Трикімнатна квартира, яку Діля (ім’я змінено) знімає для себе і своїх співвітчизни_ць*, розташована в спальному районі Києва, на Троєщині. Тут знаходиться найбільший речовий ринок у місті. Фактично він складається з кількох ринків, однак усі звикли називати це місце «ринок „Троєщина“».
Слухайте також:
Подкаст про урбаністику «Ринок вирішить?»
Діля продає жіночий одяг. Вона приїхала сюди в 2011 році, коли на її батьківщині почалася війна. За її словами, день, коли ми брали у неї інтерв’ю для дослідження, був «непоганим»: заробила п’ятсот гривень. Напередодні ледве отримала двісті. Її сестра працює в узбецькому кафе на ринку, миє посуд, більше 300 гривень на день отримує нечасто. Сестра Ділі приїхала в Київ нещодавно, щоби заробити трохи грошей для свого трирічного сина, якого залишила з рідними в Киргизстані. Діля в Україні вже майже десять років. Один із таджиків, який працює на ринку вантажником, думає поїхати працювати в Бельгію. На його місце Діля планує кликати свого брата.
Зараз у квартирі Ділі постійно мешкають 10-12 людей. Для себе, дітей та сестри Діля орендує одну кімнату. Ще дві здає співвітчизникам, які теж працюють на ринку. Громадським транспортом до троєщинського ринку звідси їхати хвилин п’ятнадцять. Люди, які продають, вантажать товар, готують їжу або миють посуд, розносять каву і пиріжки по ринку – кожного дня вони сідають у трамвай та їдуть на роботу.
Чим українські міста притягують мігранток і мігрантів
Про іммігранток та іммігрантів в Україні відомо небагато. Ми більше знаємо про українську міграцію за кордон, ніж про тих, хто приїжджають сюди. Як правило, присутність інозем_ок асоціюється з медичними університетами, продажем спецій, сухофруктів, а останнім часом, можливо, ще з таксі у великих містах.
Загалом в Україні проживають близько 400 тисяч інозем_ок. Переважно вони мешкають у містах. За даними Державної міграційної служби, близько 60% тимчасових і постійних мігрант_ок зареєстровані у Києві, Київській, Одеський та Харківській областях. Міста пропонують більше економічних можливостей, і тому більше притягують як внутрішніх, так і зовнішніх мігрант_ок. У містах є університети, які сьогодні приймають чимало іноземних студенток і студентів. У 2019-2020 навчальному році в українських університетах навчалися близько 80 тисяч іноземних студент_ок — п’ята частина від усіх зареєстрованих інозем_ок в Україні.
Читайте також:
Чому містам не варто знищувати стихійну торгівлю та неформальну зайнятість
Крім університетів, у великих містах розташовані великі ринки, на яких мігрант_ки були зайняті ще з 90-х років: «Барабашово» в Харкові, «Сьомий кілометр» в Одесі, а також кілька речових ринків у Києві. Саме там, як показують дослідження, працюють мігрант_ки, яким для інтеграції в Україні потрібно докласти найбільше зусиль: люди з Афганістану, Пакистану, Китаю, В’єтнаму, країн Центральної Азії та Африки південніше Сахари. У цій статті ми спробуємо розібратися, чому так сталося, які існують ризики і що буде далі.
Етнізація торгівлі в Україні?
Усі, хто росли в дев’яностих, добре пам’ятають походи на базар перед початком навчального року. Білу блузочку на перше вересня, спортивну форму, джинси міряєш за шторкою, кросівки — на картонці. Речові ринки, практики міряння речей за імпровізованими шторками, торг як окремий вид комунікації на ринках існують і сьогодні. Однак їхня присутність у нашому житті зменшилася, якщо не зникла повністю.
Ринки перестали бути єдиним місцем, де можна придбати одяг або інші товари. Продаж і купівля одягу перемістилися в магазини, торгові центри, секонд-хенди та інтернет. Люди, зайняті в 90-х на ринках, якщо й залишалися в торгівлі, переходили в супермаркети або магазини.
Ситуація з інозем_ками, які працюють на ринках в Україні ще з 90-х років, відрізняється. Передусім, серед мігрант_ок з країн Середнього та Близького Сходу, Африки у торгівлі сьогодні зайнято значно більше людей, ніж серед місцевого населення. Серед населення України у сфері торгівлі зайняті 23%, а серед мігрант_ок ці показники вищі. За даними Інституту Кеннана, 47% економічно активних мігрант_ок назвали основним джерелом свого доходу торгівлю. Дослідження 2007 року показало, що більше половини мігрант_ок були підприєм_ицями або самозайнятими, основна частина яких працювали у сфері торгівлі. Майже половина — 44% — зайнятих біжен_ок і шукач_ок захисту в Україні працювали у сфері торгівлі та послуг.
Крім того, вони зайняті не просто в торгівлі, а у специфічних осередках цієї галузі. Як правило, це ринки та інші місця, де поширена неформальна зайнятість та вже працюють інші мігрант_ки. Ймовірність побачити чоловіків із Центральної Азії, Китаю, В’єтнаму, африканських країн, які працюватимуть у мережевих українських супермаркетах, дуже низька. Проте на ринках Києва, на харківському ринку «Барабашово» або одеському «Сьомому кілометрі» вони значно помітніші.
Мігранти і мігрантки зосереджуються у певних сферах зайнятості. Це класичний приклад з досліджень зайнятості мігрант_ок у різних країнах. Якщо подивитися, де працюють україн_ки у країнах ЄС, можна побачити щось подібне. У Польщі вони концентруються в таких сферах як виробництво, послуги і будівництво. В Італії 80% усіх людей з України, які мають посвідку на проживання, — жінки. А точніше, жінки, які працюють у сфері догляду і домашньої праці. У кожній країні призначення є специфічні сектори з попитом на іноземну робочу силу. Крім того, є сформовані соціальні мережі, а також готовність чи неготовність мігрант_ок переходити в інші сектори, особливо якщо для цього потрібно знати мову.
Етнізація окремих секторів ринку праці часто є результатом конкретних державних політик держави і діяльності бізнесу. Вони залучають іноземних працівни_ць туди, де є попит на робочу силу, який не може задовольнити місцеве населення.
Однак мігрант_кам, які довго працюють серед інших мігрант_ок, потрібно більше часу, щоби вивчити мову, встановити нові соціальні контакти з місцевим населенням та інтегруватися загалом. Мігрант_ки часто залучені до низькооплачуваних, фізично важких і небезпечних робіт. Внаслідок цього класові відмінності в суспільстві накладаються на етнічні. Так з’являється етнізована бідність, тобто бідність, яка вкорінюється саме серед етнічних меншин. Для того, щоб попередити наслідки етнізації бідності, держави намагаються впроваджувати заходи, які б зменшували бар’єри мігрант_ок на ринку праці і дозволяли їм легко переходити в інші сектори.
Читайте також:
Залишайтеся в безпеці: як працює система шелтерів в Україні
В Україні ситуація дещо інакша. Мігрант_ки переважно зайняті в торгівлі, однак не можна сказати, що в Україні є попит на іноземну робочу силу саме в цій сфері. Вони потрапляють в Україну з різних причин, часто не пов’язаних з роботою. Однак бар’єри на ринку праці для інозем_ок призводять до того, що єдиний спосіб отримувати дохід в Україні — це продавати щось на ринку.
Люди без документів, студент_ки, які намагаються працювати під час навчання, шукач_ки захисту — ці категорії в більшості випадків не можуть легально працювати в Україні. Ринки стають для них єдиним можливим місцем зайнятості. Крім того, мігрант_ки йдуть працювати разом зі своїми співвітчизни_цями, тому що не знають мову і не мають контактів з місцевими. З часом, не отримуючи підтримки з боку держави, вони залишаються працювати на ринках.
Злет і падіння ринків
Епоха ринків в незалежній Україні пройшла. Однак донині існують і навіть конкурують з інтернет-майданчиками два найбільші ринки у Східній Європі. Це «Сьомий кілометр» в Одесі та «Барабашово» в Харкові. Поряд із місцевим населенням на цих ринках працює багато вихідців з Китаю, В’єтнаму, Пакистану, Афганістану, африканських країн.
Читайте також:
Чому містам не варто знищувати стихійну торгівлю та неформальну зайнятість
Присутність іноземок та іноземців на цих ринках відома ще з 90-х років. Це люди з Афганістану, Пакистану, Китаю, В’єтнаму, а також з Центральної Азії та Африки. Частина мігрант_ок уже перебували на території України на початку незалежності. Наприклад, іноземні студент_ки, які отримували вищу освіту в Україні. А також люди, які прибули для роботи за міждержавними договорами між СРСР та іншими країнами соціалістичного табору. Інша частина — це мігрант_ки, які прибували в Україну вже після проголошення незалежності. Серед дослідни_ць поширена думка, що мігрант_ки з Близького та Середнього Сходу, Африки їхали в Україну, оскільки це транзитний шлях у Європу. Ті, хто не мали врегульованого статусу, якийсь час жили в Україні та намагалися його отримати, а деякі зрештою залишалися.
У перехідній економіці 90-х років інозем_ки почували себе успішнішими в підприємництві, ніж україн_ки, які довго жили в країні без приватної власності. Ринки, зокрема налагодження міжнародних поставок різних товарів, були основним місцем для такого бізнесу. Мігрант_ки, які приїжджали пізніше, частіше ставали найманими працівни_цями. Наприклад, вихідці з В’єтнаму, які працювали на заводах і здобували професійну освіту за відповідними договорами ще у 80-х, після розвалу СРСР не поїхали додому. Вони почали активно налагоджувати поставки товару з В’єтнаму і торгувати на ринках. Водночас узбе_чки з Киргизстану, кількість яких значно зросла з початку міжетнічної війни в Киргизстані у 2010 році, переважно ставали найманими працівни_цями.
Читайте також:
Молодь, торгівля і модернізм: яким є Хмельницький сьогодні
З часом працювати на ринках ставало важче. Спершу через зростання конкуренції на ринках. Пізніше — через посилення регуляційних механізмів для зайнятих на ринках, а також зміни законодавства у сфері зайнятості інозем_ок. Поряд із поступовим переходом торгівлі в магазини становище мігрант_ок на ринках ускладнювалося додатковими бар’єрами. Перевести бізнес за межі ринку означало почати працювати не лише за іншими правилами, але і в абсолютно новому для мігрант_ок полі. Для цього потрібно було розумітися на законодавстві, мати контакти, а також добре знати мову. Бар’єри, які виникали для найманих працівни_ць, були схожими. Тоді як місцеве населення мало можливість переходити в інші сектори або принаймні в торгові центри і супермаркети, для мігрант_ок ця дорога була закритою. Неможливість працювати відповідно до законодавства для окремих категорій, незнання мови, брак контактів із місцевим населенням, нерозуміння, як шукати роботу в Україні — усе це заважало мігрант_кам здійснити цей перехід.
Якщо ринок не вирішить — куди далі?
Це питання ставлять собі і самі мігранти і мігрантки. Зі зменшенням прибутку від торгівлі на ринках хтось з них поїхав далі, хтось вирішив повернутися додому. З тих, хто залишився, частина отримала змогу змінити сектор зайнятості, частина продовжує працювати на ринках. Водночас новоприбулі мігрант_ки під час пошуку роботи користуються зв’язками зі своїми співвітчизни_цями і теж потрапляють на ринки.
Діля не сподівається ні на переїзд, ні на іншу роботу. Продавчинею у супермаркеті вона себе не уявляє — говорить, що для цього потрібно краще знати мову. «Поки працює ринок — буду тут працювати. [...] А потім, — каже Діля, — можливо, перейду в ресторан працювати». Вона має на увазі узбецький ресторан.
***
У ситуації з міграцією в Україні іронічний вислів «риночок порішає» набуває додаткового значення. Ні, «риночок не порішає». Брак інтеграційних політик має свої наслідки не лише для мігрант_ок, але і для держави.
Важливо розуміти, що описані складнощі є не лише проблемою вразливих мігрант_ок. У залученні інозем_ок до формального ринку праці є прагматичний інтерес держави. Проблеми браку кадрів в окремих секторах зайнятості, а також наслідки старіння населення складно подолати, не залучаючи інозем_ок до ринку праці.
Зайнятість на ринках не вирішує проблему з доступом до гідних умов праці та не сприяє інтеграції. Щоби працювати за межами ринку, мігрант_кам потрібна додаткова підтримка: можливість вивчити мову, за потреби — перекваліфікуватися і навчитися складати резюме. Доступ до ринку праці є однією з ключових умов інтеграції, хоча інтеграційна підтримка з боку держави не повинна обмежуватися сферою працевлаштування.
Матеріал є частиною Українського урбаністичного форуму 2020, який через карантин і пандемію проходить онлайн. Форум організовує аналітичний центр Cedos за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля. Ілюстрацію цієї статті готувала Ганна Іваненко.
