Від обʼєкта до цінності: архітектурна спадщина та локальна ідентичність Боярки

Які історії ховають старі дачі Боярки? Богдана Корогод занурюється в історію містечка та досліджує, як ревіталізація архітектурної спадщини допомагає громаді повернути локальну ідентичність.

Відправлення з київського приміського вокзалу, електричка на Фастів із проміжною станцією Боярка. Сідаю до ще порожнього вагона, який за наступні декілька хвилин наповнюється вщент. До мене підсідають двоє літніх чоловіків із масними біляшами в руках. Повз проходить жінка з картатою біло-синьою сумкою: вона продає календарики, кросворди та пиріжки. Електричка вже в русі. Спочатку я чую звуки гітари, згодом — низький чоловічий спів, ще за хвилину — бачу, як виконавець заходить до вагона. З його лівої руки звисає чорний пластиковий пакет, одягнутий на одну ручку так, аби бути відкритим для пасажир_ок, охочих підтримати музиканта. Зі свого 2026 року пригадую фільм Оксани Карпович «Не хвилюйся, двері відчиняться», знятий у 2018-му. Чи є в мене ще якісь уявлення про Боярку, крім самого маршруту електрички до неї? Уявляється лише приватний сектор із високими залізними парканами та чомусь обовʼязково розбитими дорогами. Проте їду я з наміром ці уявлення похитнути. У місцевій кавʼярні на мене чекає Лідія Савенко — голова Фонду Боярської громади^[1] та одна з ініціаторок ревіталізації історичної дачі Фоломіних на вулиці Хрещатик у Боярці.

Перед зустріччю маю ще трохи часу, тому вирішую піти довшим шляхом — через Хрещатик. Так, це приватний сектор. Так, із розбитою дорогою. Однак без високих металевих парканів, а з приємним затінком від високих лип і дубів уздовж усієї вулиці. Майже одразу мій погляд хапається за двоповерхову будівлю праворуч, вікна та фасад якої оздоблені деревʼяним мереживом. Пізніше я дізнаюся, що її називають «Зірочка», як у 1950-х–1980-х називався дитячий санаторій, що функціонував на території садиби Добромирових, побудованої у 1890–1902 роках. Цієї весни Фонд Боярської громади організував тут толоку, аби прибрати всередині будівлі та позакривати розбиті або відсутні вікна — хоча б так уможливити її виживання, поки громада не може повноцінно зайнятися її збереженням.

Далі по вулиці натрапляю на мету свого приїзду — дачу Фоломіних, яку в громаді вже знають просто як громадський простір «Дача». Крім цієї дачі я не очікувала побачити інших, але загалом у місті зі 111 дач, які існували станом на 1914 рік, на сьогодні «збереглося лише сім, три з яких на межі руйнації»^[2]. Подекуди, де все ж є високі металеві (і не тільки) паркани, все одно можна вигледіти відголоски дачної архітектури Боярки кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Нарешті знаходжу кафе-пекарню «Котофей». Тераса закладу заповнена фотографіями «Дачі», інформаційними стендами про простір та Фонд Боярської громади. Там же картини, на яких зображена «Дача». Мене зустрічають Лариса та Наталя, власниці закладу, які одразу запрошують долучитися до благодійних майстерень, що проходять всередині, або придбати роботи місцевих художни_ць: сьогодні «Котофей» та освітньо-творча студія «Монмартр» допомагають збирати кошти на відновлення «Дачі». Мене знайомлять із Лідією, від якої я дізнаюся, що це вже не вперше цей заклад долучається до допомоги «Дачі», і вони — не єдині, хто почав докладати зусиль задля її ревіталізації відтоді, як простором почав займатися Фонд. Лідія знайомить мене з Наталею Трофімовою, яка за прекрасним збігом обставин проводила в цей час художню майстерку. Наталя — архітекторка, аспірантка Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури та дослідниця дачної архітектури Київщини. «Джекпот», — одразу подумала я до себе.

Ми сіли з Наталею та Лідією на терасі кавʼярні, і я приготувалася до подорожі в Боярку на зламі XIX-XX століть, а заразом — до стрімкого руйнування моїх уявлень і про це місто, і про Київщину.

Повернення локальної ідентичності містечок Київщини

Улюблене місце відпочинку Глафири Захарівни, матері Михайла Грушевського, дача якої знаходилася зі сторони Будаївки. Вулиці, де Микола Лисенко писав «Тараса Бульбу», Іван Франко святкував своє весілля, а Олександр Богомазов — вінчався. Тут Олександр Кониський створив «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». В одній із дач влітку відпочивав Шолом Алейхем, і згодом Боярка стала прототипом світу «Тевʼє-молочара». Можливо, саме тут Лесь Курбас ставив свої перші вистави — до того, як вони потрапили до Києва. Тут же відпочивали і працювали Віра та Федір Матушевські, до яких приїжджала гостювати Олена Пчілка.

Через стрімку індустріалізацію Київ наприкінці XIX ст. ставав надто гамірним містом для ми_сткинь та інтелігенції. Киян_ки потребували місць для більш невимушеного мережування, відпочинку та зосередженої творчої праці. Такими місцями ставали дачні поселення Київщини: Святошин, Ірпінь, Буча, Пуща-Водиця, Клавдієво-Тарасове. Кожне з них приваблювало окрему соціально-культурну «бульбашку» з міста. Так Боярка (раніше — село Будаївка) перетворилася на один із ключових осередків формування української ідентичності і першим таким дачним містечком на Київщині.

Залізнична станція в Боярці зʼявилася в 1870–1872 роках, розбудова вулиці Хрещатик почалася до 1886 року, а дачу Фоломіних, якою сьогодні опікується Фонд Боярської громади, побудовано близько 1890-х років. Як і більшість дач, їх будували на замовлення самих власни_ць, які прагнули втекти від «залізної руки города». У цьому випадку — купця другої гільдії Фоломіна, який торгував церковним начинням, іконами та коштовностями і жив на київському Подолі. Пізніше, все ще в дореволюційний період, дача переходила у власність до інших купців^[3].

За словами дослідниці Наталі Трофімової, у період свого розквіту міське життя Боярки нічим не поступалося тодішнім європейським стандартам. У 1895 році брати Люмʼєри винаходять свій кіноапарат у Франції, а вже за 10 років у Боярці успішно функціонує перший кінотеатр. Дослідниця зазначає, що він був створений архітектором Валеріяном Риковим, який також спроєктував київський «Жовтень». Тоді ж тут були і міські парки, театр, концертна зала, аптека, кумисно-кефірний завод, майстерні з ремонту одягу, пожежна дружина, низка крамниць, кавʼярень, буфет, перукарня, а також сільський ринок у Будаївці^[4].

Описуючи тодішнє життя Боярки, Наталя згадує концепцію «міста-саду» англійського урбаніста та теоретика Ебенізера Говарда, яку він розробив наприкінці XIX ст. Говард пропонував планування менших містечок, які б поєднували сільську природу з розвиненою інфраструктурою міст задля комфортного життя людей. За словами Наталі, «цей простір [Боярки] був унікальним. Ебенізер Говард пропонував місто-сад, а в нас уже було місто-ліс».

Слухаючи Наталю та Лідію, я почала уявляти безмежний потенціал міфологізації Боярки і Київщини та всіх досі не розказаних і не почутих історій. Наталя жартує, що тут ідеальний сетінг для українських Бріджертонів. Мій захват межує з розгубленістю й обуренням: чому я не знала про все це раніше, проживши більшість свого життя за 30 хвилин від Боярки? Між якими сторінками шкільних підручників з історії загубилися ці свідчення? Хто їх вирвав? Чи хтось їх зберіг? Чи можливо їх ще зберегти?

Втрату цієї історії, а з нею — й локальної ідентичності боярчан_ок, дослідниця приписує політикам Радянського Союзу: примусова колективізація та насильницькі переселення. Сама Наталя теж проживає у деревʼяній дачі згадуваного періоду, але з боку Будаївки — історичного поселення, яке передувало Боярці. Вона дізналася, що у 1918 році, коли відбулася перша окупація Київщини більшовиками, а з нею — масові грабунки та конфіскації майна^[5], власник її дачі намагався зберегти свою ділянку. Більшовики запропонували йому відкупитися. Спочатку з нього взяли гроші, а потім — розстріляли. У перші роки періоду Радянського Союзу влада ще пропонувала орендувати ці будинки, але більшість населення боялися показувати, що в них на це були кошти. Згодом земельні ділянки почали зачищати «як такі, в яких не велося домогосподарство і які стояли занедбаними»^[6]. У той же час радянська влада перемістила до Боярки велику кількість людей зі сходу сучасної Росії. Носії локальної історії та культурної спадщини Боярки були або виселені, або знищені, або надто залякані, аби її памʼятати. Приблизно за 15 років місто перетворили з заміського едему київської української інтелігенції на місто «комуністичної комсомольської слави», кульмінацією чого став образ міста у творі «Як загартовувалася сталь». З одного боку, знищення та занепад дачної архітектури Київщини свідчать про цю зміну, а з іншого — вони ж і слугували інструментом стирання історії в міському просторі.

Радянський період історії дачі Фоломіних розмитий: певний час, імовірно, вона була порожня та закинута. Хоча на віднайдених світлинах із німецької аерозйомки 40-х років видно, що в будівлі зʼявилися цегляні прибудови, збережені й донині^[7]. Останнім власником, який опікувався дачею найдовше, залишається Дитяча обласна лікарня міста Боярка.

У 2024 році завдяки ініціативі Cedos Community Rebuilding Фонду Боярської громади вдалося отримати доступ до реставрації та ревіталізації дачі Фоломіних, а водночас — і своєї локальної ідентичності.

Творення спільноти через процес відновлення культурної спадщини

Проєкт Community Rebuilding, ініційований Cedos із фінансовою підтримкою від Ukraine-Moldova American Enterprise Fund, спрямований на перетворення центрів на безбарʼєрні простори спільнототворення у громадах із населенням до 100 тисяч людей. Марина Бакаєнко, проєктна менеджерка Cedos, визначає безбарʼєрність просторів у двох вимірах: «фізичному — щоб люди буквально могли туди потрапити, і соціальному — бо ці центри мають бути такими, щоб усі групи населення могли щось для себе там знайти». Із кожним відібраним проєктом у двох хвилях працювали програмні та просторові ментор_ки, які допомагали громадам визначити їхні потреби і спланувати їх реалізацію. З боярською «Дачею» працювали Олександра Венславовська (програмна менторка) та Марія Целік (просторова менторка).

У випадку боярської «Дачі» сам процес ревіталізації простору став спільнототворчим чинником. Різні представни_ці громади — як мешкан_ки Боярки, так і бізнеси — активно долучаються до процесу її відновлення. На «Дачі» проводяться толоки з прибирання, аварійні роботи, створено громадський город, місцеві бізнеси — як-от кафе-пекарня «Котофей» та освітньо-творча студія «Монмартр» — проводять благодійні події задля підтримки «Дачі». До спільноти продовжують долучатися зацікавлені експерт_ки, серед яких Наталя Трофімова. Спільнота розширюється, зʼявляються різні ініціативи: майстерні, ярмарки на подвірʼї «Дачі».

У контексті роботи з обʼєктами культурної спадщини реставратор «Дачі» Іван Биков відзначає важливість того, «щоб у громадян, які користуються такими об'єктами по всій країні, і в Боярці в тому числі, було, як у європейських країнах, розуміння, з чим вони працюють, в чому вони живуть, як вони мають це зберігати». На думку Наталі Трофімової та Марії Целік, проєкт «Дачі» став потужним поштовхом для боярчан_ок до цього розуміння, адже робота над ним допомогла подолати страх громади брати участь у формуванні міського простору. Довгий час ці дачі по вулиці Хрещатик занепадають через проблеми з правом власності, неясністю щодо того, хто і як має брати за це відповідальність. Дача Фоломіних має потенціал стати прикладом того, як громада може брати відповідальність за такі простори і їх захищати. Так простір «Дача» виконує подвійну функцію, адже для громади це також спроба відновити власну відібрану ідентичність.

Марина Бакаєнко та Марія Целік визнають, що простір «Дачі» виявився одним із найскладніших для реалізації в рамках проєкту Community Rebuilding, адже він не лише про створення фізичного простору, а й про роботу з культурною спадщиною та реставрацію. Саме тому робота з «Дачею» триває і досі, хоча повноцінно простір мав запуститися ще у 2025 році. Попри це, Марина Бакаєнко та Марія Целік вважають кейс Боярки показовим, адже його команді вдалося досягти основної мети проєкту — створення ініціативної спільноти.

Проблематика роботи з архітектурною спадщиною

Труднощі, з якими стикнулася громада у процесі роботи з «Дачею», є досить поширеними для України: колізії з правом власності, законодавчі обмеження на роботу з памʼятками архітектури та загальний стан реставраційної сфери. Наприклад, у Боярці, як зазначає Лідія Савенко, можуть траплятися випадки, коли «земля належить місту, а споруда — області». Тоді процес передачі історичної будівлі на баланс іншої організації ускладнюється додатково, не кажучи вже про політичну волю інституцій до добровільної передачі будівель і земель.

Інший важливий аспект — це робота з обʼєктами, які мають статус памʼяток архітектури. Хоча реставраційна робота з дачею Фоломіних почалася у 2024 році, статус щойно виявленого об’єкта культурної спадщини як пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення вона отримала ще 10 років тому за сприяння дослідниці Олени Олійник. З одного боку, саме наявність цього статусу врятувала її від знищення, адже багато дач того періоду по вулиці Хрещатик давно було знесено. З іншого боку, цей статус створює низку бюрократичних перешкод для громади.

У більшості випадків ці складнощі є запобіжниками від агресивного втручання в памʼятку архітектури та її руйнування, що є надзвичайно актуальним для України. Однак Марія Целік також говорить про необхідність відкриття ширшої суспільної дискусії щодо того, що є агресивним втручанням насамперед у контексті безбарʼєрності просторів. На сьогодні майже неможливо прибудувати хоча б пандус до будівлі, яка має статус памʼятки. А в часи війни, коли людей, які потребують адаптованої інфраструктури, стає дедалі більше, норми безбарʼєрності мають бути загальноприйнятими та пріоритетними. Марія Целік додає, що «соціум і ситуація глобально натякають на те, що ми це робимо для людей, які повернуться з війни. Немає сенсу це робити для того, щоб воно просто було. Це має слугувати тим, хто за це боровся».

Крім цього, норми, створені в мирні часи, обмежують здатність громади до швидкого реагування на пошкодження памʼяток у часи війни. У травні цього року Кабінет Міністрів вніс певні зміни, згідно з якими «для пам’яток діятиме єдиний порядок обстеження та спрощений пакет документів для проведення робіт»^[8]. Проте Марія Целік наводить приклад міста Тростянця Сумської області, де після надання садибі-манежу «Круглий двір»^[9] памʼяткоохоронного статусу громада не змогла оперативно провести необхідні аварійні роботи після пошкодження будівлі уламками.

Третій аспект, який ускладнює ревіталізацію «Дачі» і насправді чи не будь-якої іншої памʼятки архітектури в Україні, — це стан реставраційної сфери. Перше, на що звернув мою увагу реставратор «Дачі» Іван Биков, — це те, що в Україні не існує сертифіката архітектор_ки-реставратор_ки для виконання реставраційних робіт — для цього спеціаліст_ці достатньо мати сертифікацію архітектор_ки. Це означає, що часто людина без освіти реставратор_ки та досвіду реставрації культурних памʼяток може бути допущена до обʼєктів культурної спадщини. Іван Биков зазначає, що в таких проєктах часто «те, що називають реставрацією, може бути реконструкцією або й узагалі частковим знищенням пам’ятки». Іван Биков та Марія Целік також наголошували на нестачі спеціаліст_ок із реставрації. Навіть коли є якісний план, затверджений на експертизі, окремим викликом стає знайти підрядни_ць, здатних цей план реалізувати. Реалізація ж проєкту «Дачі», за умови наявності достатнього фінансування та всіх необхідних підрядників, має завершитися близько 2028 року.

Адаптування памʼяткоохоронного законодавства до умов війни є досить унікальним викликом для України. Проте якщо говорити про більш загальні принципи, як-от право власності та збереження памʼяток архітектури, у світі все ж існують приклади їх вдалого втілення.

«Збереження через використання»

Наприкінці XIX — початку XX ст. Східною Європою, країнами Балтії та Нордичними країнами поширюється дачна деревʼяна архітектура романтичного стилю, до якої належать і українські дачі Київщини та Чернігівщини. Практики збереження цієї архітектури за кордоном різняться залежно від політичної історії держав. До прикладу, державний устрій Нордичних країн із початку XX ст. і донині залишається відносно незмінним. Цим країнам вдалося уникнути тоталітарних режимів. Тож і їхня архітектурна спадщина відрізняється тяглістю у використанні та збереженні. Більше того, в цих країнах (а певною мірою й у країнах Балтії) діє принцип активного живого використання, згідно з яким право власності на історичні споруди здебільшого є приватним і полягає в тому, аби будівлями користувалися — звісно, відповідно до досить суворого законодавства. Наприклад, девізом Норвезької фундації культурної спадщини (Norsk Kulturarv) є «Conservation through use» (англ. «Збереження через використання»). Дуже влучно та поетично, на мою думку, цей принцип демонструє кінострічка Йоакіма Трієра «Сентиментальна цінність» (2025), у якій будинок — реальний приклад норвезької романтичної дачної архітектури^[10] — буквально стає одним із персонажів історії. Протягом фільму ми спостерігаємо за життям будинку, як він переходить із покоління в покоління, як змінюється залежно від віянь часу і політичних подій у світі, зберігаючи свою автентичність та історичну цінність. Зміна ж інтерʼєру будинку з історичного на «стерильний сучасний» наприкінці фільму представлена режисером як болісна сімейна втрата.

Фінляндії, політична історія якої дещо більш драматична, ніж Норвегії, також вдалося встановити принцип живого використання. Наприклад, вілла «Ківі» у Гельсінкі^[11], яку побудували у 1890 році, від початку слугувала резиденцією для письменни_ць і продовжує виконувати цю саму функцію й сьогодні. Незмінним власником є фундація Kivi-talo Foundation, мета якої — «покращити умови праці та можливості автор_ок, а також сприяти їхній взаємодії та комунікації з читач_ками»^[12]. У віллі є студії для письменни_ць, які здають їм за символічну плату. Є простір для літературних подій, який можна орендувати, а також невеличка прибудова для резиденцій письменни_ць із-за кордону. Таким чином, не лише муніципальні гранти, а й ці події уможливлюють обслуговування будівлі.

Естонська історія в цьому контексті нам ближча через спільне минуле у складі Російської імперії та пізніше — Радянського Союзу. У селищі Карепа у 1909 році побудували віллу «Домбровку» — літній будиночок для заможної сімʼї Жирар-де-Сукантон^[13]. У 1930-х роках вона перейшла у власність підприємця та світської людини Яана Циммермана, якого у 40-х репресувала радянська влада. Почалася радянська окупація Естонії, й віллу використовували як дитячий табір (нагадує історію боярської «Зірочки»). Так вона стала відома як місце відпочинку для дівочого хору Ellerhein. Із розпадом Радянського Союзу та відновленням незалежності Естонії вілла залишалася закинутою та ніким не використовувалася. Лише у 2019 році сімʼя підприєм_иць придбала віллу та провела її реставрацію. Сьогодні вілла «Домбровка» слугує місцем відпочинку, де всі охочі можуть орендувати простір або кімнати, там проводяться мистецькі події та виставки, а на території встановлено тенісні корти. І хоча будівля не є памʼяткою архітектури, її збереження та реставрація були особистою мотивацією нових власни_ць, які взяли на себе цю відповідальність.

Попри приклад із віллою «Домбровка», яка дуже нагадує наш український досвід, в Естонії сьогодні більш поширеною є практика збереження через використання, яка підтримується державою та стосується памʼяток архітектури. Дослідник Курмо Конса навіть розглядає Естонію як приклад переходу від сприйняття культурної спадщини як обʼєкту (радянський підхід: будівля як вічний монумент) до її сприйняття як живої цінності (змінна, відповідає потребам спільноти)^[14].

Таке ставлення до збереження своєї культурної спадщини дуже перегукується для мене з думкою Івана Бикова про те, «щоб у громадян, які користуються такими об'єктами, було розуміння, з чим вони працюють, в чому вони живуть, як вони мають це зберігати». Закріплення та кодифікація на законодавчому рівні принципу «збереження через використання» із чіткою та зрозумілою підтримкою від держави має потенціал виховати в громадян_ках почуття відповідальності за міський простір.

Не чиєсь — а своє

Сьогодні проєкт ревіталізації дачі Фоломіних демонструє, як зміна підходу до культурної спадщини — від сприйняття її як об’єкта до усвідомлення її як цінності — може зароджуватися на низовому рівні й інституціоналізовуватися.

Наталя Трофімова каже, що саме тому простір «Дача» такий особливий: «він допоміг подолати психологічний барʼєр у громаді». Дачі, які ще збереглися в Боярці, вже не сприймаються як чиїсь — а як свої, які необхідно і хочеться захищати та ревіталізувати. Наталя з Лідією мріють про те, аби одного дня реконструювати всю вулицю Хрещатик, щоб та нагадувала боярчан_кам, хто вони та яка в них історія.

Йдучи назад на залізничну станцію, я розуміла, що їду вже із зовсім іншої Боярки, ніж та, до якої приїхала. Ця Боярка стає образом романтичного міського життя Київщини кінця XIX — початку XX ст. До неї тікає київська інтелігенція з індустріалізованого людного міста. Тут, під столітніми дубами чи на деревʼяних літніх верандах, Олена Пчілка обговорює з Вірою Матушевською емансипацію української жінки, а Шолом Алейхем міг би ділитися своїми творами з Іваном Франком. Тут зароджуються визначальні твори української культури, визначальні ідеї українського політичного життя. Ця Боярка надихає брати відповідальність за своє місто, не чекаючи дозволів, і нагадує, як багато нашої історії та культури досі заховано поміж сторінками. Звісно, як і в будь-якого міста, тут є безліч інфраструктурних, правових та соціальних проблем. Однак у цьому тексті хочеться зафіксувати Боярку як мрію, символ, джерело унікальних міфів і легенд про міське життя в Україні на зламі століть; Боярку, до якої прагне її громада, залучена до ревіталізації дачі Фоломіних.

Усі фото: Богдана Корогод.

Джерела

Дача Фоломіних. Історична довідка (б. д.). Фонд Боярської громади. Вилучено 16 вересня 2026 із https://fond.boyarka.site/2026/05/01/dacha-folominyh-istorychna-dovidka/

Про Фонд (б. д.). Фонд Боярської громади. Вилучено 16 вересня 2026 із https://fond.boyarka.site/sample-page/

Публікація на сторінці Facebook Кабінету Міністрів України (б. д.). Вилучено 16 вересня 2026 із https://www.facebook.com/photo/?fbid=1468066522031061&set=a.291762886328103

Садиба-манеж «Круглий двір» (б. д.). Український інститут. Вилучено 16 вересня 2026 із https://ui.org.ua/postcard/kruglyj-sud/

Скальський, В. (б. д.). Дні суцільного мороку. Як більшовики вперше окупували Київ. Локальна історія. Вилучено 16 вересня 2026 із https://localhistory.org.ua/texts/statti/dni-sutsilnogo-moroku/

Трофімова, Н. (2026). Історія та містобудівна еволюція міста Боярки у структурі Київської агломерації кінця ХІХ — початку ХХ століття. Українська академія мистецтва (39), 54–61. https://doi.org/10.32782/2411-3034-2026-39-6

About Us (б. д.). Villa Dombrovka. Вилучено 16 вересня 2026 із https://villadombrovka.ee/en/#about

Inside Joachim Trier’s Sentimental Value: Oslo’s Architecture, Dragon Style Heritage and Norway’s Studio Craft (б. д.). Norwegian film commission. Вилучено 16 вересня 2026 із https://www.norwegianfilm.com/news/inside-joachim-trier-s-sentimental-value-oslo-s-architecture-dragon-style-heritage-and-norway-s

Kivi-Talo Foundation (б. д.). Villa Kivi. Вилучено 16 вересня 2026 із https://villakivi.com/en/kivi-talo-foundation/

Konsa, K. (б. д.). Developments in Approaches to Heritage in Estonia: Monuments, Values, and People. Baltic Journal of Art History. Baltic Journal of Art History, 181–208. https://doi.org/10.12697/BJAH.2019.18.05

Writers’ house (б. д.). Villa Kivi. Вилучено 16 вересня 2026 із https://villakivi.com/en/villa-kivi/

Поділитися текстом

Facebook Twitter