Донедавна про відновлення природи там, де її вже не було, говорили дуже мало. Аграрна політика України була направлена лише на використання останніх досі нерозораних ділянок — і аж ніяк не на те, щоб повертати освоєні людиною території дикій природі. Поняття rewilding, яке є досить поширеним у Західній Європі, є новим і маловідомим в Україні, і навіть спеціаліст_ки сприймають його лише в теоретичному значенні. Навіть масштабні плани консервації 15% усіх сільськогосподарських земель України, на яких наполягали ґрунтознав_иці ще у 1990-х роках, ніхто не реалізував, і з того часу дикої природи в Україні ставало лише менше. Врешті, Україна стала найбільш розораною державою Європи та другою за розораністю у світі. Розораних земель у нашій країні до початку війни було понад 56%.
Та тепер ситуація змінилася. Величезні території в межах нашої держави нині зайняті мінними полями, спотворені, без перебільшення, мільйонами вирв від снарядів і забруднені тисячами тонн хімічних речовин, які потрапили у ґрунт після вибухів. Ще у 2022 році представни_ці уряду обережно казали, що розмінування триватиме не менше 70 років. Проте війна з того часу лише стала інтенсивнішою, тож ми не помилимось, якщо скажемо, що не менше ніж 100 років потрібно для того, щоби провести розмінування України після завершення війни. Величезні території, незалежно від форми власності, категорії земель і, головне, незалежно від наших побажань, не будуть використовуватися людьми протягом багатьох десятиліть. Об'єктивно, лише третє чи четверте покоління після нас зможе безпечно пересуватися по всій території України. Але чи є це твердження правильним? Чи повернуться люди на ці території взагалі? До того часу, коли розмінування дійде до останньої ділянки, вибухонебезпечні предмети вже не лежатимуть на поверхні землі, а перебуватимуть глибоко в ній, під корінням старих дерев. Тож уявлення про те, скільки треба часу на розмінування та чи доцільним воно є, змінюватимуться по мірі здичавіння пошкоджених земель.
Головне, що ми маємо знати про відновлення природи, — це те, що природа не очікує на наші рішення. Природа розвивається так, як їй найзручніше реалізувати механізми, закладені у функціонуванні кожної з екосистем.
Для прикладу, подивімося, що сталося після знищення Каховського водосховища. Саме в той час, коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, розпочалося літо — короткий період, коли з легким пухом верби і тополі поширюють своє насіння. Це саме ті дерева, які зростають по берегах українських річок. Колись ними була зайнята й долина Дніпра, що згодом була перетворена на водосховище у 1955 році. Після руйнування ГЕС у 2023 році пух з насінням падав на поверхню води, і у міру того, як вода відступала, насіння висівалося на вологу поверхню. І ось виявилося, що тих дерев, які поодиноко зростали навколо величезного водосховища, було достатньо, щоб засіяти насінням усю його поверхню. Вже за перші місяці після теракту 23% поверхні колишнього водосховища було зайнято молодими деревами. Перші з них науков_иці зафіксували під час експедиції вже через два тижні після руйнування. До червня 2024 року найбільші молоді деревця досягли висоти 4,5 м і товщини 5 см, а на кінець 2025-го досягли 7-метрової висоти. Без сумніву, жоден біолог до цього не міг уявити, що природа має в запасі настільки несподівані механізми, які може застосувати для відновлення у разі таких потужних змін, як, скажімо, зникнення Каховського водосховища. За нашими оцінками, сьогодні на місці водосховища зростають щонайменше 40 млрд молодих дерев. Звісно, це лише початок відновлення, і тепер природа має продемонструвати інші механізми, також невідомі нам, і обрати серед величезної кількості молодих дерев найсильніші. Для того, щоб нинішні зарості на місці водосховища стали повноцінним лісом, повинно залишитися не більше ніж одне дерево з кожних 200 — решта загине і стане поживним середовищем для відновлення екосистеми на цій території.
Цікаво, що тут відновлюється саме така екосистема, яка була навіть не на момент створення водосховища, а значно раніше, до того, як люди почали освоювати цю територію. В минулому радянська влада дуже активно використовувала цю територію для сінокосіння та випасу худоби. У результаті лісів стало менше, а луків — більше. Втім, раніше ця територія була саме заплавним лісом, що мав назву Великий Луг. В українській мові слово «луг» відрізняється від російського і означає не трав'яну екосистему вздовж річки, а ліс, який затоплюється в долині річок під час весняного водопілля. Тож, власне, і відновлюється найбільший ліс степової зони України, яким він і був у минулому.
Якби водосховища взагалі не були створені, щороку після танення снігу на Дніпрі була б велика повінь. Річка промивала би собі нові русла, створювала б острови та лишала б великі відмілини. Тож у дикої природи долини Дніпра є передбачені механізми, як дуже швидко заповнити рослинністю території, які звільнилися від великої води. Можемо вважати, що природа просто чекала 65 років, аби знову відновитися після сходження великої води.
Та, на жаль, саме випадок Каховського водосховища є єдиним справді оптимістичним прикладом відновлення дикої природи в Україні під час війни. Інші приклади не є такими обнадійливими. Якщо ми подивимося на сучасну Україну з космосу, то стане видно, що вся широка смуга, вздовж якої просувався фронт, територія мінних полів і всіх місць, де відбувалися бойові дії, є не мертвою випаленою землею, як це може уявити необізнан_а у питанні читач_ка. Ні, ця смуга насправді виглядає як величезний зелений пояс, що тягнеться через половину України, проводячи широку межу між благополучними підконтрольними територіями та окупованими землями України. І це не є добре, адже в цьому випадку йдеться не про дивовижне відновлення дикої природи, а про формування величезної зони поширення чужорідних інвазійних видів рослин, які в побуті ми називаємо бур'янами.
Як трав'янисті рослини, так і дерева, що потрапили до нас з інших континентів, розпочали захоплення території та витіснення місцевих видів рослин? Більшість прибульців виходять із посушливих і пустельних регіонів, яким лише краще в умовах сучасних змін клімату, тоді як місцевим рослинам стає все важче виживати. Звісно, ми боремося з чужорідними рослинами, знищуючи їх на полях і приватних ділянках, проте вони однаково лишають величезну насіннєву базу у ґрунті. І саме вона стала причиною того, що вся лінія фронту з космосу виглядає зеленим поясом. У нашій країні ніколи не було досвіду боротьби з такою кількістю чужорідних рослин, які не бояться вогню, небезпечних хімічних речовин або посушливого клімату.
Тож перед Україною після завершення війни буде чимало викликів, пов'язаних з відновленням природи. З одного боку, слід допомогти відновитися природним територіям, які збережуться, а з іншого боку, такі дивовижні приклади, як відновлення лісів на місці Каховського водосховища, зможуть стати фактично найбільшими в Європі проєктами з відновлення природи. Тут слід нагадати, що цілі Європейського Союзу, затверджені останніми роками, декларують необхідність перевести 30% господарських земель Європи у стан дикої природи вже до 2030 року. І об'єктивно ніде, окрім як в Україні, досягти таких цілей не вийде. Та й для україн_ок це буде не простим рішенням, а вимушеною дією, адже повернутися на пошкоджені землі однаково не вийде.
Після завершення війни багато замінованих і забруднених на десятки років територій будуть недоступні ні для відбудови, ні для повернення людей. Тож Україну чекають перерозподіл населення й економіки та створення величезних зон відчуження, частина з яких може залишитися такими назавжди. Певним чином така реальність може виявитися вигідною Україні, бо ж хоч ми тривалий час і не зможемо використовувати території в господарських цілях, та зможемо зробити їх найбільшим у Європі проєктом з відновлення природи, найбільшим проєктом з протидії глобальним змінам клімату та відновлення біологічного різноманіття. Неможливість реалізувати настільки масштабні проєкти в інших європейських державах може зробити нашу країну полігоном для зеленого відновлення Європи в цілому, тож rewilding — або, як тепер кажуть, war wilding — може дати Україні додаткове фінансування та імідж держави, що стала зеленим щитом для клімату всієї Європи. Тож і найгірші події можуть обернутися корисними змінами у майбутньому.
Проте ми повинні не забувати, що відновлення природи — це процес, яким украй важко керувати. Досвіду управління процесами відновлення немає практично в жодній державі. Після Першої світової війни у кількох європейських державах — наприклад, у Франції — були виділені чималі території, які були надто забруднені, щоб повернути до них сільське господарство. Ці території лишили у вигляді зон відчуження, якими вони лишаються до сьогоднішнього дня, проте умисних дій щодо відновлення ніхто не здійснював. Можливо, саме Україна зможе стати державою, яка першою у XXI столітті зможе отримати унікальний досвід, як зробити справжню дику природу там, де її вже не було. Якщо така ціль буде досягнута, це буде не лише цивілізаційна перемога над російськими загарбниками, які прагнуть зробити життя в нашій державі нестерпним, а й перемога над людським світоглядом, який здавна направлений на те, щоб «освоювати природу», сподіваючись, що її ресурси будуть безкінечними. Має настати день, коли ми почнемо повертати природі території, які безвідповідально захопили у неї в таких неприпустимих обсягах. Певним чином нинішня катастрофічна ситуація може відкрити людству двері у довготривале майбутнє.
Уперше цей текст було опубліковано англійською мовою у довкіллєвому номері журналу Solomiya. Ми радо публікуємо оригінальну версію матеріалу з кількома авторськими оновленнями.
Чільне фото: Каховське водосховище в кінці квітня 2024. Фото: Іван Мойсієнко. Джерело: uwecworkgroup.info
