Простори, що роблять місто «своїм». Як у Дрогобичі формується екосистема третіх місць

Чи може місто на 75 тисяч мешкан_ок мати власну екосистему третіх місць? Архітекторка Віталія Баркар досліджує треті місця Дрогобича — від кав’ярень і молодіжних просторів до солеварні — та зв’язки, що формують міську спільноту.

Досліджувати нові міста можна по-різному. Та якщо хочеться глибше зануритись у контекст, найпростіша точка доступу — «ізсередини». Зупинитись не в готелі, а в когось із місцевих; їх же розпитати про найкращі нетуристичні місця, старовинний під’їзд із вітражами (не зачинений на замок), улюблений спільнотою барчик чи найкращий блошиний ринок.

І ось наприкінці насиченого новим містом дня ти щось неквапливо п'єш у закладі «за порадою» й помічаєш, як хтось перекидається кількома словами з барменом, двоє грають у шахи, а ще хтось забігає забрати випічку, замовлену на сімейне свято. Складається враження, ніби тут усі одне одного знають. Саме так і відчуваються справжні «треті місця».

У 1980-х роках соціолог Рей Ольденбург увів поняття «третього місця» (third place), щоб описати простори для спільного дозвілля, відмінні від дому («першого місця») та роботи («другого місця»). Ними можуть ставати найрізноманітніші локації — від кав'ярні, районної бібліотеки, артгалереї чи громадської майстерні до перукарні, майданчика для вигулу собак чи навіть лавочки під під'їздом.

На думку Ольденбурга, визначальним є не тип закладу, а те, наскільки він сприяє взаємодії між людьми, «невимушеним розмовам» і, зрештою, формуванню спільноти.

Детальніше про це пише Олександра Ладиченко у статті «Треті місця як простори спільності».

У містах-мільйонниках такі місця виникають майже органічно завдяки високій щільності населення та комерційній конкуренції. Натомість у малих і середніх українських містах відчувається дефіцит якісних публічних просторів.

Показовим є запит на такий простий формат як книгарня-кав’ярня. В обговоренні під дописом у популярному книжковому телеграм-блозі «Непозбувний книгочитун» підписни_ці діляться тим, наскільки їм бракує подібних місць. «Все ще чекаю, коли в Житомирі відкриється якась незалежна книгарня-кав’ярня», — пише одна з читачок. У невеличкому Тетієві, за словами іншої учасниці обговорення, книгарні немає взагалі. У Кам’янському ж на місто з населенням понад 200 тисяч людей називають лише одну доступну мережеву книгарню.

На цьому тлі цікавим є досвід Дрогобича — як на місто з населенням приблизно 75 тисяч, тут відносно жваво розвивається різноманітна міська інфраструктура. Навіть McDonald’s анонсував відкриття. У 2025 році в Дрогобичі з’явилася не тільки мережева книгарня «Є», а й центр міської історії та мистецтва «Кімната». Раніше відкрилися кав’ярня «26 і кава» та галерея-кав’ярня «Юна», які стали місцями для виставок, лекцій, дискусій — і просторами, де свої знаходять своїх, наприклад, аби заснувати біговий клуб.

Чому в місті на 75 тисяч мешкан_ок виникає помітна кількість нових третіх місць, хто їх створює, хто ними користується і що дозволяє їм існувати? Чи можна сказати, що у Дрогобичі вже сформувалася екосистема третіх місць?

Як ми оцінюємо треті місця?

Трете місце за Ольденбургом

Класична модель Ольденбурга, сформульована у 1980-х роках, визначає третє місце через такі ознаки:

1) нейтральна територія, 2) рівність учасни_ць, 3) розмова як основна активність, 4) доступність і зручність, 5) наявність постійних відвідувач_ок, 6) непретензійність простору, 7) невимушена, грайлива атмосфера і 8) відчуття «дому поза домом».

Наприкінці життя Ольденбург повернувся до цієї концепції у спільному з Карен Крістенсен тексті для The UNESCO Courier, опублікованому у 2023 році вже після його смерті. Автор_ки звертають увагу, що після того, як термін став загальновживаним, ним почали позначати значно ширше коло явищ, ніж передбачала початкова концепція. Не кожен цінний громадський простір є третім місцем — наприклад, вуличні ринки та пішохідні торгові вулиці можуть бути важливими для міського життя, але не обов'язково відповідають цьому поняттю.

Серед обов'язкових характеристик третього місця автор_ки знову називають низьку вартість, близькість до дому чи роботи й бажану пішохідну доступність, а щодо постійних відвідувач_ок додають важливе уточнення: незнайомі люди не мають почуватися там чужими^[1].

Третє місце може бути хорошим третім місцем — і водночас не бути інклюзивним

Пізніші дослідження третіх місць пропонують дивитися не лише на відповідність класичним ознакам Ольденбурга, а й на те, як вони працюють на практиці.

У своїй дисертації «A Study of Third Place: Benefits of Shared Leisure Practices in Public Gathering Places» Бредлі Г. Кемп розглядає поведінку відвідувач_ок, значення, яке вони надають місцю, та соціальні ефекти його використання^[2].

На прикладі Village Pub у Східному Нешвіллі він показує, як третє місце допомагає формувати соціальні зв'язки: відвідувач_ки знайомилися тут з новими людьми, інтегрувалися у спільноту, спілкувалися поза домом і роботою, а постійні гості обговорювали місцеві події.

Цей приклад виявляє суперечність із класичною моделлю Ольденбурга. Village Pub приваблював переважно білий середній клас, був відносно дорогим, нішевим і значною мірою залежав від автомобільної доступності. Кемп припускає, що такі відмінності від класичних третіх місць можуть бути пов'язані, зокрема, із субурбанізацією та розростанням міст. Сучасні заклади конкурують за відвідувач_ок і намагаються вирізнятися — у випадку Village Pub нішевим меню й особливою атмосферою. Тобто простір може успішно виконувати функцію третього місця для певної спільноти, але мати економічний, просторовий чи соціальний поріг для інших груп.

Інша частина дослідження Кемпа показала зв'язок між частотою користування публічними місцями та вищим рівнем sense of place (відчуття зв'язку з місцем, у цьому випадку зі Східним Нешвіллом). Натомість прямого зв'язку із загальним відчуттям спільноти (sense of community) дослідження не виявило. Проте коли з опитувальника прибрали пункти про безпосередніх сусід_ок і залишили лише загальні твердження про належність до спільноти, результат таки виявився статистично вагомим. Кемп пояснює це субурбанізацією та зростанням мобільності: сучасні треті місця не обов'язково розташовані поруч із домом, тому зв'язок із ширшою громадою може посилюватися, навіть якщо контакти з безпосередніми сусід_ками залишаються слабкими.

Третє місце в умовах війни

В українському контексті на трансформації третіх місць накладається досвід повномасштабної війни. Невелике дослідження, проведене в Одесі наприкінці 2022 року, показує, як війна змінила звичні треті місця та способи користування ними^[3].

Волонтерські центри й безкоштовні культурні події автор_ки також розглядають як нові форми третіх місць. Звичні заклади під час відключень набували додаткових функцій — сюди приходили зарядити пристрої, випити теплої кави чи попрацювати, а волонтерські простори давали можливість долучитися до спільної справи і відчувати себе затребуваними. Більшість опитаних людей приходили у свої улюблені треті місця вже з друзями чи партнер_ками, а не для пошуку нових контактів. Серед важливих характеристик називали комфорт, спокій, атмосферу та зручне розташування.

Це дозволяє припустити, що сучасне третє місце в Україні може працювати не лише як простір знайомства й випадкової взаємодії, як у класичній моделі Ольденбурга, а й як комфортне середовище для перебування з уже сформованим безпечним колом «своїх».

Змінюються не лише способи користування третіми місцями, а й самі їхні формати. Французький дослідник та урбаніст Рафаель Бессон описує сучасні треті місця як «нові та дивні гібридні простори», які поєднують у собі безліч функцій і більше не вкладаються в межі класичних схем^[4].

 За основним призначенням він виділяє такі ключові напрями:

• простори діяльності та коворкінги (coworking spaces), спеціалізовані на спільній і колаборативній роботі;
• інноваційні простори, які стимулюють колективний інтелект і прототипування (фаблаби (FabLabs) та живі лабораторії (Living Labs));
• соціальні треті місця та простори публічних інновацій, орієнтовані на вирішення суспільних викликів, залучення громадян_ок і реформування публічних послуг;
• культурні треті місця (tiers lieux culturels) — новий тип просторів, що ставлять користувач_ку в центр процесів творення, навчання і поширення культури та знань.

В епоху цифровізації традиційні, зафіксовані знання (книги, бази даних) легко оцифрувати. Тому найбільшу цінність тепер становлять «живі», некодифіковані знання — досвід, ідеї, емоції та здатність людей до колаборації. Гібридні треті місця виникають саме для того, щоб стимулювати ці неформальні контакти та створювати умови для розвитку «колективного інтелекту». Бессон наводить приклади того, як традиційні бібліотеки (які раніше асоціювалися з тишею та ізоляцією) перетворюються на треті місця, де проводять курси з йоги, кулінарії, в'язання, облаштовують громадські майстерні з ремонту велосипедів чи лабораторії 3D-друку (як-от медіатеки в Амстердамі, Роттердамі чи Бордо).

Бельгійська організація Trois-Tiers, яка займається розвитком і дослідженням практик третіх місць, пропонує не встановлювати жорстких категорій, адже такі простори за визначенням поєднують у собі безліч функцій^[5]. Натомість їх можна описувати через низку змінних: хто саме стоїть за проєктом (ініціатор_ка), які його витоки та спрямування (підприємницьке, екологічне, культурне тощо), де він розташований і які його часові межі (тимчасовий він чи постійний).

Дизайн, який дозволяє залишитися

Як людина, що займається проєктуванням, я не можу обійти і цю сторону третього місця — просторові характеристики. Чи є щось у фізичній організації простору, що відрізняє місця, де люди справді затримуються і взаємодіють, від інших зовні схожих закладів?

Спільне дослідження архітектора-урбаніста та соціальної психологині поєднало методи фізичного аналізу міського середовища із глибоким розумінням психологічних і соціальних потреб людей^[6]. Дослідни_ці Вікас Мехта та Дженніфер К. Боссон відмовилися від базового припущення, що будь-яка кав'ярня чи книгарня є «третім місцем». Вони опитали мешкан_ок про конкретні заклади, які ті сприймають як місця зустрічі спільноти, де почуваються бажаними, можуть проводити час, спілкуватися або просто перебувати серед інших людей. І лише після цього порівняли їх із закладами такого ж типу, які третіми місцями не стали. З-поміж 120 проаналізованих бізнесів користувач_ки визнали третіми місцями лише 17.

Серед них були кав'ярні, бари, ресторани, книгарня, магазин біля дому, локальний супермаркет, секонд-хенд тощо. При цьому інші кав'ярні, ресторани та книгарні не отримали статусу «третього місця». Автор_ки проаналізували чотири фізичні характеристики простору, які контролюють власни_ці:

• персоналізацію — ступінь унікальності фасаду (декор, вивіски, квіти в кашпо, винесення товарів на вулицю), що демонструє присутність і турботу конкретних людей;
• проникність (permeability) — фізична й візуальна відкритість фасаду (чи видно з вулиці, що відбувається всередині, чи тримають двері та вікна відчиненими);
• місця для сидіння — наявність і кількість стільців чи лавок, наданих бізнесом безпосередньо на тротуарі;
• захист від погоди — наявність навісів, маркіз, парасольок від сонця чи опадів.

Результати дослідження виявилися несподіваними. Такі параметри як персоналізація та проникність фасаду не пояснюють різницю між «третіми місцями» та схожими успішними закладами, що ними не стали. Водночас обидві характеристики — це обов'язковий «вхідний квиток», щоб взагалі претендувати на статус громадського простору, адже в обох групах ці показники були значно вищими, ніж у решти вуличної забудови (офісів, банків чи хімчисток).

Натомість серед досліджених просторових характеристик саме місця для сидіння зовні та захист від негоди виявилися найважливішими для соціальності вулиці. Автор_ки пояснюють це простою закономірністю — можливість зручно сісти у затіненому чи захищеному від дощу місці забезпечує базовий фізичний комфорт, який дає змогу затриматися, сповільнити темп і довше залишатися надворі. А що довше люди залишаються там поруч одне з одним, то вищою стає ймовірність випадкових незапланованих зустрічей, розмов та формування соціальних зв'язків.

Проте самої лише можливості затриматися у просторі може виявитися замало. Окремий вимір третього місця — його внутрішня просторова організація.

Дослідження трьох гібридних книгарень-кав’ярень мережі «Невмекан» (Nevmekan) у Стамбулі, проведене Хасаном Таштаном та Чігдем Полатоглу Сертер, показало, що взаємодію підтримує не лише загальна атмосфера, а й те, як зонований сам простір^[7]. Поєднання різних функцій — кафе, читання, роботи, виставок — створює перетин активностей і природній рух між зонами, а отже, й більше можливостей для незапланованих контактів. Автор_ки пропонують нову формулу соціальності для таких просторів: «різноманітність програм — перетин активностей — рух у просторі — незаплановані зустрічі — соціальна взаємодія».

Важливим виявився баланс між соціалізацією та приватністю: різні варіанти місць для сидіння дають змогу як спілкуватися, так і працювати чи читати наодинці, залишаючись частиною спільного простору. Значення мають також освітлення, акустичний комфорт і візуальний зв’язок із вулицею, а книжкові стелажі, барні стійки, перегородки або перепади висоти підлоги допомагають структурувати рух, м'яко розділяючи активні комунікаційні та тихі затишні зони.

З цих досліджень вимальовується кілька опозицій, через які класичну модель третього місця сьогодні складно застосовувати буквально:

• відкритість для всіх ↔ простір «своїх»
• випадкові контакти ↔ перебування зі знайомою спільнотою
• формальна відкритість ↔ економічний і соціальний поріг
• дозвілля ↔ нові утилітарні функції під час війни
• соціальна взаємодія ↔ можливість бути наодинці серед інших

У цьому дослідженні Дрогобича ознаки Ольденбурга будуть відправною точкою, але не чеклістом, за яким простір можна однозначно зарахувати або не зарахувати до третіх місць. Натомість обрані кейси з Дрогобича розглянемо у чотирьох вимірах:

Соціальна функція: Що тут відбувається між людьми? Чи виникають знайомства, регулярні контакти, спільноти?

Доступність і приналежність: Хто може сюди прийти? Хто почувається тут серед своїх? Чи є економічний, соціальний або просторовий поріг?

Простір: Чи дозволяє фізичне середовище затриматися, бути серед інших, взаємодіяти або усамітнитися?

Функція і контекст: Хто стоїть за створенням цього місця, з якої потреби воно виникло і яку роль виконує для міста та його спільнот? Чи змінюється вона із часом?

Кейс-стаді: треті місця Дрогобича

Дрогобич — у ньому вся сіль

Дрогобич — давнє галицьке місто, яке в ХІХ столітті опинилося в центрі нафтового буму. Історично воно тісно пов’язане із сусідніми Бориславом, Трускавцем, Стебником і Східницею. Разом вони утворюють поліцентричну систему: Дрогобич є її центральним містом, Борислав і Стебник мають промислову спеціалізацію, а Трускавець і Східниця — рекреаційну. Розвиток нафтовидобутку та переробки приніс у місто новий капітал і позначився на його забудові й архітектурному вигляді. Власники нафтових промислів, які заробляли в Бориславі, будували свої будинки саме в Дрогобичі. Так у його центральній частині з’являлася різностильова забудова.

Після адміністративно-територіальної реформи 2020 року Стебник увійшов до новоствореної Дрогобицької міської територіальної громади (ДМТГ) разом із навколишніми селами, тоді як Борислав, Трускавець і Східниця стали центрами окремих громад.

Із XIV століття тут працює Солеварня — найдавніше постійно діюче підприємство України й одне з найстаріших у Європі. Розташована поруч із Солеварнею дерев’яна церква Святого Юра входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Дрогобич також багатокультурне місто, де століттями співмешкали єврейська, польська, українська та інші національно-конфесійні спільноти. З Дрогобичем пов'язані ранні роки та становлення Івана Франка і Василя Стефаника. Серед уроджен_ок міста — Бруно Шульц, творчість якого стала світовим надбанням, і ціла плеяда художни_ць, зокрема представни_ць Паризької школи: Леопольд Ґоттліб, Йоахим Вейнгардт і Самюель Лєбеверт.

Відчуття локальної ідентичності у Дрогобичі з роками почало посилюватися, значною мірою завдяки зусиллям активних жител_ьок. Вони поступово змінюють наратив «я з-під Львова» на «я з Дрогобича». Разом із цим змінюється і погляд на минуле міста — від спрощеної історії «своїх» і «чужих» до розуміння Дрогобича як місця, де протягом століть перепліталися різні культури, спільноти й людські історії.

На урядовому рівні туристичний потенціал у місті усвідомили і почали розвивати відносно недавно — поштовхом стало створення Туристично-інформаційного центру «Дрогобич» у будівлі міської ратуші 10 років тому. Візуальна айдентика з топкою солі та слоганом «У ньому вся сіль» існує з 2018 року й активно використовується. Вислів обрали з пропозицій місцевих жител_ьок.

Зі стороннього погляду спільнота дрогобичан_ок має певну суб'єктність, адже вона багато років стоїть на захисті Солеварні від приватизації, а щойно з'явилася інформація про можливе відкриття McDonald’s на зеленій території поруч із площею Тараса Шевченка, громада підняла питання щодо доречності розташування, чим змусила проводити громадське обговорення — станом на вересень 2026 ця історія триває.

З одного боку, місто має досить активну практику залучення мешкан_ок до планування просторів — наприклад, консультації та архітектурний конкурс щодо парку Новонароджених. З іншого — фізичний стан і базова інфраструктура багатьох просторів усе ще залишаються проблемою. Історичний центр безпосередньо сусідить із барвистим ринком, частина парків і скверів не мають впорядкованої документації^[8], і там бракує базових речей: освітлення, лавок, урн, вбиралень. У зверненнях мешкан_ок також періодично фігурують питання тротуарів і благоустрою^[9][10].

Але якість публічного простору залежить не лише від благоустрою окремих територій — вона пов’язана з тим, як місто загалом організовує мобільність, підтримує локальні ініціативи, розвиває спільноти і використовує свої природні та земельні ресурси.

У 2025 році Дрогобицька міська рада затвердила Концепцію інтегрованого розвитку громади^[11]. На місцевому рівні громада говорить про покращення добробуту через «інноваційні планувальні підходи» і «надання якісного дозвілля». На регіональному — позиціонує себе як хаб соціальних послуг в освіті та охороні здоров'я. У частині просторового планування та житлової політики серед можливостей прямо названі «залучення грантів для реконструкції та створення нових просторів» і «створення інклюзивних громадських просторів». Серед викликів — нестача фінансування громадських проєктів. Один із пріоритетів сформульований буквально як створення економічно диверсифікованого центру інновацій, підтримки низових ініціатив та представлення культурної спадщини.

Концепція поки задає напрям розвитку громади. Наступним кроком має стати переведення цих принципів у конкретні просторові й управлінські рішення.

Як виглядає дозвілля дрогобичан_ок у цифрах?

Під час підготовки вже згаданої Концепції інтегрованого розвитку у 2024 році в громаді провели опитування домогосподарств. Воно показало, що дозвілля мешкан_ок переважно зосереджене вдома — так проводять вільний час близько 70% опитаних людей. Значно менше людей називали парки й дитячі майданчики (21,7%) або зустрічі з друзями та родич_ками (27,8%); у самому Дрогобичі публічними просторами користуються дещо активніше, ніж у периферійних частинах громади.

Традиційна культурна інфраструктура теж не є частиною повсякденного дозвілля для більшості: 58% опитаних ніколи не відвідують музеї, театри чи бібліотеки, а регулярно — хоча б раз на місяць — це роблять менш як 10%. На периферії до цього додаються відстань, брак закладів і погані дороги.

Інше опитування, проведене ГО «Теплосердні» навесні 2024 року серед 324 мешкан_ок Дрогобича, показує й запит на нові формати культурного життя^[12]. Найчастіше респондент_кам бракувало кінофестивалів або показів незалежного кіно (51,8%), музичних фестивалів (50,8%) і мистецьких майстер-класів (35,7%). При цьому майже половина опитаних готові були б долучатися до культурного волонтерства: 19,2% уже мають такий досвід, ще 32,1% хотіли би спробувати.

Формально культурна й молодіжна інфраструктура громади досить розгалужена: у матеріалах Концепції інтегрованого розвитку є три молодіжні центри, 29 Народних домів і 31 бібліотека, мистецькі заклади та кілька музеїв. Це створює показовий розрив між наявністю інфраструктури та її включеністю в повсякденне життя.

Ще одна деталь місцевого контексту — активність малого підприємництва. У 2025 році у громаді кількість нових реєстрацій перевищила кількість припинень на 204, причому понад 90% нових реєстрацій припадало на ФОП. Ці дані не стосуються третіх місць безпосередньо, але показують, що малий бізнес залишається помітною частиною економіки — попри складні умови воєнного часу.

На цьому тлі цікаво подивитися вже не на формальну кількість закладів, а на те, які з них справді стають місцями регулярного міського життя. Адже у громаді може бути 31 бібліотека, але це не означає 31 третє місце; водночас кав'ярня, яка в міських документах потрапляє до переліку «закладів з гастрофішками», може мати значно активніше спільнотне життя.

Дрогобицька солеварня

Солеварний промисел відіграв основну містотворчу роль у Дрогобичі: довкола нього селилися найдавніші мешкан_ки міста. Перша писемна згадка про місцеву солеварню датується 1390 роком. На давніх зображеннях процесу солеваріння можна побачити характерні топки солі — вони ж стали основою міської геральдики й сьогодні зображені на гербі Дрогобича. З образом солі працює і сучасний туристичний бренд міста.

 

На самій Солеварні найбільше вражає, що це не законсервована пам'ятка. Серед прекрасної, хоча місцями занедбаної, індустріальної архітектури досі триває виробництво солі. Над будівлями витає запах диму від вогнищ, на яких із розсолу випарюється крафтова сіль.

У 2021 році ГО «Металаб» провела дослідження того, як Солеварню сприймають мешкан_ки та турист_ки і як нею користуються^[13]. Найбільш типовою відповіддю мешкан_ок було «знаю, що вона є». Солеварня сприймалася як історичне підприємство, важливе для ідентичності міста, проте опитані не завжди були впевнені навіть у тому, чи продовжує воно працювати.

Водночас мешкан_ки прилеглого району використовували її як короткий шлях до центру, гуляли тут з дитячими візками, збирали горіхи та яблука в саду, зрідка влаштовували пікніки. Частина цих практик зберігається й сьогодні, зокрема наскрізний пішохідний рух. Тож Солеварня залишалася дещо відстороненою від повсякденного міського життя, хоча її територією містян_ки активно користувалися.

З приходом нової дирекції у 2020 році державне підприємство збільшило прибуток, а на території почали з'являтися нові формати взаємодії з містян_ками. Після початку повномасштабного вторгнення територія певний час була закрита для відвідувач_ок з безпекових міркувань. Але зараз тут поступово виникають нові причини приходити на Солеварню не лише заради екскурсії.

Серед таких приводів — весняні толоки та «Екопікніки», які адміністрація проводить разом із мешкан_ками, а також фестивалі й окремі культурні та освітні події. Олег Петренко, який на час нашої розмови очолював Дрогобицьку солеварню, називає толоки одним із найпомітніших прикладів залучення саме дрогобичан_ок:

«Це формат, коли людей запрошують не дивитися, а фізично долучатися до відновлення об'єкта».

Такі заходи вже проводили двічі, і щоразу вони збирали до ста учасни_ць. На території також відбувалися фестивалі, майстер-класи, зустрічі й воркшопи, присвячені розробці спільної візії майбутнього Солеварні.

Дитячий фестиваль «Соляна казка стародавнього Дрогобича» поєднав і виробничу складову (гості могли спробувати себе у виварюванні солі), і мистецьку (малювання сіллю, гончарне коло). Тут же збирали кошти на облаштування туристичних доріжок.

Частину подій приймає «Соляна крамниця», яка працює як туристично-інформаційний центр солеварні. Важливим кроком стало відкриття кав'ярні при сувенірній крамниці. На відміну від фестивалів чи толок, вона створює повсякденну причину зайти на територію. Як пояснює директор:

«Невелика кав'ярня показала, що люди готові приходити без "приводу" у вигляді екскурсії. Наступний крок — зробити територію прохідною і безпечною для звичайного міського життя: лавки, тінь, місце, де можна посидіти з дитиною або зустрітися з другом, не купуючи квиток».

Проєкт ревіталізації передбачає рекреаційну зону на великій території саду (площею 1,3 га), де можна буде гуляти, відпочивати чи зустрічатися.

Повністю відкрити територію для вільного користування, однак, не так просто. Солеварня залишається діючим виробництвом, а її технологічні зони не розраховані на безпечне перебування великої кількості людей. Необхідно влаштувати фізичне розмежування виробничої та громадської зон. Для цього потрібні кошти на благоустрій і роботу з аварійними будівлями. Тому нинішні кафе, фестивалі та толоки директор поки називає «точковими рішеннями, а не системною інфраструктурою для регулярного перебування».

Солеварня поки радше має потенціал третього місця, ніж є ним повною мірою. Повсякденні маршрути, кафе та події створюють передумови для того, щоб люди приходили сюди регулярно і взаємодіяли між собою. Майбутнє цього сценарію зараз невизначене: у серпні 2026 року Фонд держмайна знову включив Солеварню до переліку об'єктів малої приватизації. Тож подальший розвиток території як відкритого міського простору залежатиме вже й від майбутньої моделі власності та умов приватизації.

У цього простору є ще один важливий вимір — спадщинний. Взаємне підсилення спадщини та третього місця описує докторка Аде Аріяні Сарі Фаджарваті на прикладі ревіталізованих історичних державних об'єктів Pos Bloc та M Bloc у Джакарті (Індонезія): нові публічні функції повертають спадщину в повсякденне міське життя, тоді як історія й матеріальність самого місця стають частиною його привабливості^[14]. Адаптивне перевикористання (adaptive reuse) історичних будівель як «третіх місць» із залученням їхніх ностальгійних цінностей є стратегією, яка дозволяє одночасно зберігати культурну спадщину та стимулювати локальну циркулярну економіку.

Кав’ярня, галерея, «Кімната»

Юлія та Роман Дими — подружжя, друзі та співавтори міських і культурних проєктів у Дрогобичі: кав’ярні «26 і кава», галереї-кав’ярні «Юна» і центру міської історії та мистецтва «Кімната». Роман служить у війську, тож зараз Юлія поєднує підприємництво з культурним менеджментом просторів.

Юлія поїхала з Дрогобича у 16 років, а повернулася у 26 — за рік до повномасштабного вторгнення — з бажанням пожити в малому місті. Перевідкриття рідного міста сталося завдяки Бруно Шульцу. Досліджуючи його творчість і листування, вона натрапила на історії інших ми_сткинь із Дрогобича. Частина з них належали до Паризької школи й були відомими у Парижі, Варшаві чи Берліні, тоді як у самому Дрогобичі про них майже не знали.

«26 і кава» — кав’ярня на щодень

Кав'ярня «третьої хвилі» на 35 квадратних метрах, з якої все почалося. Вона з'явилася 2022 року зі сміливого рішення відкрити кав'ярню під час війни, спільного бажання Юлії та Романа «зробити щось для Дрогобича» і задумувалася як місце зустрічі.

«“26” мала на меті знайомити дрогобичан з дрогобичанами», — розповідає Юлія.

У заклад приходять і сім’ї з дітьми, і студент_ки університетів, і молоді люди з креативних індустрій, і державні службов_иці, і старші поціновувач_ки кави. «26» задала нову для Дрогобича планку кавової культури як перший у місті заклад, що спеціалізувався на альтернативному заварюванні, і стала місцем, де можна просто побути: побути з собою і побути з близькими.

Якось я відвідувала Дрогобич і зайшла сюди під час відключення світла: за столами сиділи люди з ноутбуками, хтось працював, хтось просто залишався у кав'ярні. Згодом я дізналася, що необхідні на генератор 70 тисяч гривень зібрали друзі, рідні та гості кав'ярні — всього за три дні.

Але навзаєм і «26» включається в багато процесів у місті — від мітингів до підтримки масштабних проєктів, як-от марафони та фестивалі. Тут виникла бігова спільнота, яка разом готувалася до міського півмарафону. За словами співзасновниці, спільнота зустрічається тут, щоб «синергуватися, обговорювати виклики та співтворювати».

Галерея-кав'ярня «Юна» — простір для експериментів

Досить швидко стало зрозуміло, що 35 м² «26» замало для всього, що хотілося робити для Дрогобича. Так у 2023 році з'явився другий заклад — просторіша галерея-кав'ярня, яку Юлія називає їхньою «лабораторією» продуктів та форматів. І тут повертаємося до Бруно Шульца: «Юна» — ім'я, яким він називав свою кохану Юзефіну Шелінську. Вона, до речі, жила на цій самій вулиці.

Порівняно з «26», «Юна» задумувалася більш витонченою — місцем, де сучасне мистецтво можна поєднати з келихом українського вина. Теракотовий колір її айдентики теж має особисту історію — він з'явився з любові до тенісу. У «Юну» забігають попрацювати, приходять на виставки сучасних українських ми_сткинь і на події — мініконцерти, дегустації, майстеркласи, лекції. Серед них — інтерактивна виставка «Як ти?» про ментальну карту Дрогобича, дискусія «Тут нема що робити» та відкрита розмова «Що скажуть люди?» з психотерапевткою. Навколо окремих інтересів формуються свої невеликі спільноти: тут проходять English Speaking Club і книжковий клуб.

Моє перше знайомство з «Юною» теж відбулося не під час події. Світлий простір, великий стіл біля панорамних вікон, шахи — навіть майже порожньою зранку кав'ярня залишала відчуття місця, де хочеться затриматися.

З панорамних вікон видно сусідній парк, який до того працював переважно як транзит. Для команди це стало можливістю вийти за межі закладу й активувати публічний простір поруч. Тут організували літній фестиваль із сусідською барахолкою, настільним тенісом і шаховим турніром, а щосуботи проводять ранкову йогу.

«“Юна” намагається розширити уявлення про центр Дрогобича і уявлення про те, що може відбуватись в наших парках», — підсумовує Роман.

«Кімната» — місце досліджувати місто

У 2025 році з'явився третій простір, а радше інституція — центр міської історії та мистецтва «Кімната», який поділяється на дві частини — історичну та галерейну. Тут досліджують Дрогобич і рефлексують про нього, зокрема через мистецтво. Вже у програмі відкриття був День Бруно Шульца — з мандрівкою містом і лекцією дослідниці його творчості Віри Меньок.

Навколо «Кімнати» сформувалася спільнота «друзів». Кожна людина робить щомісячний внесок у 200 гривень — так, за словами Юлії, спільнота «голосує гривнею», що такий проєкт потрібен місту. Періодично друзі «Кімнати» збираються, щоб дізнатися про результати роботи, познайомитися одне з одним і сенсовно провести час. Водночас у «Кімнату» реінвестують кошти з двох інших проєктів. Разом вони працюють як одна екосистема, підтримуючи одне одного — від фінансування до команди й побутових питань.

Ці зв'язки виходять і за межі трьох проєктів. «Кімната» проводила виставку Дениса Шиманського «Про що мріє солевар», а на «Дрогобицьку вечерю» її друзі зустрілися вже на самій Солеварні. «Юна» та «26 і кава» допомогли Туристично-інформаційному центру з друком нової карти «Експонати вуличного музею». Разом із ТІЦ організували й літній фестиваль у парку біля «Юни».

Співпраця сприяє появі нових культурних ініціатив. За підтримки Фундації ЗМІN, Друкарні КОЛО та спільноти друзів «Кімнати» провели Літню школу культурного менеджменту — освітню програму для проактивних мешкан_ок Дрогобиччини. 12 відібраних учасниць, які працюють у сфері освіти, мистецтва й культурного дозвілля, навчалися проєктного менеджменту й розробили власні культурні проєкти. Одна із них отримала грант у 30 тисяч гривень та інституційну підтримку «Кімнати» для реалізації.

Цікаво, що «Кімната» залучила й нову для цих проєктів аудиторію — старше покоління.

Якось ми з другом-істориком зайшли в «Кімнату» подивитися невелику експозицію й отримали майже персональну екскурсію від менеджерки простору. Поки ми були всередині, перехожі помітно заглядали у велике вікно. Потім зайшла пані, яка, як мені здалося, вже тут бувала, і запитала: «Що у вас новенького?» Розмова одразу переключилася на неї. Людина може просто проходити повз, заглянути всередину й доторкнутися до того, що тут відбувається. І все це — звичайного буднього дня, без відкриття виставки чи іншої події.

Коли дивишся на ці проєкти, їхню айдентику, настрій на світлинах з подій і, головне, сенси, відчувається якась легкість і органічність. Тим складніше уявити, наскільки економічно крихкою є вся ця система зсередини. На питання, як вдається балансувати між комерційною складовою та некомерційним відчуттям просторів, Роман відповідає коротко: «Ніяк».

«Наразі вся система проєктів ледь тримається через складну зиму позаду, складну зиму попереду, відтік людей з України в цілому і Дрогобича зокрема, падіння купівельної спроможності, підняття цін у ланцюгах створення цінності.

Тобто всі проєкти відкриті виключно через наше бажання мати їх відкритими».

І це викликає вдячність. А бажання стати другом чи подругою «Кімнати» вже не здається символічним жестом.

Місця, що виростають із прив'язаності до міста, самі починають цю прив'язаність створювати.

Молодіжний простір Дрогобича «ЩеБіт»

Ідея місця, де могли би збиратися громадські організації, активні люди, бізнес і влада та разом створювати щось для громади, з'явилася у 2018 році. На той момент у місті вже було багато активних громадських організацій та ініціатив, яким бракувало спільного місця — щоб зустрічатися, планувати події, знаходити волонтер_ок, знайомитися між собою і придумувати нові проєкти.

Також бракувало системних заходів у різних сферах — освітній, культурній, неформальній, — які молоді люди могли б самі організовувати. Багато молодих людей після навчання виїжджали з Дрогобича — до Львова або за кордон. Тому одним із завдань було дати їм більше можливостей реалізовувати власні ідеї тут, об’єднуватися й сильніше ідентифікувати себе з громадою.

«Робота з молоддю з боку органів місцевого самоврядування, звичайно, проводиться. Але це має бути синергія: неформальний підхід і підсилення з боку громадського сектору», — розповідає керівниця Молодіжного простору «ЩеБіт» Олена Юркевич.

Ця синергія з'явилася вже на початку. Одним із ініціаторів був «Пласт», який мав станицю в колишньому будинку для зустрічей професійних спілок практично на площі Ринок і побачив потенціал будівлі. На той час вона була в поганому стані, з характерними біло-зеленими стінами, і фактично вже не виконувала своєї попередньої функції.

Адвокаційна кампанія за те, щоб будинок став молодіжним простором, проходила під гаслом «Дай молоді простір». Для створення Молодіжного простору об'єдналися 15 активних середовищ, які за підтримки тодішнього радника міського голови Олега Дукаса почали писати мікропроєкти й залучати кошти на ремонт даху, туалетів і кімнат.

Приміщення і дворик значною мірою облаштовували його майбутні користувач_ки. Одним із перших великих імпульсів став БУР-табір «Будуємо Україну разом». Поки у приміщенні ще тривав ремонт, сюди з’їхалися волонтер_ки з різних міст України. Про Молодіжний простір дізналося більше місцевих ініціатив, і долучилися люди, які хотіли щось робити в місті, але до того не знали, з чого почати.

Разом із волонтер_ками БУР команда розробила дизайн дворика і власноруч зробила для нього лавки. Пізніше музична ініціатива «Griffon» реалізувала проєкт сцени у дворику.

Сьогодні у «ЩеБіті» є кілька грантових і волонтерських проєктів з різною аудиторією. Наприклад, проєкт «ЩеБіт емоцій» орієнтований на молодь 14–35 років. Загалом команда більше працює зі старшою молоддю — студент_ками, тими, хто вже працює, та молодими людьми, які мають дітей. Але частина проєктів відкрита і для старших людей, та й сам простір загалом не має жорсткого вікового обмеження.

«Як ми сміємося, молодь — це ті, хто молодий душею».

Так само «ЩеБіт» відкриває двері громадським організаціям та ініціативам, які не мають свого місця. Спільнота настільних і рольових ігор «Левел» тривалий час збиралася у «ЩеБіті», а коли виросла, перейшла у власне орендоване приміщення.

На базі простору працює ініціатива «Лабораторія критичного мислення», яка об'єднала представни_ць Молодіжної ради, послів європейської молоді в Україні, ініціативи «Активна громада» та самого Молодіжного простору. З неї виросли дебатний клуб і щомісячні зустрічі «Точка дії», куди запрошують місцевих експерт_ок спробувати себе в ролі спікер_ок у форматі, близькому до TED Talks.

Після початку повномасштабного вторгнення ця функція стала особливо важливою для релокованих організацій та ВПО. У «ЩеБіті» вони могли зустрічатися, проводити власні проєкти і знайомитися з місцевим активним середовищем. Тут працювали релокована платформа ініціатив «Теплиця», організація «Бери і слав» і творчий осередок ВПО. Сьогодні їх представни_ці формують кістяк Ради ВПО.

Водночас «ЩеБіт» добре показує одну із суперечностей третього місця. Простір існує вже вісім років, навколо нього виникають спільноти й нові ініціативи, але через брак інституційного фінансування він досі не може бути відкритим кожен день у визначені години.

Під час активних проєктів він може бути відкритим практично щодня — тоді сюди можна прийти не лише на подію, а й попрацювати, поспілкуватися чи взяти книжку з бібліотеки. Наступним кроком команда бачить соціальне підприємництво, яке дозволило би працевлаштувати адміністратор_ок і забезпечити постійну роботу.

У 2020 році команда пропонувала створити на базі Молодіжного простору комунальну установу з фінансуванням із міського бюджету та кількома оплачуваними працівни_цями. Пропозиція не отримала достатньої підтримки депутат_ок^[15], а команда вирішила далі розвивати громадську організацію і таким чином зміцнювати громадський сектор у громаді. Місто підтримує Простір пільговою орендою другого поверху будівлі, яку нещодавно поновили ще на п'ять років.

«Ми стали сталою інституцією не за рахунок фінансів, а за рахунок кістяка людей, які розуміють і бачать перспективу в розвитку такого простору і його соціальний вплив на Дрогобицьку громаду. І за рахунок того, що такі люди є в органах місцевого самоврядування. Тобто це така синергія».

Нетипові треті місця

Третім місцем може стати навіть майданчик для петанку. Петанк — вулична гра, в якій металеві кулі кидають якомога ближче до маленької кулі-мішені — кошонета. Правила нескладні, а для гри не потрібна спеціальна спортивна інфраструктура: достатньо майданчика з гравієм чи ущільненим ґрунтом, а тренуватися можна просто в парку. Але мені петанк цікавий передусім тим, як легко навколо нього виникає соціальне життя. Можна побачити, як хтось грає, підійти з цікавості, познайомитися, отримати кулі й спробувати — а за якийсь час уже приходити сюди щотижня. Азарт затягує, а сама гра водночас потребує розслабленості й концентрації та перемикає увагу з повсякденних проблем на процес.

Тому мені було особливо цікаво побачити петанк і в Дрогобичі — тут до нього звернулися як до адаптивного виду спорту. Ініціатива цього разу йшла від міста: у відділі з питань фізичної культури та спорту дізналися про використання петанку в роботі з ветеран_ками і звернулися до Федерації петанку України. На перший майстер-клас у червні приїхав Петро Гойс — один із людей, які стояли біля витоків українського петанку ще близько 20 років тому — разом із ветеранами Орестом Ващишиним та Іваном Дроздом. Орест познайомився з петанком під час реабілітації у Львові в центрі Unbroken. Після лікування він повернувся до Стрия і навчив грати свого товариша Івана. Тепер вони вже самі знайомили людей із грою у Дрогобичі.

Маленький, але дуже матеріальний механізм появи нового третього місця — наприкінці майстер-класу Федерація залишила громаді тренувальні кулі для наступних ігор. Їх отримали від партнер_ок з Данії в межах проєкту Pétanque Santé Ukraine.

«Петанк зараз активно використовується як спосіб реабілітації і як адаптивний вид спорту, він має велику популярність серед ветеранів», — розповідає голова Федерації петанку України Лілія Литвин.

Але адаптивність тут не означає окремої гри «для ветеран_ок»: на одному майданчику можуть грати люди на кріслах колісних, після ампутацій і без порушень мобільності. І в цьому, мабуть, одна з найцікавіших рис петанку як третього місця: різні люди тут не просто опиняються поруч, а грають разом. У Львові навколо петанку вже сформувалася велика й активна спільнота. Можливо, тепер на черзі і Дрогобич.

***

Розглянуті кейси показують, що вони виникають із різних ініціатив, але не існують ізольовано: між ними циркулюють люди, аудиторії, ресурси та ідеї. Навколо окремих проєктів формуються спільноти, з'являються нові зв'язки та спільні ініціативи. Саме ці зв'язки дозволяють говорити про поступове формування екосистеми третіх місць.

Водночас більшість розглянутих у цьому дослідженні просторів концентрується в центральній частині міста, тоді як за її межами вибір значно менший. Значна частина роботи зі створення повсякденного міського життя сьогодні лягає на окремих підприєм_иць, культурних менеджер_ок та активних містян_ок. Наступний крок — не просто збільшувати кількість таких місць, а робити саме місто середовищем, у якому їм легше виникати й довше існувати.

На рівні ЄС соціальну економіку розглядають як важливого учасника соціальних та екологічних змін, а для таких ініціатив доступні різні джерела фінансування — зокрема через ESF+, ERDF, Horizon Europe та Erasmus+. Доволі системно до підтримки третіх місць підійшли у Франції: Національне агентство з питань об'єднання територій (ANCT) реалізує програму Nouveaux Lieux, Nouveaux Liens («Нові місця, нові зв'язки»), у межах якої окремі треті місця отримують статус Fabriques de territoire («територіальних фабрик») і державну фінансову підтримку^[16]. Це опорні простори, які не лише розвивають власну діяльність, а й підтримують інші місцеві ініціативи. Такий статус визнає їхню суспільну цінність — здатність зміцнювати соціальні зв’язки, підтримувати колективні проєкти та сприяти розвитку території. Державне фінансування дає їм час на розвиток і пошук сталої економічної моделі — тобто їхня соціальна функція не залишається винятково на плечах засновни_ць і відвідувач_ок.

Поділитися текстом

Facebook Twitter