В українських містах органи влади взяли близько до серця боротьбу зі стихійною торгівлею. Пересічні чиновники або чиновниці називають це «навести лад у місті». Час від часу міські голови оголошують полювання на відьом: «зачистку» центральних ринків чи звичних точок вуличного продажу, штрафування людей із картонними коробками чи малими килимками.
Однак стихійна торгівля не зникає з вулиць українських міст навіть під час пандемії COVID-19. Ми спробували розібратися, чому вулична торгівля може бути позитивним явищем, і як вплести неформальні практики в економіку та життя міста.
Відома українська урбаністична практика
«Наразі приблизно 37% торгівлі продуктами харчування становить стихійна торгівля. З введенням протиепідемічних норм у зв’язку з пандемією COVID-19 органи виконавчої влади почали більш пильно стежити за провадженням стихійної торгівлі. Проте показник торгівлі коливається у межах плюс-мінус 2%», — розповідає юрист та правозахисник Дмитро Єфременко.
Неформальні економічні практики, такі як вулична торгівля, давно відомі в Україні. В 90-х багато людей працювали у цій сфері. З тих часів базари продовжують відігравати центральну роль у житті міст. Під час перебудови СРСР, коли були зроблені перші кроки для дозволу підприємницької діяльності в Радянському Союзі, через посилення дефіциту товарів і спад виробництва стихійно утворювалися ринки.
Слухайте також:
Подкаст про урбаністику «Ринок вирішить?»
Такій ситуації сприяли, зокрема, два закони: «Про індивідуальну трудову діяльність» 1986 року, який дозволив громадянам Радянського Союзу здійснювати додаткову зайнятість на додаток до їхньої основної роботи. А також Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» 1988 року, який дозволив нещодавно легалізованим кооперативам займатися будь-якими не забороненими законом видами діяльності, зокрема торгівлею. Таким чином виробничі кооперативи стали основною організаційно-правовою формою легалізованої підприємницької діяльності в СРСР.
Однак дозвіл на існування кооперативів в СРСР призвів до поглиблення кризової економічної ситуації. Кооперативи переважно стали постачальниками товарів для вуличних торговців, внаслідок чого ринки на відкритому повітрі рясніли товарами, яких не було в магазинах. Зокрема, труднощі з реалізацією продукції призвели до виникнення стихійних продовольчих ринків.
Українське законодавство досі не надає прямого визначення стихійної торгівлі. Натомість Міністерство доходів і зборів України (сьогодні — Державна фіскальна служба України) у листі від 2013 року визначає стихійну торгівлю як торгівлю з рук чи землі у невстановлених місцях не підприємцями без відповідних документів про якість та безпеку товарів.
Дозвіл на розміщення об’єкта торгівлі можуть видавати райдержадміністрації.
«Однак з набранням чинності Закону про дозвільну систему, правових підстав на оформлення та видачу дозволу на розміщення об’єкта торгівлі та сфери послуг немає, оскільки необхідність одержання такого документа не передбачена жодним Законом України», — пояснює Наталія Канарьова у статті для «Дебет-кредит».
Читайте також:
Міста і міграція: як ринки замінюють інтеграційні політики
Крім цього, в українських законах не визначено, який саме державний орган має повноваження на видачу дозвільних документів про якість і безпеку товарів. У будь-якому разі за торгівлю на вулиці без дозволу можуть оштрафувати від 17 до 119 грн (за статтею 160 Кодексу України про адміністративні правопоршуння) та від 17 до 34 тисяч грн (за 164 статтею про порушення порядку провадження господарської діяльності). Додатково в часи пандемії COVID-19 вуличні торговці можуть отримати штраф від 17 тисяч гривень за порушення санітарно-епідеміологічних норм.
Також не існує в Україні й контролюючого органу, який відповідав би за регуляцію вуличної торгівлі. Натомість Національна поліція та місцеві органи влади отримали дозвіл боротися зі стихійною торгівлею за Дорученням Державної надзвичайної протиепізоотичної комісії при Кабінеті Міністрів України. Тож обов’язок з перевірки безпечності харчових продуктів на території за межами ринків — це повноваження поліції.
Читайте також:
Безпечне місто: між добробутом і патрулями поліції
«Фактично боротися з цим можуть лише посадові особи органів внутрішніх справ та посадові особи, уповноважені на те виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад шляхом складання адмінпротоколів з наступною передачею справ до судів», — підсумовує Наталія Канарьова. За продаж на вулиці з рук переважно складають протоколи за статтею 152 КУпАП за самовільне зайняття земельної ділянки та за вже згаданою статтею 160. Такі види покарання існували з часів появи стихійної торгівлі, а поліція була постійним відвідувачем міських ринків. Бувалі торговці згадують, що в 90-х конфіскований товар зазвичай викуповували в поліції (тоді міліції), і корупція процвітала.
Бідність
Щоб зрозуміти, чому в Україні вулична торгівля є настільки популярною формою заробітку, потрібно взяти до уваги кілька факторів: перший — це рівень життя населення, другий — це зайнятість населення, і третій — залежність між українським селом та містом.
За даними Держстату, станом на 2020 рік серед усього населення України рівень безробіття у другому кварталі становив 9,6%, тобто безробітними вважалися близько 1,6 мільйонів людей.
«Не дивлячись на збільшення рівня оплати праці, в Україні спостерігається таке явище, як бідність працюючих. За оцінками експертів, кожному третьому працюючому не вистачає заробітної плати на задоволення необхідних життєвих потреб, а кожен другий працездатний працює на умовах вторинної зайнятості», — зазначила уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова під час цьогорічного Соціального форуму Ради ООН з прав людини.
Читайте також:
Швидка доставка ваших бажань: кур’єри в місті
За словами Денісової, пенсію в розмірі нижче або на рівні межі монетарної бідності отримують близько 80% українських пенсіонерів. Не дивно, що серед тих, хто займається вуличною торгівлею, найчастіше можна зустріти людей третього віку.
«Зелений базар»
На мукачівський «зелений базар» щодня з’їжджаються щось продати багато людей. Тут, як і на більшості базарів в Україні, все давно поділено й устатковано: є сам ринок, платні ряди зовні, навіть платні місця під стіною базару для стихійників за 25 гривень, а є місця біля парковки та вздовж тротуару на прилеглій вулиці, де люди продають товари з рук або розкладають їх на землі.
Христина — жінка за 60 з невеликого села під Мукачевом. У день нашої розмови вона вийшла на базар із невеликим набором товарів: сіткою яблук, шматками дині, горіхами, зібраними в лісі. Колись Христина працювала продавчинею, пенсія в неї — менше двох тисяч гривень. Чоловік її залишився в Криму, бо він військовий і родом з Росії. Раніше вони багато переїжджали з міста в місто. Торгівля для Христини — це спосіб виживання, адже сплатити всі рахунки і прожити на пенсію для неї неможливо.
Дві вартові з Управління муніципальної інспекції Мукачева щодня стикаються з «нелегальними» продавчинями і продавцями на парковці біля базару. Це територія, яка є їхньою безпосередньою відповідальністю. Вони підходять і стомленим голосом, так наче роблять це всоте, просять продав_чинь* зібратися і піти геть з проїжджої частини парковки. Звиклі до таких прохань люди швидко перекочовують зі своїм добром на інший бік проходу, під стінку, і сподіваються, що там їм ніхто не зашкодить.
Христина намагається вести діалог з інспекторками. Своїм запитанням «Чого ви нас ганяєте?» Христина викликає обурення однієї з вартових. «Потім ще у фейсбук-групах пишуть про нас всяке», — жаліється інспекторка. Вона радить стихійним продав_чиням звернутися в міську раду з проханням вирішити їхню проблему. На це Христина відповідає, що вона не з Мукачева, і на цьому розмова закінчується.
Попри це, покупці далі підходять до Христини та її коле_жанок, питають про ціни і навіть купують. Раптом під’їжджає жінка зі свіжо зібраними грибами і приєднується до продажу.
Христина останньою поволі збирає свої речі, щоб знайти нову точку продажу. Вона каже, що не готова платити 25 гривень за місце на бетоні під стінкою базару. Для для неї це зовсім не вигідно: якщо відняти 60 гривень на маршрутку, які вона витрачає, щоб доїхати і повернутися з Мукачева, її заробіток ледь перевищує сотню гривень на день.
Ринок «домашніх продуктів»
Стихійна торгівля — це не тільки про намагання вижити, це також про пов’язаність міста з довколишніми селами. Люди, які їдуть до великих міст продавати власні продукти, зазвичай походять із прилеглих сіл і малих містечок. Вони живуть у будинках із територією, на якій можуть вирощувати городину або завести корову. Ці люди, переважно жінки, приїжджають у міста, щоб продати надлишкові продукти господарства.
У містах, за браку площ для управи власних овочів чи фруктів і нестачі вільного часу, люди іноді вибирають купувати «домашні» продукти. Часто у вуличних продавців і продавчинь купують товари ті, хто самі раніше вирощували овочі чи жили на селі й харчувалися «домашнім».
Так, Мар’яна з Мукачева, яка купує у Саші з Ракошина молоко у півторалітрових пляшках з-під мінеральної води, каже, що бере молоко й у «Сільпо», але воно не таке жирне. Жінка розповідає, що сама раніше жила на селі і знає, як смакує справжнє хороше молоко від корови. Вона пробувала молоко в різних продавчинь, але молоко Саші з Ракошина, хоч і не досконале, найбільше серед усіх схоже на «справжнє».
Саша з Ракошина продає молоко на базарі понад десять років. Раніше торгувала його дружина, а після того, як вона поїхала в Чехію на заробітки, Саша залишився господарювати і став їздити на базар. Він раніше працював у колгоспі на тисячу голів, тому переконує в хорошій якості свого молока: корову руками він не доїть і знає, як дотримуватися всіх правил санітарії. Саша каже, що за своє місце на базарі не хвилюється, бо всі, хто тут потенційно впливають на його долю — паркувальник Робі і колектор грошей за місце — купують у нього молоко.
Побачити стихійну торгівлю в іншому світлі
У публічному наративі медіа та місцевих політиків продаж на вулиці є суцільним злом, з яким потрібно боротися і викорінити. Серед загроз вуличної торгівлі противники називають втрату податків, антисанітарію і забруднення міста.
«Єдине законне місце для торгівлі харчовими продуктами, крім магазинів, — це ринок. Саме там знаходиться державна лабораторія ветсанекспертизи», — зазначає юрист Дмитро Єфременко і додає: «Київрада готова купляти, куштувати плоди праці людей, але виключно на ринках міста. Неприпустимо перетворювати центр нашого міста та інші території в суцільний ринок антисанітарії та безладу. Продукти мають продаватися на спеціально обладнаних ринках, на яких встановлене холодильне обладнання і проводиться контроль якості продукції. Такі місця є — це спеціально облаштовані продовольчі ринки, на яких працюють усі відповідні служби, які перевіряють продукцію, починаючи з м’яса та риби, а закінчуючи крупами та фруктами. Це і є гарантією придбання якісної і безпечної продукції для споживача».
Альтернативні підходи до управління містом розглядають неформальну торгівлю як невід’ємну частину міського життя. Адже вуличні ринки сприяють економічному, соціальному та культурному життю міста. Згідно з таким альтернативним підходом, варто дозволити вуличним торговцям реалізовувати свої економічні права, які чітко визначені у Загальній декларації прав людини. Повністю заборонити стихійну торгівлю означало би забрати у деяких людей можливість утримувати себе. Щодо податків і відповідальності, вуличні торговці несуть інші види витрат, ніж зареєстровані підприєм_иці, зокрема конфіскація товару, вимушені хабарі та штрафи.
Читайте також:
Чому містам не варто знищувати стихійну торгівлю та неформальну зайнятість
У деяких українських містах уже відбуваються позитивні зміни у сфері вуличної торгівлі. Наприклад, у різних районах Києва проходять сільськогосподарські ярмарки. Також кілька українських міст — наприклад, Житомир та Львів — створюють соціальні ринки, де комунальним коштом облаштують прилавки. На таких ринках за приблизно десять гривень людина може викупити місце, а якість товарів перевіряють у лабораторії. Однак не всі вуличні торговці йдуть на такі ринки. Скажімо, жінка приходить на ринок із молочними продуктами, у неї три пляшки молока, літр сметани і кілограм творогу, і вона не готова віддати третину товару в лабораторію та ще й заплатити за точку. Натомість вона може продати свій товар повністю на вулиці перед ринком.
Неодноразово профспілки і підприєм_иці ініціювали Закон «Про стихійну торгівлю», який би чітко передбачав порядок ведення та здійснення стихійної торгівлі. Однак розробка і прийняття такого закону досі під великим знаком питання.
У 2018 році Інститут світових ресурсів (World Resources Institute) провів дослідження «Задля більш рівного міста». На прикладі міст Глобального Півдня дослідни_ці закликали інші міста переймати інтеграцію неформальних працівни_ць, серед яких і вуличні торговці.
«Оскільки зростання міського населення триває і часто перевищує зростання зайнятості, міста та країни, що розвиваються, повинні визнати й оцінити неформальну економіку як невід’ємну складову міської економіки, — зазначає Вікторія А. Борд, співавторка дослідження та співробітниця WRI Ross Center for Sustainable Cities. — Неформальна економіка створює більше робочих місць, ніж офіційна, особливо для груп із низьким та середнім рівнем доходу, і суттєво сприяє економічному зростанню».
Автор_ки звіту ІСР пишуть про чотири основні рекомендації до змін у міській політиці для покращення становища неформальних працівниць і працівників.
Перша зміна — розширення доступу до громадських послуг, просторів і ресурсів. Друга — перегляд законів, які в минулому виключали неформальних працівниць, і прийняття нових законів, які активно їх залучають. Підвищення прозорості процесу отримання ліцензій та реєстрації бізнесу, а також розробка більш прогресивного оподаткування й мотивацій до сплати податків — це законодавчі кроки, які можуть мати позитивний вплив. Третя рекомендація ІСР — підключення неформальних працівниць і працівників до місцевого урядування. Сприяння участі неформальних працівни_ць у формуванні місцевої економічної політики та зонування, а також гарантія збереження та визнання, а не знищення стихійних торгових зон мають бути елементами місцевого урядування.
Матеріал є частиною Українського урбаністичного форуму 2020, який через карантин і пандемію проходить онлайн. Форум організовує аналітичний центр Cedos за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля. Ілюстрацію цієї статті готувала Ганна Іваненко.
