Донедавна Боснія та Герцеговина в сучасній історії Європи була країною, яка зазнала наймасовішого знищення у війні в першій половині дев’яностих. Елементом етнічної чистки босняків були, безсумнівно, знищення їхньої культурної та архітектурної спадщини у широкомасштабний і систематичний спосіб: підривання та бомбардування мечетей, бібліотек, античних споруд, пам’яток історії тощо.
Відновлення культурної спадщини в Боснії займало центральне місце у післявоєнній відбудові й мало на меті виправити наслідки етнічної чистки та величезну втрату, що була завдана боснійській історії. Водночас перед країною стояв додатковий виклик — подбати про житловий простір на місці ведення бойових дій.
З 1996 року, після закінчення війни в Боснії, за оцінкою економістів, Світовий банк інвестував до 15 мільярдів доларів у відновлення країни. Однак при такій кількості грошей та численних міжнародних місіях, залученості величезних інвесторів і відомих архітекторів, згідно з думкою багатьох експертів, відбудова Боснії та Герцеговини у багатьох сенсах була неуспішною. Повоєнна відбудова не тільки мусила бути перезапущеною через десять років після закінчення війни, а й не встановила довготривалий мир, що й було головною метою післявоєнного процесу відновлення країни. Прикладом є Сараєво, яке після десяти років хаотичної забудови перетворилося на некомфортне місто, що не сприяло зціленню суспільства після війни. Окрім цього, політична криза в Боснії поглиблюється, поділена між етнонаціоналістичними групами країна віддаляється від ЄС.
Цей текст заснований на розмові з Хелен Валасек, дослідницею й авторкою книги «Боснія та знищення культурної спадщини», і Харісом Піпласом, урбаністом та архітектором, співкерівником міським проєктуванням, плануванням і розвитком в Integrated Urban Solutions Drees & Sommer. Він також є одним з ініціатор_ок Reactivate Sarajevo Urban Transformation Project. Катерина Фарбар поговорила з ними про повоєнну відбудову в Боснії та Герцеговині, основні підводні камені повоєнної реконструкції, містопланування після війни, а також про шлях України у своєму плані відновлення.
Руйнівні наслідки війни й аспекти відбудови
Дейтонська мирна угода, яка завершила три з половиною роки війни в Боснії та Герцеговині, включала пункт про відновлення та збереження культурної спадщини. Додаток 8 до угоди передбачав створення комісії для збереження пам’яток Боснії та Герцеговини, яка досі залишається єдиною інституцією у сфері охорони культурної спадщини у країні.
Під час війни сербські та хорватські збройні сили з метою етнічної чистки підривали та бомбардували мечеті — загалом постраждали 17 мечетей, 12 із яких були історичними, як зазначає Хелен Валасек. Було підірвано старий міст у Мостарі, численні бібліотеки й архіви. Це були не просто побічні втрати війни, а навмисне руйнування — іноді в місцях, де навіть не було жодних військових дій. Націоналістичні сербські сили атакували османську архітектуру — наприклад, Інститут сходознавства в Сараєво було розбомблено та спалено разом із безцінними архівами документів про Османську імперію.
На боснійську Національну бібліотеку з архівом у 2 млн книг — будівлю у псевдомавританскому стилі, яка спочатку була міською ратушею Сараєва — серби також напали навмисно. Пізніше під час відновлення бібліотеки виникли політичні дискусії довкола будівлі, і через те, що одна з політичних партій претендувала на цю будівлю як на місце свого осередку, міжнародні донори не долучалися до її відновлення, адже вважали це проблематичним. Зрештою на її відбудову знадобилося 20 років, і сьогодні будівля є міською радою Сараєва.
Або ж старий османський міст 16 ст. у Мостарі — одна з найважливіших османських пам’яток у Західних Балканах. Старий міст був визначальним елементом ідентичності міського ландшафту Мостара, і знищення його сербами було символічним. Старий міст після закінчення війни став символом відбудови Боснії. Міжнародні донори, такі як Світовий банк та ЮНЕСКО, фетишизували пам’ятку як символ примирення, що коштував 12 млн євро. Новий міст, будівництво якого було завершене у 2004 році, є ідентичною копією того, який був збудований у 1566 році — що було характерно для відновлення культурної спадщини, — однак сучасний старий міст вийшов не таким, як його пам'ятали містяни. Камінь, що використовувався при відбудові мосту, було видобуто з тієї ж гори, що й п’ять століть тому, проте реконструйована пам’ятка виглядає новішою. Частини зруйнованого мосту, які дістали з річки, сьогодні використовуються як місця для сидіння біля води. Сьогодні Мостар є одним з найбільш туристичних міст у країні, а відбудований міст є головною принадою для турист_ок. Історія війни та її візуальні свідчення інкорпорувалися у туристичну індустрію, де часто серед сувенірів можна знайти листівки із зображеннями руйнувань та ручки або брелки у вигляді куль.
Тут має бути галерея № 1
«Мирна угода, можна сказати, визначила роль культурної спадщини. Але з іншого боку, величезну роль відіграли мільярди доларів допомоги, які надавалися на відновлення, і люди з владою прагнули отримати шматок цих грошей. У цьому процесі була величезна корупція. Тож саме політики контролювали процес відбудови, а не містобудівники з чудовими ідеями», — визнає Валасек.
Сараєво в історії відновлення Боснії та Герцеговини
Деякі будівлі та пам’ятки в Боснії були відбудовані через їхню історичну важливість, однак комплексних планів щодо житлових масивів не існувало.
«Попри на всю глобальну солідарність та фінансування, яке отримало Сараєво, планування, спрямоване на людей та залучення місцевих жителів, не було широко застосоване після війни. Це була реальність, оскільки колишні соціалістичні, комуністичні системи міського планування, що виникали з епохи планової економіки, п'ятирічних планів та подібних стратегій макроекономічної політики, не були систематично адаптовані до нових політичних та економічних умов післявоєнного суспільства», — каже Харіс Піплас.
Наприклад, у Сараєві міські простори стали відчутно некомфортними для проживання. Протягом двох десятків років після війни місто відбудовувалося без зелених зон, забудова стала щільною в центрі міста, а в колишніх фабричних будівлях з’явилися музеї, культурні центри, офіси, проте соціальної інфраструктури бракувало, а багато промислових зон просто знесли, розповідає в одному з інтерв’ю Харіс Піплас. Інвестиції надходять у Сараєво у вигляді низькоякісного житла на околицях майже без будь-якого регулювання, з поодинокими торговими центрами, які потім забирають банки, тому що одного дня інвестори просто зникають.
Основною причиною, чому після війни в Боснії та Герцеговині відбудова мала проблеми, Харіс Піплас називає те, що «парламентська демократія зраненої країни, яка опинилася в новій капіталістичній реальності, зустрілася з соціал-комуністичною епохою урбанізму». Соціал-комуністична епоха урбанізму Боснії не відображала реальність післявоєнної країни та її містобудівний кодекс. Так, останній генеральний план Сараєва був запропонований ще у 1983 році.
«Без достатньої кількості багатофункціональних та інклюзивних громадських просторів, а також нових громадських будівель, без нового міського планування, без залучення громадян і зацікавлених сторін у його створення, я зрозумів, що (боснійське - ред.) суспільство не зможе легко зцілитись», — каже Піплас про те, чого насправді потребувала його країна у післявоєнний період.
Через 10 років після війни люди у Боснії почали відчувати розчарування через те, як проходила реконструкція країни. Архітектори, такі як Піплас, усвідомивши помилки відбудови Сараєва того періоду, стали працювати над урбаністичними проєктами, які б покращили ситуацію у місті. «Чого мені не вистачало як архітектору й урбаністу — то це проактивних, скажімо так, професійних стратегій для відновлення. Цікаво, що в Боснії ніколи не було такої реформи, як в Україні — з децентралізацією, з комплексною реформою містобудування», — зазначає Піплас.
Тут має бути галерея № 2
Про перспективи відбудови в Україні
Харіс Піплас із колегою Лідією Чижевською з Integrated Urban Solutions Drees & Sommer, у співпраці з Міжнародною спілкою архітекторів, багатьма міжнародними друзями, а також колегами з університету працюють над програмами відновлення міст в Україні: проводять цілісний аналіз збитків і працюють над впровадженням стратегічного відновлення разом із деякими негайними заходами з відновлення.
Плани та програми відновлення є хорошим інструментом, який дозволяє негайно вживати заходів, каже Піплас. Якщо вони впроваджуються правильно та належним чином, програми відновлення можуть бути синергетичними з інтегрованою реформою міського розвитку та децентралізацією.
Однак водночас існує багато викликів, хоча Україна, на відміну від Боснії та Герцеговини, пройшла низку реформ і стала чітко на шлях економічної дерегуляції та останні кілька років перебуває в дещо іншій реальності, ніж країни Західних Балканів. Також потрібно враховувати, що російська війна ще не закінчилася, і тому не може бути мови про цілісну стратегію повоєнного відновлення. Проте на прикладі Боснії відомо, що між залученими у відбудову України агенціями, архітекторами, економістами, ініціативами й аналітичними центрами буде існувати конкуренція за ресурси та проєкти, і завдання управління цими акторами буде не з легких.
Коли йдеться про залучення великих інвестицій та архітекторів із великими іменами до реалізації гучних проєктів, то Піплас висловлює сподівання, що в Україні буде втілено проєкти згідно з більш новітніми течіями у містобудуванні. «На щастя, архітектори й урбаністичне планування (сьогодні — ред.) рухаються до колективності, менше авторства, більше кураторства, більше залучення вразливих груп з точки зору статі, міграційного походження, молоді та людей похилого віку, і більше процесуального, а не пишного дизайну».
Також, на думку Піпласа, великі інвестиції потрібно залучати і не відмежовуватися від них, але тут має існувати баланс. «Масштабні інвестиції потрібні, безсумнівно. Але ці інвестиції повинні мати певний баланс у суспільному впливі. Прибуток — це добре, але соціальна й екологічна цінність — це також добре». І саме уряду, на думку Піпласа, належить взяти кермо правління у свої руки.
«Я сподіваюся, що уряд та інші гравці знайдуть спосіб керувати процесами між міжнародним і місцевим, а також між фінансовими, екологічними та соціальними (аспектами — ред.). Але саме уряд має вирішальну функцію. Ми як експерти можемо допомогти йому визначити ці процеси».
Одним із головних застережень, яке Україна повинна взяти до уваги, коли йдеться про повоєнне відновлення, — це те, наскільки суспільство, яке пережило багаторічну війну, буде готовим сприйняти реалізовані плани з відбудови, і чи служитиме відбудова його зціленню, чи ні.
«Ми повинні запобігти тому, щоб через 20-25 років в Україні не виникла ситуація, подібна до Сараєво. Ви можете мати чудові проекти відомих архітекторів, незліченну кількість цифрових додатків і міжнародних проектів, але вони повинні сприяти примиренню і створенню такого суспільства, яке зможе це сприйняти (...). Отже, на тлі цього чудового дизайну, інтересу всіх місцевих агентств розвитку, талановитих архітекторів, великих коштів, може скластися реальність, де все ще буде поранене суспільство, політична нестабільність та відтік молоді. Однак я сподіваюся, що в Україні цього не станеться, тому ми повинні працювати разом, щоб досягти комплексного міського, екологічного та соціально-економічного відновлення, будуючи краще ніж було».
