«Вдалі простори пам’яті не лише оповідають історії, а й запрошують відвідувач_ок до розповіді власних», — Юрій Грановський

Макарівська селищна територіальна громада, що розташована в Бучанському районі Києва, навесні 2022-го року понад місяць перебувала під російською окупацією. За цей період значних руйнувань зазнала її житлова забудова, інфраструктура, а також об’єкти соціальної та культурної сфер — за попередніми підрахунками, населений пункт було зруйновано на 40%. З квітня 2022-го до відбудови Макарівської громади долучився проєкт «Наше місце», спрямований на відродження громадських просторів у малих містах і селищах. Сьогодні команда працює над громадським простором на узбережжі річки Здвиж у межах Панського парку, щоб з'єднати його з історичним серцем Макарова — Городищем.

Не менш важливим питанням, з яким команда стикнулася у процесі співпраці з громадою, є питання меморіалізації. Юрій Грановський — дизайнер, урбаніст, засновник «Публічної платформи» та член команди «Наше місце» — зізнається: досвід роботи з Макарівською громадою показує, що зараз найкращий час для перших кроків у збереженні пам’яті про російсько-українську війну. Розмову з Юрієм записала Богдана Денисюк.

Багатоголосся пам’яті та пошук нових інструментів для осмислення

Досвід роботи з Макарівською громадою підштовхує до переосмислення традиційних рішень у роботі з пам’яттю, де офіційне та ієрархічно визначене прочитання історії змінюється на вшанування пам’яті у її комплексності та різноманітті. Робота з меморіалізацією в авторитарних системах часто спрямована на те, аби програмувати простір пам’яті певним чином, інструменталізувати його для підтримки домінантної ідеології. Через примусовий характер такі простори часто залишаються маргіналізованими серед громадян_ок. Орієнтуючись на традиційний підхід, ми отримуємо зрештою нові за формою, але старі за сенсом рішення, які не сприяють переосмисленню подій, а радше фіксують пам’ять, знеживлюючи її. Замість величезного памʼятника ми малюємо героя на всю стіну. Таким рішенням бракує мистецької метафори, яка б дозволяла користувач_кам місця нашаровувати свої досвіди та створювати власні сенси. Вдалі простори пам’яті не лише оповідають історії, а й запрошують відвідувач_ок до розповіді власних. Історія залучає відвідувач_ку та впливає на н_еї. Прямолінійне рішення на кшталт величезного памʼятника швидко призводить до сліпоти користувач_ок і перестає виконувати свою функцію.

Деякі громади архітектор_ки та ми_сткині зважуються на експерименти, однак реакція на такі простори дуже різна. Наприклад, рішення зробити частиною меморіалу зруйнований міст, який зʼєднував Ірпінь з Києвом, зіштовхнулося з чутливістю людей: одна справа — споглядати щось абстрактне, інша — проїжджати реальне місце трагедії. Ці дві крайності — старі інструменти та зовсім експериментальні методи — показують, що ми перебуваємо у кризовій ситуації щодо меморіалізації травматичних подій, які ще тривають і нашаровуються.

На наше переконання, робота з пам’яттю має починатися з обговорення. Обговорень має бути багато й вони мають набувати різних форм: це можуть бути експертні ради, панельні дискусії, просто зібрання громади; присвячені одній події чи цілому періоду. У процесі обговорення слід бути готовими до того, що рішення не знайдеться одразу. Щобільше, учасни_ці можуть висловити протилежні думки й апелювати до зовсім різних досвідів. Це нормально і це є частиною процесу.

Продуктивніше розмовляти не про форму, а про засадничі речі: про повідомлення, які простір має транслювати своїм відвідувач_кам, і про сценарії проведення часу й активності в ньому. Почасти через радянський спадок ми звикли, що простори, присвячені памʼяті — з монументальним барельєфом чи солдатом — диктують нам, що відчувати (скорботу) та як себе поводити (стояти, схиливши голову). Це часто простори-тирани, які диктують, що відчувати. Але чи потрібні нам саме такі місця? Теоретично, все, що дозволено законом, — це прийнятна практика використання простору. Але щоб запобігти просторовим конфліктам, варто домовитися про прийнятні способи використання простору всередині спільноти і відповідним чином його проєктувати. При цьому вибір бажаного та небажаного проведення часу, сценаріїв використання й активностей у просторі може різнитися від громади до громади та від простору до простору. Важливо усвідомлювати ці виклики і працювати над розширенням своїх інструментів. Ми можемо шукати натхнення у забутих українських традиціях, вивчати досвіди інших культур та країн і адаптувати щось, що пасуватиме сучасному контексту й задачам в Україні. Потрібно домовлятися про пріоритети і діяти відповідно з цими домовленостями. Важливість — це також відносне поняття, яке має самостійно окреслити кожна громада. Які з подій найважливіші для нашого міста? Про що ми розказуватимемо онукам?

«33 дні» — перший крок до нових меморіальних просторів

У жовтні 2023 року ми разом з Макарівською громадою організували фотовиставку «33 дні» — саме стільки часу тривала російська окупація населеного пункту. Цією подією ми прагнули спровокувати розмову про травматичний досвід і його вплив на подальше життя людей. В експозицію увійшли світлини, переважно приватні фотографії місцевих мешкан_ок, які досі лишалися невідомими для публіки. На окремому експозиційному стенді виставки було відведено місце для рефлексії: гості мали можливість взяти маркер і доповнити назву виставки «33 дні — » власними словами. Ці записи стали окремим експонатом, створеним самими відвідувач_ками. Подія мала успіх у громади: жител_ьки активно відвідували простір і залишали свої відповіді на листках для роздумів, позитивно відгукувалися про виставку нашій команді та Віталію Гедзу — куратору виставки від громади. Врешті виставку продовжили на кілька тижнів. Такий формат залучення є протилежним до звичних монументальних просторів: виставкові конструкції ефемерні й радше підкреслюють середовище навколо, а не формують його; вони запрошують до розмови та рефлексій, а не диктують настрій і думки. Те, що потреба вшанування памʼяті втілилася в саме таку форму, — результат обговорень і партисипації місцевих жител_ьок на кількох рівнях.

Ідея цієї виставки належить власне Макарівській громаді. Вона виникла під час публічного обговорення майбутнього меморіального простору. Віталій Гедз, місцевий історик і директор Макарівського краєзнавчого музею, погодився бути одним із куратор_ок виставки. Це було органічне рішення: Віталій і так збирає свідчення про вплив російсько-української війни на Макарівську громаду та роль громади в цій війні. Другою кураторкою стала Вероніка Моль, фотомисткиня родом із Черкащини, яка спеціалізується на миттєвій фотографії. Така співпраця дозволила створити унікальну за наповненням і значущістю експозицію.

На першому обговоренні здавалося за краще використати роботи відомих фотограф_инь, які відвідували Макарівщину безпосередньо після деокупації. Але у процесі підготовки ідея змінилася: куратор_ки та наша команда вирішили залучити жител_ьок громади. Ми попросили поділитися їхніми фотоспогадами про досвід окупації та першого опору. Зрештою ми отримали кадри, які раніше не були опубліковані: це був побут захисників і захисниць, кадри з бомбосховищ, камер спостереження. Ми зібрали безпосередній досвід, погляд на війну й окупацію від першої особи.

Ще один рівень — це партисипація під час створення конструкцій. Стенди робили виключно під потреби громади. Після обговорення стало зрозуміло, що майбутні стенди легкі і гнучкі для переміщення, вони мають пасувати до різних місцевостей, їх має бути легко збирати, лагодити та використовувати повторно — для нових виставок. Крім того, конструкції мають бути дешеві та швидкі у виготовленні й обслуговуванні. Такі вихідні дані підштовхнули нас до створення деревʼяних мобільних виставкових стендів з А-основою. Серед використаних матеріалів — деревʼяний брус від локального виробника та базове металеве кріплення. Конструкція має 4 мультифункціональні поверхні, які можна використовувати для позначення місця, розміщення художніх матеріалів і залучення відвідувач_ок до співтворення сенсів. Для виготовлення стендів ми створили тимчасову відкриту майстерню прямо в Макарові, щоб усі охочі мали змогу долучитися й допомогти.

Експозиція та конструкції передбачали залучення до рефлексії відвідувач_ок. Записуючи свої враження на аркушах для рефлексій, люди наново і спільно переживали свої спогади. Для кожного ці 33 дні були різними: це були 33 дні відчаю, але й 33 дні надії, героїзму, взаємопідтримки, солідарності.

Виставка завершилася у листопаді 2023 року, проте її формат і конструкції продовжують жити поза межами нашого проєкту. У грудні макарівчан_ки організували виставку «Вони боронили Макарів», яка зображала портрети захисників і захисниць громади. Наприкінці лютого 2024 року також відбулася виставка збірки прапорів військових бригад, які воювали за Макарів. Окрім того, сама експозиція «33 дні» планує помандрувати: спочатку кількома громадами України, а потім — у Вандліц, німецьке місто-побратим Макарова.

Приклад Макарова не пропонує готового рішення. Радше він надихає використати і привласнити підхід, де обговорення всередині громади із залученням різних стейкхолдерів та експертів призводить до низки конструктивних подій і рішень.

«Наше місце» — це соціальний проєкт компанії RDS, мета якого — не лише створювати унікальні громадські місця за найкращими світовими практиками, а й у процесі допомагати громаді вибудовувати горизонтальні соціальні звʼязки.