Публікуємо текст лекції, яка була прочитана 29 травня 2019 року в рамках лекційно-мистецької програми «10 друзів і подруг рівності», організованої Освітнім центром з прав людини у Львові. Вона стала можливою завдяки підтримці 356 людей на Спільнокошті, Національного Демократичного Інституту (США), Уряду Швеції, Міжнародного фонду «Відродження» та Мистецького об’єднання «Дзиґа».
Коли минулої осені Володимир Бєглов запропонував мені долучитися до цієї лекційної програми, переді мною постала серйозна дилема: про кого саме я хочу розповісти? Це дуже складно і дуже відповідально, адже з усієї множини неймовірних людей — чоловіків і жінок — потрібно було обрати когось одного або одну, чиєю історією я буду ділитися. Однак дещо було очевидним. Я точно знала, що розповім про жінку, і точно знала, що розповім про жінку-професіоналку. Мої міркування привели до героїні, вибір якої врешті став органічним і однозначним. Це жінка, яка спричинила справжній переворот у містопланувальній практиці. Долучилася до творення нової уяви про місто як про спільний простір для життя. Написала одну з найбільш цитованих праць із урбаністики. Змінювала світ навколо не лише власними ідеями, а й їхнім активним відстоюванням. Джейн Джейкобс.
Джейн: початок
Джейн Джейкобс, до заміжжя — Батцнер, народилася 4 травня 1916 року. Я починаю з цієї дати через її символічність для популярної культури. 4 травня є Днем зоряних війн, адже відсилає до однієї із ключових фраз фільму: «Хай буде з тобою сила (May the Force be with You)». Вперше цю фразу в політичному контексті вжили у The London Evening News 4 травня 1979 року, коли Маргарет Тетчер обійняла пост прем’єр-міністрки Великобританії: «Хай буде з тобою сила, Меггі. Вітаємо». Якби Зоряні війни побачили світ у 1950-х, то цей мотив і це побажання можна було б успішно застосувати і щодо нашої героїні.
Джейн народилася і провела дитинство у містечку Скрентон у штаті Пенсильванія, де станом на початок минулого століття мешкало трохи більше 100 тисяч осіб. Після закінчення середньої школи майбутня активістка цілий рік безоплатно працювала помічницею редактора жіночої колонки у часописі Scranton Tribune. Це стало початком її кар’єри у сфері журналістики. Родина Джейн була протестантською у переважно католицькому середовищі — я можу припустити, що цей факт теж відіграв певну роль у її подальшому житті. Професорка інтелектуальної історії з Єльського університету Марсі Шор на конференції про мисленнєві колективи, яка проходила у Львові у квітні, вжила поняття «епістемологічні переваги маргінальності» щоб описати ситуацію, коли неналежність до так званої більшості дозволяє витворювати певну дистанцію і в такий спосіб бачити ситуацію більш опукло. Думаю, що у випадку Джейн Джейкобс я також можу вжити це поняття: коли не належиш до найчисельніших і найбільш привілейованих спільнот, то постійно змушена ставити питання до речей само собою очевидних. Згодом це вміння сумніватися і не приймати на віру догми стало її звичним методом.
Під час Великої депресії Джейн разом з сестрою переїздить до Нью-Йорка — міста, де кипіло життя і яке росло шаленими темпами, але де також була бідність і ексклюзія. Там вона одразу захопилася Гринвіч-Віллидж: архітектурно і просторово цей район відрізнявся від решти Мангеттена — тут була не перпендикулярна сітка вулиць і незначна висотність. Але, що найбільш важливо для нас, тут було активне вуличне життя і зберігалася не анонімізована спільнота. Саме ця спільнота через два десятиліття буде відстоювати свій простір.
Фокус на місто
Майбутня «мама урбаністики» продовжує працювати як журналістка — у той період вона продавала статті у часописи Sunday Herald Tribune і Vogue. Паралельно Джейн навчається у Школі загальних студій (School of General Studies) при Колубійському університеті (до речі, приблизно у той самий час там навчався Азейзек Азімов і Джером Селінджер — мені не вдалося знайти згадок про те, чи вони зналися між собою, але сам цей факт досить показовий — школа була кузнею літературних талантів). Там вона здобуває знання у дуже різних галузях: від геології та зоології до політичних наук та економіки. Проте найбільший інтерес у неї викликають курси, які можна об’єднати темою «міська географія»: Джейн називала себе «міською натуралісткою». Те, що Джейкобс не мала профільної архітектурної освіти згодом стало одним із головних аргументів її опонентів і критиків.
Після двох років у Колумбійському університеті Джейн залишається у сфері журналістики: спершу у виданні Iron Age, а згодом — у часописі Державного департаменту США Amerika, де вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Робертом Джейкобсом, архітектором та конструктором військових літаків. Разом із чоловіком вони купують будинок у Гринвіч-Віллидж за адресою 555 Гудзон Стріт. Коли на початку 1950-х редакція Amerika переїхала до Вашингтону, Джейн звільняється і знаходить роботу в Architectural Forum, де починає писати про міське планування і проблему міського занепаду та деградації середовища, який в англомовній літературі називають urban dacey. У 1954 році вона мала підготувати статтю про розбудову Філадельфії, проект якої розробив знаний архітектор Едмунд Бейкон. Хоча у редакції очікували на позитивну історію, Джейкобс розкритикувала проект, серед іншого розкриваючи те, як він ігнорує потреби бідного населення. Джейн вказала, що подібні проекти розвитку та оновлення міста (urban renewal) означають кінець соціального життям громади на вулиці. Робота в Architectural Forum стала каталізатором її сумнівів щодо переваг модерністського міського планування. «Не тільки [Бекон], а й люди, якими він керував, не знали, як зробити цікаву або гуманну вулицю, — писала пізніше Джейн, — більше того: вони навіть не помічали таких речей і не піклувалися про них».
Читайте також: «Люди. Місто. Завод»: Запоріжжя очима місцевих активісток і активістів
Тут варто зробити невеликий екскурс в історію. Містобудівельні проекти 1920–1950-х років вражали своїм розмахом і уявою про місто майбутнього — розвиток технології дозволяв будувати у небачених раніше масштабах, відбувся перегляд уявлень про гігієну, ефективність та раціональність у місті. Руйнування в Європі під час Великої війни (яка тоді ще не була Першою світовою) відкривали простір для маневрів. Минуле було жахливим і трагічним, тому погляди все частіше зверталися у напрямку майбутнього. Це час грандіозних візій «сяючого міста» Ле Корбюзьє й активності CIAM — Міжнародного конгресу сучасної (себто модерної) архітектури, який існував між 1928 і 1959 роками. Саме тоді відбувається перегляд містопланувальних ідей, кульмінацією якого стала Афінська хартія 1933 року, що вказувала на прерогативу будівництва житлових блоків і функціональне зонування міських територій (тобто воділення житлової, індустріальної, паркової та інших зон, які не перетинаються між собою). Завдяки цьому масштаб планування був радикально збільшений — ми можемо уявити собі фігуру архітектора-творця, який возвишається на моделлю міста для сотень тисяч мешканців і мешканок. Однак через таке збільшення виникає потреба переміщень, яку неможливо вирішити шляхом пішого руху — тому ці моделі перетинають транспортні магістралі. Після Другої світової рівень автомобілізації зростав ще активніше, ніж у міжвоєнний період, відтак зростала й індивідуальна мобільність. Треба про все це пам’ятати, коли ми повертаємося до історії Джейн Джейкобс.
Отож, наша героїня продовжує працювати в Architectural Forum, і одного разу у 1956 році редактор часопису, Дуглас Гаскелл, просить замінити його і прочитати лекцію у Гарвардському університеті. Джейн боялася публічних виступів і погоджується лише за тієї умови, коли зможе говорити про те, що сама вважає важливим. І тема, яку вона обрала для лекції, є повною протилежністю до ідей модерністського містопланування, що викликали захват у більшості тогочасної аудиторії. Джейн була переконана, що міське оновлення, яке передбачає чітке розділення житлової і комерційної зони, а також створення великих відкритих просторів замість так званих «міських нетрів» творить монотонне і позбавлене життя середовище. Джейкобс стверджувала, що маленькі крамнички у житлових кварталах не можуть бути замінені супермаркетами, адже вони є більше, ніж комерційними приміщеннями; вони також є соціальними центрами, які допомагають творити міську громаду.
Цей виступ демонструє її політичну позицію: Джейн стає за захист інтересів малих підприємців і проти надмірного втручання держави у житлову політику, що наближає її до правого спектру. Однак вона робить це від імені малозабезпечених людей з думками про спільноту як про цінність, що ріднить її з лівими. Однак, як стверджує Ребекка Тухус-Дубров (Rebecca Tuhus-Dubrow) у статті «Справа ad hoc», «у Джейн Джейкобс була алергія на догму; вона слідувала не за ідеологією, а за методологією. Вона не припускала, не уявляла і не брала речей на віру; вона спостерігала. Але вона не зупинилася на цьому: вона накопичила спостереження і дистилювала з них загальні принципи. Для неї емпіризм і теорія були не протилежностями, а доповненнями».
Настільна книга урбаністів і урбаністок
Лекція у Гарварді стає поворотним моментом у її кар’єрі. В аудиторії тоді були присутні мер Пітсбурга, голова Нью-йоркської адміністрації з житлового будівництва і соціолог Льюїс Мамфорд, які дуже тепло сприйняли її виступ. Текст лекції став відправною точкою для її opus magnum — книги, яка стала одним із головних урбаністичних текстів 20 століття, — «Смерть і життя великих американських міст» (1961). Хоча свою ключову працю вона опублікувала у віці 45 років, цьому передували десятиліття роботи над текстами для різних часописів.
У цій книзі Джейн Джейкобс доводить, що характерне для «ортодоксального» містопланування функціональне розділення зон міста є красивим лише на кресленнях, але у реальному житті воно призводить до появи небезпечних і позбавлених життя вулиць і районів. Тротуари, згідно з її теорією, є головними громадськими місцями і простором для розгортання «вуличного балету» — гармонійної взаємодії великої кількості дієвців, яку неможливо спланувати «згори». Джейн виступає за ідеї міського різноманіття, змішаного зонування, інтенсивного життя за межами приватних просторів. Вона переконана, що для формування зручного міського середовища, необхідні чотири умови:
- змішане використання вулиць і районів на противагу монофункціональному;
- короткі квартали з досить частою можливістю повернути замість величезних суперблоків;
- будівлі з різним віком і умовам, щоб уникнути геттоїзації і локалізації бідності в окремих районах;
- висока концентрація людей, «очей на вулиці», у будь-який час доби, адже це творить відчуття безпеки і соціального контролю.
Проте я не хочу, щоб ви подумали, наче «Смерть і життя великих американських міст» — це академічний підручник з містопланування. Це радше підбірка замальовок з міського життя: історії про сусідів, про дітей, які граються на вулиці, про крамнички на розі, де можна залишити ключі від свого помешкання, про тротуари, якими хтось поспішає на роботу вранці, а хтось — неспішного гуляє ввечері. Це результат дуже влучних спостережень, а потім лише — міркування про довжину кварталу. Нед Буман (Ned Beauman) взагалі порівнює її письмо з текстами Чарльза Діккенса чи «Уллісом» Джеймса Джойса.
Книга спричинила справжній фурор. The Wall Street Journal у своїй рецензії зазначили, що в іншому столітті величезна інтелектуальна спритність авторки забезпечила б її спалення як відьми. У фільмі «Citizen Jane. Battle for the City» ефект від цієї праці порівнюють із значенням 95 тез Мартіна Лютера, які він нібито прибив до дверей Замкової церкви у Віттенберзі. Були і менш емоційні відгуки, у тому числі і від професійної спільноти, які можна назвати «виважено-критичними». Скажімо, авторці закидали надмірну увагу до фізичного простору і неврахування впливу етнічних і культурних чинників на функціонування міста. Стриману оцінку цій роботі дав і Льюїс Мамфорд, назвавши її «сумішшю сенсу і сентиментальності, зрілих суджень і школярських помилок». Містопланувальні кола ж сприйняли книгу радше негативно — і багато нападів було не стільки критикою її ідей, скільки образами авторки. Скажімо, видавництво надіслало книгу Роберту Мозесу, «головному будівельнику» (master builder) Нью-Йорка. Він відправив її назад з коментарем: «Продайте це сміття комусь іншому». Критики наголошували, що Джейкобс не має професійної освіти і взагалі є всього лише домогосподаркою з Гринвіч-Віллидж. Однак її «аматорське» письмо про сферу, де вона не мала формальної кваліфікації, але володіла великим емпіричним досвідом, забезпечувало свіжий погляд на планування міста і виявило ті хиби, які були непомітні для експертів зсередини. Знову ж таки, тут можемо ще раз згадати про «епістемологічні переваги маргінальності»: Джейн була жінкою, молодою матір’ю, вона не мала формальної освіти, тобто і її життєвий досвід, і концептуальний апарат для пояснення дійсності відрізнявся від тих, які були загальноприйняті у містоплануванні, а це дозволяло їй звертати увагу на ті речі, які для професіоналів-чоловіків були неважливими або яких вони взагалі не бачили.
Уже через десятиліття ідеї Джейн Джейкобс назавжди змінили містопланувальну практику, а рух Нового урбанізму назвав її своєю натхненницею. Більше того: її метод залученого спостереження і заклик уважно дивися на повсякдення стали аксіоматичними для міських досліджень. Так само з часом прийшла менш емоційна і більш виважена критика: скажімо, Джейн надто узагальнювала усі темні сторони модерністського містопланування і не помічала його соціального посилу, надто ідеалізувала історичні квартали і недооцінювала ризики джентрифікації. Однак зараз я припиняю розповідати вам про її opus magnum і закликаю до уважного читання, адже жодна рецензія не зрівняється з власним досвідом переживання книги.
Громадянка Джейн
Повертаємося до розповіді про Джейн. 1950-ті роки у Сполучених Штатах були часом небувалого розквіту. Це період народження образу американської мрії — заміського будинку родини середнього класу. Все більше і більше сімей перебираються у передмістя і пересідають на авто, щоби потрапити на роботу. Однак, як ми уже знаємо, Джейн захоплювалась насиченим вуличним життям Нью-Йорка, яке неможливе за кермом авто. Вона мешкала у Гринвіч-Віллидж поруч із Вашингтон сквер парком, що був центром активного відпочинку і спілкування між мешканцями і мешканками дільниці Вест-сайду та студентами і студентками університету Нью-Йорка, що знаходиться поряд. Головний архітектор міста Роберт Мозес, вихований у дусі модерністського містопланування, хотів реорганізувати рух у нижній частині Мангеттена і прокласти велику транспортну магістраль через цей парк. Це стало початком великого протистояння не лише двох сильних особистостей, а й двох різних світоглядів і різних підходів до міського планування.
Пригадуєте, коли уявляли фігуру архітектора-творця, який возвишається на моделлю міста? Роберт Мозес був такою фігурою для післявоєнного Нью-Йорка — він мав достатньо ресурсів і політичної ваги для втілення найсміливіших корбузіанських проектів — веж серед парку і швидкісних магістралей, що поєднують штати Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Коннектикут у єдину мережу. Мозес уявляв себе спадкоємцем барона Османа, який свого часу радикально трансформував Париж. Він планував продовжити П’яту авеню через Вашингтон сквер парк ще у 1935 році, однак тоді ця ідея зустріла супротив громадськості. Вдруге він повернувся до неї у 1950-х роках з метою полегшення доїзду транспорту до запланованої Lower Manhattan Expressway (LOMEX) — швидкісної дороги, яка мала би проходити через райони Сохо, Чайнатаун і Маленька Італія, і для спорудження якої місто мало виселити 2000 сімей із понад 400 будинків уздовж траси автостради, а також перенести більше 800 маленьких бізнесів. Противники і противниці цього проекту називали його «Китайською стіною», що розділить Нижній Мангеттен.
Задля збереження Вашингтон сквер парку Джейн разом з сусідами і сусідками долучалася до звичного громадянського активізму: вони дзвонили у різні служби, писали листи, складали петиції, збирали підписи, вивішували плакати, організовувати мітинги у публічному просторі. Протестувальникам і протестувальницям вдалося зібрати 30 000 підписів на підтримку збереження парку, а також заручитися підтримкою важливого представника Демократичної партії — Карміне ДеСапіо, що жив поряд з Вашингтон сквер. У підсумку цей простір таки був відвойований і убезпечений від автомобільного руху: 1 листопада 1958 року Карміне ДеСапіо та донька Джейн Мері символічно зав’язали, а не перерізали стрічку, чим показали зв’язок громади і її готовність захищати своє місто.
Перемога у Вашингтон сквер парку ще не означала перемоги над LOMEX, однак вона стала переломним моментом у протистоянні. Джейн очолила Об’єднаний комітет задля припинення реалізації Lower Manhattan Expressway, до якого ввійшли, серед інших Елеонор Рузвельт, Маргарет Мід і Льюїс Мамфорд. До конфлікту між Мозесом і Джейкобс долучилися медіа: New York Times частіше виступав на боці першого, а критики проекту використовували як трибуну нещодавно організований альтернативний часопис — Village Voice. Гаряча дискусія навколо будівництва магістралі стала вирішальною для виборів мера Нью-Йорка: тогочасний мер Роберт Вагнер був прихильником проекту автостради, у той час як його опонент — Джон Ліндсей — виступав проти будівництва. Чи варто говорити, хто переміг на виборах у 1965 році? За новообраного мера Лінсея естакаду фактично було замінено метрополітеном. Громада знову відстояла своє право на місто.
Читайте також: «Супутник»: як громада спального району перетворила занедбаний кінотеатр на культурний центр
Джейн виступала не стільки за заборону будь-яких проектів, а радше за зміну підходу до їхнього впровадження. Тобто, знову ж таки, йшлося не про ідеологію, а про методологію — вона не погоджувалася з тим, що при розробці проектів ніхто не враховував досвід і потреби самих мешканців і мешканок міста, у ім’я яких ці проекти розроблялися. І Мозес, і Джейкобс апелювали до соціального, але робили це у різний спосіб. Вони зустрілися лише раз на одному з громадських слухань щодо проекту LOMEX. Джейн Джейкобс пригадує, що тоді Мозес кричав: «Ніхто не виступає проти — НІХТО, НІХТО, НІХТО — тільки якась групка МАМОЧОК.» Власне, ці мами і стали тією силою, яка його зупинила. Відтак, це один із ключових моментів, на якому я б хотіла наголосити — Джейн не просто писала про те, що вважає неправильним, вона активно відстоювала свої цінності.
Як вона сказала в одному з інтерв’ю: «Я обурювалася, що мені довелося зупинитися і присвятити себе боротьбі за те, що було в основному безглуздістю, яку нав’язали мені і моїм сусідам». Письмо залишається її пріоритетом: саме тоді на прохання Вільяма Вайта вона переробляє свій гарвардський виступ у статтю для Fortune. Текст вийшов у 1958 році під назвою «Центр міста для людей» і став її першою публічною критикою Роберта Мозеса. Саме після виходу цієї статті до Вайта подзвонив видавець із запитанням: «Хто ця божевільна дамочка?». Текст Джейн також привернув увагу Фундації Рокфеллера, яка згодом стала грантодавцем для її дослідження, що було видане під назвою, яку ви вже знаєте — «Смерть і життя великих американських міст».
У 1968 році у зв’язку з війною у В’єтнамі, активною опоненткою якої була Джейн, а також із працевлаштуванням її чоловіка Роберта у Канаді, родина Джейкобс переїздить у Торонто, однак Джейн продовжує виступати проти проекту швидкісної магістралі в Нью-Йорку. Її заарештували 10 квітня 1968 року на громадських слуханнях, під час яких натовп захопив сцену і знищив нотатки стенографіста, та інкримінували розпалювання бунту і перешкоджання державному управлінню. Після кількох місяців судів, що велися у Нью-Йорку і на які Джейн приїздила з Торонто, її звинувачення скоротилося до хуліганства.
Переїхавши до Канади, вона продовжує займатися міським активізмом і виступати проти великих містобудівних проектів, у тому числі — магістралі Spadina Expressway (одне із питань, які вона часто задавала у зв’язку з подібними проектами: міста проектуються для машин чи для людей). Під час демонстрацій її декілька разів арештовують і згодом відпускають.
Спадки Джейн
У Торонто Джейн залишається до своєї смерті у 2006 році. Там вона пише свої наступні книги — «Економіка міст» (1969), «Міста та багатство націй» (1984) та інші. Її остання праця «Темні часи попереду» (2004) описувала розпад п’яти ключових «стовпів Північної Америки» і передбачила фінансову кризу 2008 року, говорячи, що диво грошей, які ростуть на будинках, скоро закінчиться. Джейн також ідентифікує перші паростки занепаду, серед яких «культурна ксенофобія», «самоізоляція» і «перехід від віри в логос, розум, з його духом, орієнтованим на майбутнє ... до фундаменталістських переконань і світогляду». У своїх книгах вона розвивала думку, що майбутнє цивілізації буде залежати від життєздатності міст. Її ідеї продовжували надихати не лише містопланувальників і урбаністок: одна з них — про те, що агломерація різних галузей промисловості може сприяти інноваціям — була розвинута Робертом Лукасом, який отримав Нобелівську премію з економіки у 1995 році. Проте найбільший її внесок все-таки залишається у містопланування.
Може скластися враження, що Джейн була противницею будь-якого планового втручання у міську тканину, однак її критика була радше критикою масштабу. У своєму виступі 1981 року в Німеччині, вона стверджувала, що великі плани за своєю природою, як правило, негнучкі, нудні і не мають візуального розмаїття, тому що вони є «продуктом занадто малої кількості розумів». До того ж, великі плани можуть продукувати великі помилки.
Читайте також: Обмеженням туризму, доступне житло і протидія джентрифікації: як розвивається Барселона
У 2007 році, через рік після смерті Джейн Джейкобс, група її друзів та колег із Торонто вирішила вшанувати її пам’ять та ідеї у формі прогулянки. Тепер щороку на початку травня по усьому світі проходять безкоштовні самоорганізовані прогулянки та обговорення за участі небайдужих мешканців і мешканок, які обмінюються своїми знаннями та любов’ю до місць і міста. Цього року такі прогулянки відбувалися у Чилі, Іспанії, Австралії, Філіппінах, США, Індії, Бразилії, Італії, Британії. Будь-яка ініціативна груп може зареєструвати свою прогулянку і у такий спосіб долучити до вшанування її спадку.
Яке місто уявила би Джейн зараз? Місто зелене, неспішне, стабільне, відкрите, різне. Місто, де ми можемо бути тими, ким хочемо, де технології допомагають, а не контролюють, де нам не нав’язують стилів життя, де є можливості обирати, де кожен може бути сам або знайде своє середовище. Місто безпечне і передбачуване, але де є місце для імпровізації та самовираження, де процеси прийняття рішень є видимими і зрозумілими, де можна бути здоровими і щасливими. Врешті, це те місто, яке твориться не тільки архітекторами чи дизайнерками, а й турботою, активністю і відповідальністю містян і містянок. А в якому місті хотіли б жити ви? Я впевнена, що якщо кожного дня ви будете робити один, хоча б маленький крок у напрямку до його створення, то таке місто стане значно ближчим. Довіряйте людям, взаємодійте з сусідами, інвестуйте в те, що вважаєте важливим, критикуйте те, що вважаєте хибним.
Коли шістдесят років тому Джейн Джейкобс працювала над своїм дослідження «Смерть і життя великих американських міст», вона була самотнім голосом критики, однак саме цей голос зробив можливою зміни у нашому мисленні про місто і переорієнтацію на людину. Тому кожного разу, коли ви говорите, що місто — це люди, то згадуйте про жінку, яка мала сміливість виступити проти того, з чим погоджувалася більшість. І хай буде з вами сила!
