«Право на місто [...] право перебудовувати та створювати місто як соціалістичне політичне тіло у цілком протилежному образі — такому, що викорінює бідність та соціальну нерівність, що загоює рани катастрофічної деградації навколишнього середовища. Аби це здійснилось, необхідно зупинити виробництво деструктивних форм урбанізації, які сприяють нескінченній акумуляції капіталу».
Девід Гарві (Harvey, 2012, p.138)
Право на протест є базовим правом людини, яке декларують країни- підписантки Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Звісно, як і будь-яке право, його потрібно раз у раз доводити, випробовувати і завойовувати.
Слухайте також:
Подкаст про урбаністику «Ринок вирішить?»
Право на протест стикається з утисками, особливо сьогодні, під час пандемії, яку держави і міста іноді трактують як надзвичайний стан (state of emergency). Попри це, протягом 2020 року відбулися гучні протести Black Lives Matter у США, проти заборони абортів у Польщі та протести проти режиму Лукашенка в Білорусі. Протестувальни_ці* раз у раз звертають увагу суспільств на структурні проблеми і не дозволяють урядам узурпувати право на висловлювання і обмежити його пандемією.
Простори боротьби
Саме міста є просторами боротьби різних груп інтересів. Окрім цього, міста втілюють і підтримують капіталістичні відносини. У містах не лише концентрується населення та виробництво, а й ведеться боротьба за владу та прибутки. Водночас несправедливість, яка виникає внаслідок нерівномірного розподілу благ, створює та підтримує напругу в суспільстві.
Протестні рухи не випадково виникають переважно в містах. Невдовлення наявним станом справ раз у раз спалахує то тут, то там. Переважно перед носом у міських органів влади, і набагато рідше — перед очима бізнесу та корпорацій, діями яких протестувальни_ці невдоволені. Ритм та спосіб життя в місті, його функціональне планування та навіть стихійне повсякдення — практично все зумовлене потребами виробництва і споживання. Власне, потік (flow) товарів і капіталу визначає вигляд наших міст. Потребам ефективної та щоденної економічної діяльності підпорядковується міське управління, яке організовує міські системи, зокрема транспорт та іншу соціальну інфраструктуру. Не дивно, що бізнес розширюється і фізично займає колись спільні зони у місті.
Читайте також:
Сквоти в місті: житло, активізм, нерівність
Міські простори комодифікуються — місця відпочинку, дозвілля, гри, спілкування перетворюються на товари, стають об’єктами купівлі-продажу. Цей процес є поступовим і не завжди помітним. В Україні можна спостерігати, як власни_ці ресторанів розширюють площі свого бізнесу та захоплюють парки, сквери та інші публічні місця. Вони облаштовують середовище під свої потреби й обмежуюють доступ містян_ок до спільних благ. Або можна говорити про ситуації, коли комунальна і нібито збиткова нерухомість у центрі міста стає приватною. Наприклад, кінотеатри «Кінопанорама» та «Україна» в Києві перестали існувати, адже власникам вигідніше залишити їх пустувати, ніж дозволити їм працювати без прибутків. Рішення однієї людини таким чином визначає долю щонайменше всього кварталу і цілої кіноспільноти, а щонайбільше — долю киян_ок, які з втратою кількох кінотеатрів одночасно втрачають центр міста.
Зупинка «нормальних» процесів
Міські протести — навмисне чи випадково — передбачають зупинку цього «нормального» економічного потоку. Для того, щоби висловити незгоду з наявним станом справ, потрібно створити перешкоди звичним процесам. Одним із прикладів того, як працюють механізми міських процесів, є рух OccupyWallStreet. Протестувальни_ці протягом двох місяців перешкоджали роботі основної фінансової вулиці Нью-Йорка — Волл-стріт. Ця акція посприяла схожим протестам в інших містах, що ускладнило фінансові взаємодії у всій країні. Протести «жовтих жилетів» у Франції (зі страйками транспортни_ць, перекриттям доріг тощо) коштували економіці 5,5 мільярдів доларів. А шестимісячні протести в Гонконгу (з окупацією аеропорту, блокуванням вулиць та доріг) стали однією з головних причин економічної рецесії країни вперше за десять років.
Опосередкована приватизація публічних просторів виявляється ще одним способом, у який капітал присвоює і визначає життя міста. Наприклад, проспект Свободи у Львові заставлений прилавками і товарами чи не половину року. Пляжі в Одесі фактично стають приватними, коли там з’являються шезлонги і широкі парасолі. На набережних Києва присісти можна лише замовивши кальян у хвацьких підприєм_иць.
Протестувати «дозволено», лише якщо ви поважаєте таку конфігурацію торговельних і приватизованих зон. До прикладу, протест перед кінотеатром «Кінопанорама» — це завжди незручності для кав’ярні та бутіка поруч, які, займають частину тротуару, але все одно мають перевагу у праві на висловлення. Органи правопорядку передусім будуть захищати безпеку та нормальне функціонування бізнесу. Те саме стосується кінотеатру. Не важливо, наскільки законною була приватизація «Кінопанорами», правоохоронні органи орієнтуються на захист прав власника, а не містян_ок.
Читайте також:
Безпечне місто: між добробутом і патрулями поліції
Оскільки даремно шукати підтримки в органів державної влади, протестувальни_ці передусім захоплюють фізичну територію. Тому, зокрема, антизабудовні протести в Києві починаються не з судів і засідань КМДА, а з блокування будівельної техніки. Цю характерну рису неодноразово демонстрували щонайменше минулорічні події у Протасовому Яру та урочищі Горбачиха в Києві.
Протести на вулицях втілюють напругу в суспільстві. З одного боку, ця напруга виникає як результат внутрішньої неспроможності держави врахувати потреби всіх груп населення. З іншого, гомогенне уявлення про суспільство будується на виключеннях. Саме тому протести — політичні: вони свідчать про те, що є люди, яких витісняють зі сфери прийняття рішень, які позбавлені буденної можливості говорити і впливати на вигляд своїх міст і районів. Їхні слова набувають ваги, лише коли їм вдається перервати «нормальне» функціонування міст.
Протести, які змінюють міста
Звісно, історія протестів та реакцій на них з боку органів влади трансформує міста.
Одним із найвідоміших прикладів є перепланування Парижа бароном Османом у 1853-1870 роках. Амбітна реконструкція слугувала чітким політичним цілям нової влади Наполеона ІІІ. Знищивши вузькі середньовічні вулички, урядовці позбавили бунтівни_ць однієї з ефективних тактик боротьби. У ХІХ столітті протестувальни_ці будували барикади й унеможливлювали доступ військових до кварталу або окремої частини міста. Зрештою, під приводом оздоровлення та очищення Парижа органи влади перепланували місто для широких бульварів та організованих аркад, які описав Вальтер Беньямін (Benjamin, 1999). Не випадково ці зміни також були спрямовані на те, щоб організувати торгівлю в місті, увиразнити економічні процеси через зручне транспортування та чітке розташування товарів (хаотичну торгівлю вважали ще однією нагальною проблемою міста до втручання Османа). Однак протести на вулицях Парижа не припинилися. Масові події травня 1968-го чи регулярні марші «жовтих жилетів» тепер ототожнюються з широкими паризькими бульварами.
Будь-яка форма потенційно піддається зміні значення. Так, і ортогональне планування (grid) не є особливістю лише ліберальної економічної організації міст. Для потреби спрощення потоку товарів, про яку я згадувала на початку цієї статті, використовують прямі лінії та кути. Проте таке планування існувало і в імперських містах Китаю. Сам по собі grid не створює відносини експлуатації, і тим не менш, сьогодні вони втілюються в ньому.
Читайте також:
Наглядати і карати: стихійна торгівля в українських містах
Подібна паралель простежується у площах. Можна мислити площу як грецьку агору (Arendt, 1998) — місце втілення демократії, де люди урівняні одне з одним у публічному висловленні. Так звикли говорити про Майдан Незалежності в Україні — центр на координатній осі майданів-подій. З іншого боку, площа існує і як місце, де оприявнюється домінування. Ву Хунг пише про ритуальну функцію площі за імператорського і — пізніше — за компартійного режиму (Hung, 2012, p. 92). Правитель та народ, які збиралися на площі, комунікували одне з одним за посередництвом ритуалів. Таким чином, ні правитель, ні піддані не були присутні на площі як суб’єкти, вони були радше репрезентаціями «правителя» та «народу». Звідси — трагічні події на площі Тяньаньмень, де поява реального народу як нового суб’єкта стає викликом для держави. Подібним чином можна трактувати і насильство режиму Лукашенка на вулицях, площах та місцях пам’яті у Білорусі. За звичним для постсоціалістичного простору уявленням, площі та проспекти існують лише для провладних парадів і народних святкувань у визначений час.
Звісно, міські проблеми не завжди і не закономірно переростають у протести. Наприклад, це все ще питання, чому не страйкують київські орендар_ки, які часто живуть без договорів, що могли би гарантувати їм хоч мінімальні права перед власни_цями квартир. Але також питання, чому страйки робітни_ць не підтримує прекаріат. Чому, до прикладу, антизабудовні протести і страйки робітни_ць проти негідних умов праці не відбуваються солідарно. Адже ще одним не менш ефективним способом підірвати «нормальне» функціонування економіки є робітничі страйки.
Активіст_ки, які звертаються до, на перший погляд, локальних проблем, часто виявляються обмеженими у діях власним життєвим простором — своїм районом, вулицею, будинком. Низові ініціативи в Україні часто можна класифікувати як частину нових соціальних рухів (Habermas, 1981) — боротьби за право вести особливий спосіб життя, боротьби за нову норму, множинність досвідів і життєвих світів. Крім цього не варто закривати очі на існування організованих і стихійних робітничих протестів та страйків в Україні. Наприклад, 3 вересня у Кривому Розі шахтарі розпочали підземний страйк, який тривав 44 дні. Наприкінці вересня частина протестувальників приїхали до Києва й розклали намети під Верховною Радою. Будівельни_ці, залізнични_ці, шахтар_ки, медики та інші робітни_ці зупиняють працю в боротьбі за свої трудові права. І їхні протести насправді безпосередньо пов’язані з міською економікою, а значить, є не просто спадком, а реальністю міського спротиву. Практика міського спротиву переконливо демонструє, що немає сенсу дотримуватися поділу на робітничі протести та протести спільнот.
Промова Девіда Гарві та Мануеля Кастельса під час протестів Occupy в Лондоні:
Література
Arendt, H. (1998). The Human Condition. Chicago: University of Chicago Press, 1958
Benjamin, W. (1999). The Arcades Project. Translated by H.Eiland and K.McLaughlin. Massachusets: Harvard University Press
Habermas, J. (1981). New Social Movements. Telos, 1981(49), pp. 33–37
Harvey, D. (2012). Rebel Cities. From the Right to the City to the Right to the Urban Revolution. New York: Verso
Hung, Wu (2012). Tiananmen Square: A Political History of Monuments. Representations #35, 2012, pp. 84–117
Матеріал є частиною Українського урбаністичного форуму 2020, який через карантин і пандемію проходить онлайн. Форум організовує аналітичний центр Cedos за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля. Ілюстрацію цієї статті готувала Ганна Іваненко.
