У межах Українського урбаністичного форуму 2025 відбулася дискусія «Соціальне відновлення: люди та інфраструктура в освіті під час війни». Учасни_ці розмови міркували про стійкість української системи освіти в умовах повномасштабної війни та комплекс факторів, які на це впливають. Питання дистанційного навчання, облаштування укриттів навчальних закладів, переїзду школяр_ок у регіони з кращою безпековою ситуацією, а також проблема збору статистичних даних задля аналізу освітніх втрат — читайте про це у конспекті дискусії.
Тетяна Жерьобкіна, модераторка дискусії та старша аналітикиня Cedos, окреслила зміщення фокусу освітніх досліджень від доступності та якості до безпеки, а також наголосила на нових ролях шкіл як укриттів, центрів допомоги та важливих соціальних інституцій у громадах.
У дискусії взяли участь:
- Іван Юрійчук, заступник голови Державної служби якості освіти, зосередився на тому, як війна прискорила реформи та змусила систему якості освіти переходити до нових форматів роботи, зокрема підтримки ментального здоров’я вчительства, а згодом — запровадження спеціальних курсів підвищення кваліфікації.
- Наталія Педяш, директорка сумської школи, представила досвід закладу, який щодня працює в умовах постійних тривог та обстрілів, забезпечує навчання понад півтори тисячі уч_ениць, включно з дітьми з особливими освітніми потребами, і виконує додаткові соціальні функції для мікрорайону міста.
- Юлія Білик, менеджерка проєктів ГО «Навчай для України», розповіла про трансформацію роботи організації та її роль у підтримці громад, шкіл і молодих лідер_ок, підкресливши, що війна посилила мотивацію брати на себе більшу відповідальність у змінах освітньої системи.
Наталія Педяш, директорка загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 23 міста Сум
«Війна зобов’язала мене в ролі директорки опанувати нову функцію, замислившись над інженерною місією. До 2022 року у нашій школі був просто технічний підвал, проте перед нами постала задача облаштувати укриття, якому могли би довіряти батьки, що завтра приведуть до нас дитину. Це мало бути не просто приміщення, яке б рятувало від зайвих звуків. Ми хотіли створити приміщення, якому б довіряла громада й безпосередньо самі батьки.
Нині існують розроблені та затверджені інженерні рішення щодо побудови найпростіших укриттів для закладів освіти, проте у 2022 році їх не було. Мені довелося перейняти на себе інженерну функцію. В основі, звісно, лежав мій менеджерський досвід, адже організація безпечного простору завжди була актуальною для освітян_ок. Проте варто наголосити на тому, що раніше ми говорили про інший формат безпеки.
Якщо до 2022 року ми думали про поняття архітектури й будівництва лише в контексті естетичного оздоблення приміщення, то у 2022 році постав ряд викликів. Спершу потрібно було розібратись з комунікаціями, що йдуть під будівлею, адже частина з них є міжбудинковими. Наступна проблема — залучення коштів для реконструкції. У цьому нам допомогла держава завдяки субвенції, спрямованій на укриття. Ми одночасно і планували, і будували. Наразі частково потерпаємо від тих рішень, які виявились неробочими.
Під час будівельних робіт ми вивезли 48 вантажівок будівельного сміття та землі. Нині ми маємо ошатне приміщення, що служить певною мірою соціальним хабом. У ньому у змішаному форматі навчаються здобувач_ки освіти 1–4 класів. Це свідчить про те, що нам все ж таки вдалося заручитись довірою громади: батьки щодня відпускають дітей у нашу школу, адже відчувають повагу та розуміння.
У 2022 році я відчула розпад нашої спільноти. Це був той момент, коли вчитель_ки намагалися собі знайти найбезпечніше для них місце, а батьки почали активно вирушати в інші області України та за кордон. Дорослі створювали для дітей нові освітні простори, де вони могли б розвиватися. Я вперше відчула поняття освітньої втрати як закладу, який колись надавав освітні послуги. Я маю на увазі фізичного існування споруди.
Близько 10% дітей, які у нас навчаються, приїхали із прикордонних територій — переважно сільської місцевості. Їм важлива не лише академічна адаптація. Ми зараз говоримо про соціокультурну складову адаптації, яка б попереджала та вирішувала можливі конфлікти школяр_ок із різним попереднім досвідом.
Багато дітей отримали нові можливості, коли переїхали в місто та вдало адаптувалися тут. Натомість вчитель_ки отримали теж свого роду можливості щодо вивчення досвіду таких школяр_ок. Варто сказати, що діти, які приїхали з сільської місцевості, мають свої унікальні навички. Часто вони нічим не гірші за міські, а можливо, ще й кращі. У таких дітей може бути більше мотивації до здобуття освіти. Крім того, у них більше технічних можливостей.
Також важливо займатися психологічною регенерацією всіх учасни_ць процесу, з якими ми працюємо. Коли наші уч_ениці їдуть за кордон, вони отримують там новий досвід, і не завжди він позитивний. Батьки теж потребують підтримки, тому що вони часто не знають, як їм діяти в тій чи іншій ситуації. Дітвора взагалі втратила можливості для спілкування. Повертаючись зараз до змішаного формату, ми маємо потребу планувати і пропонувати дітям опанування елементарних соціальних навичок — базових навичок, життєвих. До очного процесу залучені, як правило, діти початкової ланки, натомість підлітки — ні. За моїми спостереженнями, саме підлітки “привезли батьків” із-за кордону, тому що їм вкрай не вистачало спілкування. Зараз ці діти є активними учасни_цями всіх проєктів, які ми їм пропонуємо.
Коли ми говоримо про рівний доступ, йдеться про людиноцентризм. Діти, які проходять освітній процес на прикордонних територіях, використовують технології дистанційного навчання. Це їх у чомусь обмежує порівняно з дітьми, які відвідують школу. Проте кож_на педагог_иня закладу освіти, який я представляю, розуміє, що завтра ці діти прикордонних районів можуть бути вимушені з безпекових проблем мігрувати в регіони, де вчитель_ки мають можливість реалізовувати державний стандарт в повній мірі і системно. Як себе почуватиме дитина у нових умовах? Як ми маємо врегулювати цей процес, аби забезпечити усіх школяр_ок рівним доступом до освіти?
Батьки скаржаться через велику кількість завдань і неможливість їх виконувати у зв’язку з повітряними тривогами. Натомість вчитель_кам важливо слідувати програмі та викладати матеріал, котрий нею передбачений. Проте наразі цей матеріал абсолютно однаковий для кожного — і для тих, хто навчається дистанційно, і для тих, хто навчається очно. Тож робота з надолуження освітніх втрат і співпраця з громадськими організаціями — це якраз той план, який вкрай необхідний сучасним українським школам, перш за все школам прикордоння.З урахуванням того, що для нас актуально організувати інфраструктурний простір, який би відповідав безпековим можливостям нашого регіону, я би запропонувала все ж таки продовження створення шкіл-трансформерів, які б могли б швидко адаптуватися під нові освітні потреби. Наразі у нашому укритті площею 300 м2 організовано 7 локацій, де одночасно навчаються 7 класів. Також я бачу потребу у психоемоційній адаптації завдяки запровадженню менторських годин, які потрібні як для школяр_ок, так і для вчитель_ок. Сьогодні 1 психолог_иня на 1500 дітей не може забезпечити якісну допомогу уч_еницям навчального закладу, батькам і своїм колегам. Сподіваюся, що інфраструктурні та соціальні проблеми будуть актуальними, і на них будуть знайдені відповідні рішення».
Юлія Білик, менеджерка проєктів напряму відновлення освіти, експертка з програм надолуження, ГО «Навчай для України»
«У 2021 році я доєдналася до команди “Навчай для України”. Тоді ми вибрали когорту 25-ти вмотивованих класних хлопців і дівчат, які роз’їхалися в 4 області України вчителювати, бути рольовою моделлю для уч_ениць, впроваджувати проєкти та розкривати потенціал школяр_ок. Ми були підтримкою для цих молодих педагог_инь, проте після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що ми можемо стати підтримкою для більшої кількості вчитель_ок і для більшої кількості дітей по всій Україні. І, власне, з цього і виник проєкт підтримки “Освітній супровід”, який ми лагідно скоротили до “Освітній суп”. Він допоміг організувати додаткові заняття в той момент, коли навчання було призупинене: коли школи пішли на вимушені канікули та не відновлювали очну діяльність дуже довгий час. Першу хвилю навчання ми запустили у квітні 2022 року.
Навчання у межах проєкту “Освітній суп” ми називали підтримуючим, хоча насправді воно стало взаємопідтримуючим: і для вчитель_ок, долучених до процесу, і для дітей. Педагоги_ні тут відігравали роль опори, але деякою мірою уч_ениці теж для них нею були. Це був надзвичайно емоційний проєкт. Ті відгуки, які ми отримували, насправді мотивували рухатися далі. Це переросло в масштабування проєкту підтримки і додаткових занять з використанням тьюторного підходу. Це призвело до виникнення шаленої ідеї організації рандомізованого контрольованого дослідження разом зі Світовим банком за фінансової підтримки партнерів.
Спочатку ми організовували навчальні активності з дітьми онлайн, проте вже зараз говоримо про офлайн-навчання. Якщо ми повертаємося до того, як змінилася діяльність нашої організації, то можемо констатувати просто шалені зміни. Ми почали частіше собі ставити питання “А що, якщо?”. А що, якщо ми зберемо колективи шкіл і поговоримо з ними про написання стратегії надолуження освітніх втрат, з якою в майбутньому вони ж працюватимуть? А що, якщо ми більше будемо приділяти увагу інтелектуальному волонтерству і популяризувати цю ідею? А давайте зробимо студ-ментор! Це програма, яка охопила 1000 молодих людей України і тих, хто виїхали за її межі, проте хочуть бути дотичними і важливими для нашої держави. Власне, це дало поштовх шукати рішення, пам’ятаючи про основну ідею: про те, що ми хочемо бути поряд з тими, хто потребує підтримки, опори, захисту та стабільності.
За попередніми даними Світового банку, втрати, пов’язані з недоотриманням освіти, економічно вимірюються мільярдами доларів США. Тож, звісно, вкладати кошти в освіту важливо і потрібно. Проте відкритим було питання щодо того, чи на часі це робити під час війни? Аби відповісти на нього, ми провели дослідження щодо інвестицій у розвиток людського капіталу під час повномасштабного вторгнення. Дослідили, як така інтервенція може впливати на дітей, що зазнали шкоди через недоотримання освітніх послуг.
Результати дослідження говорять про те, що інвестиції в розвиток людського капіталу не тільки важливі, а й потрібні, адже насправді вони допомагають хоча б частково мінімізувати негативний вплив війни на освітній процес. Якщо чекати завершення гострої фази вторгнення, ми щодня втрачатимемо не тільки людей, а й потенційну користь, яку вони могли б принести власними знаннями.
Якщо уявити сценарій державного фінансування, то за отриманими в ходу дослідження результатами, державні витрати будуть повністю відшкодовані за рахунок майбутніх податкових надходжень. Це за умови, що учасни_ці сплачуватимуть чисту ставку податку щонайменше 1,8–3,2% від своїх доходів. Навіть за умови, що залишиться лише 20% від отриманих переваг таких інтервенцій, це все одно матиме економічний вплив на державу й розвиток країни.
Найважливіше для нас — не гроші, а збереження потенціалу, який ми маємо. Для того, щоб вибудовувати країну, щоб відновлювати освіту та міста, нам потрібні фахів_чині, нам потрібні лідер_ки. Нам потрібні люди, які мають і розуміють цінність освіти. Власне, тому ми і працюємо з темою освітніх втрат і намагаємось вимірювати в різний спосіб ефективність того, що ми робимо.
На жаль, ми не маємо деяких вихідних точок, тому певні знання для нас, як для держави, втрачені. Результати досліджень ми будемо порівнювати з тими даними, які зібрані вже під час повномасштабного вторгнення. Тим не менше, це важливий процес. Я спостерігаю за тим, що в нашій країні культура дослідження та збору даних розвивається. Коли ми впроваджували першу хвилю, нам було потрібно значно більше додаткової комунікації. Вже після третьої хвилі впровадження вічувся зсув у сприйнятті участі в нашому предметному тесті.
Потрібні інвестиції в людський капітал і робота з дітьми. Варто більше звертати увагу не тільки на освітні втрати, а й на психоемоційну підтримку. У тьюторному підході ми бачимо, наскільки це важливо. Дитина, в якої є можливість поговорити з дорослим та отримати від нього підтримку, показує кращі успіхи в академічній діяльності».
Іван Юрійчук, заступник голови з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації, Державна служба якості освіти
«Ми, як державна служба якості освіти, не маємо безпосередньо стосунку до відновлення чи побудови інфрастуктури. Проте серед наших завдань — оцінка того, що є в закладах освіти. Ще з 2019–2020 років ми розробляли інструменти оцінювання освітнього середовища та говорили про комфортний і безпечний навчальний процес. Щоправда, тоді ніхто не припускав, що буде йтися про бомбосховища.
Раніше ми більше думали про середовище, де кожен може вільно та комфортно себе почувати у психологічному плані. Ми точно не думали про те, що може бути фізична загроза. Тож нам довелось у швидкому темпі переосмислювати, що ми маємо на увазі під поняттям «безпечне середовище». Щоправда, інфраструктура — це не тільки про сховища. Війна показала, що у нас є багато неочевидних проблем і з іншою інфраструктурою — не тільки матеріальною.
Повномасштабне вторгнення показало, що система освіти не готова до раптового переходу до використання онлайн-форматів. Вчитель_ки не мали не тільки відповідних навичок, а й технічних засобів. Якщо на сховища наразі передбачена державна субвенція, то на інфраструктуру для конкретно_ї вчитель_ки — ні. Йдеться про так звану коробку для вчитель_ки: набір інструментів і матеріалів, якими би педагог_иня м_огла користувався під час уроку. Вчитель_ка повин_на мати повний набір методик, аби коректно їх застосовувати для повного розкриття теми свого предмета.
Академічна чи педагогічна свобода полягає не в тому, аби придумувати власні інструменти, а в тому, щоб з усього різноманіття доступних методик вибирати найбільш доцільні, що відповідають контексту. В Україні класні вчитель_ки, але їм потрібна відповідна інфраструктура. Війна загострила цю проблему, яка насправді спостерігалась і раніше.
У нас немає хороших статистичних даних. Часто вони є неякісними або ж неповними. Інколи ми збираємо ті дані, які насправді не потрібно збирати. Мені здається, це теж інфраструктурне питання. Це базова фундаментальна річ, на якій можна будувати щось інше, а саме — якісні політики. Зрештою, не треба далеко ходити: рішення, які приймає директор_ка кожного дня у своїй роботі, він чи вона мали би приймати не на основі припущень, а на основі зібраних даних. Мені здається, що цей інфраструктурний елемент критично необхідний. Нам потрібно навчитися збирати потрібні дані у правильний спосіб.
Освітні втрати завжди були, є і будуть. У світі та в Україні про них почали говорити з початком пандемії COVID-19. Пізніше у нас розпочалася повномасштабна війна. Перш за все освітні втрати пов’язані з втратами навчального часу. Якщо дитина не ходить до школи з тих чи інших причин — вона втрачає. Занадто довгі канікули — до прикладу, літні — теж є фактором освітніх втрат.
Друга причина втрат може полягати у тому, що педагоги_ні використовують недоцільні методики навчання. До прикладу, деякі підходи та інструменти, які застосовувалися протягом століття — насправді працюють погано або ж узагалі є неробочими.
Третя причина освітніх втрат — неврахування вікових особливостей дитини. Часом у третьому класі школяр_ки вивчають те, що за психоемоційним розвитком вони не можуть повною мірою освоїти у цьому віці.
Ми вже 3 роки проводимо тестові дослідження рівня навчальних досягнень з математики й української мови. Результати показують, що у нас є проблеми з темами, з якими проблеми були кілька десятиліть тому. Таким чином, причиною освітніх втрат не завжди є повномасштабне вторгнення чи обмеження, пов’язані з пандемією COVID-19. Ймовірно, проблема полягає у застосованих методиках і відповідності матеріалу віковим особливостям школяр_ок.
Мені здається, що ми майже нічого не знаємо про освітні втрати. Це пов’язано з відсутністю відповідних замірів. Ми маємо єдине стандартизоване оцінювання, яке називається НМТ або ж ЗНО. Проте у нас немає інших стандартизованих якісних інструментів.
Я не прихильник того, аби ми щосеместру проводили загальнонаціональне ЗНО у кожному класі. Проте нам потрібна хороша система з кількома мільйонами тестових завдань, до якої матимуть доступ школяр_ки та їхні батьки. Проходження ними тестів дозволить вчитель_кам розуміти загальний зріз навчальних досягнень школяр_ок на базі завдань, розроблених зовнішніми фахів_чинями з оцінювання. Це дозволить визначити, які методики та інструменти викладання працюють, а які — ні.
Наразі у нас проводиться міжнародне дослідження якості освіти PISA. Також заміри проводить Державна служба якості освіти та Український центр якості освіти. Крім того, є кілька ініціатив — до прикладу, «Навчай для України». Попри це, отриманих даних вкрай мало, аби щось говорити про масштаби освітніх втрат.
Ми всі знаємо, що є велика втрата навчального часу. Тільки з цієї причини стає очевидно, що в нас мають бути значні освітні втрати. Проте наше дослідження показало, що насправді немає тієї прірви, якої ми очікували після першого року повномасштабної війни. Цього не сталося, ймовірно, через те, що наша система освіти є досить децентралізованою. На місцях у кожній школі були знайдені якісь рішення — десь кращі, десь гірші. Можна стверджувати, що Україні вдалося втримати рівень і якість знань на дуже пристойному рівні.
Я б інвестував у вчитель_ок. Ми маємо зробити все для того, щоб хороші випускни_ці шкіл хотіли стати вчитель_ками. Очевидно, це неможливо змінити без хорошої зарплати. Наразі у проєкті бюджету закладене суттєве збільшення заробітної плати. Для тих, хто думає про вибір професії, це може бути аргументом.
Ми маємо зробити все, щоб випускни_ці закладів вищої педагогічної освіти хотіли залишатися у професії. Потрібно працювати з ними, давати їм можливості кар’єрного горизонтального зростання. Ми часто робимо величезну помилку: знаходимо хорош_у вчитель_ку і робимо його чи її директор_кою школи. У результаті не маємо ні вчитель_ки, ні директор_ки. Хорош_а директор_ка і хорош_а вчитель_ка — це різні категорії.
Ми маємо робити все для того, аби ті вчитель_ки, які залишились у професії і є класними фахів_чинями, мали натхнення і бажання ділитися своїм досвідом. Нам треба працювати з тим, щоб змінювати культуру закритості».
