробництва енергії радикально зміняться. А такі проєктні розрахунки стануть беззмістовними і застарілими.

Українська національна стратегія низьковуглецевого розвитку-2050 підкреслює необхідність декарбонізації економіки. А саме зниження викидів СО2 і розрив зв’язків між економічним зростанням та використанням викопних палив. Всупереч стратегічним цілям цього документа, Генеральний план пропонує подвоїти споживання електроенергії і на ¾ збільшити споживання газу (с. 52 Пояснювальної записки). Хоча прогнозоване споживання все ж буде нижчим, ніж у містах ЄС зі схожою кількістю населення, муніципалітети більшості з цих міст прагнуть суттєво знизити енергоспоживання і повністю прибрати карбонову складову у найближчому майбутньому. Наявний прогноз шкідливий для міста, адже передбачатиме зростання шкідливих викидів у повітря, енергетичну залежність і, як наслідок, підвищення температури планети. Крім того, ГП-2040 не передбачає спеціального виділення територій або економічно-політичних програм для розвитку сонячної, біо- або вітряної енергетики. Навпаки, у плані йдеться про потребу модернізації і будівництва нових ТЕС і ТЕЦ, що працюють на викопних паливах. Ці агресивні наміри збільшення використання енергії нагадують пропаганду ранніх радянських п’ятирічок. Ми не маємо ані змоги, ані потреби рухатися таким шляхом.

Ми поставили запитання Київгенплану щодо, як нам здалося, агресивних та несталих показників у прогнозі. З відповіді ми дізналися:

Споживання розраховано відповідно до діючих норм, з урахуванням перспективного розвитку міста. Подвійне збільшення електроспоживання або споживання газу не означає прямого збільшення в 2 рази використання викопних палив. Так, наприклад, в Україні стрімко розвивається «сонячна енергетика», тощо. В ГП наведені заходи по енергозбереженню.

Однак навіть за умов стрімкого розвитку відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) ухвалені розрахунки ГП можуть призвести до збільшення використання викопних палив до 50%, якщо лише ситуація з енерговиробництвом одномоментно не зміниться. ВДЕ сьогодні становлять лише 8% загального виробництва електроенергії, близько 25% виробляють АЕС, а решта надходить зі станцій, що використовують вугілля, газ і нафтропродукти (Baker & Tilly, 2017). Як наслідок, реалізація Генерального плану передбачає збільшення енергозалежності, використання несталих джерел і брак реальної підтримки дружніх до середовища методів отримання енергії. Уявлення про магічну модернізацію ТЕС є нічим іншим, ніж спекуляціями транснаціональних і локальних олігархічних інтересів:

Вугільний режим (йдеться про міжнародних економічних і політичних гравців — прим. авт.) до цього часу успішно протистояв тиску, пов’язаному зі змінами клімату, через дискурс «чистого вугілля» й обіцянки інноваційного захоплення і збереження карбонових викидів (CCS) (Geels, 2014).

Якби на проблеми неконтрольованого зростання та сучасні світові стандарти серйозно звертали увагу, ми побачили б кардинально інший підхід до розвитку в усіх сферах міста. Питання перевикористання, оновлення і сталої підтримки середовища були б на першому місці. Однак цього підходу в Генеральному плані-2040 немає.

***

Генеральний план-2040 ігнорує фундаментальну і динамічну трансформацію професії планувальни_ці у світі. А також обмежує залучення містян_ок і непрофільних фахів_чинь, щоби зберегти застаріле технократичне і командно-адміністративне міське планування. Автор_ки ГП-2040 нехтують темою якості життя, що не піддається обрахунку у цифрах. Вони покладаються на спрощені статистичні розрахунки з минулого століття. Крім того, ГП-2040 підтримує збільшення несталого виробництва і споживання енергії. Такий підхід до планування виказує нерозуміння помилковості авторитарно-модерністського планування СРСР.

Чи справді Генеральний план-2040 і процес просторового планування Києва приречені? Чи створить місто новий курс, щоби досягти рівня прогресивних і орієнтованих на стале майбутнє міст Європи і світу? Ми віримо у те, що це можливо, і пропонуємо новий підхід до планування. У третій частині статті ми обговоримо альтернативний планувальний сценарій і окреслимо шляхи досягнення бажаного майбутнього міста.

Над матеріалом працювали:

  • Олександр Анісімов, дослідник в Бюро онлайн, студент магістерської програми 4Cities Urban Studies (Університет Відня), go.oleksandr.anisimov@gmail.com. 

  • Анастасія Пономарьова, запрошена дослідниця відділу Урбанізму та міських студій (МІТ), Магістр містобудування (КНУБА), Urban Curators, shtnastya@gmail.com.

  • Брент Д. Раян, PhD, магістр архітектури, запрошений професор Міського дизайну та  державної політики, голова дослідницької групи Міського дизайну та девелопменту департаменту Міських студій та планування (МІТ).

Література

Baker Tilly Ukraine (2018). Ukrainian alternative energy: slowly but steadily. Retrieved from https://bakertilly.ua/news/id44270

Bolan, R. S. (2017). Urban planning’s philosophical entanglements: the rugged, dialectical path from knowledge to action. Taylor & Francis.

Fedoriv, P., Lomonosova, T. (2019) Public Housing Policy in Ukraine: Current State and Prospects for Reform. Retrieved from https://cedos.org.ua/en/articles/derzhavna-zhytlova-polityka-v-ukraini-suchasnyi-stan-ta-perspektyvy-reformuvannia

Gauvin, L., Tizzoni, M., Piaggesi, S., Young, A., Adler, N., Verhulst, S., . . . Cattuto, C. (2020). Gender gaps in urban mobility. Humanities and Social Sciences Communications, 7(1). doi:10.1057/s41599-020-0500-x

Geels, F. W. (2014). Regime Resistance against Low-Carbon Transitions: Introducing Politics and Power into the Multi-Level Perspective. Theory, Culture & Society, 31(5), 21-40. doi:10.1177/0263276414531627

Long, N. E. (1958). The local community as an ecology of games. American Journal of Sociology, 64(3), 251-261.

Meerovich, M. G. (2005). Kak vlast’narod k trudu priuchala: Zhilishche v SSSR–sredstvo upravleniia lud’mi. 1917-1941 gg. S predisloviem Elena Osokina (Vol. 7). ibidem-Verlag/ibidem Press.

Meerovich, M. G. (2015). Urbanization Uniqueness In The Ussr. Vestnik of Tomsk State University of Architecture and Building. English version appendix, (1), 5-10.

Peters, D. (2013). Gender and sustainable urban mobility: UN Habitat Kenya, Nairobi.

Ponomaryova, A., & Ryan, B. D. (2020). Will Kyiv’s Soviet Industrial Districts Survive? A Study of Transformation, Preservation, and Demolition of Industrial Heritage in Ukraine’s Capital. Journal of Planning History. 

Rodwin, L. (2017). The Profession of City Planning: Changes, Images, and Challenges: 1950-200. Routledge.

Ryan, B. D. (2017). The largest art: A measured manifesto for a plural urbanism. MIT Press.

Shaw, D. J. B. (2016). The Soviet Urban General Plan and Recent Advances in Soviet Urban Planning. Urban Studies, 20(4), 393-403. doi:10.1080/00420988320080761

Taylor, N. (1998). Urban planning theory since 1945. Sage.

Гутнов, А. Э., & Глазычев, В. Л. (1990). Мир архитектуры:(Лицо города). Мол. гвардия.

Дюжев, С. (2011). Зміст і значення стратегії генерального планування (до проекту Стратегії розвитку м. Києва до 2025 року). Містобудування Та Територіальне Планування, 41, 158–174.

Дюжев, С. А. (2011). Концепція стратегічного розвитку міста Києва: Проблеми містобудівної політики, теорії, методології, нормативно-правової бази. Містобудування Та Територіальне Планування, 39, 136–155.

Товбич, В., & Дюжев, С. (2012). Теоретико-методологічні проблеми генерального планування Києва. Досвід Та Перспективи Розвитку Міст України, 23, 64–73.

Мезенцев, К., Підгрушний Г., Мезенцева Н. (2014): Регіональний розвиток в Україні: суспільно-просторова нерівність і поляризація. Київ, ДП “Прінт-Сервіс”, 132 с.   

Милютин Н.А., (1930). Соцгород. Проблема строительства социалистических городов.  Москва: Государственное издательство РСФСР.

 

Поділитися текстом