Соломія Бахен — містопланувальниця, яка працює в одній із місцевих адміністрацій міста Перт у Західній Австралії. У фокусі її роботи — взаємодія з громадою та розвиток інструментів участі. З нею поговорила архітекторка та дослідниця Дарʼя Корба, зібравши ключові спостереження та підходи з практики Бахен.
Історичний контекст
Занурення в цю тему варто почати з історичного контексту, місцевих форм власності та законодавства. Саме поєднання цих трьох факторів пояснює, чому в Західній Австралії використовують ті чи інші інструменти участі.
Ця історія починається у XVII столітті, коли в Америці, Канаді й Австралії формується рух, спрямований на зменшення впливу феодалізму. Перші експерименти в англомовних країнах були безпосередньо пов’язані із землею: вважалося, що людина не є залежною, якщо має власну землю.
У Великій Британії (окремі території Австралії тривалий час були її колоніями) у XVIII–XIX століттях право голосу мали лише землевласники. Саме тут формується уявлення: якщо ти маєш землю — ти вільна людина і можеш розпоряджатися нею на власний розсуд. Ця історично зумовлена традиція та серйозне ставлення мешкан_ок до своєї землі мають значення і сьогодні: закони та регуляції намагаються обережно контролювати та чітко регулювати нову забудову.
У земельної ділянки має бути конкретн_а власни_ця, але водночас вона є частиною чогось більшого, частиною цілого міста — відтак правила поводження на ній спільно узгоджені і прописані в законодавстві.
Як нове будівництво працює на практиці?
Якщо міська влада або штат планують побудувати дорогу, провести водопровід чи електрику для всього району, звести нову муніципальну будівлю тощо, то треба довго і сумлінно працювати з землевласни_цями, щоб отримати права на цю землю, домовитися про компенсацію, яка задовольнить усі сторони. Те саме стосується нової забудови, яку ініціюють приватні інвестор_ки. У цих процесах залучення думок містян_ок є обов’язковим. Існують різні рівні залучення містян_ок, які використовують для збору зворотного зв’язку щодо нового будівництва — залежно від того, скільки людей воно зачіпає і який має масштаб.
Але перш ніж перейти до конкретних інструментів участі громади, варто почати з містобудівного законодавства, яке регулює це залучення на загальному рівні.
Австралійське містобудівне законодавство
В Австралії працює єдиний закон щодо регулювання нової забудови — Planning and Development Act 2005. Окремі його положення деталізуються через додаткові регуляторні документи (Regulations).
Головна задача закону і регуляторів — дати місцевим урядам і штату протоколи для використання землі (land use planning) і контролю забудови (development approval). Згідно з цим законом, кожне містечко — Перт поділений на 30 районів і передмість або, як їх ще називають, «містечок» — має власну планувальну схему (Local Planning Scheme).
До прикладу, це ситуаційна схема City of Gosnells, з якою регулярно працює Соломія (також доступна в інтерактивному форматі).
Кожна планувальна схема задає параметри містобудівних зон (land use), де на локальному рівні плануються індустріальні зони, парки, школи тощо. Ця планувальна схема підпорядковується генеральному плану Перта (Metropolitan Regional Planning Scheme), де загалом вказано функціональні зони міста на регіональному рівні.
Саме будівництво підлягає окремому контролю через будівельні стандарти. Власне забудова, її фізичні та функціональні параметри спершу валідуються на рівні офіційного запиту до місцевої ради (development application), а надалі закріплюються будівельними дозволами (building permit). Важливо також зазначити, що нормативна документація Західної Австралії сильно відрізняється від Східної.
Система залучення громади
Підхід до залучення громади часто є індивідуальним — це зумовлено особливостями забудови, адже багато людей живуть у приватних будинках. Є певні землевласни_ці та їхні сусід_ки, на яких вплине нове будівництво, і з ними треба все узгодити. Найчастіше це формат прямого листування. Адміністрація надсилає запит, а містян_ки мають відповісти впродовж 14 днів. Також розміщується оголошення на офіційних сторінках у соціальних мережах, на сайті, в газетах.
Якщо ж новий проєкт масштабний і зачіпає інтереси одразу багатьох стейкхолдерів — буде залучено всіх містян_ок, на яких він потенційно вплине. Процедура з розміщенням оголошень зберігається. Втім, тривалість інформування буде довшою — до 60 днів.
Залучення населення до прийняття містопланувальних рішень обов’язкове та затверджене на рівні держави — основні засади описано у міністерському гайді. Кожна районна адміністрація також має власну платформу, де рекламуються окремі консультації з громадськістю — ось, наприклад, так виглядає сайт Subiaco. Ба більше, деякі районні адміністрації детально описують, які інструменти участі вони використовують, в окремих гайдах, пояснюючи, яка за цим стоїть система.
Втім, стандартні, мінімально необхідні вимоги залучення громади, закріплені у законодавстві, не закривають усіх сучасних потреб. Тому адміністрації багато в чому звертаються до «Спектру громадської участі» від International Association for Public Participation, членом якої є Австралія. У цьому документі є такі етапи збору думки громади: інформування, консультування, залучення, співпраця з залученням спеціаліст_ок, розширення можливостей громадського впливу (Inform, Consult, Involve, Collaborate, Empower).
Яке місце збору думок містян_ок у системі отримання дозвільної документації та як це відбувається покроково:
1. Запит в адміністрацію
Будь-яка забудова, яка не вписується в рамки стандартної забудови — тобто виходить за межі побудови котеджного будинку заданих габаритів — має бути погоджена адміністрацією. Якщо йдеться про приватне будівництво, то містопланувальни_ці з адміністрації спершу отримують запит від забудовника з супутньою концепцією плану забудови. З огляду на масштаб проєкту, його потенційну резонансність, функціональне наповнення, вплив на довкілля тощо приймається рішення щодо форми залучення містян_ок — це може бути поверхова консультація або глибинна.
2. Вибір стратегії залучення містян_ок
Якщо проєкт складний і зачіпає одразу багато груп стейкхолдерів — консультації з населенням неодмінно мають бути глибинні. Адміністрація також буде наполягати на тому, щоб інвестор розробив стратегію залучення (Community Engagement Strategy). І хоча розробка такої стратегії не є обов’язковою згідно з законодавством, вона є «стандартом індустрії» і без неї складно отримати дозвіл на будівництво.
У межах такої стратегії буде розроблено аналіз зацікавлених сторін (stakeholder analysis) і щодо кожної групи стейкхолдерів надано інформацію за двома критеріями:
– наскільки ця група стейкхолдерів є зацікавленою у цій забудові;
– які у цієї групи права згідно з законом. Наприклад, житель_ки, громада мають дуже великий вплив і абсолютні права, а якщо йдеться про малий бізнес, який просто орендує поряд приміщення, то їхні права будуть більш обмежені.
3. Валідація плану забудови з громадою
Консультації з містян_ками фокусуються на тому, щоб зібрати зворотний зв’язок щодо даної забудови, знайти проблемні місця. Якщо нова забудова передбачає появу загальнодоступного публічного простору (наприклад, будують житло і, згідно з нормами, мають облаштувати парк), то глибинна консультація фокусується на учасницькому проєктуванні у співпраці з житель_ками.
4. Валідація плану забудови з незалежними експерт_ками
Наступний етап — валідація проєкту з експерт_ками з Design Review Panels. DRP — це третя сторона, незалежні експерт_ки (містопланувальни_ці, архітектор_ки, ландшафтні архітектор_ки), які комплексно зважують інтереси громади та приватного інвестора і шукають шляхи для їх збалансування та врахування у проєкті.
Крім того, вони цілісно оцінюють проєкт з точки зору його користі для міста, спираючись на 10 принципів хорошого дизайну (це закріплено в одній із політик, а саме State Planning Policy 7).
На цьому етапі є конкретні інструменти залучення, які використовуються. Ось декілька з них:
– Mentimeter — це інструмент для швидкого збору зворотного зв’язку тут і зараз. Наприклад, є певне питання, і містян_ки в одній кімнаті за допомогою смартфонів дають короткі відповіді на нього. Всі тези одразу виводяться на екран, і можна побачити загальний настрій громади та її побажання.
– Co-design workshops, коли в одній кімнаті збирається громада й архітектор_ки. Проєктування у такому форматі дуже корисне, тому що в реальному часі містян_ки можуть побачити, чому неможливо отримати все й одразу, намагаються спільно з проєктувальни_цями знайти рішення.
– Волкшопи (walkshops), в межах яких містопланувальни_ці, прогулюючись певною територією, спілкуються з мешкан_ками і збирають польові дані.
– Гейміфікація процесу проєктування або «спроєктуй сам»: у межах цього формату розробляються спеціальні гейміфіковані застосунки, за допомогою яких люди можуть власноруч спроєктувати простір, протестувати ті чи інші рішення, розробити різні використання простору. Це також корисний інструмент, бо громада отримує всі вихідні дані (і інвестиційні плани забудовника, і площі всіх додаткових функціональних зон) і розуміє реальні обмеження ділянки.
5. Затвердження проєкту місцевою владою шляхом голосування депутат_ок міської ради. Надалі проєкт з усіма зібраними даними та напрацюваннями передається в міську раду. У межах проєкту є детально описані проблемні місця, потреби різних стейкхолдерів тощо. І міська рада приймає рішення щодо погодження або непогодження проєкту. Подекуди, якщо з громадою не вдалося досягти консенсусу щодо цієї забудови, то депутат_ки не будуть підтримувати проєкт, адже вони дуже залежні від підтримки електорату.
З одного боку, така система продукує певні проблеми. Зокрема, забудова окремих районів просто не відбувається через те, що не було знайдено рішень, які задовольняють громаду, а відтак і міську раду.
З іншого боку, забудовники дуже стараються зробити свої проєкти таким чином, щоб отримати підтримку містян_ок. Так, у межах приватного будівництва з’являються нові публічні простори, громадські споруди, парки та сквери, а проєкти народжуються в тісній взаємодії з містян_ками, з урахуванням їхніх потреб і побажань.
Чільне фото: Tibor Janas / Pexels.
