Студія ландшафтної архітектури Kotsiuba існує з 2009 року. Вона відома своїми проектами реконструкції Старокиївської гори та скверу № 3 на Контрактовій площі.
Засновник студії Максим Коцюба переконаний, що публічні простори мають бути безпечними і доступними. Він також вірить, що створити якісний простір можна тільки через залучення мешкан_ок до процесу прийняття рішень. Ми поговорили з Максимом про ландшафтну архітектуру і паркани в місті, дилему між прикрашанням і функіональністю, а також ефективністю громадського бюджету.
Що таке ландшафтна архітектура
Всі хочуть жити в якісному комфортному середовищі, де можна безпечно гуляти і відпочивати, щоб діти могли бавитися, можна було без перешкод дістатися на візку. Таке бажання має дуже багато людей, тому на послуги ландшафтних архітектор_ок є попит. Це стало особливо помітно після початку децентралізації. Містам стало вигідно вкладати кошти в себе, в облаштування територій. Хороший приклад — Івано-Франківськ. Їм важливо, щоби приходив новий бізнес, оскільки гроші, які акумулює цей бізнес, залишаються в місті. Зміни пришвидшили розвиток і створили попит не тільки на ландшафтну архітектуру, а й на інші сфери також.
Читайте також:
Не лише децентралізація: навіщо Україні політика територіального вирівнювання
Хороший публічний простір почав розглядатися як одна з базових потреб містян_ок. Зараз все більше проектів створюються не в закутках, а з залученням людей. Це добре впливає на те, що житель_ки включаються і допомагають, відчувають себе приналежними до міста і місця.
Більшість людей у сфері ландшафтної архітектури працює з приватними присадибними ділянками. Наша ж студія займається міськими проектами. В контексті міста ландшафтна архітектура — це сфера, пов’язана зі створенням публічного простору. Це просторове планування території, яке пов’язано з багатьма іншими міськими процесами: економічними, транспортними, соціальними. Ландшафтна архітектура є невід’ємною складовою міських проектів. Ці проекти можуть бути точковими, однак, набагато краще, коли публічний простір створюється як частина стратегічного розвитку міста. Так було у Вінниці з проспектом Коцюбинського, який реалізовується за підтримки GIZ. Наша студія разом з urban curators пройшла конкурс на схожий проект у Житомирі. Під час нього трансформуватимуть центральні майдани Свободи і Перемоги.
Читайте також:
Національна політика міського розвитку в Україні: що робить GIZ
Чим займається студія Kotsiuba
12 жовтня на базі студії ми відкрили «Простір ландшафтної архітектури» і вже провели там дві зустрічі «Процес проектування території» та «Як Місто-сад створює публічні простори». Щотижня плануємо проводити заходи в форматі лекцій, дискусій, воркшопів. Деякі з них будуть вузькоспеціалізованими, пов’язаними з проектуванням, саме для ландшафтних архітектор_ок. Інші будуть мультидисциплінарними, про різні сфери, пов’язані зі створенням простору. Наступного року плануємо залучити іноземних лектор_ок, які зможуть розповісти про свій досвід розробки міських проектів.
У класифікаторі професій відсутня «ландшафтн_а архітектор_ка». Немає чітких механізмів нашої роботи в місті. Виходить так, що з простором працюють 1) архітектор_ки: як з окремими будівлями, так і з територіями, — а також комунальні підприємства 2) містопланувальни_ці, які розробляють детальні плани територій, проектують великі райони і цілі міста.
Ми хочемо обговорювати роль ландшафтного архітектора в місті, створити механізми співпраці з містом. Проектування і реалізація — це вже останні кроки. Розбудова якісного громадського простору починається набагато раніше: активація громади за два-три роки, просторове дослідження, економічне, соціологічне, транспортне. Ми хочемо визначити ролі всіх учасни_ць цього процесу, щоби не працювати паралельно без розуміння завдань одні одних. Ми хочемо, аби при створенні громадських просторів команди формувалася на ранніх етапах, щоби знати, кому цей простір передаватиметься далі.
Публічний простір має бути безпечним і доступним для всіх. Усе інше — не так важливо. Найвідоміші міські проекти нашої студії — це відновлення Старокиївської гори, де розташований Національний музей історії України, а також реконструкція скверу № 3 на Контрактовій площі. Серед комерційних проектів — територія інноваційного парку UnitCity, Новопечерська школа і житловий комплекс Рибальський. Є багато проектів, які перебувають у процесі реалізації, як-от центральна площа в Полтаві, який ми робимо разом з CityLab. Але про це ще рано говорити, оскільки проект не завершився, ми ще не можемо оцінити його результат.
Читайте також:
Контрактова площа: просторові конфлікти
Інша ситуація з Контрактовою площею: проект ще не завершився повністю, але вже є результат. Територія стала пішохідною, нею користуються люди, проект вже має вплив.
Контрактова плавно змінюється і це добре. Не можна просто огородити територію і швидко зробити щось нове. Підхід поступових змін — це правильно. Забрали кіоски, відновили втрачений простір, зробили сквер, перекрили рух автомобільного транспорту. Спочатку наче боялися ходити проїжджою частиною, а зараз навіть у будні там багато людей. Проект «Нова Контрактова» пройшов експертизу і рухається далі. Реалізація запланована наступного року, ми на це сподіваємося, але багато чого залежить від органів влади.
Звідки беруться невдалі публічні простори
Поганий простір — це той, який спроектований формально і не вирішує завдань — коли під час проектування в пріоритеті стоїть не людина, а особисте бачення. Наприклад, можновлад_иця реалізовува_ла свої творчі здібності, проявля_ла свій смак. Існує аргумент: «До цього взагалі нічого не було. Можливо, це не найкращий варіант, але хоч щось.» У цьому проблема.
За радянських часів були спеціальні інститути, які створювали всю територію міста. Люди приходили і їм казали: ось тут ви будете жити, тут працювати, а тут відпочивати. Поведінка житель_ок була повністю продиктована планом міста. Одразу перестрибнути від радянського підходу до залучення мешкан_ок важко. Неможливо все змінити за рік, два чи навіть п’ять. Це помітно в містечках поблизу Києва, де міські голови самостійно розпоряджаються територією і на свій смак проектують публічні простори. Це добре сприймається саме тому, що раніше не було нічого. Однак, коли люди цим наситяться, почнуть з’являтися питання. Чому всі ці простори так схожі між собою? Чому, коли ми виїжджаємо закордон, простори виглядають по-іншому?
Читайте також:
Що таке урбаністика? Коротка історія і шість визначень
У нашої студії також був невдалий досвід роботи з органами місцевого самоврядування поблизу Києва. Я не називатиму, які саме села це були, але співпраця з ними закінчилася однаково. Ми розробили території парків, але на цьому все зупинилося. Проекти тривають вже чотири роки і не завершуються. Результату немає, тому що сільська рада не була зацікавлена в проекті. Села під Києвом страждають від того, що туди приїздить багато нових мешкан_ок, з’являються нові житлові комплекси. Зараз живе 6 тисяч людей, а за кілька років планується 30 тисяч. Однак, люди, які приїжджають туди, не асоціюються себе з цим селом і не цікавляться, що там відбувається. Проект не буде вдалим, якщо він не пішов з низової ініціативи.
Якщо проектом опікується низова ініціатива, є сильні громадські об’єднання або активіст_ки, вони контролюватимуть все, що відбувається. Успішні міські проекти — це ті, які мали підтримку громади. Наприклад, Контрактова площа, для якої проводили воркшопи, а згодом і конкурс на кращий проект. Старокиївською горою займалася громадська організація «Андріївсько-Пейзажна ініціатива». Вони відвойовували там ділянки, робили парк. Також був меценат В’ячеслав Москалевський, який контролював процес.
Проекти, організовані «згори-вниз», — штучні: є великий ризик, що вони не працюватимуть. Інколи, можливо, вони і бувають ефективними. Однак, такі проекти не є стабільними і сталими, тому що залежать від однієї людини. Хтось замовив, наприклад, міськ_а голова, а потім вона або її бачення змінилися і проект розвертається на 180 градусів.
Навіть якщо проект буде дуже хорошим і прогресивним, але не матиме підтримки громади, він буде чужим. Скажуть: «Краще би дорогу в мене відремонтували». І будуть ці самі мешкан_ки ламати ліхтар. Можуть говорити: «От я ж каза_ла, що тут не буде цього, навіщо нам такий дорогий ліхтар». Здається, зараз все менше проектів розробляють з таким підходів. Люди говорять: «окей, ні-ні, так не піде, давайте розберемося. А що це ви тут робите»?
Зараз Україна має старий механізм створення громадських просторів. Дехто в органах влади вже розуміє, що він не працює. Є багато громадських організацій і компаній, які залучають людей у процес проектування. Ми перебуваємо у перехідному періоді, коли виникають нові підходи з залученням мультидисциплінарних команд до створення громадських просторів. І це дуже цікаво, тому що на цей процес можна впливати, долучатись, змінювати.
Читайте також:
Механізми участі громадян у процесі прийняття рішень у Києві: результати дослідження
Кожен неякісний проект — це крок до якісного. Я не думаю, що люди зі зла проектують у кабінетах, нікого не запитуючи. Вони просто не вміють по-іншому і не розуміють, навіщо робити по-іншому. Перед тим як почати працювати над проектом, ми у студії Kotsiuba звертаємо увагу, чи має він підтримку місцевої громади, чи є мешкан_ки, яким не байдуже, які триматимуть руку на пульсі.
Що означають паркани в місті
Паркани — це точно не про доступність. Якщо ставлять паркани, значить існують проблеми. Паркани можуть бути спробую створити безпечність. У нас часто відгороджують тротуар від дороги. Однак, цей паркан не захистить від автомобіля, який вилетить на тротуар. Його роблять, щоби пішоходи не перебігали дорогу. Виникає питання: чому в деяких місцях немає наземних переходів? Потрібно вирішити проблему з наземними переходами і тоді огорожа не буде потрібна. Також часто огороджують газон, мені незрозуміло, для чого.
Читайте також:
Безпечні тротуари чи парковки? Як навчити Київавтодор поважати пішоходів
Закриті двори, огороджені парканом, — це реакція на агресивність міста. Чому люди хочуть відгородитися? Чому люди не почуваються безпечно в місті? Внутрішній двір — це власність мешканців. Як на мене, це нормально, коли вони огороджують цю територію. Однак, якщо паркан зводять довкола цілого району і вирізають величезний шматок міста — це погано.
Якщо люди вважають, що простір міста агресивний і вони від нього відокремлюються, є шанс, що ці люди утворюють міцну спільноту. Сусід_ки починають облаштовувати територію свого двору за парканом. За декілька років там все впорядкують: парковку, вивіз сміття тощо. Наступним кроком є розуміння, що вони не живуть у вакуумі, а є частиною міста. Ці люди почнуть звертати більше уваги на те, що відбувається за їхнім парканом: зрубали сквер поблизу або почали незаконне будівництво. Зона відповідальності розширюється. Можливо, в мене надто оптимістичне уявлення, але, рано чи пізно, ці точкові спільноти вийдуть за межі своїх огорож. Я думаю, це певний процес: ми прийдемо до того, що в місті буде мінімум огороджених територій і можна буде вільно пересуватися.
Чому не варто займатися прикрашанням
Прикрашання — це продукт того періоду, коли органи влади самостійно створювали громадські простори. Вони вирішували, що, де і для кого буде зроблено: «ось тут буде житло, а ось тут — парки». А хто буде користуватися ними? Думку людей, які житимуть у цьому середовищі, не враховували. Зараз теж з’являються парки, де використовують такий принцип. Під словом «краса» у ньому маються на увазі пам’ятники, великі клумби, центральні фонтани. Це більше історія про естетику без розуміння того, чи потрібні ці об’єкти.
Потрібно рухатися навпаки. Спочатку маємо бюджет, виділяємо кошти на район. Наступний крок — проводимо дослідження, з’ясовуємо, скільки людей користується цією територією, виявляємо конкретні проблеми, що відчувають люди, користуючись цим простором щодня. І тоді, залучивши громаду, запитуємо: «Дивіться, можна поставити красиву клумбу на півроку і витратити на це 150 тисяч гривень або використати ці гроші на освітлення, перехід, вбиральню.» Мешкан_ки самі вирішать, що їм важливіше: тимчасова краса, арт-об’єкт чи розв’язання проблем, з якими вони стикаються щодня. Часто в публічних просторах не вирішують базових проблем, а починають прикрашати.
Естетична складова простору теж має враховуватися. Кожен простір повинен мати своє обличчя та унікальність. Коли людина подорожує містом, вона має розрізняти його райони, кожне місце і місто повинно мати своє обличчя. Однак, цим можна займатися, коли вирішені базові проблеми. Ця унікальність не досягається точковим прикрашанням, висадженням однорічних квітів чи встановленням арт-об’єктів. Коли оформленням публічних просторів займаються комунальні підприємства, виникають питання.
Чим ефективний громадський бюджет
Громадський бюджет дав можливість людям подавати свої проекти на розгляд. Він є досить ефективним: кожного року кількість заявок збільшується. Від нашої студії Марія Андрієнко подавала проект облаштування території біля станції метро Голосіївська. Наразі там немає доріжок, люди ходять по камінню і болоту. Вона познайомилися з іншими учасни_цями громадського бюджету і районними активіст_ками. Схожі проблеми є на різних станціях метро. Об’єднуючись, на це можна вплинути.
З іншого боку, цього року стало помітно, що громадський бюджет стає політичним інструментом. Щоби розпочати проект невеликого скверу потрібно зібрати більше тисячі підписів. До цього починають долучатися політичні партії: ставлять палатки і наймають людей. Звичайні мешкан_ки не можуть собі цього дозволити. Можна йти до партії зі своїм проектом і за допомогою їхніх ресурсів збирати підписи. В результаті отримуємо: «Ми політична партія, ми реалізували 50 проектів з громадського бюджету».
Важливо не закривати доступ звичайним людям, щоби вони могли подавати свої пропозиції, брати участь у цьому процесі. Можна або знизити бар’єр, або слідкувати, щоби великі політичні партії не залучали свої ресурси для збору підписів.
Дуже важливим є зв’язок муніципалітету, громади, громадських організацій, мешкан_ок, бізнесу. Це така єдина структура: всі зацікавлені в розвитку місця і міста, де вони живуть. Набагато цікавіше жити в місті, коли ти не відчуваєш себе чужою людиною, яка ні до чого не причетна і займається своїми справами. Навіть на рівні одного району дуже цікаво бути до чогось залучен_ою, відчувати себе містян_кою, повноправн_ою власни_цею простору.
