У філософському есеї «Терор з повітря» Петер Слотердайк розмірковує про те, як поєднання тероризму, промислового дизайну і відкриття навколишнього середовища якнайточніше характеризують внесок XX століття у розвиток людства. Зосереджений на історії хімічної зброї, Петер Слотердайк відраховує хронологію XX століття від 22 квітня 1915 року, коли газ був вперше використаний на полі бою. Його текст про загрозу в атмосфері звертається до історії газу Циклон Б, бомбардування Дрездена, скидання ядерних бомб на Хіросіму і Нагасакі, практик сюрреалізму, зокрема доповіді Сальвадора Далі в скафандрі, та торкається «Чорного квадрату» Казимира Малевича й «Повітря Парижа» Марселя Дюшана. Книжка Петера Слотердайка є частиною серії видавництва ist publishing, що представляє міждисциплінарні дослідження про війну і культуру — warning books. Публікуємо уривок з видання.
Тут має бути галерея № 1
ІІ Зростання експліцитності
У веденні війни державною авіацією доходить, як засвідчує не лише досвід Другої світової у Європі й на Далекому Сході, до повсюдного використання атентатного габітусу, бо повітряні атаки за своїм modus operandi завжди мають характер нападу. Вони – навіть там, де їх здійснюють як точні удари по «об’єктах», – постійно передбачають ушкодження ворожих життєсвітів й eo ipso ризик спричинити смерть цивільних; під час килимових бомбардувань це стає первинною інтенцією. Ціллю генералізованого «бомбового терору» на території Німецького Райху в 1943–1945 роках були, як відомо, не лише військові структури, а ще більшою мірою ментальна інфраструктура країни; тому через начебто руйнівний ефект для моралі його тривалий час потрібно було захищати також від внутрішньої, а не лише від пацифістської критики у країнах антигітлерівської коаліції.
Читайте також: «Повітряна війна і література», В. Ґ. Зебальд: уривок з книжки
В основі бомбардування Дрездена вночі з 13 на 14 лютого 1945 року двома флотами бомбардувальників «Ланкастер» Королівських повітряних сил лежав піротехнічний концепт, згідно з яким середмістя, сектор у формі чверті круга, відділяли щільною смугою з фугасних і запалювальних бомб і щільно закидали всередині, що мало спричинити на всій внутрішній площі сумарний ефект домни; атакувальникам ішлося про те, щоб завдяки високій щільності запалювальних бомб створити вогняний вакуум, який спричиняє ураганоподібний рух повітря, так звану вогняну бурю. Аналогічний концепт систематичного генерування вогняної бурі на той момент вже успішно випробував британський маршал авіації Артур Гарріс під час бомбардування Гамбурґа 27 липня 1943 року. У Дрездені 1945 року такий самий ефект підготували під час першого бомбардування між 22:13 і 22:28 і досягнули під час другої хвилі між 01:30 і 01:55, коли вогняна буря була доведена до бажаної інтенсивності й поширилася на інші квартали, зокрема на територію поряд із головним вокзалом, переповнену людьми, що намагалися втекти. Третя хвиля бомбардувань американськими військово-повітряними силами відбувалася в уже спустошеному місті. Під час двох перших атак було скинуто приблизно 650 000 бомб, із них 1500 тонн фугасних і розривних бомб проти орієнтовно 1200 тонн запалювальних бомб, які розсіювали дрібним дощем для створення пожежі на великій площі[1]. З високої частки запалювальних бомб можна зрозуміти, що метою було перш за все руйнування житлових кварталів і знищення цивільних. Атакувальники були цілком свідомі того, що планомірна реалізація їхнього концепту в місті, переповненому біженцями зі Сходу, мусила призвести до величезної кількості жертв. Про успішну реалізацію наміру свідчило ще й те, що велику кількість замкнених всередині вогняного котла знайшли дегідрованими й муміфікованими, хоч вони не мали прямого контакту з вогнем. Понад сотню підвальних сховищ через ефект тяги перетворилися на духовки, люди всередині спеклися живцем. В історії прикладного жаху до 6 серпня 1945 року немає іншого прикладу створення умов у «життєсвіті» протяжністю майже як місто, які відповідають надпотужній грубі; температура в ній сягала понад 1000 градусів за Цельсієм, а димові гази додали до підсилення вбивчої дії. Те, що в цій особливій атмосфері впродовж єдиної ночі за найнижчими оцінками 35 000 людей згоріли, обвуглилися, висохли й задихнулися, означало радикальну інновацію у сфері швидкого масового вбивства[2]. Хоч її й можна сприймати як зумовлену війною сингулярність, вогняна ніч Дрездена породила новий архетип екстенсивного термотероризму. Тут відбулася до кінця продумана масована атака на межові термічні умови життя. Вона здійснила найекспліцитнішу негацію найімпліцитнішого з усіх очікувань: що людське буття-у-світі за жодних обставин не може означати буття-у-вогні.
Переклала з німецької Олександра Григоренко.
[1] Детальний переказ подій між 13 і 15 лютого 1945 див.: Götz Bergander, Dresden im Luftkrieg. Vorgeschichte, Zerstörung, Folgen, Weimar – Köln – Wien 1994, зокрема S. 112–231.
[2] Неведена кількість жертв інтуїтивно здається очевидцям, як Ґотц Берґандер, дещо занизькою, та як історик він визнає, що для більших цифр, наскільки б вони суб’єктивно не здавалися правдоподібними й неперебільшеними, бракує підтверджень.
