Нові простори старого міста: кар’єрні досягнення і спадщина львівських архітекторок другої половини ХХ ст.

Десятиліття після Другої світової війни — час глобального демографічного росту, урбаністичного розвитку та втілення модерних уявлень про людину в місті. Це також час феміністичних рухів. Побут, освіта й особистий вигляд жінок кардинально змінилися, віковічні стереотипи було відкинуто, а доступ до освіти та роботи став відкритим безумовно. У традиційно чоловічих професіях з’явилися жінки — у ролі вихованок, помічниць, організаторок і, врешті, лідерок. А втім, уявлення про те, що ніщо не стоїть на заваді жіночій кар’єрі, не дозволяло бачити неформальні перешкоди. Ця стаття присвячена водночас кар’єрним успіхам львівських архітекторок і їхньому становищу в освітньому та виробничому середовищі другої половини ХХ століття. Ця стаття також — про місто, яке ці жінки співпроєктували.

Окрім глобальних тенденцій та місцевих традицій, архітектуру у Львові формувала також радянська політика. Заснована на ідеях швидкого переходу до технологічно досконалого майбутнього й загартована в полум’ї боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами радянська архітектура мала демонструвати сучасність, прогрес та єдність її «возз’єднаних» територій. У системі з центром управління в Москві українські інституції відігравали двояку роль — з одного боку, наявна ще з дорадянських часів система освіти постачала висококваліфікованих кадрів як для імперських центрів, так і в інші союзні республіки, де українці та українки нарівні з іншими слов’янами[1] визначали напрямки архітектурного розвитку, з урахуванням місцевих традицій чи без. З іншого боку, і це показує приклад Заходу України, активний розвиток місцевої архітектурної справи зазнавав інституційних обмежень. Захід України був, у певному сенсі, експериментом з радянізації архітектурної справи та джерелом архітектурних інновацій. Непрямолінійні й часто невидимі жіночі кар’єри дозволяють добре бачити різні системні нерівності в архітектурній професії.

* * *

Серед фахових кадрів, які прибули у кінці 1940-х до новоприєднаного до Радянської України Львова, вже було декілька жінок. У міжвоєнний період у Радянському Союзі архітектурну освіту можна було здобути в інженерно-будівельних інститутах, серед яких в Українській Соціалістичній Республіці найбільш впливовими були харківський та київський. Вимога рівного доступу до освіти для жінок звучала ще в імперський період, і вони змогли вступати до вищих навчальних закладів одразу після відновлення навчального процесу на початку 1920-х. Наприкінці 1930-х років у команді під керівництвом Володимира Заболотного одна з перших українських радянських архітекторок, киянка Наталія Чмутіна, проєктувала будинок Верховної Ради у Києві. На іншій стороні радянсько-польського кордону починаючи з 1919 року Львівська політехніка також випускала жінок з архітектурною спеціальністю — серед них відомою стала Ірена Обмінська-Вєчорек[2]. Вона була однією з 15 жінок-дипломанток серед загальної кількості у 206 дипломованих інженер_ок-архітектор_ок за період з 1919 до 1929 року[3]. Під час німецької окупації та подальшої радянізації практично весь професорсько-викладацький і студентський склад, за кількома видатними винятками, змінився. Новоприбулі зі східних українських міст і російського центру архітектори й архітекторки втілювали проєкти з відбудови, що мали водночас зробити місто радянським.

На відміну від Києва, Кишинева чи Тернополя, де будівництво велося в суттєво пошкоджених центральних частинах міста, сталінський ампір так і не став домінантним у відносно мало зруйнованій воєнними діями архітектурі Львова. Втім, у цьому стилі було зведено чимало споруд у різних частинах міста, зокрема й центральних. Найбільш визначними з них є будівля центрального корпусу Зооветеринарної академії на Пекарській, 50 (тут і надалі використовуються сучасні назви вулиць — ред.) та Львівський аеропорт на вулиці Любінській. Що менше впадає у вічі — у стилі сталінського ампіру була реконструйована частина приміщень Львівського залізничного вокзалу на Двірцевій площі[4]. У цей час за проєктом харків’янки Людмили Нівіної зводиться п’ятиповерховий будинок на розі вул. Городоцької, 85 та Озаркевича, 2 (поч. 1950-х рр., співавт. — П. Конт) та житловий будинок на вул. Гвардійській, 28а (1955–1957). Зокрема, у будинку на розі Городоцької-Озаркевича з високим професіоналізмом акцентовано сам наріжник за допомогою ризаліту, увінчаного декоративним аттиком. Будинок має характерні для стилю монументальні арки, руст, горизонтальні тяги та декоративні вставки. За проєктом Музи Консулової, народженої у Донецькій області й випускниці престижного Московського архітектурного інституту, було зведено семиповерхову «сталінку» на проспекті В'ячеслава Чорновола, 3 (1955–1957, співавт. — В. Гольдштейн). Хоча в ній немає декоративних елементів, проте будинок допасований своїм масштабом до наявної історичної забудови кварталу, а нижні три поверхи візуально збагачені рустом.

Попри післявоєнний відбудовний бум та певні інвестиції в Захід України, що супроводжували колонізаційний радянський проєкт, кінець 1940-х і 1950-ті не були сприятливими для архітектурної освіти у Львові. Після ухвали Всесоюзної наради з будівництва у 1954 році, закріпленої офіційно на відомому ХХ з’їзді комуністичної партії у 1956 році, пропонувалося зводити будівлі без архітектурних надмірностей і за типовими проєктами. З 1955 по 1959 рік набір нових студент_ок взагалі не проводився. Підготовка здійснювалася на інженерно-будівельному факультеті, а профільна кафедра «Архітектурне проєктування» залишилася тільки одна. Її очолював Іван (Ян) Багенський — етнічний поляк, народжений у Російській імперії, який якраз був тим винятковим довоєнним львівським архітектором, що залишився працювати в Політехніці, викладаючи у нових реаліях російською. Про нього збереглася напівлегенда про те, як він у 1950-х поїхав до Москви клопотати про збереження архітектурної спеціальності. Одягненого у фрак Багенського міністерські чиновники сприйняли за іноземця, а коли допустили до вищих кабінетів, то не могли відмовити. Замість ліквідації архітектор_ок перепрофілювали на якийсь час у столяр_ок-червонодеревни_ць — вони виготовляли меблі з дерева, що надходило із африканських держав, які щойно стали на «соціалістичний шлях»[5].

Кафедра мала невеликий, переважно чоловічий викладацький колектив, а про двох працівниць — доцентку Дмітрієву й архітекторку Краснокутську, як і про декількох студенток того часу, наявні лише скупі відомості. Попри зміни у навчальних планах і невизначеність державної політики, у 1950-х і на початку 1960-х тут здобули або почали здобувати освіту багато в майбутньому видатних львівських архітекторок: Наталія Дзядик, Аліна Петрова, Ірина Русанова, Тетяна Максим’юк, Людмила Черненко, Раїса Гребенюк, Нінель Колпакова, Лариса Скорик, Ганна Новаківська та інші.

Наприкінці 1950-х і впродовж 1960-х, після зміни архітектурної парадигми в напрямку функціоналістської архітектури у Львові з’являється низка виразних об’єктів, що були покликані демонструвати своїм виглядом простоту та доступність сучасності. Людмила Нівіна, яка раніше проєктувала неокласицистичні сталінки, запроєктувала у новому стилі готель «Львів» на проспекті Чорновола, 5 (1959–1961, співавт. А. Консулов і П. Конт). У 1961 році за її проєктом збудовано Палац культури імені Гагаріна (Палац культури учнівської молоді) з залом на 800 місць на площі Петрушевича, 2 (співавт. — невідомо). Наступним великим об’єктом став готель «Дністер» на вул. Яна Матейка (1970–1982, співавт. А. Консулов та Я. Мастило, 1970–1982). Поза тим, як і всюди в СРСР, активно зводяться «хрущовки», покликані забезпечити житловий простір для зростаючого класу промислових працівни_ць[6]. У цей час випускниця Львівської політехніки Наталія Дзядик, що походила з родини переселен_ок з Перемишля, активно працювала над плануванням житлової забудови районів на вулиці Пасічній та пізніше на Кульпарківській, їй належить також проєкт житлового багатоквартирного будинку на вулиці Тарнавській, 104а (1967)[7].

З 1960-х почав рости набір на архітектурні спеціальності у Львівській політехніці: у 1963 році — до 50 осіб, з 1969 року — 75, з 1973 року — 100, з 1975 року — 125[8]. Якщо у 1960-х роках у групі зазвичай було лише 1–3 дівчини[9], то в 1970-х — 10–15. Серед студент_ок переважала молодь із Заходу України, але були також переселен_ки як зі східних регіонів України та з Російської Федерації, так і україн_ки, переселені з Польщі після Другої світової війни. Архітектурні спеціальності було відкрито і в інших львівських вишах — у Львівському національному аграрному університеті та у Львівському коледжі будівництва, архітектури та дизайну. У 1971 році у Львівській політехніці було відновлено архітектурний факультет, на якому вже налічувалося чотири кафедри: малюнку, архітектурного проєктування, містобудування та архітектурних конструкцій. Із зростанням студентства зростав і викладацький склад, з'являлося більше викладачок. Їх інтеграція відображала традиційні гендерні ролі: чоловіки повністю переважали на кафедрі архітектурних конструкцій, найбільше жінок було на кафедрі малюнку й основ архітектури.

Коли у 1966 році кафедру архітектурного проєктування очолив львів'янин Андрій Рудницький, на ній працювало п'ятеро жінок і одинадцять чоловіків. Зірковими у 1970-х роках стали викладачки базових підходів до проєктування та композиції Людмила Черненко, Нінель Колпакова, Раїса Гребенюк. У 1971 році на кафедрі містобудування стала викладати Ірина Русанова, яка читала лекції, зокрема про транспортні схеми міст. Тетяна Максим’юк вела лекційний курс з ландшафтної архітектури. Лекції з сучасної архітектури викладала доцентка Муза Консулова.

Характерно, що лише Муза Консулова серед усіх викладачок мала ступінь кандидатки наук. У той час захистити дисертацію в галузі архітектури можна було тільки у Москві або Києві, а писати її доводилось не відриваючись від викладацької діяльності. Не кожна жінка мала можливість їздити у відрядження через сімейні обов’язки з догляду за дітьми. Їздити до Києва чи до Москви було не лише далеко, а й дорого. Зрештою, більшість архітектор_ок, не тільки жінок, хоча й були хорошими фахів_чинями й педагог_инями, проте не мали наукових звань. Ситуація лише частково виправилася наприкінці 1970-х — тоді з’явилася можливість навчання в очній та заочній аспірантурі у Львові, але без змоги захисту на місці. Так, у Києві захистила кандидатську дисертацію у сфері архітектури Ірина Русанова (1985), а в Москві — Тамара Мазур (1990), Галина Петришин (1990), Тетяна Клименюк (1992), натомість архітекторка Ореста Ремешило-Рибчинська захистила дисертацію з філософії у Львові (1987). Основний центр архітектурної освіти на Заході України в радянський час не мав привілею самостійно визначати напрямки розвитку архітектурної науки — у цій ситуації жінки зазнавали подвійної дискримінації.

У 1970-х роках одним із найбільш грандіозних будівельних об’єктів Львова стала сама Львівська політехніка. ЇЇ нові корпуси, гуртожитки студмістечка, харчоблоки та бази відпочинку в Карпатах, Криму й на Одещині проєктувалися у власному Студентському проєктно-конструкторському бюро (СПКБ). Викладач_ки політехніки курували командну роботу щодо проєктування великих об’єктів, студент_ки — отримували практичний досвід під їхнім керівництвом[10]. І ті, й інші мали можливість додаткового заробітку. Керувала СПКБ з 1969 до 1988 року харизматична Віра Дмитрівна Лясковська, котра ефективно лобіювала індивідуальне проєктування на рівні міської влади й ефективно рекламувала високий творчий потенціал своєї команди серед потенційних замовни_ць.

Архітектурні принципи тих років орієнтувалися на створення світлих, великих просторів, що мали обслуговувати велику кількість студент_ок чимраз велелюдніших агломерацій. Про брак коштів на опалення чи реставрацію в ті роки не думали ні в Радянському Союзі, ні на Заході. Заохочувалися експерименти з конструктивними елементами й оздобленням фасадів. Збудований у 1972 році навчальний корпус № 5 Муза Консулова у співавторстві з В. Голдовським та Г. Рахубою спроектували у вигляді розкритої книги з експресивним трикутним навісом над входом — за цей проєкт авторський колектив був відзначений премією Ради Міністрів УРСР у 1978 році[11]. У тому ж році Ірина Русанова була нагороджена премією Ради Міністрів УРСР за розробку проєкту студентського містечка Львівської політехніки. Керуючи проєктом будівництва навчального корпусу № 2, вона наполягла на облицюванні його фасадів інноваційними на той час об’ємними залізобетонними панелями[12].

Паралельно у Львові з’являлися все нові архітектурні проєктні організації, що виконували замовлення не лише для міста, а й для всього регіону. Серед них — львівська філія «УкрНДІгіпросільгосп», яка розробляла проєкти сільських населених пунктів, зокрема для показового селища Вузлове на Львівщині; «Житлоремпроект», що спеціалізувався на реконструкції наявного житлового фонду; «Укрзахідпроектреставрація», що займалася реставрацією об’єктів на теренах західної частини України.

Багато авторських колективів у проєктних організаціях на перший погляд могли сприйматися як жіночі, проте керівні посади зазвичай належали чоловікам. Жінкам перепадала кропітка креслярська робота, що вимагала уважності до деталей. Робочий день зазвичай тривав з 9 ранку до 6 вечора, але часто працівни_ці мусили займатися роботою допізна або у вихідні дні. Якщо у доступності були їдальні, то колективи харчувалися у них. У центрі міста були також кав’ярні, де можна було перекусити канапками чи печивом. Каву пили і в кав’ярнях, і на робочому місці, по декілька разів на день. Брудний посуд з «фусами» (кавовою гущею) впродовж дня накопичувався, а ввечері чарівні руки його мили в жіночих туалетах. Дні народження й державні свята святкувалися після робочого дня, звично з угорськими винами «Токай» або «Рислінг», дефіцит яких у львівських магазинах не відчувався. Базари для покупки якісної сільськогосподарської продукції жінки відвідували або під час обідніх перерв, або після роботи. Так, працівниці «Укрзахідпроектреставрації» часто ходили на Галицький базар, «Сільгоспроекту» — на Винниківський, а СПКБ — на Привокзальний.

Попри подвійний тягар професійної та домашньої праці, на хвилі бурхливого росту радянського будівництва 1970-х чимало жінок досягнули успіху та визнання. На посаді головної архітекторки проєктів — ГАП — у «Діпромісто» Аліна Петрова у 1970-х, займалася районним плануванням Трускавця, Борислава та Східниці (співавт. А. Новаківський). Також вона розробляла планування Сихівського житлового району у Львові на 120 тисяч мешкан_ок, спершу його північної частини — «Сихів-1» у 1979 році (співавт. — Я. Новаківський, З. Підлісний, П. Крупа), а у 1980-х — південної частини «Сихів-2». Архітектор_ки намагалися надати Сихову своєрідності, щоб вирізнити його з-посеред типових житлових районів. У 1979–1983 роках як ГАП вона керувала розробкою схеми районного планування групи адміністративних районів у зоні впливу міста Львова (співавт. В. Дубина, П. Крупа, О. Мар’єв). У 1981–1985 роках Аліна Петрова займалася техніко-економічним обґрунтуванням генерального плану міста Львова (співавт. — В. Бугаєв, В. Дубина, О. Мар’єв; згодом ГАПом став В. Дубина), який було затверджено у 1993 році. Під її керівництвом розроблявся у 1990 році генеральний план Чернівців, а також детальні плани багатьох міст Львівщини: Яворова, Самбора, Буська, Кам’янки-Бузької.

У 1970-х роках жінки досягли високих посад не лише в таких сферах архітектури, що традиційно вважалися більш відповідними жіночому характеру — як, наприклад, ландшафтна архітектура чи дизайн інтер’єрів, — а й у традиційно «чоловічих» спеціальностях, як-от планування міст чи інженерна справа. Наприкінці 1970-х років жінки стали частиною колективів відповідних кафедр політехніки. Кафедру містобудування поповнили Тамара Мазур, Наталя Олійник та Алла Мартинюк-Медвецька, а згодом — Євгенія Король. З 1978 року на кафедрі архітектурного проєктування почали працювати Жанна Михайлевська та Лариса Лучко. Зокрема, Жанна Михайлевська першою стала викладати кольорознавство в архітектурі. Починаючи з 1978 року змінився і склад чоловічої перед тим кафедри архітектурних конструкцій — на ній стала викладати Софія Шаршаткіна, а з 1979 року — Галина Петришин.

Попри техноутопічні й модерністські утопії пізньорадянського часу, ландшафтна архітектура й ідея озеленення також мали популярність у Львові. У 1966 році було засновано парк-скансен «Шевченківський гай» на природніх пагорбах на східній околиці міста Львова, що був першим вагомим проєктом у резюме львів’янки, у майбутньому відомої київської архітекторки Лариси Скорик (співавт. не встановлено). Озеленення та впорядкування ділянок було також важливою темою у просуванні проєктів СПКБ її директоркою Вірою Лясковською. Упродовж 1970-х її підопічні Віктор Кравцов і Тетяна Максим’юк розробили проєкт упорядкування студентського парку поблизу вулиць академіка Сахарова та Лукаша, що розташовувався на місці давніх кар’єрів, міського сміттєзвалища та місця розстрілу польських професорів нацистською владою у 1941 році. Попри вже докладені зусилля із впорядкування території (за проєктом Олега Луцика кінця 1940-х), у 1960-х роках увиразнилися проблеми ерозії та зсувів ґрунтів. Для їх припинення та попередження було розроблено систему підпірних залізобетонних стінок і бетонних сходів у кількох місцях з вулиці академіка Сахарова, які були підняті над рівнем землі, спираючись лише на окремі опорні стовпці. Ця ж команда СПКБ розпланувала також розарій у верхній частині Стрийського парку біля кінотеатру «Львів» і опрацювала струмок, що наповнює своєю водою озерце у нижній частині цього самого парку. Ці обидва фрагменти парку стали надалі одними з найбільш популярних прогулянкових і відпочинкових місць львів’ян_ок. Тоді як вищий за посадою Віктор Кравцов дбав про загальний підхід у плануванні та документацію, завданням Тетяни Максим’юк було знаходити елегантні та водночас економні рішення для конкретних просторово-архітектурних задач.

Видатним ландшафтним проєктом Тетяни Максим’юк стало впорядкування парку імені Франка (співавт. — В.Кравцов, поч. 1980-х). Його заснували у XVII столітті за ренесансними канонами регулярно-планувальної паркової архітектури, але внаслідок подальшого росту міста в ньому з’явилися нові, зокрема й стихійно протоптані, навскісні стежки. Впродовж років досліджень поведінки містян_ок, водовідведення на крутосхилах і віку деревних насаджень, які Тетяна Максим’юк проводила разом зі своїми численними студент_ками, вдалося встановити первісне планування парку та пристосувати його до нових потреб. Сучасний парк Івана Франка має широку пряму алею, викладену бруківкою з бічними водостоками у гранітних бордюрах, посеред пейзажного парку з вигнутими алеями, що мають м’яке вечірнє освітлення[13]. Характерно, що затверджений проєкт реконструкції парку імені І. Франка на початку 1980-х років довго не реалізовувався через брак коштів у міста. Їх було знайдено лише наприкінці 1980-х, коли біля пам’ятника Франка почали збиратися мітинги з вимогами захисту української мови. Саме тоді парк та прилеглу до нього відкриту територію з пам’ятником закрили на реставрацію, гордо повісивши інформаційний щит з інформацією про проєкт.

Порівняно з техноутопічними й універсальномодерністськими 1970-ми, у 1980-х з’являється мода на регіоналізм і культурну автентичність. В архітектурі нових споруд з’являються знову похилі дахи та декор у народному стилі. Робота в реставрації будинків та архітектурних комплексів приваблювала багатьох спеціаліст_ок, попри те, що відповідна навчальна кафедра була виокремлена лише після здобуття Україною незалежності. Передовсім приваблювала стилем життя — експедиціями до пам’яток архітектури в галицькій провінції, під час яких співалося заборонених українських пісень. Під кінець року в реставраційних майстернях шилися костюми для зовсім немейнстрімних на той час різдвяних вертепів. У позаробочий час перешивалися викуплені від фарцовщи_ць джинси до потрібних розмірів так, що протерті колінки залишалися на правильному місці, а імпортна жовта нитка акуратно виймалася і використовувалася знову. Шиття за викрійками було й так відомою неформальною практикою звиклих міряти й обчислювати об’ємні предмети архітектор_ок, але в реставраційних майстернях модний одяг також в’язали, гачкували, аплікували та вишивали[14].

У 1980 році установа, заснована ще у 1957 році як підрозділ інституту «Укрпроектреставрація», отримала назву «Львівська комплексна архітектурно-реставраційна майстерня». Її приміщення розташовувалися в мурах колишнього Бернардинського монастиря на вулиці поміж площами Соборною та Митною. На відповідальних посадах були здебільшого чоловіки, але жінки відігравали важливу роль у її діяльності від самих початків. Починаючи із 1969 року Ганна Новаківська разом із чоловіком Андрієм Новаківським розробила пропозиції зі створення історико-архітектурного заповідника у Львові (1973–1975), реставрації міського арсеналу (1973–1980), аптеки-музею (1981–1984). Завдяки роботі Людмили Алінаускене, яка працювала в цій установі з 1967 року, реставровано костел Марії Сніжної, а також костел Івана Хрестителя (1984–1989, співавт. — І. Могитич, В. Швець), за останній проєкт вона була нагороджена Державною премією України (1996). За проєктами Лідії Горницької реставровано монастир Кармелітів на вулиці Винниченка (1974–1996), проведено консервацію руїн замку у Бережанах (1980–2000), реставровано Вірменську церкву (1986, 1990).

Дедалі більше ідея відновлення архітектурної спадщини та локальних архітектурних традицій сполучалися з ідеєю потреби відновлення української незалежності. Реставраційні експедиції за межі Львова ставали невід’ємними від співання українських пісень, а різкі зміни, що настали у 1990-х і посилилися у ХХІ столітті, суттєво змінили правила гри в архітектурній сфері. На хвилі інфляції робота архітектор_ки в державних інституціях або навчальних закладах втратила привабливість. Успішні архітектор_ки з поважним портфоліо були змушені шукати нових способів заробітку — виконання приватних замовлень, перекваліфіції чи вирощуванням городини на дачних земельних ділянках. Практично всі проєктні інститути стали поступово занепадати. У 1990-х почалося поступове скорочення кадрів і перехід на скорочений робочий тиждень. У період незалежності почалися конфлікти між комунальними та державними установами. За твердженням провідної архітекторки «Укрзахідпроєктреставрації» Лідії Горницької, міська влада впродовж десятиліть зазіхала на приміщення інституту в центрі міста й навмисно довела його до банкрутства, позбавивши замовлень на проєктні роботи й розпочавши його виселення[15].

В умовах фемінізації вищої архітектурної освіти, що відбулася із падінням престижу роботи в державному секторі, з’явилися, проте, й нові можливості. У середині 1990-х у Львівській політехніці почала діяти Спеціалізована рада по захисту дисертацій з архітектурних спеціальностей, де захистилося більше жінок, ніж за весь радянський період[16]. Поміж 1998 та 2019 роками у Політехніці із загального числа 116 наданих наукових ступенів 72 отримали жінки (62%), зокрема 68 жінок із 108 осіб отримали ступінь кандидатки наук (64%) та 4 із 10 — докторки наук (4%)[17]. З 2013 року жінки вперше за історію існування архітектурного факультету/інституту стали завідувачками кафедр. Кафедру містобудування у 2013 очолила професорка Галина Петришин (у 2024-му її замінила Юлія Ідак), а дизайну та основ архітектури у 2015 році — професорка Світлана Лінда. Із 1990-х років зросли можливості для участі у міжнародних проєктах і стажуваннях.

Кар’єрні досягнення львівських архітекторок у ХХ столітті свідчать про успіх, якого жінки змогли досягнути в час соціальної передбачуваності та демографічного росту. Бетонні висотки, нові мікрорайони, центральні парки — у них усіх можна впізнати почерк окремих професіоналок. Разом із тим, малопомітні й нерадянські за своїм виглядом паркові алеї, бордюри, відреставровані фасади та інтер’єри теж належать до цього пізньорадянського львівського архітектурного спадку, зокрема твореного жінками. Ці всі досягнення були можливі всупереч подвійному навантаженню роботою та домашнім побутом, лише невелика частка якого полегшувалася завдяки системі громадського харчування. Окрім того, жінки долали інституційні обмеження — зокрема щодо ускладненої процедури захисту дисертацій та виконання вимог щодо формату радянської архітектури. Жінки-архітекторки добивалися високих посад, котрі незмінно належали здебільшого чоловікам, завдяки винятковій старанності, харизмі та вдачі. В Україні радянського періоду феміністичні рухи не набули такої видимості, як у інших частинах світу, але в цей період відбувалася активна жіноча емансипація та зміна гендерних стандартів. Частка жінок, їхні соціальні позиції у професії були на той час не гіршими, ніж на Заході. До того ж одруження з архітектором, хоч і було популярним також у Східній Європі, але все ж не було чільною умовою доступу до кар’єрних можливостей[18]. Досвід жінок-архітекторок Львова є історією успіху всупереч і завдяки багатьом обставинам, котрі ще належить більш детально вивчити.

 

Поділитися текстом

Facebook Twitter