Діалоги — формат 30-хвилинної експертної розмови, який був уперше представлений на Українському урбаністичному форумі 2025 у Луцьку. Основною темою цьогорічних діалогів була архітектура в умовах війни, урбаністичні проєкти, та партисипація мешкан_ок. Ми публікуємо конспект однієї з розмов, присвяченої архітектурній спадщині та архітектурі в цілому у прифронтовому місті Сумах. Про місто, що стало символом обʼєднання спільноти під час війни, про ініціативу «Суми майбутнього» та про виклики, з якими стикається громада через обстріли та відновлення культурної спадщини, розповідав Юрій Леонець, колишній головний спеціаліст відділу охорони пам'яток управління містобудування та архітектури Сумської ОДА. Модерувала розмову Людмила Яворська, медіаменеджерка та керівниця проєкту misto.media.
Про зародження ініціативи та виклики в місті
Юрій Леонець: Якщо розповідати про нашу спільноту, то варто зазначити такий момент: до повномасштабного вторгнення в Сумах, як і в більшості невеликих міст, банально не було молодіжного руху, руху до змін і змінотворення. Це бентежило багатьох містян_ок, які шукали тему, здатну об’єднати. Для нас, для спільноти «Суми майбутнього», таким об’єднувальним фактором стало бачення міста в майбутньому — те, яким ми хочемо бачити його розвиток і як можемо на нього впливати. Наша спільнота утворилася з того, що на невеликому квартирнику познайомилися дві людини, в яких були ідеї, і ці ідеї збіглися. Ідея полягала в тому, щоб об’єднати людей у невеликі спільноти: архітектор_ок, стендапер_ок, художни_ць та інших — і дати кожному з них можливість впливати на розвиток міста. Саме навколо таких спільнот побудована наша загальна ініціатива «Суми майбутнього», яка об’єднує їхню діяльність. Особисто я зі спільноти «Суми майбутнього — архітектори», і якраз ми займаємося питаннями, як можна розвинути наше місто, яку візію можна створити для нашого міста, ми досліджуємо його простори, проблемні питання, і ми намагаємося донести до громади, як зробити з нашого міста дійсно перлину, бо ми бачимо в ньому потенціал.
«У місті з’явилася велика кількість людей, які потребують інтеграції. Вони потребують розуміння того, що можна робити в цьому місті, а також потребують мережування».
Передусім ми зіткнулися з проблемами фінансових ресурсів. Ми є прикордонною громадою, і більшість бюджетних коштів спрямовується на оборону. Це правильне рішення, адже щодня наше місто потерпає від обстрілів — вони відбуваються регулярно, інколи не по одному разу на день. Тому ці витрати є виправданими. Фронт розташований дуже близько, він постійно гримить, і це загрозливе гриміння безперервно нагадує, для чого саме ми виділяємо ці кошти.
Водночас із початку повномасштабного вторгнення у місті, на диво, навіть побільшало людей. Ту частину мешкан_ок, яка виїхала, замінили люди з прикордонних територій. Оскільки ці території фактично стираються в пил, люди, шукаючи нові домівки, намагаються не від’їжджати надто далеко й обирають Суми.
Як результат, у місті з’явилася велика кількість людей, які потребують інтеграції. Вони потребують розуміння того, що можна робити в цьому місті, а також потребують мережування.
Серед ресурсів, необхідних для цього, нам насамперед бракує просторів. Повітряна тривога триває практично постійно, що унеможливлює проведення заходів на поверхні або в будівлях, які не є укриттями. Ми не можемо щоразу під час тривоги бігати в укриття — вона майже безперервна. Саме тому ми потребуємо підземних, облаштованих просторів, які можна повноцінно використовувати.
Наш арт-простір «Погріб» проіснував майже півтора року. Це був старовинний підземний склепінчастий підвал — таких у нашому місті насправді доволі багато. Саме він став простором, у якому молодь зростала, набиралася сучасних європейських цінностей, знайомилася між собою та формувала спільноти. За цей час ми провели понад тисячу заходів. Фактично це був безперервний потік подій та інформації, який проходив через цей простір разом із людьми, які його наповнювали.
Однак щойно у нас почалися проблеми з фінансуванням, ми змушені були шукати інший простір, адже більше не могли забезпечувати роботу цього. Ми знайшли нове місце і планували відкрити його за грантової підтримки, але на той момент це не вдалося. Тому зараз ми активно шукаємо підтримки серед громади та спонсорів.
Про віднайдену міську ідентичність
Свого часу я не бачив достатнього потенціалу для особистого розвитку в Сумах. Я працював і навчався у Харкові, але після початку повномасштабного вторгнення повернувся назад. І коли я повернувся, переді мною постала жахлива картина: місто було майже окуповане, напівоточене. Але замість страху в людях я побачив опір — небажання коритися обставинам, у яких вони опинилися, бажання вигнати ворога. І коли нам це вдалося, на хвилі цього спротиву люди поставили собі запитання: «Де ще ми можемо його проявити?» Ми звернулися до культурної та соціальної сфер, і люди почали шукати себе саме тут, у місті. Саме тоді сформувався доволі потужний, майже глобальний запит на розвиток Сум і на особисту реалізацію саме в цьому просторі.
«Після повномасштабного вторгнення, саме на цій хвилі ентузіазму й опору, ми почали по-справжньому шукати себе — і певного успіху в цьому досягли. Ми віднайшли свою міську ідентичність».
Порівняно з довоєнним часом: так, і до війни у нас існували ініціативи, відбувалися заходи, були яскраві особистості. Але після повномасштабного вторгнення, саме на цій хвилі ентузіазму й опору, ми почали по-справжньому шукати себе — і певного успіху в цьому досягли. Ми віднайшли свою міську ідентичність.
Певне, раніше не всі містян_ки сприймали себе як спільноту, не вся молодь розуміла, що може і хоче залишатися тут. Часто серед свого оточення та серед знайомих я чув запитання: «Куди поїхати, щоб знайти розвиток?»
А тут, після того як ми почали свою діяльність і мережуватися, саме в цьому погребі я почув фразу, після якої мені стало по-справжньому тепло. І я чув її неодноразово: «Дякую, що ви допомогли мені знайти себе».
Як місто та його спільноти працюють над відновленням
Насправді для нас зараз питання відновлення стоїть дуже болісно, адже більшість грантових систем керуються логікою: «Навіщо відновлювати те, що завтра може бути повторно зруйноване?» Певна логіка в цьому проглядається, однак якщо ми залишимо руїни до умовного кінця війни, вони можуть просто не дочекатися цього моменту.
У нас зруйновані заклади освіти, культури. Буквально перед поїздкою до Луцька ми інспектували влучання в найстарішу будівлю нашого міста — сакральне для нас місце, Воскресенську церкву, яка бачила всі покоління містян_ок. Ми вважаємо наш центр справжньою перлиною, адже якимось абсолютно немислимим дивом він зберігся крізь радянські й воєнні часи у доволі хорошому стані. Але зараз він занепадає — і через брак ресурсів, і через постійні обстріли.
На жаль, наразі ми майже не говоримо про відновлення, бо не маємо на це достатнього ресурсу. Натомість наші спільноти разом із державними органами зосереджуються на фіксації та документуванні. Зокрема, ми просуваємо сканування культурної та архітектурної спадщини, щоб навіть у разі її руйнування мати можливість відновити її згодом, у повоєнний час. Це наш головний пріоритет сьогодні. Він просувається з певними труднощами, але поступово ми оцифровуємо все більше і більше — як об’єктів нерухомої культурної спадщини, так і музейних експонатів.
Ми також розуміємо, що якщо зараз евакуювати культурну спадщину, вона може до нас не повернутися. Наприклад, у нас є скульптури національного значення, які ми не можемо вивезти в безпечніше місце, бо вони можуть постраждати під час транспортування і банально не повернутися після війни. Вони й так зазнають пошкоджень у процесі перевезення, тому ми намагаємося, по-перше, максимально їх оцифрувати, а по-друге — захистити всіма можливими способами, які нині розглядаємо.
Про виклики збереження культурної спадщини
Насправді найбільша проблема в охороні культурної спадщини зараз — це її фізичне збереження. Обстріли відбуваються щодня і неодноразово, і дуже часто — саме по центру міста. Не знаю, чим росіянам так не сподобалася наша міська рада, але за останні кілька місяців ми нараховуємо вже 7 чи 8 прильотів по ній. І це лише один із об’єктів, що розташований у самому серці міста. Так само всі чули про балістичний удар по Сумському державному університету.
У першу чергу ми потребуємо негайного обстеження й оцифрування всього, що нам доступне. Ми ніколи не знаємо, куди ворог вдарить завтра і які пам’ятки можемо втратити. Тому процес оцифрування має бути максимально мобілізованим і здійснюватися в дуже стислі строки. Якщо цього не зробити, може просто не залишитися нічого для відновлення — у нас не буде достатнього матеріалу, щоб автентично його здійснити.
Також надзвичайно важливо проводити протиаварійні роботи на об’єктах, які вже постраждали. Якщо цього не робити, будівля, яка була пошкоджена частково й не зруйнована повністю, продовжує руйнуватися під впливом погодних умов і фізичних процесів. Одне влучання, яке спершу завдало не надто великої шкоди, з часом може остаточно знищити об’єкт, якщо не втрутитися.
Тому в першу чергу — оцифрування. У другу — виділення коштів на протиаварійні ремонтні роботи. І третє — інвестиції в архіви та захищені простори, де можна зберігати рухому культурну спадщину, не вивозячи її далеко в безпечніші регіони, звідки вона може не повернутися. Натомість заховати її у нас, у безпечних просторах.
Про роль і можливості оцифрування для комплексного відновлення спадщини
У нас ведеться науково-дослідна робота, яку здійснює один із провідних університетів міста. Наша спільнота співпрацює з ним у межах проєкту, який ми в народі називаємо «Суми 1915» — тобто Суми зразка 1915 року. Це період, коли місто переживало найбільший розквіт на хвилі розвитку цукрової промисловості, якою воно, до речі, свого часу дуже славилося.
Разом зі спільнотою ми намагаємося віднайти всі можливі матеріали, що збереглися: фотографії, описи, карти, малюнки, замальовки. Збираючи цю документальну базу, ми за допомогою сучасних технологій відтворюємо втрачене: моделюємо будівлі, реконструюємо міський простір. Також ми прагнемо відсканувати всі історичні будівлі, які збереглися в межах нашого міського центру, території сумської фортеці, адже центр у нас доволі виокремлений. На основі цього хочемо створити цілісний образ того, як виглядало місто тоді.
Це потрібно, по-перше, щоб задокументувати те, що ще залишилося, а по-друге — щоб донести до житель_ок, яким було місто раніше. Коли людина бачить ці історичні нашарування, місто стає для неї комплекснішим. Вона бачить не лише шар сьогодення, а й шар минулого. І що більше ти знаєш про своє місто, то більше до нього прив’язуєшся, то менше хочеться звідси їхати, то більше з’являється бажання його розвивати, то сильніше відчуваєш себе його частиною. І це якраз про формування тієї самої урбаністичної ідентичності.
Зараз ми перебуваємо в процесі завантаження наших моделей на цифрову платформу Sketchfab. Їх уже можна переглянути на ресурсах «Суми майбутнього — архітектори» — фактично ми представлені на всіх основних платформах. На Sketchfab моделі можна обертати, детально роздивлятися, і це створює значно ближчу, доступнішу взаємодію з ними.
Серед моїх улюблених об’єктів — передусім відскановані скульптури на могилі нашого найбільш шанованого мецената Харитоненка. Це скульптури Круазі. Вони виглядають неймовірно, і для нас це стало першим серйозним досягненням у скануванні.
Другий об’єкт — Покровська церква. Вона розташовувалася в самому центрі міста, але була знищена у 1930-х роках. Відтворюючи її, ми спиралися на велику кількість фотографій, збережені креслення та текстові описи. Для нас ця церква є символічною, адже вона була збудована в суто українському стилі й засвідчує, що тут жили україн_ки. Хтось може говорити про близькість до кордону з агресором, але крізь століття в нашому місті чітко простежується українська культура. Покровська церква була гарнізонним храмом міста, і саме тому вона для нас особливо знакова.
Про активне залучення молоді до органів влади
Під час повномасштабної війни з міста виїхало багато справді хороших професіонал_ок, багато хто не зміг залишитися, адже безпековий фактор є визначальним. Водночас у місті залишилося багато молоді, яка шукала можливостей для самореалізації, швидко вчиться і здатна буквально на льоту схоплювати, що і як потрібно робити. Саме таку молодь почали шукати державні органи, бо дефіцит кадрів сформував відповідний попит. Це призвело до певного оновлення складу в наших держорганах. На жаль, не такого масштабного, як хотілося б, але це передусім вмотивовані люди, які хочуть працювати, змінювати, привносити до влади бачення громади щодо того, як усе має функціонувати.
Тут має бути галерея № 1
Особисто я тут саме заради цього — щоб оновити можливості державних органів і зробити їх ефективнішими. У своєму управлінні архітектури я намагаюся впроваджувати нові технології, які мені доступні та знайомі з досвіду роботи й навчання — як університетського, так і дослідницького. Я намагаюся взяти з цього досвіду максимум і інтегрувати його в роботу нашої структури. Окрім мене, у різних органах працює багато інших представників молоді. Ми намагаємося комунікувати і співпрацювати настільки, наскільки це можливо. І завдяки цьому зв’язку, на мою думку, наші органи стали значно ефективнішими. Це повільний процес, але він триває.
Я щиро сподіваюся, що таке оновлення органів відбуватиметься не лише в прикордонних громадах, де воно стало відповіддю на дефіцит, а й ширше — як усвідомлена практика. Бо залучення студент_ок до реальної роботи є надзвичайно важливим. Це дає користь і самим студент_кам, і органам, які їх залучають.
