Чи мають змінюватися архітектура, спільні та особисті простори, інфраструктура міст в Україні, озираючись на війну? Перші дні (й наступні майже два роки) повномасштабного нападу Росії на Україну оприявнили точки вразливості українських міст: недостатньо розгалужену мережу громадського транспорту, перенасиченість міста особистими автівками, відсутність чи занедбаність укриттів і брак доступу до них для всіх, хто їх потребує. Глобальні проблеми, які були актуальні й до вторгнення, вилізли назовні, але зараз як ніколи потребують уваги — адже війна в Україні триває, а Росія залишається нашим сусідом.

Як (і чи) мають адаптуватися українські міста в тилу до воєнної реальності та життя в очікуванні нових (і регулярності старих) злочинів від росіян? Якими навичками та знаннями мають володіти містян_ки, аби захистити себе, свій дім і своїх близьких?

У цьому матеріалі MISTOSITE пропонує два погляди на українські міста під час війни: на те, як варто адаптуватися самим містам, і як — людям у них. Ми поговорили з Анастасією Пономарьовою — архітекторкою, співзасновницею урбаністичної агенції Urban Curators і проєкту co-HATY, у межах якого створюють домівки для переселен_ок. А також з Оленою Білецькою — головою Української Жіночої Варти, яка, серед іншого, тренує містян_ок адаптуватися до життя в умовах війни.

Укриття повинні бути — причому на всі випадки життя

Лише за перший рік (станом на лютий 2023 року) повномасштабного вторгнення Росія завдала майже 5 тисяч ракетних і майже 3,5 тисячі авіаційних ударів по території України. Ще 1,1 тисячі ударів — із застосуванням безпілотників. У цій цифрі не враховані артилерійські та інші наземні види зброї. Ракети, авіабомби та безпілотники — загроза фактично для всіх міст України, незалежно від їхньої географії. Постійна загроза з повітря так само постійно актуалізує потребу в укриттях — адже це те місце, яке здатне вберегти життя і дістатися якого потрібно якомога швидше. В Україні обліковано 60,5 тисяч захисних споруд, з яких придатними до використання є понад 50 тисяч, за словами директора Департаменту організації заходів цивільного захисту ДСНС України Віктора Вітовецького. Це дозволяє гарантувати захист приблизно половини населення України. Наскільки релевантною є і ця цифра — сказати важко, адже частина укриттів перебувають у приватній власності, доступ до них нерегулярний чи закритий, а сам стан унеможливлює тривале перебування.

«Мені подобається підхід, коли в укриттях не бачать монофункцію, — каже архітекторка Анастасія Пономарьова. — Головна ідея в тому, щоб люди постійно використовували ці простори, знали туди дорогу та розуміли їхню цінність у цивільні, мирні часи. Функції можуть бути різні: наприклад, коли шелтер — це комора, нічний клуб, ресторан, спортзал, паркінг тощо».

Одним із прикладів такого поліфункціонального планування є будівництво бомбосховищ у Швейцарії. У 1960-х роках наявність бомбосховища стала обов’язковою під час проєктування кожного будинку. Попри те, що на початку 2000-х була спроба скасувати обов’язок будівництва таких укриттів, парламент не пішов на це — адже вони можуть захистити також від стихійних лих, хімічних аварій чи терористичних нападів. Хоча бомбосховища і можуть у разі потреби виконати свою пряму функцію, мешкан_ки будинків водночас використовують їх і в мирний та безпечний час — як комори чи погреби.

«Ці приміщення є в кожному будинку. Люди зберігають там речі, тому час від часу там бувають. При загрозі люди можуть діяти, керуючись як страхом, так і знайомими патернами — наприклад, бігти в те місце, яке вони добре знають», — каже Анастасія Пономарьова. Україні потрібні планувальні системні рішення — які, зокрема, можуть передбачити поліфункціональність укриттів, наголошує архітекторка.

Ще один важливий аспект планування під час війни — дорожня інфраструктура та транспорт. Повномасштабна війна оприявнила як проблеми, так і сильні сторони української транспортної системи. Одним із прикладів останнього стала робота «Укрзалізниці» — попри обстріли поїздів, станцій та колій, залізниця від першого дня і донині евакуйовує людей у безпечніші точки країни і стала одним із ключових зв’язкових елементів країни. У контексті розмов про відбудову це одне з ключових питань — чи відбудовувати зруйноване таким, як воно було «до», чи планувати нове.

«На початку вторгнення всі відчули переваги розвинутої мережі доріг — коли крім магістралей, головних артерій, ще є додаткові паралельні дороги, де можна роз’їхатися. Це добре і з безпекової причини — скупчення в одному місці можуть бути цілями. Мені здається, планування міст має більше нагадувати дерево — бути максимально розширеним, антирадянським», — зазначає Анастасія.

Доступ до житла має бути базовим правом кожної людини

Внаслідок вторгнення свої домівки покинули близько 12 мільйонів людей — частина з них виїхали за кордон, а частина — в інші регіони України. Згідно з даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, станом на листопад 2023 року в Україні нараховують 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб, 3,6 мільйона з яких стали переселен_ками після повномасштабного вторгнення Росії.

За даними Міжнародної організації з міграції, станом на квітень 2022 року частка переселен_ок у загальній кількості населення України становила майже 17,5% — тобто кожна шоста людина в Україні стала внутрішньо переміщеною особою. Усіх, хто виїжджав з окупації чи зони активних бойових дій, потрібно було десь селити, і ця потреба залишається як ніколи актуальною та гострою — адже частина людей повертаються у небезпечніші регіони через те, що принаймні мають там житло чи родину, в якої можуть зупинитися.

«Війна і вимушене переселення, яке було спричинене нею, продемонструвала повну неспроможність ані міста, ані забудовників, які зараз є основними драйверами розбудови житла, розв'язувати цю проблему. І місто зустріло вимушених переселенців з неспроможністю їх поселити. Людей, які потребували тимчасового прихистку, було значно більше, ніж просторів», — зазначає Анастасія Пономарьова. До такої кількості переселен_ок не була готова передусім система, адже кількість приватного житла у нас сягає 94%.

«Люди розв'язували проблему з власним поселенням переважно на рівні особистої комунікації: хтось залишився у родичів, хтось когось прихистив. Але це не розв'язало системну проблему для всіх».

На початку повномасштабного вторгнення архітектор_ки постали перед викликом — як вони можуть допомогти людям, які втратили свій дім і потребують житла. У березні 2022 року урбаністична лабораторія METALAB з Івано-Франківська та учасниці незалежної агенції Urban Curators запустили проєкт «КО-ХАТИ», щоб створити житло для тих, хто його потребує. За підтримки партнерської та волонтерської спільнот вони відновлюють закинуті будівлі, перетворюючи їх на житло для переселен_ок. Для цього співпрацюють з місцевою владою та власни_цями нерухомості, шукають фінансування для ремонту і проєктують меблі для відновлених просторів. Серед проєктів — закинуті гуртожитки, готель, дитячий садок.

«Реконструкція покинутих будівель може розв'язати проблему браку житла. Ми нічого не забираємо у спільноти, яка приймає переселенців. Ми беремо закинуту будівлю — скажімо, техучилище, яке вже не працює 20 років, чи садок, непридатний до користування, — робимо ремонт, і люди мають можливість там жити в нормальних умовах».

Основна проблема держави у житловій політиці зараз, додає Анастасія Пономарьова, — у тому, що вона працює з наслідками проблеми, а не є агентом змін: «Держава має почати думати про житло як про ресурс, який всім потрібен, а не про інвестиційний об'єкт. Натомість зараз держава діє як агент паліативних рішень».

Згідно з дослідженням «Досвід післявоєнного відновлення міст світу: уроки для України» від USAID, у межах якого аналізували досвід відновлення Мюнхена, Нюрнберга, Дортмунда, Берліна, Дрездена, Варшави, Гельсінкі, Токіо, Сеула, Бейрута, Мосула і Сараєва, одним із найважливіших питань у процесі відновлення всіх міст стало розв’язання житлових проблем переселен_ок та військовослужбов_иць. Допомогло таке: пільгове кредитування для тих, хто втратив житло через війну, компенсація орендодав_ицям вартості оренди житла для переселен_ок, будівництво тимчасових притулків і соціального житла та узгодженість розвитку місцевої інфраструктури з відбудовою житлового фонду.

Одним із прикладів вдалої адаптації та відбудови після Другої світової війни стало фінське місто Гельсінкі. Хоч воно і не зазнало серйозних ушкоджень, місто зіштовхнулося з масової міграцією та нестачею житла для всіх, хто його потребував. Щоб розв’язати цю проблему, місто пропонувало забудовникам ділянки, і ті, купуючи право будувати та продавати будинки, також зобов’язувалися побудувати й оплатити всю комунальну інфраструктуру для цього району. Це призвело до того, що найбільш рентабельними проєктами стали ті, які передбачали будівництво на недорогій і віддаленій землі. Сьогодні більшість його мешкан_ок живуть за межами центру міста, але мають все, що необхідно для комфортного життя, включно з великими громадськими просторами та парками. Крім того, з 1980-х років у місті активно розвивається метро та мережа місцевих поїздів, що поступово змінює структуру громадського транспорту, який раніше базувався лише на автобусах і трамваях. Зараз люди їздять на роботу до Гельсінкі з усіх околиць.

Тут має бути галерея № 1

Адаптація мешкан_ок до життя в умовах війни

Як вижити під час блокади міста, де взяти воду, як облаштувати укриття, що покласти в тривожний рюкзак, як підготувати власне житло та що робити, коли обстріл застав на вулиці? Це лише невелика частина питань, відповіді на які можуть знадобитися для виживання в місті під час війни. Але чи справді можна бути готовим до всього, і як підготуватися до десятків різних сценаріїв? Олена Білецька, голова Української Жіночої Варти, вже протягом десяти років, від початку війни Росії проти України, проводить тренінги та навчання для жінок, мета яких — навчити об’єднуватися, вижити і протистояти. «Усі навчання, які ми проводимо, передусім націлені на об'єднання. Як показала війна, вижити можна тільки тоді, коли люди згуртовані і тримаються своїх», — каже Олена Білецька. Алгоритми виживання під час війни, катастрофи чи надзвичайної природної ситуації дуже схожі, наголошує вона. Вони складаються з чотирьох фундаментів:

Спосіб мислення

На першому місці має стояти критичне мислення та бажання вижити, каже Олена Білецька: «Хоч так і не здається, але зараз мало що змінилося у порівнянні з першими місяцями війни. Ми дали відсіч росіянам, які йшли на Київ, але все інше триває, і триватиме дуже довго, поки ми не переможемо ворога». Головна логічна помилка — уникати відповідальності за своє життя, каже Олена. Тобто думати, що хтось прийде і врятує.

«Неправильний хід думок — коли на десятому році війни ми не вміємо користуватися турнікетом і поводимося так, ніби нам це ніколи не знадобиться. Коли не носимо з собою аптечку. У нас триває війна — і прильот може бути в будь-яку секунду і будь-куди. Якщо у вас буде стояти упаковка води на балконі — вона вам не заважатиме, але може врятувати вам життя. І так можна сказати про багато речей», — каже Білецька. Це щось подібне на поведінку страуса, додає вона, — коли людина ховається від проблем, уникає їх і переконана, що з нею нічого не станеться.

План дій

Варто мати декілька планів дій на одну ситуацію. А також — обговорити ці плани у межах своєї спільноти, родини чи групи друзів.

«Скажімо, що ми родиною робимо, коли починається обстріл? Якщо ми тікаємо, то як? Якщо пішки, то яким маршрутом? Якщо машиною, то як? На кожну ситуацію варто прописати щонайменше три плани дій і обговорити, хто як залучений та хто за що відповідає», — каже Білецька. Це варто робити як на рівні сім’ї, так і на рівні організації, виробництва, району чи держави.

Навички

Користуватися аптечкою, знати, що лежить в аптечці, вміти зупинити кровотечу, розбирати завали, врятувати тварину з зачиненої квартири чи спустити з високого поверху людину, яка не ходить, — це лише частина необхідних кожному навичок під час війни, пояснює Олена Білецька. Серед основних напрямків навчання Українського Жіночого Фонду, скажімо, — тактична медицина, виживання в місті під час бойових дій, домедична підготовка, стрілецькі навички, психологічна підтримка та самооборона. Навички, якими варто володіти під час війни, можна опанувати на низці шкіл і тренінгів, зокрема в Центрі готовності цивільних від Благодійного фонду Сергія Притули, в Українській Жіночій Варті, в «Солом’янських котиків» та інших.

Інвентар

Людина складає індивідуальний план речей, які допоможуть їй вижити. Це також те, що виникає у відповідь на нові загрози та виклики. Скажімо, павербанки, освітлення на батарейках, засоби зв’язку, запас продуктів, води та ліків. Серед важливого — індивідуальна аптечка з власними ліками відповідно до власних хвороб: «Згадаймо, як на початку повномасштабної війни позникали ліки в аптеках — і люди з хронічними хворобами опинилися без засобів для існування. Це вже було, і цей урок треба засвоїти».

«Як би це не було нудно слухати, але, на жаль, поки в країні війна, не можна розслаблятися. Деякі люди кажуть — ну, от минулого року в мене стояв запас води, а вже не стоїть, навіщо, все ж буде добре. А що як не буде? Що як вас завалить і до вас не зможуть добратися перші три доби? — каже Олена. — Війна — це непередбачувана річ, особливо з росіянами, але ми можемо вже аналізувати досвід минулих років, зокрема той, який пережили інші регіони, включаючи Луганську та Донецьку область у 2014 році. І робити висновки».

Ось декілька корисних ресурсів, які допоможуть вижити й жити під час війни:

Ілюстрації: Женя Полосіна

Поділитися текстом