За вітриною імперії: інфраструктурне насилля в окупованому Маріуполі

Що більше часу спливає відтоді, як Росія окупувала українські міста, то складніше зрозуміти, як вони тепер функціонують. Особливо коли йдеться про ті українські території, які перебувають у глибокому російському тилу відносно лінії бойового зіткнення. Це дослідження є спробою зазирнути у забраний простір і розібратися, як його переозначили окупанти. Для цієї розвідки я обрала кейс Маріуполя, який пройшов 86-денну облогу з масованими російськими бомбардуваннями, майже повним знищенням житлових кварталів, десятками тисяч загиблих. Окупація настала лише після фактичного знищення міста й евакуації та загибелі значної частини населення.

Росія використала одну з дуже цинічних технологій окупації у зруйнованому Маріуполі. З міста зробили показову вітрину імперії, крізь яку демонструють, як турботливо держава ставиться до своїх територій та їх житель_ок, не шкодуючи грошей на відновлення і розбудову. Ця технологія окупації ґрунтується на створенні нової інфраструктури, якої життєво необхідно потребує населення. Таким чином, окупаційна влада переходить від експліцитного, фізичного насилля (за посередництва авіабомб, танків і снарядів) до імпліцитного, яке ховається за відбудовою та риторикою гуманітаризму.

Концептуально-теоретична рамка

Наразі Маріуполь є прикладом осадного колоніалізму^[1], це також підмічає і дослідницька група Scarcity у своєму дослідженні міста (Рибак, б.д.). Осадний колоніалізм як форма панування був і залишається притаманним різним історично-географічним контекстам — від Північної Америки до Південної Африки — і є вже досить глибоко осмисленим та теоретизованим. Зокрема, одним із найбільш концептуально розроблених у сучасній критичній географії та колоніальних студіях є кейс осадницької політики Ізраїлю щодо палестин_ок на Західному березі Йордану та в Секторі Гази. І хоч український контекст дуже відрізняється, теоретичні напрацювання та словник термінів, розроблений для цього кейсу, дає нам глибше розуміння процесів, які здійснюють із нашими землями, адже саме палестинський випадок вирізняється детальною увагою до сучасних інфраструктурних і просторових механізмів осадництва.

Наприклад, Омар Джабарі Саламанка наголошує, що гуманітарна риторика стає інструментом нормалізації дій колонізатора, а гуманітаризм перестає бути тим, що обмежує насильство, а натомість супроводжує й уможливлює його (Salamanca, 2016). У межах гуманітарної риторики осадни_ці створюють нову інфраструктуру, яку ототожнюють з модернізацією, розвитком і прогресом. Та, на думку дослідника, інфраструктура, виконуючи ключову роль у конструюванні простору, створює зв’язки і розриви між місцями і людьми, тим самим переозначуючи просторові відносини у фізичному, економічному та політичному вимірах. А соціотехнічні системи, як-от дороги, електрика, вода та телекомунікації, стають первинними матеріальними й символічними засобами, за допомогою яких осадни_ці територіалізуються (матеріально та символічно закріплюють свою присутність у просторі, перебудовують його під власні потреби), а корінних мешкан_ок тим часом позбавляють територіальності. Якщо «тверда» інфраструктура — тобто та, що складається з фізичних матеріалів (блокпости, мережі доріг, стіни) — дозволяла Ізраїлю колонізувати палестинську землю шляхом просторової дезінтеграції та фрагментації, то «м’яка» інфраструктура, як-от політика доступу, перетворювала мобільність на привілей, що надавався вибірково — з урахуванням расових, класових і гендерних ознак (Salamanca, 2016, с. 66).

Британсько-ізраїльський архітектор і дослідник, засновник Forensic Architecture, Еяль Вайцман у своїй книзі «Спустошена земля: архітектура ізраїльської окупації»^[2], описуючи окуповані території, послуговується терміном «фронтир», під яким розуміється зона недалеко вглиб від лінії розмежування двох сторін. Простір фронтиру конструюється багатьма акторами (військовими, осадни_цями, гуманітарними громадськими організаціями, медіа тощо), а архітектура й інфраструктура в цій зоні є матеріалізованою політикою (дослівно «політика в матеріалі» — politics in matter). Внаслідок цього виникає явище, яке Вайцман називає «політичним пластиком», адже простір окупації виявляється результатом сукупної дії різних сил.

Для опису такої логіки функціонування простору Вайцман використовує образ архіпелагу анклавів. Анклав у цьому сенсі — це простір, у межах якого створюється відносна стабільність і безпека для визначеної групи «своїх». Однак така локальна однорідність досягається за рахунок фрагментації навколишнього простору, посилення контролю, створення бар’єрів і різних режимів мобільності для «інших».

Розробляти цю концептуальну рамку (інфраструктури як технології окупації) для українського контексту вже розпочали, наприклад, Дар’я Гетманова та Світлана Матвієнко. У цій статті я маю на меті зробити внесок до даної розмови за допомогою аналізу доступних відеоматеріалів з Маріуполя.

Основним джерелом даних для цього дослідження є масив відеороликів на YouTube, знятих у форматі прогулянок містом і спонтанної взаємодії з його житель_ками. Від середини 2022 року в Маріуполь почали приїжджати росіяни знімати live-блоги, бо «їм було цікаво подивитися на місто» (себто на його руїни). Серед таких каналів особливо інформативним є канал «Walk and Talk», автором якого є мешканець Краснодару Євґєній. Він, певна річ, знімає ці відеоролики в рамках російського політичного міфу про те, що Маріуполь було розбомблено українськими військовими, а Росія щедро відбудовує його. Проте його канал відрізняється від багатьох інших пропагандистських каналів, які транслюють суто бутафорну картинку. Євґєній, залишаючись у рамках російського політичного міфу, знімає живі відео, і крізь них, якщо знати, куди дивитися, можна зазирнути всередину простору і спробувати скласти картину його повсякденного функціонування, форм присутності та співіснування людей.

Місцеві житель_ки також знімають відеопрогулянки Маріуполем, часом додаючи власні коментарі по ходу зйомки, та викладають їх у публічний доступ. У мою вибірку входять такі відеоролики, бо у них представлено позиційність маріуполь_ок. Посилання на ці відеоролики свідомо не надаються з міркувань безпеки, бо привернення уваги до конкретних матеріалів може ставити їхніх автор_ок під загрозу.

Осадницькі анклави Маріуполя

Одним із найяскравіших бар’єрів, які встановила Росія для маріуполь_ок, є фільтрація в аеропорту Шереметьєво, через яку практично не пропускають людей, котрі під час бойових дій виїхали з міста на непідконтрольні Росії території. Маріуполь_ки прагнули підтвердити свої права власності на нерухомість, але для цього їм необхідно було приїхати на територію Росії, отримати російський паспорт і внести свою нерухомість у російський реєстр протягом 30 днів з моменту введення в дію відповідного закону в березні 2024 року (Прокопчук, 2024). В іншому випадку житло визнавалося «безхазяйним» і націоналізовувалося Росією. Підтвердити право на нерухомість могли лише безпосередні власни_ці, тож у випадку, наприклад, їхньої загибелі їхні сім’ї жодним чином не могли повернути житло. Також без права на власне житло залишилися маріуполь_ки, чиї документи були втрачені або знищені.

Є й інші приклади бар’єрів всередині самого міста. Приморський парк є однією зі знакових фокальних точок маріуполь_ок. Ця прибережна зелена зона, що з’єднує спальні квартали Приморського району з пляжем Азовського моря, є найбільшою рекреаційною зоною міста. Крім того, цей парк став місцем стихійних поховань вбитих маріуполь_ок під час російської блокади міста^[3]. Однак влітку 2023 року окупаційна влада розпочала там будівництво філії Нахімовського училища, вирубавши понад сотню дерев^[4]. Нині навчальний комплекс вже експлуатується, а однією із його визначних рис є триповерхова льодова арена. Окупанти заявляли^[5]:

«К сентябрю 2024-го на территории будущего мариупольского филиала Нахимовского военно-морского училища появится современная ледовая арена со стрелковым тиром. Специалисты Военно-строительной компании (ВСК) возводят ее по просьбе жителей города. Здесь нахимовцы и все желающие смогут заниматься хоккеем, фигурным катанием и стрельбой».

Утім, місцева жителька скаржиться, що її діти не можуть користуватися цим простором, бо охорона не пускає туди нікого стороннього від навчального процесу в училищі^[6]. Отже, частина найбільшого парку міста, який виконував роль одного із найбільш значущих публічних просторів для містян_ок, перетворена на закритий військово-освітній комплекс із власним режимом доступу — тобто на один із осадницьких анклавів, у який місцевим житель_кам просто так не потрапити.

Та найбільше осадницьких анклавів з’являється у зв’язку з відбудовою житлового фонду. З початком цієї відбудови новозведене житло умовно ділять на дві категорії: компенсаційне (квартири, призначені для мешкан_ок зруйнованих будинків) та іпотечне (нові житлові комплекси, які виставлені на продаж за ринковими цінами). Іпотека тут становить всього 2%, водночас по всій Росії — близько 30% (Рибак, б.д.). Такий низький відсоток іпотеки діє і на вторинний ринок житла в Маріуполі, велику частку якого становлять квартири, визнані «безхазяйними».

Луїза Наливай, власниця сервісу нерухомості «Аякс Мариуполь» пояснювала блогеру «Walk and Talk» Євґєнію, що маріуполь_ки не купують квартири в новобудовах, тому що для них ціна 125 тис. рублів за квадратний метр — «запредельная», водночас квартири в цих іпотечних будинках «моментально» скуповуються житель_ками «большой России». Разом з тим вона зазначала^[7]:

«Льготные условия ипотеки есть не только в Мариуполе, но и на Дальнем Востоке, но все хотят именно к нам, потому что тут море и мягкий климат. Мариуполь — это дополнительный юг Российской Федерации. Да, разбитый, да, может быть, достроят, может быть, нет. А давайте попробуем, цена вопроса и пробы — низкая, цена входа в рынок — очень низкая, и поэтому это перспективно. Для кого? Для тех, кто любит рисковать. Сейчас идут инвестиции, вливания, и есть перспектива развития».

Тож цілі будинки і житлові комплекси заселяються приїжджими росіянами. А разом з цим і прилегла інфраструктура, як-от дитячі садочки, школи, магазини, заклади харчування, рекреаційні зони та публічні простори, заповнюється саме осадниками. Комерційні приміщення в центральних районах здаються за ціною близько кількох тисяч рублів за квадратний метр, що навіть приїжджими росіянами сприймається як надзвичайно висока ціна, а для маріуполь_ок — і поготів. Розбудовувати й вести малий і середній бізнес приїжджають саме росіяни. Таким чином формуються осадницькі анклави, причому саме в центральних, прибережних, найкрасивіших ділянках міста. Цікаво, що сама Луїза Наливай озвучує такі міркування^[8]:

«Здесь застройка сейчас с нуля, то есть можно делать комплексную застройку, можно делать какие-то закрытые посёлки, можно делать город в городе».

Першу хвилю російських осадників у Маріуполі становили так звані «военные строители» зі своїми сім’ями. Це робітники, які мають досвід і в армії, і в будівництві. Їм доручено ефективно зводити військові об’єкти та з безпрецедентною швидкістю розширювати інфраструктуру. Вони проникають у міста разом з окупаційною армією і починають свою роботу тоді, коли міста ще перебувають в облозі, кремують тіла вбитих україн_ок у мобільних крематоріях, водночас заявляючи, що відбудовують місто на благо його мешкан_ок (Vazheyevskyy, 2024). Слідом у Маріуполь приїжджають звичайні робітники з усієї Росії, оскільки тут російська влада створює їм значно вигідніші умови. На цьому місці я залишу дуже красномовний діалог між блогером Євґєнієм і працівницею ставропольської девелоперської компанії «ЮгСтройИнвест» Татьяною, яка зараз теж займається «розбудовою» Маріуполя^[9]:

Євґєній: А скажите, у вас есть недостаток в рабочих?

Татьяна: Здесь я вам точно не могу сказать, но думаю, что нет, потому что… Ну, узбеки, таджики — понятно, что есть, но и русских тоже много очень.

Євґєній: Местных либо приезжают?

Татьяна: Разные. Вообще, если мы говорим про центральную Россию, у нас пропали все мастера-ремонтники, не связанные с нашей компанией, а вообще в принципе.

Євґєній: Куда пропали?

Татьяна: Вот мы думаем, что сюда. У нас не найти, например, специалиста, не знаю, выложить плитку.

Євґєній: В других городах, вы имеете в виду?

Татьяна: Ну, вот я сама из Нижнего Новгорода, я ровно год ждала, пока плиточник придет мне сделает плитку в ванной. Хотя никогда такой проблемы не было. Ну и ценник у них тоже стал соответствующий.

Євґєній: А вы не думали, что, может быть, часть людей уехали на СВО?

Татьяна: И туда тоже, на СВО. И вот очень многие говорят, что они едут сюда тоже делать отделку, работать на стройках… Ну, здесь же не только новостройки строят, здесь много другой работы, там, по восстановлению домов.

Представники російських девелоперських компаній та ріелторських агенцій вдаються до проведення паралелей між Маріуполем і Кримом, переконуючи росіян вкладатися в нерухомість у Маріуполі. Та ж сама вищезгадана Татьяна говорить^[10]:

«Ну, вот кто заходил в Крым в самом-самом начале, в 2014 году, тоже было рискованно, а сейчас там ценник уже как везде… И здесь [в Маріуполі] очень выгодная локация, потому что здесь у нас идет прямая дорога на Крым. Сейчас строят дорогу, скоро её достроят, 4 часа — мы в Крыму».

Риторику забудовників підхоплюють росіяни, які продають власне житло і переїжджають жити та будувати свій бізнес у Маріуполі. Наприклад, Єлєна з Єкатеринбурга, з якою спілкувався той же Євґєній, ділиться своїми міркуваннями^[11]:

«Этот город выстраивается после тех ситуаций, которые произошли. Здесь можно найти свою нишу, и упустить эту возможность нельзя. У меня сфера красоты, более 10 лет. А я это люблю, загораюсь, это мне по кайфу. А ниша свободная, потому что нет достаточного количества хороших мастеров здесь в Мариуполе. Пока только единицы. И я смотрю генпланы и понимаю, насколько будет расстраиваться этот город».

Примітно, що росіяни все одно тримають в голові загрозу з боку української армії, хоч з численних елементів міської інфраструктури, як-от муралів, стендів, різноманітних табличок, «кричить» гасло: «Россия здесь навсегда». Євґєній в діалозі з Єлєною каже:

«Если б ты меня спросила, готов ли я сейчас переехать из Краснодара, даже если у меня будет какая-то работа здесь, я вот на камеру даже могу сказать, что я не уверен… Да, прямо скажем, страх! Страх есть, это военное положение. Коменданстский час».

Утім, Єлєна відповідає:

«Я тебе скажу так: год-два, и здесь будет сложно купить недвижимость, 100%. Откройте генпланы и посмотрите, сколько сюда вкладывается. Это надо быть дураком».

Композитний обман або this is not a house

Тим часом маріуполь_ки, які отримують компенсаційне житло, опиняються на околицях міста або просто у менш вигідній локації, ніж колись розташовувався їхній зруйнований дім. Протягом останнього року програму з видачі компенсаційного житла закрили, бо нібито всі мешкан_ки вже отримали відшкодування. Проте це неправда, судячи з численних відеозвернень маріуполь_ок до Путіна із проханням звернути увагу на те, що влада «ДНР» не виконала того, про що прозвітувала, і житла вони так і не отримали.

На цьому місці я б хотіла зробити важливий відступ і зазначити, що наявність «ДНР» як проміжного рівня управління створює можливість символічно відокремлювати «поганих виконавців» від «правильної держави», що дає мешкан_кам змогу публічно виражати незадоволення окупаційною владою і не боятися репресій, адже вони нібито зберігають лояльність до Росії як держави загалом. Це наштовхує на думку про те, якою неоднорідною може бути російська окупація в різних українських містах. Маріуполь_ки в окупації наважуються вести проукраїнський телеграм-канал «Мариуполь сейчас». Відносно публічний спротив в окупованому Маріуполі не свідчить про м’якший характер окупації, а радше про її внутрішню суперечливість і фрагментованість. Це може пояснюватися тим, що, на відміну від, наприклад, Мелітополя, де діє режим прямого воєнного контролю з практично відсутнім простором для публічної артикуляції, Маріуполь виконує роль осадницької вітрини, де тотальний терор є менш вигідним, а критика знизу іноді навіть є функціональною для окупантів, адже підтримує ілюзію зворотного зв’язку.

Повернімося до теми житла. Будинки, які були визнані як такі, що не підлягають відновленню, були знесені, а на їхньому місці будуються нові іпотечні, але з дещо зміненими адресами — наприклад, із додаванням букви (Рибак, б.д.). Найбільш медійним кейсом відбудови у Маріуполі, яким вихвалялася окупаційна влада, став елітний житловий комплекс «Невский», а він якраз і розташований на місці одного зі знесених будинків.

Щодо будинків, які постраждали лише частково, то їх окупаційна влада взялася відновлювати фасадно задля репортажів та красивої картинки на російських федеральних каналах. Одна із сусідських спільнот міста розповідає^[12], як уже 3 роки вони очікують на можливість повернутися додому. Їхній будинок окупаційна влада нібито взяла в роботу, відновила його зовні, не провівши жодних робіт усередині.

«Тут стоят старые [під’їздні] двери, и для отчетности, для фотографии их якобы поменяли, а на самом деле их просто покрасили… Фасад сделали, а внутри все черное… За счет того, что дом стоит уже 3 года, эти два подъезда не отапливаются, то опять сырость, все валится просто… Здесь никто ничего делать не будет, потому что бетон сохнуть не будет, опять пойдут сырости в квартирах… Там все сыпется, надо заново начинать, я не понимаю, для чего они окна поставили, для чего они батареи поставили, почему они двери поставили, лично у меня дверь в квартире уже никуда не годная, окна уже никуда не годные».

Одна з мешканок вказує на водовідвідну трубу, яка стирчить з вікна сходової клітки останнього поверху, і звертає увагу на траєкторію стікання води — прямо перед під’їздними дверима.

Ця сцена є дуже влучною ілюстрацією дослідження австралійських антропологині Тесс Леа та архітектора Пола Фолероса This Is Not a Pipe: The Treacheries of Indigenous Housing. Назва статті є алюзією на роботу художника Рене Магрітта This Is Not a Pipe — «Це не люлька», але у випадку дослідни_ць — «Це не труба». Вони розбирають парадокс державного житла, збудованого для корінних житель_ок в Австралії: будинки ніби є, але жити в них неможливо. Дослідни_ці наводять приклад відрізка пластикової труби, який ні до чого не під’єднаний. Вона існує фізично, але не з’єднує туалет із системою відведення стоків. Відрізок пластикової труби не є «трубою», якщо він не з’єднує туалет із каналізацією. Це просто пластик у землі, а не інфраструктура, хоч під неї і маскується. Труби в цьому сенсі існують не для відведення стоків, а для написання звітності і задоволення бюджетних вимог. Труба може бути не під’єднана до системи відведення стоків, але вона завжди під’єднана до технологій аудиту й адміністрування. Далі дослідни_ці показують, що таких псевдоінфраструктурних елементів у «домівках» повно: крани без води, розетки без заземлення, душові без дренажу. Леа та Фолерос називають такі будинки композитним обманом.

На думку політичного теоретика Ашиля Мбембе, який описував стиль правління низки африканських країн, досить часто створення інфраструктурних об’єктів набагато тісніше пов’язане із доступом до державних контрактів і винагородженням патронально-клієнтських мереж, ніж із технічним призначенням цих об’єктів (Mbembe, 2001).

Іпотечні будинки також можуть лише прикидатися житлом і насправді ним не бути. Декілька корпусів ЖК «Черёмушки» регулярно стикаються з проблемою затоплення цокольного поверху каналізаційними нечистотами. Комунальні служби не можуть цьому зарадити і направляють мешкан_ок з претензіями до забудовника, який, у свою чергу, відмовляється брати на себе відповідальність за зруйновану і системно не відновлену підземну інфраструктуру^[13]. Світлана Матвієнко у своїй статті Vertical Occupation («Вертикальна окупація») запропонувала однойменний термін, який описує багатошаровість ведення бойових дій. Ми звикли сприймати війну у горизонтальному вимірі, на рівні наших очей, однак вона насправді пронизує значно більше вимірів, включно з повітрям і підземним простором. Тобто насильство сьогодні організоване не лише через захоплення територій, а й через контроль усіх вертикальних вимірів простору, в яких живе людина (Matviyenko, 2024). Підземні комунікації (у вигляді каналізацій, дренажних систем, тепломереж тощо) були досить сильно пошкоджені окупантами під час облоги міста, а відновлювати їх дорого, марудно і не надто цікаво, адже вони приховані від ока і ними неможливо вразити глядачів федеральних каналів. У Маріуполі ми маємо справу з інфраструктурою, яка існує лише як доказ модернізаційної активності окупанта, а не як матеріальна основа для гідного життя людей.

Пляшка «Живчику» з політичного пластику

Окупація, на думку Вайцмана, завжди нашаровується на вже наявні логістичні, економічні, мовні й матеріальні структури, формуючи явище «політичного пластику» (Weizman, 2007, с. 5). Політична влада може змінитися миттєво, а матеріальний світ змінюється повільно, нерівномірно та фрагментарно. Підтвердження цьому ми бачимо у відеоблогах маріупольця Сергія (ім’я змінене), який гуляє містом. У відносно свіжих відео, знятих влітку 2025 року, можна розгледіти на ринку Маріуполя стоси туалетного паперу українського виробника «Обухів 65», причому на відео навіть видно українське маркування. Це можуть бути залишкові запаси доокупаційного періоду або ж циркуляція продукції вже в умовах окупаційної економіки через інерційні або переорієнтовані логістичні канали. А в одному з магазинів мікрорайону «Черёмушки», куди зайшов Сергій, знімаючи влог, я помітила морозильну камеру українського виробника морозива «Ласунка» з їхнім фірмовим гаслом «Морозиво на різний смак!» без жодних слідів зафарбовування чи маскування.

Росіяни змінюють прапори, вивіски, фасади, але глибші шари інфраструктури повсякденного користування досі залишаються українськими. В окупованому місті, де офіційно йде агресивна русифікація, посеред магазину стоїть великий предмет із україномовним написом, який щодня експлуатується. Він слугує нагадуванням для місцевих житель_ок про довоєнний Маріуполь і водночас є звичайною частиною теперішньої логістики. Це також матеріальний доказ того, що фронтирна територія не може миттєво перетворитися на Росію, не може цього зробити навіть і за декілька років після окупації. Українські написи і бренди, вшиті в інфраструктуру окупованого простору, є тією спадщиною, якою окупаційний режим вимушено користується, поки не побудує свою.

В одному зі своїх влогів Сергій показує, що купив у магазині напій:

«Купил по дороге на пляж вот такой вот “Живчик”, очень похож этикеткой на украинский вариант, что “Оболонь” делала, ну, и по вкусу так немножко похож. И делают этот, кстати, в Луганске. Рекомендую, неплохой напиток, лучше, чем напитки, которые продаются… Ну, я имею в виду, которые с материковой России завозятся».

Цей епізод фіксує одну зі стратегій окупаційної економіки: від вимушеного співіснування з українськими товарами до їх наслідування. Українські бренди перестають бути лише залишками минулого й перетворюються на шаблони, які копіюють, водночас позбавляючи їх походження та політичного значення. Окупаційний режим не здатен повністю відокремити захоплену територію від її попереднього політичного, економічного й культурного контексту. Спроби радикального розриву неминуче наштовхуються на інерцію матеріального світу, який або зберігає сліди минулого, або змушує нову владу їх відтворювати у зміненій, симулятивній формі. Процес наслідування українських брендів лише підтверджує структурну невикорінюваність зв’язку з Україною.

Пастка ідентичностей

У цитаті Сергія, яку я навела вище, захована ще одна дуже цікава річ. З його слів вимальовується певний трикутник: оригінальний український «Живчик» як еталон, луганський варіант як сурогат/відлуння минулого і насамкінець несмачні російські напої. Маріуполець символічно розміщує себе разом із Луганськом, іншим українським окупованим містом, на противагу Росії. Мовляв, ми тут, на фронтирі, ще пов’язані з тим, що було «до» (Україною), ми між собою «свої», а Росія — чужа. Сергій певний час підбирає слова, як це сказати безпечно, і, вживши словосполучення «материковая Россия» (що, по суті, не має сенсу), він проводить межу між простором окупованих українських міст і Росією.

Але й осадники також опиняються в ситуації, коли мусять добирати слова. Повернімося до розмови російського блогера Євґєнія з осадницею Єлєною. Євґєній почав своє відео такими словами^[14]:

«Прекрасная девушка из Екатеринбурга, которая теперь мариупольчанка! Да! Встречайте новую мариупольчанку из Екатеринбурга!»

Єлєна розповідає, що рішення поїхати до Маріуполя було для неї спонтанним і виникло наприкінці 2023 року після перегляду відеоблогів про місто, зокрема і влогів Євґєнія. До цього вона не думала про переїзд узагалі. Уже через кілька тижнів вона вперше відвідала Маріуполь, а в березні 2024 року остаточно переїхала з Єкатеринбурга, здійснивши до цього кілька пробних візитів.

Єлєна: Я решила посмотреть просто после вот этой истории, которая произошла 2 года здесь назад, посмотреть, пообщаться с людьми. Точно также, как и ты. Ты пытаешься узнать их ощущение, их какую-то боль, как-то им помочь, где-то что-то подсказать. Я, конечно, не с этим, а с тем, чтоб вообще узнать, как люди относятся после всей этой ситуации, это ж тоже очень важно… В конце января я была здесь во второй раз и у меня сложилось впечатление, что это мой родной город. [...] Квартиру нашла через «Телеграм». У них работает «Телеграм» в большей степени. Это не как у нас в Екатеринбурге соцсети, здесь в 90% работает «Телеграм». [...] Ну, я взяла [купила] вторичку [квартиру, у якій колись жили маріуполь_ки], и у меня ощущение в этой квартире, как будто это моё, то есть даже ощущение города — это моё. Я не понимаю даже, как тебе объяснить.

Євґєній: То есть это твой город?

Єлєна: Да! Я не знаю, как это объяснить. Когда меня спрашивают «почему?» и когда меня спрашивают «как?», я не могу это объяснить, это моё внутреннее.

Євґєній: А сложно было купить квартиру? Вдруг кто захочет тоже.

Єлєна: Есть нюансы, на которые стоит обращать внимание, так же, как и у нас на большой земле.

Формулювання Єлєни є дуже промовистими: вона називає себе маріуполькою, стверджує, що це «її» місто, а разом з тим все одно залишає у своїй мові протиставлення «у нас» (Єкатеринбург) і «у них» (Маріуполь). У висловленнях обох співрозмовників присутня класична імперська зверхність: «помочь, подсказать что-то» маріуполь_кам, які за замовчуванням нібито відстають від росіян. Євґєній дивується, як можна з «такого прекрасного, здоровенного мегаполиса Екатеринбурга вот сюда переехать». Єлєна всіма можливими способами протиставляє себе маріуполь_кам, а водночас і примудряється себе назвати маріуполькою, тим самим викрадаючи навіть саме слово, розщеплюючи і вихолощуючи його значення.

І Євґєній, і Єлєна проводять межу між Маріуполем та Росією, останню називаючи «большой землей», хоча у них немає ніякої практичної потреби в цьому, адже можна, приміром, сказати: «в других регионах России». Але вони цього не роблять, тому що самі хочуть цю межу провести, тому що осадники завжди добре знають, що перебувають на чужій землі. Від того і заганяють себе в мовні пастки і протиріччя в одному реченні. І цілком в дусі імперської логіки якомога швидше оточити себе людьми, з якими осадники по-справжньому щиро поділяють спільну ідентичність, формуючи вже згадані мною осадницькі анклави. На цьому місці я хочу залишити ще одну красномовну ілюстрацію з їхнього діалогу:

Євґєній: Друзей своих агитируешь из Екатеринбурга переехать в Мариуполь?

Єлєна: Да! У меня подружки есть, они в органах власти [...] подполковники… [...] Я говорю: девчёнки, мне тут без вас чуть-чуть скучновато [...]. И я почти уговорила. [...] Я скажу так, когда здесь откроют авиасообщение, я, соответственно, буду организовывать мероприятия, как я делаю это в Екатеринбурге.

Євґєній: А Мариуполю нужны сейчас такие ивенты, движуха.

Єлєна: Нужно общение.

Євґєній: Да, я всегда говорю: надо общаться.

Єлєна: Общаться нужно. Я смотрю, здесь определенно есть немножко такой негатив [...].

У процесі цієї розмови Євґєній і Єлєна прогулювалися Маріуполем, у певний момент захотіли зупинится і присісти на одну з лавок, але не присіли, бо вона була обмальованою, як виразився Євґєній, вандалами. Такий неприглядний, на їхню думку, вигляд виявився для них достатньою причиною, щоб відлякатися й піти далі. І ось цей аспект з так званим вандалізмом є дуже важливим елементом в аналізі функціонування окупованого Маріуполя, зокрема ідентичнісного протистояння.

Євґєній вже підсвічував тему вандалізму в низці своїх відео, і в одному^[15] з таких він прогулювався парком біля драмтеатру і демонстрував, як за декілька місяців люди зіпсували вуличні меблі (елементи дитячого майданчика, лавки, смітники), повністю обмалювавши й обцарапавши їх, виламавши певні елементи. І хоч Євґєній сам явно показує, що місто швидкими темпами наповнюється приїжджими росіянами, нонконформістську, соціально несхвальну поведінку він миттєво приписує саме місцевим житель_кам^[16]:

«Ни в коем случае никто не говорит, что все мариупольцы там что-то такие плохие, упаси господи, нет… Понимаете, если б это была Тула, никто бы, кроме туляков, не обратил бы на это внимание. А так как все смотрят за Мариуполем, всё это новое, возилось, ставилось… Неприятно, просто неприятно на это смотреть, ну зачем, зачем вы это делаете, её же волокли фиг знамо откуда, эту скамейку. Всё же новое было ещё совсем недавно. Да, вот именно специфика города [назначена вітрина імперії] вызывает удивление, возмущение и раздражение. Я повторюсь, если б это было где угодно, то, наверное, местные б только возмущались, а так… Ну, не знаю, когда ты видишь, как всё это ставилось, как люди пахали там по ночам, всё это делалось, реставрировалось. Ну, разбомблено всё было, конечно, разбомблено. Ну, такой вот сквер, это самое, повторюсь, центральное место, тут рабочих полно, вот такая вот ситуация».

У цьому ж відео Євґєній заводить розмову з місцевою жителькою, яка гуляла з внуком на дитмайданчику біля драмтеатру. Блогер поцікавився у неї, навіщо люди це роблять:

Місцева жителька: А у вас так не пишут?

Євґєній: Понимаете, в чем сложность. Ну, я сейчас в Краснодаре… А так вообще долго в Москве жил, в Туле. На старье могут писать, да. Но когда ставят новое… Ну, это же недавнее все, может, полгода. То уже как-то сознание другое, стесняются. Тем более это самый центр у вас. [...] Ну, у нас то ли боятся, то ли мышление другое.

Місцева жителька: У нас на зло делают.

[...]

Євґєній: А зачем они это делают?

Місцева жителька: Ну, понимаете. Вам тяжело понять.

Євґєній: Мне не местному, наверное, тяжело

Місцева жителька: Вам вообще тяжело понять, тем, кто не жил в Украине. Как вы можете судить о том, что происходило? И как оно может отразиться… Понимаю, подростки, юношеский максимализм.

Євґєній: Ну и что?

Місцева жителька: Ну, они жили ДОМА. А теперь их дома нет, его разрушили.

Євґєній: А зачем портить оборудование, как это связано, я не могу понять?

Місцева жителька: Я не знаю, я человек уже старый. Здесь есть охрана, почему они за этим не следят? Вот качели уже поломанные.

Євґєній: А скажите, а местные не делают никаких субботников, чтоб отмыть? Ну, вот жильцы. Ну, прийти сюда с растворителем отмыть вот тот бардак.

Місцева жителька: Кто, бабушки, которые здесь остались?

Євґєній: Ну, почему, тут же есть молодые мамы, папы приходят сюда, я вижу иногда, сидят.

[...]

Місцева жителька: Каждый день будете отмывать.

Під цим відео росіяни масово писали однотипні коментарі, два з них я залишу тут у якості прикладу:

«Странное мышление у женщины типа вам не понять … куда нам понять то !!! Был дом и потом его не стало …так следствие этого должно произойти как раз понимание сохранить и сберечь новое , а никак не разбомбить новое, красивое. Вся страна помогает , а они все ноют и оправдывают неблагодарное поведение детей и взрослых».

«У нас в сибири люди золотые, нечего сравнивать их с украинцами, привыкшими к краху, совдепии и отсутствию ценностей в стране за столько лет».

У цьому контексті дуже влучною є думка Дар’ї Гетманової про те, що окупаційна інфраструктура виконує функцію продукування гуманітаризованої суб’єктності місцевих житель_ок. Росія зображає маріуполь_ок як пасивних отримувач_ок гуманітарної допомоги. Це гуманітаризм, який дозволяє бути «врятованим», але завжди тільки «врятованим»; суб’єкт, який виникає з практики гуманітаризму — це кволий суб’єкт, зведений до власного виживання (Гетманова, б. д.).

Євґєній періодично продовжував висвітлювати цю, як він висловлювався, проблему, блукаючи дворами новобудов і примічаючи, як пошкодили нові спортивні майданчики. Він часто повторює фразу: «Вот приедут заберут, и не будет вот таких штук здесь, если так относиться будут»^[17]. Цими словами блогер окреслює відсутність суб’єктності і самостійності маріуполь_ок і їхню нібито залежність від дарунків та поблажливого ставлення імперії.

В іншому своєму відео^[18] блогер прийшов до новобудови, зведеної для, за його словами, «погорельцев» (тобто кволих суб’єктів). Цим терміном осадники називають маріуполь_ок, які втратили власне житло. Євґєній ніби навмисно на початку відео означує, що це двір, у якому живуть місцеві. Утім, він сам обмовляється, що цей будинок практично незаселений, що суперечить численним його влогам про те, як так званого соціального житла не вистачає, і «погорельцы» ще чекають своєї черги на заселення.

«Если это норма здесь, то пусть, наверно, так и будет… Что это за вонючие здесь матрасы?! Ребят, здесь стоять невозможно, я вам серьёзно говорю. Я не знаю, зачем их сюда положили. Кто-то здесь спит? Просто бомжует? А с другой стороны, крыши-то нету, как здесь можно жить? У меня в голове не укладывается… Если тут так принято, пусть так и будет. Пусть будет этот срач, пусть люди живут в сраче. Ну, грустно, обидно. Но по-другому, наверно, никак. Поэтому я понимаю тех, кто пишет в комментариях…»

Після цих слів він одягає рукавиці і викидає згадані матраци, «показывая пример», як потрібно прибирати у дворі. Імперського осадника дивує, що у зруйнованому місті, де сотні тисяч людей залишилися без житла з провини цієї самої імперії, на вулиці розміщені матраци, на яких хтось вимушений спати.

Примітно, що в цьому осадницькому дискурсі не знайшлося місця критиці в бік комунальних служб, які несуть пряму відповідальність за прибудинкові території та засмічені вулиці. Але це вже незручно озвучувати, бо питання адресоване було б до окупаційної влади.

Наведені мною сцени гарно ілюструють, як імперські осадники потребують постійного підтвердження своєї легітимності через порядок, вдячність, «правильну» поведінку й демонстративне прийняття нав’язаних правил. Будь-яка форма відхилення — байдужість, злість, недбале ставлення до нового майна або відкритий спротив — рамкується як моральний дефект саме місцевого населення. Матеріальний простір міста стає полем, на якому осадники намагаються панувати, а місцеві — навіть не завжди свідомо — артикулюють свою втрату, злість і неприйняття. Вандалізм у Маріуполі може бути симптомом травми, війни та руйнування соціальних зв’язків, але осадники зухвало позбавляють маріуполь_ок права реагувати на травматичну реальність і взаємодіяти з власним міським простором. До того ж немає жодних доказів, що так званим вандалізмом займаються саме або виключно лише місцеві житель_ки. Для осадників це просто блискучий привід навісити чергову стигму на місцевих і продемонструвати різницю з власною «високою культурою».

У якості підтвердження своїх слів про вандалізм з боку місцевих житель_ок Євґєній вставляє у своє відео^[19] фрагмент ситуативної розмови на вулиці з місцевою жителькою, яка розповідає таке:

«Ждуны есть [...]. Украину ждут — не дождутся [...]. Еду в автобусе, женщина мне начинает стонать: как вы думаете, скоро Украина вернется? Я говорю: я могу вас огорчить, никогда! [...] Есть на зло делают [має на увазі вандалізм], бесятся. Им не нравится, может быть, что Россия пришла [...]. А вы откройте в “Телеграм” “Мариуполь сегодня”, но только не российский, а украинский… Мама родная, каждому промаху радуются, это ж специально прямо вот это пытаются людям в голову насадить, я сдуру взяла и написала комментарий, забанили моментально».

Маріуполь виглядає «хижим» простором, де маріуполь_ками називають себе і проукраїнські, і проросійські місцеві житель_ки, і російські осадники. Вони не довіряють одні одним і постійно перебувають у стані напруги в намаганнях відрізнити «своїх» від «чужих». У самій осадницькій логіці закладено, що місцеві ніколи не зможуть стати «достатньо правильними», а осадники — «по-справжньому місцевими». І тут, на мій погляд, вимальовується цікавий парадокс. Осадники прагнуть стати цілковитими господарями в окупованому місті, однак це їм ніколи не вдасться, доки існують місцеві житель_ки. Та якщо місцевих житель_ок не буде, то і господарювати там не буде над ким.

Люди як інфраструктура

У цьому підсумковому розділі я проілюструю, чому осадники, як би не намагалися, не зможуть стати господарями в місті, доки там є місцеві житель_ки. Євґєній, висловлюючи своє незадоволення актами вандалізму біля драмтеатру, неодноразово наголошував, що його обурює, як люди можуть робити це в найцентральнішій локації міста. Але якраз драмтеатр цілком очікувано може бути тим символічним місцем, де спротив і злість сублімуються в акти вандалізму. Чи думав про це осадник — невідомо, але дещо пізніше, коли драмтеатр остаточно відбудували й окупаційна влада виставляла його напоказ як черговий імперіалістичний елемент порятунку та окультурювання, місцева жителька сказала Євґєнію, що в цей драмтеатр ніхто ходити не буде після всього того, що там сталося^[20]. І якщо драмтеатр є досить зрозумілим лендмарком, негативне ставлення до якого можна спрогнозувати, то логіка сприйняття і використання решти міської тканини для чужинців природно залишається загадкою.

Осадники можуть думати, що активне перебудування міста грає для них добру службу, адже так вони наводять свої порядки і створюють свою логіку використання простору. Саме тут, на мою думку, і проявляється фундаментальна сліпота осадницького погляду. Для місцевих житель_ок міський простір складається не лише з видимих об’єктів, а й із їх відсутностей — з місць, де щось було. Локації, які для осадників виглядають як порожні, нейтральні або функціонально невизначені, для маріуполь_ок можуть бути важливими фокальними точками, ділянками щоденних маршрутів, місцями травматичних подій або ж похованнями близьких, вбитих російською армією. У результаті в одному місті співіснують щонайменше два паралельні виміри просторового сприйняття. Осадницький режим є для всіх видимим і зрозумілим: він насаджується через будівництво, нові фасади, правила користування та поведінки. Натомість просторове сприйняття місцевих залишається непрозорим для чужинців, адже ґрунтується не на функції чи естетиці, а на пам’яті, досвіді втрати та присутності в місті до окупації.

Показовим у цьому контексті є окреме відео Євґєнія, присвячене, за його словами, «загадці» маріупольських паперових оголошень^[21]. Це відео було зняте у 2023 році, однак станом на момент написання тексту (січень 2026 року) ця ситуація не змінилася, як видно з актуальних влогів місцевих житель_ок, а також самого Євґєнія. Блогер з подивом демонструє стіни, зупинки та під’їзди, щільно обклеєні саморобними оголошеннями, і зізнається, що ніколи не бачив нічого подібного в жодному іншому місті. Він і коментатори його відео артикулюють це як захаращення міста і культурну відсталість місцевих житель_ок. Утім, те, що осадники сприймають як нехлюйство, насправді є функціональною аналоговою інфраструктурою місцевих, яка підтримує їхнє повсякденне життя. Як пояснює урбаніст і соціолог Абдумалік Сімон у своїй статті «Люди як інфраструктура»^[22], у містах, де традиційна інфраструктура пошкоджена, нестабільна або недоступна, мешкан_ки самі починають виконувати ці функції. Паперові оголошення в Маріуполі грають роль локальних бірж праці, житла, послуг і фінансових обмінів у ситуації, де цифрові платформи або зруйновані, або небезпечні, або доступні не для всіх. Щоб скористатися російськими сервісами — банківськими додатками, маркетплейсами, рієлторськими платформами — потрібні документи, карти, стабільний інтернет і готовність залишати цифровий слід у системах окупаційної держави. Папір не потребує входу в російську цифрову систему, не індексується алгоритмами, залишається локальним і легко керованим: оголошення можна повісити, зірвати, перенести. Через стіни з оголошеннями циркулюють не лише дрібні послуги чи підробітки, а й складніші форми економічного виживання фронтиру — зокрема неформальні обміни між українською та російською фінансовими системами, а також послуги перевізників, у тому числі на підконтрольні Україні території. Факт присутності таких оголошень свідчить про те, що український економічний і соціальний шар не зник, а лише був витіснений у менш видимі, аналогові форми.

Особливо показово, що логіка розміщення цих оголошень залишається для осадників незрозумілою. Євґєній неодноразово зазначає, що помилково очікував побачити їх лише на околицях або у «старих» районах міста, але щоразу наштовхується на них у найнесподіваніших для себе місцях — поверх рендерів новобудов, реклам великих бізнесів, у безпосередній близькості до нових символічних об’єктів окупаційного «відновлення». Те, що для нього виглядає як хаотичне порушення порядку, насправді може вказувати на існування фокальних точок і маршрутів, зрозумілих лише тим, хто жив у місті до окупації і продовжує орієнтуватися в ньому через пам’ять і зв’язки з доокупаційним минулим.

Осадники можуть перекроювати місто, перебудовувати квартали, створювати нову інфраструктуру, руйнувати або обмежувати доступ до певних символічних місць, переозначувати ці символічні місця, насаджувати власні правила користування міським простором. Але доки в місті залишаються місцеві, його повсякденна логіка продовжує відтворюватися в паралельному вимірі, присутність якого чужинці відчувають, але який не здатні прочитати. Реакцією на цю непрозорість стає подальша інкапсуляція: створення осадницьких анклавів, контрольованих просторів, «вітринних» маршрутів і «безпечних» середовищ, де міський простір здається впорядкованим і передбачуваним, однак саме в цьому й полягає пастка. Що більше осадники намагаються ізолювати себе від незрозумілої міської тканини, то меншою стає їхня здатність орієнтуватися в реальному місті як живому соціальному організмі. Вони починають взаємодіяти не з містом, а з бутафорією — фасадами, рендерами, декораціями й уявними сценаріями «нормального життя» — які самі штучно й створили. Це робить осадницький проєкт внутрішньо нестабільним: справжнє місто залишається для осадників чужим, незвіданим і потенційно небезпечним. Інфраструктура окупації є не лише посередником насилля щодо місцевих житель_ок, вона може грати і проти самих окупантів.

Джерела

1. В Маріуполі біля «нахімовського училища», яке будують окупанти, знайшли ще одно стихійне поховання, — ФОТО. (2023, 28 липня). 0629.com.ua — Сайт міста Маріуполя. https://www.0629.com.ua/news/3635539/v-mariupoli-bila-nahimovskogo-ucilisa-ake-buduut-okupanti-znajsli-se-odno-stihijne-pohovanna-foto
2. Гетманова, Д. (б. д.). Політика (не)вдячності. Про російські проєкти «відбудови» в окупованому Маріуполі — Маріупольський парк пам'яті. https://www.mariupolmemorypark.space/library/polityka-nevdiachnosti/
3. Дослідницька група Scarcity. (2025). Не зброєю, а цеглою. Маріупольський парк пам'яті. https://www.mariupolmemorypark.space/library/with-bricks-not-bombs/
4. Прокопчук, Е. (2024, 22 березня). Безхазяйне житло в Маруполі та на Донеччині — у новому законі окупанти легалізували мародерство. MRPL.CITY. https://mrpl.city/news/view/legalizuvali-maroderstvo-ta-donosi-v-tak-zvanij-dnr-vijshov-novij-zakon-pro-bezhazyajne-zhitlo
5. Рибак, К. (б. д.). Не зброєю, а цеглою. Маріупольський парк пам'яті. https://www.mariupolmemorypark.space/library/with-bricks-not-bombs/
6. Строительство нового ледового дворца в Мариуполе завершат к сентябрю 2024 года. (2023, 4 вересня). Донецкое Агентство Новостей — аналитика, последние новости, прогноз погоды в Мариуполе, Макеевке, Донецке, ДНР и России. https://dan-news.ru/obschestvo/stroitelstvo-novogo-ledovogo-dvorca-v-mariupole-zavershat-k-sentjabrju-2024-goda/
7. У мережi показали, що окупанти зробили в Приморським парком у Маріуполі, — ФОТО. (2023, 1 серпня). 0629.com.ua — Сайт міста Маріуполя. https://www.0629.com.ua/news/3637517/u-merezi-pokazali-so-okupanti-zrobili-v-primorskim-parkom-u-mariupoli-foto
8. Denis Kazanskyi. (2025, 19 листопада). «Восстановления Мариуполя нет! Это обман! Мы бездомные уже 3 года!» Крик души жителей Мариуполя [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=kK7D2HjWT98
9. Lea, T., & Pholeros, P. (2010). This is not a pipe: The treacheries of indigenous housing. Public Culture, 22(1), 187–209. https://doi.org/10.1215/08992363-2009-021
10. Matviyenko, S. (2024). Vertical Occupation. London Ukrainian Review, (1).
11. Mbembe, A. (2001). On the Postcolony. University of California Press.
12. Salamanca, O. J. (2016). Assembling the fabric of life: When settler colonialism becomes development. Journal of Palestine Studies, 45(4), 64–80. https://doi.org/10.1525/jps.2016.45.4.64
13. Simone, A. (2004). People as Infrastructure: Intersecting Fragments in Johannesburg. Public Culture, 16(3), 407–429. https://doi.org/10.1215/08992363-16-3-407
14. Vazheyevskyy, V. (2024, 23 липня). Russian Military Builders, an Extension of and an Efficient Tool for the Settler Colonial State. UNITED24 Media. https://united24media.com/war-in-ukraine/russian-military-builders-an-extension-of-and-an-efficient-tool-for-the-settler-colonial-state-1352
15. WALK & TALK. (2023a, 24 вересня). Ситуация в новом дворе. новостройки Мариуполя [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=nPZ1QOIh2PA
16. WALK & TALK. (2023b, 29 вересня). Ситуация в новом театральном сквере Мариуполя [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=FjWdWMUxsJI
17. WALK & TALK. (2023c, 1 жовтня). В новостройке Мариуполя. О жителях, вандалах и аварии [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=jMYai--WW4g
18. WALK & TALK. (2023d, 31 жовтня). Новостройки Мариуполя. Самый грязный двор [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=SC16qPHmtkc
19. WALK & TALK. (2023e, 6 листопада). Загадка мариупольских объявлений [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=UG_7sBvvLMw
20. WALK & TALK. (2024a, 20 березня). Новосёлы Мариуполя про тех, кто ждёт Украину и вандалов, которые сломали мусорки в новом мкр невский [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=ghxrLwYc9YU
21. WALK & TALK. (2024b, 14 травня). «Мариуполь 2024 мой город» или как Елена переехала сегодня жить в Мариуполь из Екатеринбурга [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=J2-Ytc4YziM
22. WALK & TALK. (2024c, 16 листопада). Квартиры в новостройках Мариуполя. Кто в основном покупает их сегодня? [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=JtcIlN9iIyk
23. WALK & TALK. (2025a, 10 березня). Мариуполь сегодня. Нестандартные места, встречи и разговоры с местными. Это точно не западные сми [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=o80IJPFGDYg
24. WALK & TALK. (2025b, 11 березня). Мариуполь сегодня. Откровенный разговор про жалобы мариупольцев, новые квартиры, город и другое [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=20GOKsVhnmc
25. WALK & TALK. (2025c, 26 липня). Внутри жилых новостроек мариуполя 2025. Полезный разговор с застройщиком [Відео]. YouTube. https://www.youtube.com/watch?v=WuddsqUhFXE
26. Weizman, E. (2007). Hollow land: Israel's architecture of occupation. Verso.

Поділитися текстом

Facebook Twitter