Раушанна Саркеєва — засновниця фонду «Міські ініціативи». Це громадська організація з Бішкека, яка з 2014 року проводить дослідження міського середовища, семінари та обговорення на теми міського розвитку, а також допомагає ініціативним городянам і муніципальним структурам втілювати ідеї зі зміни міста.
Під час третього урбан-форуму, який проводить її організація у Киргизстані, ми розпитали Раушанну про діяльність «Міських ініціатив», тенденції розвитку Бішкека і роботу мерії.
Про фонд «Міські ініціативи»
У нас маленька команда. Два роки був кістяк лише три людини, у цьому році під великий проект виросли до дев'яти. Зараз знову думаю, що зарплати для них у мене поки немає. Також у нас є контрибутори — люди, які душею з нами, долучаються до проектів, піарять, допомагають з ресурсами — таких ще людей 20.
Почалося все, коли мене 4 роки тому запросили допомагати депутатам новообраної міської ради розробляти стратегію. Зачепило, понесло. 2014 року ми провели перший Бішкек урбан-форум за підтримки тодішнього мера. Купа натхнення, ідей, і ми після форуму почали з ними працювати. Тоді це була громадська діяльність, у мене була інша робота. Зараз ми існуємо як громадський фонд. Можливо, трохи пізніше підніму питання, щоб стати членською організацією.
Ми почали з дослідження публічних бібліотек (результати дослідження). Вони зараз малопомітні у міському просторі, не працюють з мешканцями, хіба хто сам прийде і запишеться. За дослідження мерія заплатила тисячу доларів, яка пішла на транспортні витрати. Ми зробили дослідження, а потім проект пішов у в’ялому режимі, тому що ніхто не хотів давати грошей на реконструкцію бібліотек. Потім за невеликі гроші одну бібліотеку таки зробили.
У нас в місті всі дуже любили жалітися, що воно перестає бути зеленим. Всі переживають за Парк Ататюрка. Це правда, там захоплення і забудова, депутатська нахальність. Але якщо ми зараз будемо думати тільки про офіційні парки і забудемо, що в нас у дворі також є парк, то завтра і цього не буде. Ми вибрали дві безіменні зони, одна була майже як лісосмуга у передмісті, інша — парк Слоники. Його діти так назвали через майданчик з бетонними скульптурами. Ми намагалися працювати з мешканцями і через благоустрій, пікніки змінити їхнє ставлення до цих зон.
Також у нас були проекти про дорожню безпеку, урбан-форум в Оші, серія зустрічей «Міські розмови», Школа прикладної урбаністики та інші.
Після форуму, скоріш за все, будемо займатися тим, що ми називаємо «гуманний містобудівний процес». Його прозорістю, зрозумілістю, доступністю для жителів. Лобіюємо, щоби в Бішкеку прийняли правила землекористування і забудови. У всіх інших маленьких містах Киргизстану вже є ПЗЗ. Коли їх тут розробляли під керівництвом декана Вищої школи урбаністики в Москві Олександра Високовського, хотіли почати з Бішкека. Але наші хитрі архітектори сказали, отам пілотний проект зробіть, а потім у нас. В результаті, у 14 населених пунктах Киргизстану є ПЗЗ, а в Бішкеку немає.
Про урбанізацію і міську культуру Бішкека
У Бішкеку відбувається інтенсивна забудова центру в порушення всіх мислимих і немислимих норм. Людям потрібно будувати, людям потрібно продавати, людям потрібно купляти, вкладатися у щось. Це робиться зовсім нерозумно, процвітає корупція, недовіра городян до влади. Бішкек всмоктав у себе всі ресурси країни, внаслідок цього він процвітає, якщо можна так сказати, бізнес щось робить. Це може зупинитися, якщо ресурс вичерпається, той спадок, який є: широкі вулиці, забудова якісна, мікрорайони, — до цього не можна так відноситися.
У нас є топонімічний конфлікт. До 1991 року місто мало назву Фрунзе, з якою досі себе ідентифікує частина жителів. Нелегко зустріти людину, яка скаже «я бішкекчанин», скоріше «ну так, я живу в Бішкеку». Навіть те, хто гуляє на площі: бішкекчанин чи ні, такі от речі. Напередодні, коментуючи кічеве оформлення Ала-Тоо, центральної площі Бішкека, Раушанна розповідала, що давніші жителі міста не бувають на центральній площі на відміну від людей, які нещодавно переїхали до Бішкека.
Частина внутрішніх мігрантів, які переїжджають до Бішкека, поселяються на околицях. Старі городяни обурюються, що вони живуть там у самозахопленнях, понаїхали. Але вони зараз роблять економіку міста! Давайте вже говорити, що це нові городяни, теж бішкекчани вже, їздять тут на роботу, витрачають гроші. І навіть якщо вони юридично не належать до Бішкека, їхні діти вчаться у школах Бішкека. Це теж потрібно долати — снобське ставлення, особливо центральноміських. І снобське ставлення архітекторів.
Це накладається на культуру і речі, які загалом у суспільстві відбуваються. Наприклад, корупція. Люди збагачуються незаконно, сідають на джипи, плюють з вікон. Хочуть добре жити. Але тоді хоча б не робіть це так, що після вас всім жити буде нестерпно. Ми завжди жартуємо, що змагаємося з казахами, хто більше понти любить. Потім, коли я вже поїздила, зрозуміла, що не лише ми такі.
Бажання покрасуватися накладається на те, що люди дуже залежні від зовнішньої думки. Найдивніше, що це виливається не в те, що всі їздять добре чи культурно себе ведуть на вулицях. Це виливається в те, що людина обов’язково має збудувати триповерховий особняк, який зимою не зможе опалювати. У те, що люди пересідають на машини, тому що це статус. Всі можновладці на машинах. Звичайно, вони не бачать проблем, з якими стикаються пішоходи. І не хочуть їх помічати, мабуть.
Про забудову і право на місто
Альтернатива, яку ми пропонуємо — це участь городян. Потрібна інклюзивність, в тому числі, до жителів новобудов на околицях. Це боротьба за право на місто, якість будівництва, інформування, хоча за цим всім стоїть проста річ — якість життя.
Люди, які живуть в новобудовах, реалізують своє право на житлові умови. Нема роботи в регіонах, вони опортуністи. Приїхали до міста, застовпили ділянку. Під час революції виходили на мітинги, вимагали від влади землю. Влада дала землю, вони побудувати і живуть. Це міф, до речі, що всі новобудови глинобитні. Насправді там більша частина вже цегляні будинки. По трохи все стає нормально.
Право на місто — це про те, що я можу прокинутися, а під вікнами будинку почали рити котлован. Я його побачу і не буду нічого знати про це. Під цей котлован забрали мій дитячий майданчик і я нічого не можу зробити, тому що мерія мені показує документ і каже, що все законно, все правильно. А де громадські слухання? Все заплутано, вони посилаються на якісь закони, на те, на се. Таке враження, що всі закони зараз вивернуті у такий спосіб, що немає прав у городян. Потім починаєш дивитися закони — є у нас права і на громадські слухання. Цей розрив, цей стрибок, який потрібно зробити, — цього і добиваються всі наші активісти.
У нас дуже багато людей протестують проти будівництва на місці парків, дитячих і спортивних майданчиків. От не може мерія зараз розпродати всі дитячі майданчики у місті! Це просто нелогічно, де будуть бавитися діти? За словами, що нам потрібно ущільнювати забудову, приховується те, що виростуть илітки. Ми кажемо через И, тому що найчастіше якість будівництва у них дуже погана. Може бути навіть двірний отвір, нахилений під кутом 30 градусів.
Грошові перекази мігрантів, яких більше мільйона за межами Киргизстану працює, насправді і підтримували ринок житла. Близько 53% квартир купують родичі мігрантів і самі трудові мігранти. Їм же потрібно у щось вкладати — вкладають у нерухомість. Коли була криза, здавалося, що зараз все лусне. Деякі будівництва досі простоюють. Це пайова система: продають квартири і будують. Насправді деякі забудовники починали будинок, починали продавати квартири тільки щоб закрити дірку в іншому будинку. Що буде, я не знаю. Зараз розповідаю і думаю, а якщо воно от-от зараз схлине.
Виходить, що право на місто — це право на якість життя. І право на інформацію. І право на те, щоб не обмежувалися твої базові права.
Про діяльність міських органів влади
Раніше була сильна команда, зараз не така сильна. Грошей у мерії мало, ми це всі розуміємо. Бігають за грантодавцями, ми це теж розуміємо. Хотілося б оцінити їхню роботу по тому, чи вони впроваджують рішення, які б економили гроші.
Був випадок, я робила Школу прикладної урбаністики. Ми з попереднім мером підписали меморандум, але потім команда змінилася і через два тижні кажуть: «Ой, ми цей папірець загубили». Але ми всерівно пішли просити приміщення. Кажемо, у вас гарна велика будівля пустує, ми запросили людей з Центру прикладної урбаністики, вони радянські міста вивчають. А він такий: «Чому ви думаєте, що радянські — це нам близько?». А я дивлюся на нього і думаю: «Тому що ти сидиш дуже таки по-радянськи — чинуша у великому шкіряному кріслі з гербом, — і кажеш, що все кайфово у місті».
У нас є служба 185 і раніше, при старому мері, були таблички у транспорті: «Водій курить, хамить, у салоні брудно — дзвоніть 185». Я пам’ятаю, дзвонила кілька разів, скаржилася. Одного разу була дико обурена, коли тролейбус на зупинці не забрав інваліда-візочника, при чому, тролейбус низькопідлоговий, він би міг поїхати. Дзвоню, скаргу приймають і я питаю, а що буде. «Ой, ми кудись передамо, вони щось будуть розбирати». Питаю, а де я побачу, що вони розібрали цей кейс. «Ми не знаємо».
Таких ініціатив було вагон і маленький візочок. Немає зворотного зв’язку від мерії або його не хочуть запроваджувати. Не хочуть запроваджувати, бо розуміють, що не дадуть зворотного зв’язку. Для мене це базове — почніть давати зворотний зв’язок! Не піаритися, коли ви робите щось хороше, а погане замовчуєте. Будь-який зворотний зв’язок, але чесно і відкрито.
Одна колега якось розповіла мені таку історію. У Флоренції був фестиваль, присвячений одному з великих художників. Міська мегаподія, багато туристів, і на відкриття покликали мера. А він вийшов і каже: «Ну я ж просто мер, чого ви? Моє завдання — світлофори, люки закриті, вода з-під крана тече. Класно у вас. Культура — супер! А я — це просто світлофори». В мене була така мрія — побачити чиновника, нехай мер чи віце-мер, у якого спитають, наприклад, як вирішити проблему зі звалищем, а він скаже на камеру: «Я не знаю. Чесно, я не знаю, що робити».
Поїздка аналітика CEDOS на Форум міст Киргизстану профінансована Міжнародним фондом Відродження
