Чому містам не варто знищувати стихійну торгівлю та неформальну зайнятість
Чому вулична торгівля важлива для міста та як правильно залучати неформально працевлаштованих робітни_ць
Після розпаду Радянського Союзу в українських містах відбувся розквіт вуличної торгівлі: від великих мереж кіосків і мобільних розкладок, товар на які привозять у багажниках дорогих автомобілів, до літніх людей, що розпродають сімейні бібліотеки, власноруч вирощену городину, зібрані квіти чи поштучні цигарки. Муніципалітети і поліція декларують боротьбу зі стихійною торгівлею, говорять про її небезпеку для споживач_ок і навіть час від часу проводять рейди та показові демонтажі. Однак, ще в жодному українському місті не вдалося повністю упорядкувати цю сферу. Демонтовані кіоски і розкладки часто просто переносять на нове місце. Буває й так, що за деякий час «очищений» простір знову заповнюється торгівлею. На адресу муніципальних органів і поліції продовжують лунати звинувачення у корупції та неформальних домовленостях з власни_цями торгових точок. Натомість, міські активіст_ки та дослідни_ці критикують комерціалізацію публічних просторів і пропонують проекти реконструкції та благоустрою, спрямовані на обмеження торгівлі й підвищення естетичної привабливості та функціонального наповнення вулиць і площ.
Попри те, що з 1 січня 2018 року закон зобов’язує усіх сортувати сміття, ефективної і повсюдної системи сортування, здається, немає ще в жодному населеному пункті країни. Натомість, у пошуках хоча б якогось заробітку в багатьох великих містах сміття сортуюють нейвразливіші суспільні групи: бездомні, найбідніші, ром_ки. Щоправда, популярний дискурс негативно змальовує людей, які порпаються у смітниках; а муніципалітети часом ускладнюють такий заробіток, наприклад, встановлюючи закриті смітники.
У країнах, що розвиваються, неформально працевлаштовані робітни_ці становлять від 50% до 80% усієї робочої сили в містах, а їхня відрізаність від можливостей економічного добробуту шкодить усім, як пишуть автор_ки нового звіту Інституту світових ресурсів. Звичайно, ситуація в Україні є, все ж, інакшою, ніж в Індії, Південній Африці та країнах Латинської Америки, приклади з яких наводяться у звіті. Однак, його висновки пропонують нову точку зору на вирішення проблем неформальної зайнятості та стихійної торгівлі в українських містах. Окрім санітарного й естетичного, ці речі потребують також соціального аналізу, особливо, в умовах зростання структурних нерівностей і продовження трудової міграції з сіл і невеликих містечок до найбільших міст країни.
Детальніше про новий звіт розповідає стаття CityLab, яку Роксолана Машкова переклала для Mistosite українською мовою.
Конно-плейс у Нью-Делі — це цілий карнавал вуличних торговців. Чай-валлахи видають високі стакани гарячого чаю втомленим бюрократ_кам. Продав_чині чаату возять на велосипедах мішки з хрусткими порожнистими голгаппами і слоїки з соусом чатні. Сиві жіночки сидять навприсядки на тротуарах перед строкатими хустками з різним дріб’язком та цяцьками. Хлопчаки на кругу продають клітки з папугами, спійманими в садах Лоді. Усі ці люди належать до неформальних працівни_ць Делі.
Вони не лише роблять свій внесок в економічний продукт міста, а й становлять невід’ємну частину тканини міста. Тим не менш, вони стикаються з численними перешкодами для економічної, політичної та соціальної інтеграції — при чому багато з цих перешкод встановлює саме місто. Це поширена ситуація в центрах міст у країнах, що розвиваються. Але так не мусить бути.
Про це йдеться у новому звіті Інституту світових ресурсів. Його автор_ки пояснюють, чому робітни_ць у цьому секторі слід сприймати як партнер_ок в економіці, і наводять приклади міст, де це, власне, відбувається.
Згідно зі звітом, неформальні працівни_ці — на кшталт вуличних торгов_иць, збирач_ок сміття, які заробляють на його переробці, і кустарних виробни_ць тканин, одягу, взуття, електроніки та інших товарів — утворюють від 50% до 80% усіх працевлаштованих людей у містах країн, що розвиваються. Крім того, вони створюють від чверті до половини неаграрного валового внутрішнього продукту (ВВП). Однак люди, котрі працюють на роботах цих трьох типів, стикаються з серйозними несприятливими обставинами.
Якщо вони працюють зі свого дому в одному зі стихійних поселень-нетрів у місті, у них може не бути доступу до електрики, чистої води та санітарних служб. Їх можуть силоміць виселити і переселити далеко від тих громадських і підприємницьких мереж, які вони створили. Або, у деяких випадках, місцеві закони про землекористування можуть навіть не дозволяти їм легально займатися бізнесом із дому.
Приватні агентства і місцеві органи влади весь час відмовляють збирачам відходів у контрактах — попри те, що вони допомагають довкіллю. Більше того, у них часто конфіскують зібрані перероблювані відходи. А для торгов_чинь найбільша проблема в тому, що міста часто не видають достатню кількість ліцензій. Без ліцензій ці низькооплачувані робітни_ці стають об’єктами переслідування поліції та вимагання хабарів з боку корумпованих працівни_ць муніципалітету. Минулого листопада у Делі я стала свідком типового прикладу цього явища. Серед білого дня на Конно-плейс представник муніципалітету штовхнув велосипед продавця чаату, щоб продемонструвати свою владу, і розсипав на тротуар усі перекуси, які той продавав. Потім чиновник бадьоро покрокував геть, а довкола улюбленого продавця зібрався натовп його прихильників. Хтось у натовпі припустив, що продавець міг накликати на себе таке хуліганство, відмовившись заплатити чиновнику хабаря. А може, він просто невчасно опинився на шляху службовця.
Хоча такі випадки і псують життя у місті, вони навряд чи в осяжному майбутньому віднадять приїжджих із сільської місцевості від переїзду в мегаполіси. І якщо, як показують нинішні світові тенденції, населення міст і далі зростатиме, то кількість населення постійно переганятиме доступне офіційне працевлаштування. А це означає, що група неформальних робітни_ць буде розростатися. Автор_ки звіту стверджують, що через це було б розумно співпрацювати з новоприбулими до міста, а не боротися з ними.
«Найкращий шлях уперед — залучити організації неформальних працівни_ць до офіційних процесів міського урядування й управління, щоб вони могли вести переговори про міську політику та планування, яке врівноважувало б конкуруючі інтереси і сприяло б соціальній та економічній справедливості», — заявила Марта Чен, професорка публічної політики з Гарвардського університету, яка є співавторкою звіту.
У звіті ІСР запропоновано впровадити три основні зміни в політиці. Перша зміна — розширення доступу до громадських послуг, просторів та ресурсів. Друга — перегляд законів, які в минулому виключали неформальних працівни_ць, і прийняття нових законів, які активно їх залучають. Третя рекомендація — підключення неформальних працівни_ць до місцевого урядування.
Підвищення прозорості процесу отримання ліцензій та реєстрації бізнесу, а також розробка більш прогресивного оподаткування й мотивацій до сплати податків — це законодавчі кроки, які слід зробити, на думку автор_ок дослідження. Сприяння участі неформальних робітни_ць у формуванні місцевої економічної політики та зонування, а також гарантія збереження та визнання, а не знищення, стихійних торгових зон мають бути елементами місцевого урядування.
У звіті наведено успішні випадки, де в минулих десятиліттях було впроваджено одну чи кілька з цих рекомендацій. В Індії Асоціація самозайнятих жінок (АСЗЖ) — профспілка, що об’єднує 1,5 мільйона неформальних робітниць — уже 45 років веде переговори з міськими урядами з метою забезпечення базових інфраструктурних послуг своїм членкиням. А місто Бхубанешвар виділило певні території під «зони для торгівлі», де торгов_ицям у 2006 році дозволили вільно вести свій бізнес.
У Дурбані (Південноафриканська Республіка) одна громадська організація в 1990-х роках допомогла зберегти стихійний вуличний ринок, де торгували понад 8 тисяч продав_чинь, коли йому загрожувало знесення. У Таїланді організація робітни_ць, що працюють з дому, добилася від Служби громадського транспорту Бангкока організації перевезень для робітни_ць, яких виселили за межі міста. А різні міста в Латинській Америці, в тому числі Буенос-Айрес (Аргентина), Белу-Орізонті (Бразилія) та Богота (Колумбія), вжили заходів на підтримку збирач_ок відходів. Вони забезпечили їм транспортування, контракти та простір для сортування і зберігання відходів.
Багато з таких політичних кроків передбачають визнання роботи громадських організацій та організованих спілок, у яких беруть участь такі робітни_ці, а також дослухання до вимог цих робітни_ць. Але найважливішим, мабуть, є те, що зміни в політиці вимагають змін у ставленні. Вони мають ґрунтуватися на сприйнятті неформальних робітни_ць як можливості, якою варто користуватися, — як людей, а не як проблем.
