Безпека — одна з найважливіших базових потреб людини, а тому вона є невід’ємною частиною суспільних і політичних дискусій. Через чутливість питання, розмови про підвищення безпечності часто набувають емоційного забарвлення. Гримуча суміш понять про справедливість, покарання, силу і владу роблять дискусії про безпеку особливо запальними і вибухонебезпечними. В умовах страху спрацьовують попередньо завчені рішення і прості відповіді на складні питання.
Реформи у різних сферах життя створюють можливості до запровадження нових підходів. Які з них краще працюють для створення безпечного міста з точки зору наукових досліджень, пояснює аналітик Центру соціології права та кримінології Сергій Баглай.
Безпечна вулиця — порожня вулиця?
Безпека є базовим атрибутом успішного міського простору. Місця, які викликають страх у перехожих, не будуть успішними також і в інших сферах, а також створюватимуть додаткові проблеми як для самих себе, так і для міста загалом. Коли якась ділянка починає асоціюватися з небезпекою, її стають оминати, що робить цю територію іще більше малолюдною та похмурою.
Навпаки, безпечна вулиця — це вулиця зі жвавим життям, де якомога більше людей можуть вільно пересуватися міським простором і, за замовчуванням, почувають себе захищеними. Про це детально пише Джейн Джейкобс вже у першому розділі своєї книги «Життя та смерть великих американських міст». На її думку, самі люди та їхні дії природньо створюють атмосферу безпеки на вулиці; натомість, поліція куди меншою мірою може гарантувати спокій міста.
Читайте також:
Мама урбаністики: історія Джейн Джейкобс
Втім, нескладно уявити, як органи правопорядку виставляють на патрулювання додаткові сили, а політики запроваджують комендантську годину й закликають людей не виходити з дому у темний час доби.
Щоби подолати підліткову злочинність Чернігівська обласна рада у 2009 році запровадила комендантську годину для неповнолітніх. Тим, кому не було 14 років, не мали права знаходитись без супроводу батьків з 22:00. Тим, кому 14-16 років, заборонялося бути на вулиці після 23:00. Подібну практику перейняли інші українські міста, а її активним лобістом було Міністерство внутрішніх справ. «В такий час діти можуть стати жертвами злочину і тільки тому їх потрібно убезпечити», — говорив керівник Управління кримінальної міліції у справах дітей. Зрештою, суди почали скасовувати такі постанови, оскільки вони порушували право вільно пересуватися, а органи місцевого самоврядування виходили за межі своїх повноважень. Проста істина, що вулиця повинна бути безпечною, а не забороненою — перемогла. Принаймні, на рівні резолюції.
Безпека — рух в одному напрямку чи в різних?
Згадані вище обмеження сприяли тому, щоб вулиці ставали більш порожніми, а отже, в термінології Джейкобс, більш небезпечними. Однак саме заради безпеки ці міри були встановлені. Вочевидь, різні люди вкладають у це слово різні, інколи навіть взаємовиключні, сенси. Протиріччя та нечіткість поняття штовхали дослідників і дослідниць до багатьох спроб концептуалізації.
Беззаперечно, безпека є фундаментальним рушієм і починається з таких базових гарантій, як притулку, доступу до їжі та води, захисту від насилля чи природних катаклізмів. Поняття «безпека» є доволі молодим і відсилає до Нового часу, коли люди перестали сприймати згубні явища природи як даність і навчились убезпечувати себе від лиха, тобто контролювати ризики. Саме управління ризиками та запобігання небажаній шкоді стало позначенням технік безпеки, направлених на досягнення стану захищеності, коли немає ні зовнішніх, ні внутрішніх загроз. Простими словами, безпека — це відсутність небезпек.
Безпека, однак, може позначати дві різні речі: відчуття й дійсність. Вони відмінні, бо можна почувати себе у безпеці, навіть якщо це не так. Або ж, можна бути захищеним, але не відчувати цього. Тому варто розрізняти фактичну і відчувану безпеку. Відчувана безпека відсилає до того, як мешканці сприймають простір, скажімо, чи не бояться люди виходити з дому з настанням темряви. Фактичну безпеку у місті зазвичай ілюструють рівнем злочинності.
Як виміряти безпеку?
Дослідники пропонують декілька можливих опцій вимірювання безпеки. Опитавши людей, чи почувають вони себе захищеними у тому чи іншому місці в певний час доби, ми з’ясуємо рівень відчуваної безпеки, але опиняємося в площині суб’єктивного. Поліцейська статистика про стан злочинності начебто є об’єктивною, але насправді теж має недоліки.
Дані поліції містять інформацію лише про «зареєстровані» злочини. Далеко не всі громадяни повідомляють правоохоронців про те, що у них, наприклад, вкрали гаманець. Поліція ж не завжди реєструє факти злочинів через внутрішнє влаштування її структури. Службовцям просто невигідно відкривати провадження по тих інцидентах, які вони оцінюють як затратні по часу. Відомча статистика слугує оцінкою роботи поліцейських їхніми керівниками, політиками та суспільством, тому, як будь-яка бюрократична структура, поліція схильна мінімізувати зусилля, максимізуючи результат. Цей феномен пояснює принцип Гудгарта: коли показник сам по собі стає метою — відомство неодмінно буде його спотворювати. Як наслідок, набагато частіше розслідуються злочини, вчинені в умовах очевидності, — ті, де одразу зрозуміло, хто винуватець: подія сталася під запис камери або злочинця затримали на місці. Натомість, уникається фіксування складних неочевидних випадків. Статистика поліції має свій ліміт, а тому сумнівно послуговуватися лише нею, як мірилом безпеки. Однак, це не лише український, але і світовий феномен. У будь-якій країні існує різниця між латентною (the dark figure of crime) та зареєстрованою злочинністю (officially recorded crime).
Одним зі способів оцінити фактичну ситуацію зі злочинністю в країні є проведення віктимологічних опитувань (victimization survey). В рамках таких досліджень людей запитують, чи ставали вони жертвами злочинів протягом останнього часу, якщо так — то яких, коли і де це трапилось, чи зверталися вони в поліцію. Віктимологічні опитування давно проводяться у більшості розвинених країн світу й дозволяють побачити, як фактична злочинність відрізняється від тої, що зафіксована кримінальною статистикою.
В Україні віктимологічне опитування проводив Харківський інститут соціальних досліджень у 2012 році. Воно виявило, що близько 6% населення або приблизно 2 мільйони 300 тисяч осіб стали жертвами злочинів, натомість, до міліції звернулися 1 мільйон 400 тисяч громадян. Водночас, за даними статистики МВС, за 2011 рік потерпілими від злочинів було визнано лише 343 тисяч 159 осіб. Це і є різниця між зареєстрованою офіційно та латентною злочинністю.
Всеукраїнських, а головне, щорічних віктимологічних опитувань наразі не проводять. Із цього слідують дві великі проблеми політик у сфері безпеки в Україні. По-перше, відсутність даних унеможливлює оцінку реального стану злочинності, відслідковування аналізу трендів і динаміки. По-друге, це робить неможливим доказове прийняття рішень у сфері безпеки, як таке.
Додаткові патрулі?
Відсутність релевантних даних створює умови, у яких складно похитнути монополію поліції на експертизу у сфері безпеки. Поліція, проте, не дорівнює безпеці. Збільшення контролю не означає збільшення безпеки. До того ж, сама поліція часто виступає джерелом фактичних небезпек, застосовуючи грубу силу або фабрикуючи докази. Зрештою, на вулиці, де повно синіх маячків, ймовірно відчувати тривогу, а не спокій.
Попри панівні уявлення, контроль над злочинністю — лише незначна частина роботи органів правопорядку. Вельми обмежений ефект мають правоохоронці й на запобігання злочинів, що неодноразово підтверджували емпіричні дослідження. Вплив додаткових поліцейських патрулів на правопорушення тестувала низка експериментів. У кращому випадку, вони фіксували змішані результати. Висновки погоджувалися між собою в тому, що було виявлено надто мало доказів на підтвердження тези «більше поліції — менше злочинів».
Читайте також:
Шокуючий рожевий: роздуми про кримінальну справу за фарбування фонтану Самсон
Відтак, фронтальні міри безпеки, до яких належить повсюдний відеонагляд, посилення перевірок, збільшення фінансування органів правопорядку, нарощування сил поліції та зростання приватних охоронних компаній, піддаються критиці щодо їхньої дієвості. Відповідальними за безпеку стають люди з доволі низькою кваліфікацією, а заходи охорони набувають театралізованого вигляду (security theatre). Противники такого підходу стверджують, що краще не робити нічого, ніж вдаватись до завідомо помилкових стратегій.
Дедалі більше праць присвячується темі «культури контролю», як-от однойменна книга Девіда Ґарленда. Вона досліджує розвиток державних політик у системі кримінальної юстиції, де на передній план виходить виявлення злочинців при практичній відсутності реабілітації правопорушників. Окрім сумнівної ефективності заходів безпеки, критика контролю держави впирається у дебати про свободу, а отже, про межі: де закінчується необхідний захист й розпочинається надмірне втручання у приватний простір людини.
Добробут?
Низка останніх праць західних дослідників щодо дієвих заходів зниження насилля та реформування поліції сходяться у тому, що громадську безпеку мають уособлювати, перш за все, забезпечення житлом і їжею, загальнодоступні системи освіти та охорони здоров’я. Дослідження підтверджують, що соціально-економічний стан і добробут мешканців та мешканок — це фактор, який найбільше впливає на рівень криміналу у місті або окремому районі.
Читайте також:
Evidence based: можливості і обмеження доказових політик у сфері міського розвитку
Таким чином, cкептицизм Джейн Джейкобс стосовно спроможності поліції та охоронців гарантувати безпеку є виправданим. Соціальний порядок не вноситься ззовні. Жодні сили поліції не здатні встановити цивілізацію там, де було порушено невимушеність звичного ладу. Цей лад зітканий із заплутаної і майже неусвідомленої мережі контролю поведінки самих людей, який самими ж людьми і підтримується. Відчуття безпеки творить присутність «очей на вулиці», а не патрулі поліції.
Висновки
В Україні складно говорити про безпеку з низки причин. По-перше, публічна дискусія часто нехтує розрізненням фактичної та відчуваної безпеки. По-друге, ми «знаємо» про стан злочинності лише з даних офіційної статистики, яка не відображає дійсності. По-третє, залишається панівним уявлення про те, що нарощування контролю означає більше безпеки.
Однак, навіть наявність релевантних даних не може вирішити проблему безпеки автоматично та остаточно. Безпека — це приклад «злісної проблеми» (wicked problem). Вона стає проблемою у момент, коли її ідентифікують як проблему конкретні люди в певному контексті. «Злісніть» означає також залежність цієї «проблеми» від різноманіття інтересів різних зацікавлених сторін. Це означає, що її рішення потребує широкого суспільного обговорення.
Література
Alex S. Vitale. The End of Policing: Brooklyn, NY: Verso, 2017.
David H. Bayley. Police for the Future. Oxford University Press on Demand, 1994.
David Garland. The Culture of Control. Crime and Social Order in Contemporary Society. Chicago: The University of Chicago Press; Oxford: Oxford University Press, 2001.
Patrick Sharkey. Uneasy Peace. The Great Crime Decline, the Renewal of City Life, and the Next War on Violence: New York, London: W. W. Norton Company, 2018.
Ralph B. Taylor. Breaking Away from Broken Windows: Baltimore Neighborhoods and the Nationwide Fight against Crime, Grime, Fear, and Decline. Boulder, CO: Westview Press, 2001.
Джейн Джекобс. Смерть и жизнь больших американских городов / перевод с английского Леонида Мотылева. — М.: Новое издательство, 2011. — 460 с.
Йен Ґел. Міста для людей / переклад з англійської Ольги Любарської. — К.: Основи, 2018. — 304 с.
Кирилл Титаев. Что такое «театр безопасности» / Лекториум, 2017.
