Культура стала однією зі сфер, які значно постраждали під час карантину. Наприклад, у Німеччині втрати доходів у сфері культури внаслідок пандемії очікували на рівні 20%-30% і прогнозували, що найбільше збитків зазнають фрілансер_ки* і підприємства у сфері мистецтва. В Україні представни_ці бізнесу в сфері культури і креативності зазначали, що лише за перші два тижні карантину їхні продажі зменшилися вдвічі.
У березні Міністерство фінансів планувало скоротити видатки держбюджету і зменшити на 7 мільярдів фінансування Міністерства культури та інформаційної політики (колишнє Міністерство культури, молоді та спорту). Це викликало критику з боку представни_ць сфери культури, і врешті бюджет переглянули і частину грошей залишили.
Однак для багатьох людей та ініціатив це не вирішило нагальних проблем і не дало відповіді на питання, як продовжувати свою діяльність. У травні, щоб нагадати органам влади про себе, активіст_ки у 25 містах України провели акцію «Стоп культурний карантин» і запустили в небо промені світла. Однією з вимог учасни_ць акції було створення дорожньої карти, як виживати в умовах пандемії.
Щоб додатково підтримати сфери культури і креативності під час карантину, Верховна рада у липні 2020 року прийняла відповідний Закон. Він, зокрема, передбачає підтримку діяльності Українського культурного фонду і знижки на оренду приміщень, які не використовувалися під час карантину, для закладів культури. Крім цього, Український культурний фонд запустив програму інституційної підтримки для культури в часи кризи, на яку вже надійшло близько 400 заявок.
За останні роки культура в Україні активно розвивається, створюються інституції та окремі проєкти, які вдалося реалізувати зокрема за підтримки держави. Однак несистемність фінансування галузі у кризовий час може знівелювати роки роботи, а знецінення її результатів призведе до відтоку людей. Ми запитали у представниць і представників сфери, як працюють культурні проєкти у часи плинності. Говорили про інновації, роль спільноти та про те, як бути гнучкими до змін у фінансуванні. До розмови запросили різні формати культурних проєктів: державний музей, мистецьку ініціативу та кінофестиваль з детективною історією пошуку фінансування.
Музей живе попри карантин
Юрій Ткач, директор Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана, розповів, як вони адаптували свою роботу під час карантину, не відправляли команду на вимушений простій і випробували нові формати роботи.
- Команда
Ми не відправляли людей на вимушений простій, бо робота не припинялася. Оголошення карантину та необхідність закрити музей для відвідувачів дали змогу перегрупувати сили. Команда продовжила підготовку до виставкових проєктів і відкрила експозицію онлайн. На час пустих карантинних залів зайнялися косметичним ремонтом приміщень.
Читайте також:
Культурне дозвілля Херсона: від футуризму до сучасного мистецтва
Спочатку готувалися до літа: у нас в цю пору багато молодших відвідувачів, приходять дитячі табори, готуємо для них програму. Думали, що карантин же не буде тривати довше. Але коли зрозуміли, що все затягується, вирішили на наступний рік виставити ті проєкти, які випрацювали на карантині. Поки у нас два зали постійної експозиції: колекція козацько-старшинського роду Ґалаґанів та колекція західноєвропейського живопису, зокрема творів італійських художників XVII-XVIII століть. У планах масштабне розширення експозиції з фондів музею — плануємо розширити на п’ять залів одразу і на чотири трохи пізніше, як завершимо ремонт у кінці жовтня. Попри карантин хотіли показати, що музей живе.
- Фінансування
З питанням переходу в онлайн одразу постало питання технічне — це як наявність інструментів, так і вміння ними оперувати. Вдалося виграти грант від House of Europe на виходи в онлайн музейних проєктів та заходів. Крайній музейний проєкт «І музика лунала...», присвячений взаємодії звуку і кольору, відкрили одразу в офлайні та онлайні — через стріми в фейсбуці. Як і паралельну програму до виставки — наприклад, концерт творів класичної та авторської музики можна буде відвідати через Facebook Live у прямому етері.
Хочеться якісних змін та переходу на електронні сервіси. Ті ж самі електронні квитки, QR-коди, що розповідають про експозицію, стріми заходів. Нам хочеться спілкуватися з відвідувачем, і коли це неможливо у звичному офлайні, маємо шукати інші можливості комунікації.
- Спільнота
Звичайно, в абсолютних величинах відвідувачів стало менше. Але стало більше молоді завдяки співпраці з активістами і виходу в онлайн. Активісти показали музей як майданчик для спілкування. Карантин був викликом, і ми його прийняли.
Співтворення культурних просторів
Олена Загребіна, художниця, координаторка ініціативи Chernihiv Monumentalism, активістка Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана. З однодумцями вони займаються збереженням і популяризацією монументального мистецтва, у тому числі декоративним панно «Давній Чернігів» художниці Галини Севрук. Панно відреставрують і представлять у постійній експозиції Чернігівського обласного художнього музею в рамках виставки, присвяченої монументальному мистецтву. Олена розповіла про співпрацю активіст_ок і державних культурних інституцій.
- Команда
На карантині все змінилося, бо музей мав підлаштуватись під новий спосіб подачі інформації. А державні музеї зіштовхнулися з необхідністю чимось задіювати співробітників онлайн. Кожен новий виклик дає новий досвід. До карантину події, що їх організував музей, часто проходили, не залишаючи за собою відеоконтент. Тепер же ми маємо фіксацію відкриття виставок і паралельної програми до них.
Багато що зав’язано на особистостях. Добре, що музей зацікавлений у співпраці з активістами. Це не «ми можемо вам дозволити щось зробити», а справжня співпраця і свобода.
- Спільнота
Спільноту навколо музеїв допомагають створити особистості. Це й офіційні представники інституції, як у випадку Одеського художнього музею, так і неофіційні, як в нашій історії. Майбутнє за колабораціями та взаємодопомогою. Держава не справляється з фінансуванням культури, тому повсякчас з’являються «партизанські» проєкти, коли ініціативи чи окремі активісти працюють з власних ресурсів. Але у цьому випадку немає системності та сталості. Ініціатива «Жива шафа» на базі музею існує вже шість років, активісти працюють над створенням особливої зони спілкування, центральне місце в якій буде займати створення, розповсюдження, читання цікавої авторської або рідкісної літератури. Наша основна аудиторія — молодь та підлітки. Вони ставляться до проєкту як до своєї Нарнії і стають його співтворцями. Думаю, це цінно для культурних просторів.
Кінофестивалі: онлайн і наживо
Криничне — найбільше болгарське село України, і його мешкан_ки зберігають культурні надбання двох країн. Саме там відкрили перший в Україні кінофестиваль, присвячений етнографічному та антропологічному документальному кіно, де можна побачити культуру повсякденності малих та великих народів, спільнот, мешкан_ок сіл, міст і містечок. Взимку, розпочинаючи роботу над кінофестивалем, команда проєкту мала підтримку місцевих меценат_ок. Через карантин усі потужності, на жаль, відпали. І довелося скоротити бюджет та перевести фестиваль частково в онлайн. Ідея зробити фестиваль у селі Криничне виникла після відвідування Міжнародного фестивалю документального кіно «Їглава». Це один із найбільших фестивалів свого типу у Центральній та Східній Європі, що відбувається у невеликому місті в Чехії. За півтора тижня до початку фестивалю село потрапило у червону зону карантину.
Тетяна Станєва, директорка міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО» у селі Криничне, розповіла, як вони готувалися до фестивалю і шукали ресурси під час карантину.
- Фінансування
Ми отримали частину фінансування від Держкіно, але воно не передбачало витрат на команду. Чому все має бути на голому ентузіазмі — загадка. Наш напівволонтерський штат фестивалю складався з п’яти людей. На «Спільнокошті» зібрали ще 170 000 грн, що дуже добре для проєкту, що проводиться вперше і ще не має сформованої аудиторії.
Читайте також:
Молодь, торгівля і модернізм: яким є Хмельницький сьогодні
Все сталося завдяки згуртованості села, друзів та друзів друзів. Це навіть більше не про гроші, а про розуміння того, що проєкт потрібен і ми маємо кредит довіри на його реалізацію. За три дні до завершення фестивалю підтвердилося ще одне фінансування, і ми змогли покрити видатки на нагороди.
- Спільнота
Не можу сказати, що все село, але величезна кількість жителів включилися в організацію фестивалю. Ми розробити систему хостів і планували розміщувати гостей фестивалю у місцевих. Звісно, готелі ми теж забронювали, але гості обирали можливість заночувати в селі у місцевих. Люди засумували за справжнім, а червона доріжка у нас в Одесі є. Хотіли показати, яка наша планета різна, яка Україна різна, але як багато спільного. Наприклад, у нашому селі теж тримають овець, як у стрічці «Жива ватра», але виходять з ними не на полонину, а на місцеві пасовища. На закритті фестивалю місцеві жителі та малі підприємці принесли домашні делікатеси — свіжу бринзу, домашнє вино, баніцу, тиквєннік і карнакі — та влаштували спільну вечерю.
***
Після 2014 року в Україні активно розвиваються та створюються державні і приватні культурні інституції та програми. Ці процеси відбуваються не лише у великих містах — багато незалежних, неформальних проєктів, митців і мисткинь працюють у містах середнього розміру, містечках і навіть селах. Як державним закладам культури, так і окремим культурним ініціативам доводиться підлаштовуватися під виклики карантину, впроваджувати інновації та будувати навколо себе і своїх цінностей спільноти. Безумовно, для цього потрібно багато ресурсів, а також сталі державні політики у сфері розвитку культури.
Матеріал опубліковано в рамках проєкту дослідження дозвілля і культурних потреб молоді в Херсоні, Івано-Франківську та Хмельницькому за підтримки Українського культурного фонду.
Основна ілюстрація статті – картина Олександри Екстер, «Вид Парижа».
