Суперграфіка Сихова: яку історію розповідають «панельки»?

Найбільший спальний район Львова, місто у місті або ж і зовсім не Львів — яким би не було означення Сихова, воно однаково міститиме певний аспект винятковості. До того ж це єдиний із львівських «спальників», мешкан_ки якого вживають локалізований термін — слово для позначення цієї своєї ідентичності — сихівчани.

Унікальним є і містобудівний задум модерністичного району — тут ідеться не лише про комплексність планування, а й про візуальні особливості Сихова, яких насправді чимало. Кольорове зонування, масштабні суперграфіки на торцях типових панельних будинків — поодинокі та тиражовані, за певною закономірністю чи у контексті природного середовища — ці візуальні прийоми роблять Сихів оригінальним і єдиним районом міста, у чиєму містобудівному рішенні вагомим гравцем є колір.

Урбанізація Сихова та передумови забудови

Сихів, який з XV століття згадується як передміське село, вперше увійшов до складу Львова під час німецької окупації у 1942 році. Проте вже після приходу радянської влади його знову вивели зі складу міста, і Сихів став одним із сіл Пустомитівського району. Остаточне приєднання села до Львова відбулося у 1952 році.

Активна урбанізація та розвиток промисловості у 50-х–60-х роках гостро оприявнили дефіцит міського житла у повоєнному Радянському Союзі, й одним із рішень цієї проблеми стало впровадження масового типового будівництва. Швидке, оптимізоване і суттєво дешевше будівництво простих панельних і цегляних будинків стало першим етапом у масштабній хрущовській політиці переселення людей у власне житло. До того ж низька ресурсозатратність будівництва дозволяла зводити мікрорайони та містечка для обслуговування конкретних промислових підприємств. Це стало важливим фактором і у формуванні Сихівського масиву, кордони якого утворили (і досі частково окреслюють) заводи. У південно-східній частині Сихова розташовані  «Електроприлад», «Іскра» та Ізоляторний завод; на заході розмістився Бронетанковий завод, а Львівський автобусний завод — на півночі.

Найбільш інтенсивна забудова масиву припала на 70-ті–80-ті роки, а перші три будинки здали в експлуатацію у 1981 році. Основу району склали 9-поверхові панельні житлові будинки 84-ї серії, із «львівською» адаптацією від локальних архітектор_ок. Другу чисельну і помітну групу будинків утворюють стрімкі й масивні 15-поверхові домінанти з білої силікатної цегли. 

Кольорові райони та суперграфіка в Україні

Групування будинків у кольорові групи (підходи Color Mapping / Chromatic Urbanism) є простим, але виразним способом створення візуальної ідентичності та цілісного вигляду району. У радянський час архітектор_ки широко застосовували цей інструмент при розбудові великих житлових масивів, як-от Комсомольський масив у Києві (1960-ті–1980-ті), район Перемога (1969-й) і Сонячний масив у Дніпрі (поч. 1970-х). Кольорове оздоблення фасадів спостерігається і у найбільшому житловому масиві України — у харківській Північній Салтівці, де є жовті, зелені та бордові ареали.

Колір, який надав естетичної привабливості типовій безликій забудові, мав і практичне значення — він міг позначати чергу забудови та ставав зручним орієнтиром серед нагромадження однакових будинків. Додатково панельна забудова часто отримувала своє оригінальне і більш точкове декорування: мозаїкою, майолікою, рельєфами, вставками тощо. Невисвітленим залишається ще один прийом в оформленні фасадів — великомасштабна графіка або ж суперграфіка. Найчастіше вона трапляється на глухих стінах панельної забудови; її застосовували для візуального акцентування, художнього оздоблення великих площин, додаткової орієнтації у просторі. Іноді суперграфіка є лише частиною загального малюнку фасаду, та найчастіше займає всю площину фасаду. Зазвичай суперграфіку викладали плиткою, тож це робило композиції геометричними за стилістикою й абстрактними за змістом. Яскравими у всіх сенсах прикладами, де суперграфіка є комплексною складовою району, є київські Троєщина та Харківський масив, Оболонь і Святошинський район. Поодинокі зразки трапляються у багатьох житлових масивах радянського періоду по всій Україні: Житомирі, Краматорську, Рівному та інших містах.

Де шукати колір на Сихові

Виразним кольоровим кодом вирізняється й Сихівський масив у Львові, а понад 100 панельних будинків тут оздоблені суперграфікою. У пошуку автора ідеї кольороподілу я звернулася до п. Петра Крупи — донині практикуючого архітектора, який у 1979-му брав участь у проєктуванні району спільно із архітектор_ками Ярославом Новаківським, Зеновієм Підлісним та Аллою Петровою. Зі слів містобудівельника, зараз складно визначити кому належить пропозиція позначати мікрорайони різним кольором тиньку чи плитки, адже документально факт не зафіксований, а пам’ять вже підводить. Втім, була озвучена ймовірність, що головною ідейницею була Алла Петрова. Далі разом із п. Крупою ми зв'язались із п. Олександром Базюком (ГАПом проєкту у 1981 році), котрий зазначив, що у той час такі поняття як авторство ідеї чи малюнку оздоблення не фіксувалися; в парадигмі соціалістичного світогляду такої професійної практики просто не існувало. 

Почнімо з того, що найперші панельні будинки Сихівського масиву були покриті тиньком (шпаклівкою), а згодом вони отримали вдосконалення — фасади стали облицьовувати плиткою, залишаючи тиньк лише на панелі для балконів-лоджій (рис. 1). Бежевим відмічені ареали тинькованих панельок, сірим — оновлені фасади, вже викладені плиткою. Основним кольором для плитки є нейтральний пісочний відтінок, акцентними виступили насичений синій, зелений та коричневий (рис. 2). Тут жовтим кольором відмічені ареали, де кольорових вкраплень немає і будинки викладені виключно базовою плиткою пісочного кольору. Сірим на рис. 2 відмічений ареал, де кольорова гама мішана.

В’їзд на півночі району відкриває серія із п’яти розміщених по радіусу будинків на вулиці Чукаріна. Це дуже вдале просторове рішення, адже до всього ці будинки встановлені на пагорбі, що забезпечує чудову оглядовість із Сихівського мосту чи з боку вулиці Хуторівка. Тут бачимо прості Т-подібні форми з деякими відмінностями, одна з композицій вже повністю перекрита муралом 2000-х. Далі по проспекту Червоної Калини йде ряд із трьох будинків (№ 42, 44, 46), чиї торці добре проглядаються вздовж головної дороги. Дві композиції із квадратних форм, стилістично досить грубі, чергуються через одну. Одну із суперграфік приховує утеплення.

Найскладніші композиційно зразки розташовані у східній частині району. Зокрема це дві ідентичні суперграфіки на торцях будинків 9 і 15 вулиці Сихівської, розміщені перпендикулярно до дорожньої артерії району. Вглиб височіє ще одна композиція — стилістично довершена у пропорціях та у певній мірі навіть ажурна (вул. Кавалерідзе, 8). На торці найдовшого житлового будинку Сихова, до якого після Чорнобильської катастрофи заселяли переселен_ок (вул. Кос-Анатольського, 4), збереглася проста геометрична композиція з квадратами у верхній частині фасаду.

Далі у східному напрямку наявний невеликий коричневий ареал, сформований вулицями Кавалерідзе, Соняшниковою та Сихівською. На двох будинках — за адресами вул. Кавалерідзе, 5, та Сихівська, 1, — містобудівельни_ці розмістили три зображення, прості видовжені лінійні композиції. Будівля на Сихівській прямокутна у плані, декорована з обох торців. Також тут активніше, ніж будь-де на Сихові, домінують монотонні та грубі горизонтальні лінії вздовж усього фасаду — характер мікрорайону досить різкий.

Якщо раніше ми мали справу з поодинокими прикладами, то вглиб масиву починають з’являтися тиражовані варіанти оформлення торців. Саме тут завдяки своїй кількості логіка розміщення проступає чи не найвиразніше. Йдеться про близько 30 смугастих стін, зосереджених в ареалі, обмеженому проспектом Червоної Калини, вулицями Гориня і Драгана.  Тут часто трапляється розміщення суперграфіки кутами одна до одної, що створює ефект віддзеркалення і цим ще більше підкреслює візуальну специфіку місця.

Квадратні мішені зеленого кольору — другі за поширенням. Таких налічується 9 будинків — скупчені на вулиці Гориня та Освицькій, власне околиці Львова. Цікаво, що по контуру ареалу розміщені зелено-бежеві мішені, а всередині між ними — інвертовані, бежево-зелені. Припускаю, що зелений колір мікрорайону продиктований близькістю до Сихівського лісопарку (парк Івана Павла ІІ). До цієї групи належить і синя мішень (вулиця Гориня, 12) — попри те, що колористично належить до синьої зони, стилістично її все ж варто розглядати у комплексі з зеленою. Раніше я вважала, що синіх мішеней лише одна на весь район, проте згодом зауважила ще дві на будинках 8 і 10. Через утеплення й забудову впритул ці суперграфіки зовсім не проглядаються, і побачити їх можуть лише найуважніші.

Обізнаність і сприйняття: як зараз і що далі?

Говорячи про монументальні техніки, особливо радянського часу, зазвичай згадують про мозаїки, керамічні панно і мурали, рідше — про вітражі чи сграфіто. Суперграфіка буде останньою у переліку, якщо взагалі буде згадана. Ба більше, на перший погляд громіздкі й масштабні малюнки часто залишаються поза увагою містян_ок — навіть для тих, хто живе у їх середовищі все життя.

Можливо, це свідчить про успіх задуму, адже суперграфіка покликана підкреслити візуальний код місцевості, розчинитися у ландшафті, а не перебрати увагу на себе. Але є й більш приземлені версії. Одна з них — густота забудови Сихова вже давно вийшла за межі передбачених планувань, тому значна частка суперграфік просто не мають простору для огляду на віддалі. Друге — хаотичні добудови та клаптикове утеплення будинків (а то й повне перекриття). Насправді, бажання мешкан_ок утеплити свої домівки зрозуміле — низька енергоефективність панельок змушує рятуватися всіма відомими способами. Сюди ж додається брак догляду за фасадами протягом тривалого часу та загалом низький рівень розуміння, що радянський район може бути носієм мистецького задуму. З неочевидних факторів — на момент зведення будинків дерева були ще низькі та негусті і не перекривали собою будівлі.

Особисто я почала «бачити» суперграфіку лише тоді, коли зацікавилася урбаністичними студіями і стала системно займатися спадщиною. Спочатку у проєкті «Оператори спадщини» львівського Бюро спадщини, а згодом у рамках власного проєкту «Рудименти Львова». Це дослідження народилося з віри, що воно сприятиме перевідкриттю Сихова як для його мешкан_ок, так і для фахової аудиторії: дослідни_ць, ми_сткинь, культурних, туристичних і громадських організацій.

Тут варто згадати також про інших дослідників Сихова — проєкт Центру міської історії «Сихів: простори, пам'яті, практики», що відбувся у 2017-му під координацією Наталії Отріщенко й за результатами якого була видана однойменна книга. Високий рівень інтересу до нетипової спадщини показали і Дні європейської спадщини у Львові 2024 року, а саме подія «Сихів: суперграфіка, мурали та дитячі майданчики 70-х рр.». Одним із фокусів цьогорічних Днів було виведення подій із традиційно центрових локацій у віддалені та ті, що зазвичай вважають нецікавими для турист_ки. Екскурсії та освітні заходи проводять також громадська організація «Кращий Сихів» і «Сихів Медіа». Крім локальної призми, суперграфіку в Україні досліджують і глобально у контексті вивчення радянського модернізму: Лев Шевченко (Panelky Ukraine), Дмитро Соловйов (Ukrainian Modernism), Ельміра Еттінгер, проєкт DF1 Explore, Євген Нікіфоров та інші.

Чому важливо вивчати суперграфіку? Сучасні теорії про візуальну айдентику районів (visual identity of neighborhoods) поєднують урбаністику, дизайн, соціологію та культурологію. Вони прагнуть пояснити, як візуальні елементи простору (кольори, графіка, архітектура, вивіски, публічне мистецтво) формують образ району в очах житель_ок і відвідувач_ок, а також як ці елементи можуть підсилювати локальну ідентичність.

У цьому контексті варто згадати сучасний підхід narrative placemaking, який трактує міський простір як носія колективної пам’яті, локального наративу та візуальної культури. Сихів — яскравий приклад того, як модерністська забудова, спершу зведена в умовах уніфікованого підходу, насправді зберігає у собі цілу мережу знаків, кольорів і образів, які формують унікальну айдентику району. Коли мешкан_ки починають «бачити» ці візуальні коди, з’являється не лише естетична складова, а й елемент приналежності, неформальної спадщини. У часи, коли міста зазнають тиску стандартизації, комерціалізації та забудови, розпізнавання і збереження візуальної мови районів стає способом дотримання тяглості та інструментом переосмислення урбаністичного середовища. Власне, тому сьогодні так важливо не лише фіксувати й інтерпретувати такі феномени як сихівська суперграфіка, а й включати їх у ширші дискусії про право мешкан_ок на свій простір. Маючи такий неймовірний художній ресурс як суперграфіка, неможливо не згадати про потенціал для Neighborhood Branding — фактично, Сихів вже 50 років як має розроблену візуальну айдентику, а одну зі спроб актуалізувати бренд-дизайн Сихова здійснила я у 2024 році.

Кожен із перелічених вище підходів можна і треба розвивати далі. А для початку — почнімо суперграфіку бачити.

__________________________________

 

Подяки:

За основи для карт і допомогу з контактами дякую дослідниці Наталії Мисак. Також я послуговувалися даними із статті «Розвиток і трансформація житлового району “Сихів” у Львові» авторства Наталії Мисак і Богдана Черкеса; свідченнями Петра Крупи та колег із ДП «Містопроект», які брали участь у проєктуванні району, даними Центру міської історії. Авторка фото, які надали дослідженню блискучої виразності — Анастасія Павленко. Ці фото допомогли краще зрозуміти Сихів, задали напрямок і структуру дослідження. Дякую тобі.

Поділитися текстом

Facebook Twitter