Колір ціану: цвітіння водоростей як свідчення колоніальних руйнувань

Початок серпня, я повертаюся додому. Повернення щоразу супроводжується традиційною поїздкою до води. Що довша відсутність, то сильніше бажання побачити воду у всій її ширині. Вода стає своєрідним маркером дому. Приблизно за 20 кілометрів від нашого дому розташоване Кременчуцьке море. У серпні його запах відчутно вже приблизно за 19 км: сірчастий і трав’янистий, і жодного натяку на солоність. Приїхати сюди в серпні — означає зустріти море в його «справжньому» розквіті. Хвилі прибивають до берега зелену масу густої води, залишаючи на піску лінії, що нагадують розчин зеленки на ушкодженій шкірі.

«Зеленка» — один із найпоширеніших антисептичних засобів на території колишнього Радянського Союзу — насправді здатна подразнювати шкіру, викликати опіки та пересушувати її, вповільнюючи загоєння.

Образ «пошкодженого ландшафту» викликає уявлення про спустошену, зруйновану землю, де немає місця для живого, — апокаліптичну сцену в її теперішньому моменті. Ландшафт переді мною — спокійний, нерухомий, рівна поверхня води зливається з небом, що притаманно для «моря», збудованого на Дніпрі у 1960-х роках. Проте пошкодження відчутне під водою, помітне крізь коливання рівня води, залишає яскраві зелені сліди на піску. Цей колір нагадує про відхилення від норми, загоєння, яке не відбулося.

Розпад складно прийняти, особливо коли він відбувається всупереч уявленню про природний і гарантований процес відновлення. «У соціальному та культурному контексті розпад вважається явищем, якого слід уникати. Світ, що руйнується, символізує вразливість матеріалів, речей, інфраструктур і зв’язків — вихід із ладу систем, механізмів, відносин. Матеріали повільно деградують і руйнуються; машини ламаються; ми страждаємо від психічного чи духовного розладу. Розпад дестабілізує, порушує і викликає проблеми. Він також викликає спрощення і редукцію складного» (de la Bellacasa, 2021, 211).  Звертаючись до поняття розпаду, запропонованого Марією Пуїг де ла Беллакасою, прийняття розпаду — це обов'язок тих, хто має привілей вистояти.  Це форма звільнення — вивільнення капіталізованої життєвої сили для того, аби ті, хто був її позбавлений, мали змогу жити. Як і інші зобов’язання екологічної справедливості сьогодні, сприйняття розпаду слід розглядати на перетині екосоціального контексту, зосереджуючи увагу на руйнуванні інфраструктур та інституцій, що найбільше експлуатують матеріальні умови життя людей і позалюдських істот на Землі.

Сприйняття руйнування як ключового процесу наших світів може бути «генеративним і продуктивним», наголошує на важливості відновлення та турботи. Продовжуючи думку Марії Пуїг де ла Беллакаси, руйнування слід допускати тому, що з перспективи крихких світів, про які ми маємо дбати, надмірна міцність і довговічність вироблених речей — а також науково-технічна здатність поєднувати елементи в матерію, яка не руйнується — становлять серйозну проблему.

Тож, повертаючись до ландшафту переді мною, я прагну розглянути руйнування, яке вже відбулося, триває або залишається непоміченим. Мені цікаві його історія, причини та маркери, що дозволяють впізнати масштаби і характер змін. Погляд на пошкодження — не лише акт спостереження, а й пошук розуміння: що саме мусить бути дестабілізоване, зруйноване або трансформоване далі, аби уможливити справжнє загоєння^[1].

Розпізнавання масштабів

 

Час звернути увагу на немасштабоване —

не лише як предмет опису,

а і як стимул до вироблення теорій.

Анна Цзин

Ідея «Великого Дніпра» була сформульована ще на початку 1930-х років у контексті дискусії щодо перетворення його на судноплавну річку. Вона передбачала будівництво декількох ГЕС і створення каскаду водосховищ («штучних морів») для вирішення енергетичних, транспортних та інших завдань Радянського Союзу (Олененко, 2019, 126). Під гаслом «комунізм — це є радянська влада плюс електрифікація всієї країни» було розроблено план державної електрифікації Росії (ГОЕЛРО), відповідно до якого у 1927 р. розпочалося будівництво Дніпровської ГЕС у Запоріжжі — період Дніпра в бетоні.

Сама ідея виправлення «недоліків» природи шляхом використання річок і водно-болотних угідь на благо людей з'явилася в XVII столітті і має західноєвропейське походження, пов'язане з розвитком гідрології як «науки про річки» (Cioc 2002). Попри те, що в країнах ЄС гідроенергетика є досить розвиненою, там немає жодного водосховища, яке б затопило такі великі площі землі з десятками тисяч населених пунктів, як свого часу побудова водосховищ Дніпровського каскаду. Після спорудження Дніпровської ГЕС було збудовано ще п'ять гідровузлів: Каховська ГЕС побудована другою (1950–1956 рр.), за нею — Кременчуцька (1954–1960), Київська (1960–1964), Середньодніпровська (1956–1964), і Канівська ГЕС (1963–1975), яка завершила Дніпровський каскад гребель. Проєкт, виконаний багатотисячним колективом проєктант_ок і будівельни_ць, був завершений у 1980 році. За даними Водного фонду України, річку, що тягнеться від державного кордону з Білоруссю до Каховки, було перетворено на каскад водосховищ. З 981 км річища Дніпра, що протікає територією України, в природному стані збереглося лише 100 км, решта — зарегульована  (Cybriwsky, 2018).

Будівництво водосховищ не тільки змінило гідрологічний режим водойми, а й перетворило річку на природно-техногенну систему. Змінився і продовжує змінюватися її температурний та льодовий режим; зменшення швидкості течії викликає випадання наносів, замулювання і заболочування водосховища; будівництво гребель і скидання промислових, сільськогосподарських і побутових відходів призвели до зміни хімічного складу води Дніпра. Це, своєю чергою, вплинуло на зміну властивостей ґрунту, рослинного і тваринного світу (Олененко, 2019, 128). Швидкість течії впала приблизно на 90%. Якщо до регуляції середня швидкість на річці становила 1,5 м/с, то після створення водосховищ і гребель швидкість у більшості ділянок річки знизилася до 0,1—0,5 м/с (Власов, 2018, 318). Внаслідок цього за кілька років товщина мулу сягала вже 63 см, надзвичайно прискорилася ерозія берегів, підсилилася мінералізація та збільшилася кількість синьо-зелених водоростей.

Після здобуття Україною незалежності радянський «прогресистський» контекст дискусії про трансформацію ландшафту південноукраїнського степу змінився «трагічним» або «занепадницьким», який, своєю чергою, зазнав націоналізації: плавні стали більш явно асоціюватися з національним українством, а Каховське водосховище — з його колоніальним пригнобленням. У доповіді Верховної Ради України 2021 року стан басейну Дніпра назвали катастрофічним (Рахункова палата, 2026). Ще до початку повномасштабної війни фіксували серйозні проблеми з якістю та кількістю води, включно із забрудненням, нестачею питної води й загрозою виснаження джерел. Хоча 75—80% водопостачання в Україні забезпечується з поверхневих вод Дніпра, країна посідає лише 32-ге місце з 40 за рівнем доступу до безпечної питної води в Європі, що ставить її серед країн, яким загрожує дефіцит водних ресурсів (WAREG, 2023).

Оцінка якості води, її фізичних, хімічних, мікробіологічних характеристик здійснюється шляхом забору проби. При відборі проб потрібно дотримуватися правил, щоб забезпечити репрезентативність зразка. У випадку з річкою Дніпро це означає, що зразок об'ємом 1–2 літри має відображати загальний стан води в області забору. І хоча така зміна масштабу не розкриває реальних взаємодій та дає ілюзію об'єктивності, цей метод є досить стандартним і дозволяє скласти уявлення, звіт про ситуацію більшого масштабу в рамках басейну. У тих випадках, коли маємо справу з матеріальними слідами, виникає можливість свідчення, яке не обов’язково потребує людської мови або юридично закріплених форм репрезентації. Така форма свідчення передбачає переосмислення самої суті «мови» — не як вербального засобу, а як властивості матерії виражати подію чи стан через свою присутність, зміну або реакцію. У цьому сенсі зразок води постає не просто як інструмент вимірювання, а як медіум, через який середовище промовляє про складну систему змін, що відбуваються у масштабі ріки.

Через свою мистецьку практику я досліджую «виражальну технічність матерії» — спосіб, у який свідок промовляє про порушення через представлення та виробництво доказів. У рамках цього мистецького дослідження я відстежувала, як зразок води з колонією синьо-зелених водоростей функціонує, живиться і своєю активністю впливає на мікросистему його середовища. Результатом роботи стала інсталяція, складена з трьох частин, ліній-оповіді: 4 скляні контейнери, фотозбільшувач і чаша Петрі та серії фотографій. Скляні прямокутні контейнери формату А4 — закритий простір, де немає циркуляції води, подібно до утворених водосховищ. 4-міліметрове скло достатньо прозоре, аби спостерігати за змінами, його гідрофільна поверхня дозволяє синьо-зеленим водоростям фотосинтезувати без утворення додаткових бульбашок. На дно кожного скла було переведене зображення.

Кадр 1. Чорно-білий плівковий кадр з фільму «Одинадцятий» (1927) Дзиґи Вертова, який зображує будівництво ДніпроГЕС: перекопана земля, залізничні колії, вагони, дим, важка промислова техніка. Гігантська центральна фігура робітника, накладена подвійною експозицією, образ радянської людини, яка підкорила природну стихію, домінує над ландшафтом з відчуттям грандіозності дійства.

Під час зйомок вони зафіксували ще незатоплені пороги, навколишні поселення та скіфські рештки, виявлені археолог_инями під час будівельних робіт. З нотаток, які зробив М. Кауфман під час зйомок, можна зрозуміти масштаб перетворення: «Тричі на день у певний час обидва береги нагадують район військових дій. Один за одним вибухають фугаси, наповнюючи повітря димом, курявою та безперервним гуркотом. [...] Не тільки місце, на якому має бути збудовано станцію, але й та місцевість, що його оточує — суцільна граната. Підривами доводиться буквально зносити гори» (Вертов та ін., 1928).

Кадр 2. Чорно-білий плівковий кадр, який я зняла влітку 2023 року. Друга фотографія показує Дніпровський пейзаж Кременчуцького берега з залишками залізної конструкції. Перший і другий скляні контейнери об'єднані спільною лінією горизонту кадрів.

Кадр 3. Кадр із фільму «Вітер з порогів» Арнольда Кордюма. Момент у кадрі — підрив порогів, розрівнювання землі під майбутню ДніпроГЕС, що займає собою весь кадр, від чого створюється враження, що вся площина — сірий шум, відсутність.

Кадр 4. Чорно-білий плівковий кадр з тієї ж серії пейзажів, знятих улітку 2023 року. Це Дніпровський залив, де майже немає течії, а площа води щороку зменшується, віддаючи простір болотним рослинам. Лінія горизонту поєднує третій і четвертий кадр.

Усі чотири контейнери відкриті. У кожний із контейнерів було залито приблизно 300 мм води (поживного середовища Bold's Basal Medium, BBM) та колонії еукаріотичних зелених водоростей Chlorella Vulgaris. Приблизне співвідношення 1/5 культури водоростей до поживного середовища. Найбільшого розвитку на Дніпрі набули бактерії з родини мікроцистис (Microcystis) (Вишневський, 2011, 62). Візуально обидва види схожі: зелені мікрочастинки, що трапляються у прісноводних водоймах, поширюються поділом за умови світлочутливості, проте саме Microcystis продукує токсини (мікроцистини) й утворює шкідливі біомаси, що призводять до гіпоксії та загибелі риб. Найбільша біомаса зазвичай спостерігається в умовах стоячої води, особливо тоді, коли високою є її температура.

Мета експерименту: проявити радше не саме явище цвітіння, а взаємозв'язок, який утворився між людською дією та рікою — трансформацію, що виникла через взаємодію, де водорості — медіум, що оприявнює її однаково в різних масштабах: у масштабі великої маси води чи замкнутого контейнера. Цей медіум формує знання про матеріальний світ, у якому люди та їхні дії переплітаються.

І хоча процес «розпадання» тла неодмінно відбудеться, важливим є те, яке саме тло використано — який момент і якого фільму було взято. Разом з документаційною функцією проєкти ВУФКУ, зокрема «Одинадцятий» Вертова, зіграли важливу роль в ідеологічному та політичному впливі на моральні установки глядач_ки. Фільм Вертова наповнений формальними прийомами, що важко співвідносяться з теорією нейтрального монтажу фактів: інтертитри, тексти, накладені на зображення, подвійні експозиції, розділений екран та анімаційні вставки. Розуміння «кіноправди» Вертовим було близьким до лаканівської тези про те, що істина має структуру фікції. Попри всю складність монтажу, «Одинадцятий» передає досить просте агітаційне послання, що відповідає його основній меті — пропаганді індустріалізації та електрифікації Радянського Союзу. Починаючи з майже безслівного опису людей і машин, які спільно долають кам'яну інерцію природи, щоб мобілізувати воду та вугілля для людських (зокрема сільськогосподарських і промислових) потреб у вигляді електрики, фільм продовжує показувати переваги модернізації для промислової та побутової економіки й аргументувати необхідність військового захисту цих досягнень.

В одній із небагатьох німецьких рецензій на фільм редактор Frankfurter Zeitung Бенно Райфенберг поставив питання «для кого, власне, знято ці кадри»: робітник, який бачить ці ефектні кадри виплавки заліза, знає про цю роботу більше, ніж йому показують ці кадри; неспеціаліст, який нічого не знає про цю роботу, нічого про неї не дізнається з цих кадрів, а лише отримує естетичне задоволення. І саме це тут не має значення. Він висловив жаль з приводу «тривожного факту, що ті, хто знімає ці російські фільми про працю, роблять це необ'єктивно, тобто в естетизованій манері». Критик згадав про символізм, який виникає, «коли реальна знята на плівку фабрика перетворюється на символ індустріалізації, а реальна людина — на “Людину” з великої літери», де матеріал втрачає свою індивідуальність (MacKay, 2007, 47).

Цей кадр опиняється під товщею води, на дні закритого контейнера. Кожен контейнер підсвічено LED-лампою повного спектру денного світла, що стимулює фотосинтез і сприяє клітинному поділу та росту, чергуючи режими освітлення (12–16 годин) і затемнення (8–12 годин). За умов підтримання рівномірної температури в 25–30°С, відповідно до того, що ми спостерігаємо у водоймах влітку, зміни помітні вже в перший день.

На ранніх стадіях росту рідина світло-зелена і злегка прозора. З макроскопічного вигляду помітні сферичні, вільноживучі частинки водорості. За рахунок накопичення енергії під час світлового періоду та побудови клітинних компонентів клітина збільшується в розмірах. Протягом 2–3 днів помітне дозрівання культури і збільшення щільності клітин. Вода стає темно-зеленою і менш прозорою. І хоча культура однорідна й рівномірно суспендована у рідкому середовищі, у процесі дозрівання водорість утворила щільну рівномірно розподілену плівку на всій поверхні зображення (Кадр 5). Після 3 дня перебування в середовищі тонкий шар фарби зображення відшаровується зі скла, змішуючись із частинками водоростей, від чого утворюються щільні скупчення і зрештою середовище стає неоднорідним, густим. На 5 день експозиції кількість води в контейнерах значно зменшилася відносно початкових 1,5 см. Подібно до того, як з'явилися пороги після падіння рівня води, місцями проступила поверхня зображень, вкрита слизькою зеленою плівкою водорості, змішаної з частинками фарби. Розподілення водоростей по поверхні нерівномірне, візерунок нагадує хвилі — ймовірно, від поштовхів, що утворювалися від руху навколо об'єктів. Мікрорухи водоростей разом із рухом контейнера прискорили відлущування і переміщення тла зображення.

Експеримент у рамках експозиції тривав 7 днів. За цей час усі 4 кадри зруйнувалися приблизно на 70%: між темними площинами фарби утворилися розриви, великі порожні ділянки, які рівномірно заповнилися частинками водоростей. Зруйновані фрагменти і тріщини хаотичні, утворені у місцях з темнішим пігментом і щільнішим скупченням водоростей. Подібно до закритого контейнера, кількість річкової води також зменшується. У міру розвитку цвітіння колонії ростуть і спливають вгору, утворюючи товсті поверхневі шари, які блокують проникнення світла у воду, знижуючи рівень кисню. Цвітіння стають щільними, утворюючи зелену кірку або піноподібну плівку, яка виглядає майже твердою (Кадр 6–7).

Свідок

Вибір ціанобактерій як об’єкта дослідження зумовлений їхньою здатністю виступати не лише біологічними індикаторами, а й матеріальними свідками. У їхній присутності проявляється здатність матерії формувати доказовий жест — через поєднання властивостей і процесів, які стають відчутними та здатними зробити видимим те, що лишається поза межами політичного дискурсу. У цьому сенсі ціанобактерії дозволяють простежити, як через матеріальні прояви активуються публічні простори свідчення, в яких порушується встановлений порядок знання та влади. Дослідження матеріальних свідків передбачає уважне відстеження — як вони набувають значення в юридичних, екологічних чи соціальних контекстах. Навіть найменші матеріальні зміни — зміна кольору води чи наростання біомаси — здатні фіксувати й репрезентувати ширші політичні та історичні процеси. Такий підхід наближається до того, що С’юзан Шупплі називає денатуралізацією — процесом, у якому невидиме, непомітне або інтерпретативно маргінальне знання стає сприйнятним, виводиться за межі усталених наративів. Таке перетворення матерії на «речі, що мають значення» здійснюється з конкретною метою радикалізації політичних відносин, які така матерія підтримує з актами свідчення та формами свідчень (Schuppli, 2020, 28).

Активізація синьо-зелених водоростей відбувається за сприятливих умов, зокрема в застійній воді. Їхнє цвітіння свідчить про те, що такі умови вже сформувалися — зокрема через сповільнення течії, спричинене створенням каскаду водосховищ, яке дослідник Олексій Василюк назвав «найбільшим символічним пам’ятником Сталіну в Україні» (Василюк, 2024). Регулювання Дніпра — це не лише інженерний проєкт, а й втілення тривалого колоніального насильства Російської імперії, спрямованого не лише на забезпечення енергоресурсами території сучасної Росії, а й на знищення української культури, зокрема пам’яток історії, що супроводжувалося масовими примусовими переселеннями. Це, зокрема, зафіксувала Дніпробудівська експедиція під керівництвом Дмитра Яворницького. «Завдяки працям  цих дослідників Великий Луг став способом маркування кордонів українства. “Історична” українська територія Великого Лугу протиставлялася Північному Причорномор'ю як “неісторичній” Новоросії — землі, колонізованій Російською імперією» (Олененко, 2019, 147).

Цвітіння води також свідчить про надлишок азоту та фосфору, які найчастіше потрапляють у водойми зі стічними водами підприємств — через порушення норм водовідведення та водоочищення. Така надмірна експлуатація води як «необмеженого» ресурсу — прояв тривалої історії колоніального підходу до природи. Підпорядкування завжди відбувається за участі або за рахунок корінного населення, залишаючи слід у його колективній свідомості. Як наслідок, сировинний статус економіки й надмірне виснаження природних ресурсів часто сприймаються як норма — навіть після здобуття незалежності.

Ціанобактерії як організми, що чутливо реагують на зміну середовища, виступають індикаторами втручання — вони здатні репрезентувати масштаби втрати екологічної рівноваги та виявляти наслідки людської діяльності. Концепт матеріального свідка дозволяє зчитувати ці зміни, а також передбачає викриття інституційних або епістемологічних практик, які визначають, що саме може вважатися свідченням. Виражальна здатність таких свідків — зокрема у випадку з ціанобактеріями — проявляється у структурних змінах, мікробіологічних реакціях, накопиченні токсинів і візуальній трансформації середовища. Матеріальні свідки діють як подвійні агенти: вони переховують прямі докази подій і водночас надають непрямі докази методів взаємодії та епістемічних рамок, за допомогою яких ці події стають наслідками.

У своїй роботі я намагалася бути непомітною у власному вираженні та інтерпретації, аби залишити якомога більше місця для природного процесу, який відбувається сам по собі «у стоячих водах». Навіть коли зміни відбуваються в абстрактному вимірі — через біохімічні процеси, які можна виявити лише за допомогою приладів, — сама присутність матерії в цих обчислювальних процесах залишається вирішальною. Щоб «прочитати» такого свідка, потрібно простежити ланцюжок взаємодій — від моменту збору зразка до цифрової обробки, інтерпретації та презентації. Таким чином, поняття матеріального свідка виходить за межі традиційних уявлень про документацію або представлення. Йдеться не тільки про події, які вже відбулися, а й про засоби, за допомогою яких вони реєструються і передаються через різні медіаформати та технічні інфраструктури. У цьому сенсі медіа та процеси медіації стають центральними для розуміння того, як функціонують позалюдські форми.

Ремедіація

Життя, що вже зазнало трансформацій, — це також життя, відкрите до подальших змін.

Murphy, 2017, 497

Середовище, про яке ми говоримо, вже зазнало змін і, з нашої точки зору, перебуває у вразливому, нестабільному стані, адже становить для нас загрозу — в першу чергу через нестачу питної води та токсикацію. Як частина цього середовища, ми також перебуваємо у прекарному становищі. Як зазначає Анна Цзин, усвідомлення цієї прекарності є важливим, адже вона нагадує: змінюватися разом з обставинами необхідно для виживання. Для виживання — всіх видів — потрібна співпраця. Проблема прекарного виживання дає нам змогу побачити, що саме пішло не так. Прекарність — це стан визнання нашої вразливості перед іншими. Щоб вижити, ми потребуємо допомоги, а допомога — це завжди послуга інших, навіть якщо йдеться про ненавмисну підтримку (Tsing, 2015). Якщо у виживанні завжди залучені інші, то воно неминуче підвладне невизначеності трансформацій унаслідок взаємодії. Беручи до уваги розпад як відправну точку, ми дозволяємо взаємодію.

Розпад — це метонімія для позначення процесів, які в різних наукових підходах мають різні назви, але всі вони стосуються кругообігу поживних речовин і енергії та пов'язаних з ними процесів: біологія говорить про розкладання і деградацію, хімія — про розщеплення і окислення, геологія — про вивітрювання (de la Bellacasa, 2021, 215). Саме так сполуки стають речовинами, які можуть передаватися далі завдяки праці безлічі організмів, біотичних і абіотичних істот, що створюють біологічні дисоціації та асоціації; перетравлюють, метаболізують і хімічно реагують один з одним; повертають сполуки назад до елементів, перетворюючи їх на поживні речовини та енергію, доступну для інших. Агенти численні, а процеси не ізольовані один від одного. Вони бувають різних масштабів і часових шкал.

У контексті описаних процесів постає питання про можливість не лише діагностики ушкодження, а й форм реагування на нього. Якщо розпад є передумовою для нових форм життя, то якими можуть бути інструменти підтримки цих форм? Поняття ремедіації пропонує рамку для розуміння та практики відновлення — не як повернення до «нормального» чи «чистого» стану, а як спосіб бути в світі, який вже зазнав ушкоджень. Це відповідь, що визнає як уразливість, так і здатність до трансформації, яка передбачає співіснування, а не лише контроль чи очищення.

Слово «ремедіація» інженер_ки-еколог_ині використовують для позначення «відновлення» пошкодженої екосистеми. Слово походить від латинського remedium — «лікувати, відновлювати здоров'я», воно також описує спосіб, у який одне середовище сприймається нашою культурою як таке, що реформує або вдосконалює інше (Grusin & Bolter, 2000, 59). Біоремедіація — це природний процес, який базується на бактеріях, грибках та рослинах, що розкладають, руйнують, перетворюють і/або повністю видаляють забруднювачі, забезпечуючи збереження біофізичних властивостей екосистеми. Застосування органічних речовин (таких як компост, осад стічних вод тощо), які збільшують щільність мікроорганізмів, а також забезпечують поживні речовини та легко розкладні органічні речовини, може бути корисним для прискорення розкладу забруднюючих речовин. Крім того, додавання органічної речовини за рахунок збільшення катіонообмінної здатності, пористості ґрунту та водоутримуючої здатності покращує стан ґрунту і забезпечує середовище, сприятливе для життєдіяльності мікроорганізмів (Zinicovscaia, 2016).

Біоремедіація активує уяву про світ, який потребує відновлення та ремонту. Це уявлення про екологічний обов'язок ґрунтується на визнанні того, що екологічна катастрофа не настане — вона вже тут; вона триває вже довгий час для більшості людей і триватиме далі. Біоремедіація також відкриває простір для питання: яку роль люди можуть відіграти у відновленні частини світу, що стає «непридатним», не знищуючи тих живих істот, які зараз населяють його і процвітають у ньому? Розвиток ціанобактерій є індикатором евтрофікації^[2] водойми і водночас може стати повільним процесом зцілення й очищення. Можливо, шлях приборкання цього процесу полягає не у фізичному вилученні бактерій, а в тому, щоб, не перешкоджаючи відновленню, залучитися як частина процесу, а не головний агент відновлення.

Головною перевагою використання біоремедіації є те, що мікроорганізми можуть знищувати небезпечні забруднювачі або перетворювати їх на менш шкідливі форми без утворення додаткових шкідливих залишків чи потреби в подальшій утилізації відходів. У деяких випадках природні умови забрудненої ділянки забезпечують усі необхідні речовини в достатній кількості, щоб біоремедіація могла відбуватися без втручання людини — процес, відомий як «внутрішня біоремедіація». Зокрема, мікроорганізми, такі як Rhodanobacter sp. та Desulfuromus aferrireducens, здатні взаємодіяти з окремими радіонуклідами у забрудненому ґрунті. У результаті їхньої метаболічної активності відбуваються окисно-відновні реакції, що можуть змінювати розчинність і рухливість радіонуклідів. Це може сприяти як їх подальшому видаленню з середовища, так і їх іммобілізації залежно від умов цього середовища (Prakash et al., 2013, 350). Часто біоремедіація вимагає використання інженерних систем для постачання матеріалів, що стимулюють мікроорганізми — «інженерна біоремедіація» полягає у прискоренні бажаної біодеградації шляхом стимулювання росту інших організмів та оптимізації середовища, в якому відбувається детоксикація. Microcystis aeruginosa, Dolichospermum flos-aquae, Planktothrix agardhii (Oscillatoria) — найбільш поширені види Дніпра — виділяють понад 20 токсичних сполук, які загрожують якості води, а також можуть бути джерелом забруднення ґрунтів ціанотоксинами. Один зі способів нейтралізації ціанотоксинів, який не спричиняє утворення шкідливих відходів,  полягає у їх ферментації в метанових резервуарах (метантенках). Коли ціанобактерії, такі як Microcystis, ферментуються в метановому анаеробному резервуарі, продукти можна розділити на біогаз (переважно CH₄ — 60–70% і CO₂ — 30–40%) і твердий осад. Утворений дигестат — багатий поживними речовинами залишок, що містить як тверді, так і рідкі фракції. У сільському господарстві фосфор є другим за важливістю елементом, необхідним для росту та розвитку рослин. Рідка фракція має високий вміст азоту та фосфору, що робить її потенційним біодобривом після детоксикації (Abed et al., 2009, 6).

Завдяки підвищеній адаптивності та здатності швидко переходити з одного режиму в інший деякі види ціанобактерій також є потенційними кандидатами для видалення забруднюючих речовин з ґрунту та води, особливо важких металів (таких як миш'як, кадмій) та азотних/фосфатних відходів із сільськогосподарських стоків. Вони можуть накопичувати або перетворювати забруднювачі на менш шкідливі речовини. Наприклад, присутність Anabaena sp., Lyngbya sp., Spirulina sp., Nostoc sp. або Microcystis sp. може допомогти видалити гербіцид гліфосат із сільськогосподарських угідь (Zahra et al., 2020, 9). У поєднанні з бактеріями, водоростями, мохами, лишайниками або грибами, ціанобактерії можуть також допомогти в боротьбі з опустелюванням. Ці біологічні ґрунтові кірки утворюють первинну колонізацію в пустельних регіонах, покращуючи вміст поживних речовин і вологи. Нещодавно технологія цианобактеризації^[3] була застосована на великих гіпераридних територіях пустелі Кузупчі у Китаї шляхом засіву великих площ піщаних дюн (до 30 км²) рідкими культурами вибраних штамів ціанобактерій. Наскільки відомо, це наймасштабніша спроба застосування такого підходу, здійснена дотепер (Rossi et al., 2017).

Попри обіцянку технологічного «відновлення», ремедіація не має бути витісненням або підпорядкуванням природних агентів людським цілям. Йдеться не про «виправлення» ушкодженого середовища, а про трансформацію наших способів взаємодії з ним. Ціанобактерії в цьому контексті постають не тільки як свідки антропогенного втручання, а і як співтворці потенцій майбутнього — повільного, непередбачуваного, інколи небезпечного, але все ж здатного до перетворення. Уміти бачити в них не лише загрозу, а й потенціал до співпраці, означає навчитися сприймати життя в умовах ушкодження як можливість для нової екологічної чутливості — такої, що більше не спирається на контроль, а базується на слуханні та делікатній взаємодії.

Бібліографія

1. Вишневський, Віктор. Ріка Дніпро. Київ? «Інтерпрес ЛТД», 2011.
2. Власов, Олег. Пороги Дніпра. Олександр Савчук, 2018.
3. Кауфман, Н., Олексій Полторацький, Микола Бажан, Дзиґа Вертов, Дмитро Бузько та Гліб Затворницький. Одинадцятий. Практика й теорія неігрового фільму. Держтрест «Київ-друк», 1928.
4. Олененко, Анна. «Новое наше море — новое наше горе»: Конфликт между украинским и советским в борьбе за конструирование ландшафта Нижнего Поднепровья. Ab Imperio 2019, № 1 (2019): 125–52. https://doi.org/10.1353/imp.2019.0008.
5. Рахункова палата. Екологічний стан річки Дніпро катастрофічний — у поверхневих водах виявлений 161 забруднювач — Рахункова палата. Дата звернення 6 квітня 2026. https://rp.gov.ua/PressCenter/News/?id=1145&fbclid=IwAR164Cpj8PTMdjOmZhQigri9lgu0rlZ5zSbjSqmiv_78oAPBnzLt5nL-ZZU.
6. Abed, R. M. M., S. Dobretsov, K. Sudesh. Applications of cyanobacteria in biotechnology. Journal of Applied Microbiology, 106, No. 1 (2009): 1–12. https://doi.org/10.1111/j.1365-2672.2008.03918.x.
7. Bonete, María José, Vanesa Bautista, Julia Esclapez. New Uses of Haloarchaeal Species in Bioremediation Processes. In: Advances in Bioremediation of Wastewater and Polluted Soil. InTech, 2015. https://doi.org/10.5772/60667.
8. Chamizo, S., Mugnai, G., Rossi, F., Certini, G., & De Philippis, R. (2018). Cyanobacteria Inoculation Improves Soil Stability and Fertility on Different Textured Soils: Gaining Insights for Applicability in Soil Restoration. Frontiers in Environmental Science, 6. https://doi.org/10.3389/fenvs.2018.00049
9. Cioc, Mark. The Rhine: An Eco-Biography, 1815–2000 (Weyerhaeuser Environmental Books). University of Washington Press, 2002.
10. Cybriwsky, Roman. Along Ukraine's River: A Social and Environmental History of the Dnipro. Central European University Press, 2018.
11. de la Bellacasa, María Puig. "Embracing Breakdown". Reactivating Elements. Duke University Press, 2021. https://doi.org/10.1215/9781478021674-010.
12. Grusin, Richard, Jay David Bolter. Remediation: Understanding New Media. MIT Press, 2000.
13. MacKay, John. "Film Energy: Process and Metanarrative in Dzyga Vertov's The Eleventh Year (1928)". October 121 (липень 2007): 41–78. https://doi.org/10.1162/octo.2007.121.1.41.
14. Murphy, Michelle. Alterlife and Decolonial Chemical Relations. Cultural Anthropology, 32, No. 4 (2017): 494–503. https://doi.org/10.14506/ca32.4.02.
15. Prakash, D., Gabani, P., Chandel, A. K., Ronen, Z., & Singh, O. V. (2013). Bioremediation: a genuine technology to remediate radionuclides from the environment. Microbial Biotechnology, 6 (4), 349–360. https://doi.org/10.1111/1751-7915.12059.
16. “Protection of water resources of Ukraine: from crisis to recovery — WAREG — European Water Regulators”. WAREG — European Water Regulators. https://www.wareg.org/articles/protection-of-water-resources-of-ukraine-from- crisis-to-recovery/.
17. Rossi, F., Li, H., Liu, Y., & De Philippis, R. (2017). Cyanobacterial inoculation (cyanobacterisation): Perspectives for the development of a standardized multifunctional technology for soil fertilization and desertification reversal. Earth-Science Reviews, 171, 28–43. https://doi.org/10.1016/j.earscirev.2017.05.006.
18. Schuppli, Susan. Material Witness: Media, Forensics, Evidence. MIT Press, 2020.
19. Tsing, Anna Lowenhaupt. Mushroom at the End of the World: On the Possibility of Life in Capitalist Ruins. Princeton University Press, 2015.
20. Vasyliuk, Oleksii. Is it Possibe for War to Preserve Nature? In: Before the Future. IST Publishing, 2024, 528.
21. Zahra, Zahra, Da Hyun Choo, Heayyean Lee, Amna Parveen. Cyanobacteria: Review of Current Potentials and Applications. Environments, 7, No. 2 (2020): https://doi.org/10.3390/environments7020013.
22. Zinicovscaia, Inga. Conventional Methods of Wastewater Treatment. In: Cyanobacteria for Bioremediation of Wastewaters. Springer International Publishing, 2016. https://doi.org/10.1007/978-3-319-26751-7_3.

Поділитися текстом

Facebook Twitter