Після початку повномасштабної війни, а подекуди і з 2014 року, підхід до благоустрою в українських містах набув нового змісту. Україн_ки почали активно виявляти свою позицію в публічному просторі. Кольорові клумби в синьо-жовтих тонах, патріотичні орнаменти з однорічних рослин — усе це стало способом висловити солідарність і віру в перемогу. Озеленення вийшло за межі декоративної функції, перетворившись на інструмент утвердження локальної ідентичності та простір символічної репрезентації, де рослини замінили слова.

Проте з точки зору використання ресурсів постає питання: наскільки цей підхід виправданий? Чи справді наші міста повинні витрачати обмежені ресурси на клумби, які щосезону потребують оновлення? Справжній патріотизм у міському плануванні — це не так про демонстрацію символів, як про запровадження сталих практик. Перехід на багаторічне озеленення — один із таких шляхів. Це інвестиція в майбутнє міст, їхню адаптивність, стійкість і фінансову ефективність.

Сьогодні, коли Європейський Союз воліє стати першим кліматично нейтральним континентом до 2050 року, а Європейський зелений курс[1] задає нові стандарти, українським містам важливо не залишитися на узбіччі цих змін. Щоб усвідомити, чому так важливо змінювати не лише клумби, а й сам підхід до міського планування, варто озирнутися назад і простежити, як змінилося сприйняття природи в місті та як ми опинилися в цій точці.

Звідки в містах декоративне озеленення? 

Із XVI ст. європейські міста дедалі більше формувалися як простори, відокремлені від природи. Урбанізоване середовище стало своєрідним маніфестом людського контролю над природним хаосом: прямолінійні вулиці, кам’яні площі та масштабна забудова мали демонструвати перевагу й домінування людского ratio над природною хаотичністю та невпорядкованістю. Природа якщо й зберігалася в місті, то набувала підпорядкованої ролі через ретельно спроєктовані сади, закладені для привілейованих верств населення.

Індустріалізація XVIII–XIX ст. лише поглибила цей розрив. Міста Заходу перетворилися на осередки виробництва й масового проживання, охоплені безпрецедентним скупченням населення, брудом, димом, шумом та епідеміями, що були їхніми неодмінними супутниками. Цей новий тип міста справляв таке гнітюче враження, що отримав у культурі свій особливий образ — «місто жахливої ночі». Уперше він з’явився в поемі шотландського поета Джеймса Томпсона в 1870-х роках і є вдалою метафорою реалій індустріалізації. Так міста почали асоціюватися із запереченням природи, а брак природних елементів став серйозним викликом для здоров’я та добробуту міських мешкан_ок.

Друга половина XIX ст. позначена переосмисленням міського простору. Західноєвропейські країни, які першими відчули негативні наслідки індустріалізації, шукали способи повернути природу до міста. Створення громадських парків, скверів і бульварів стало частиною нової політики міського розвитку. Якщо перші окремі приклади зелених просторів з’являлися ще наприкінці XVIII — на початку XIX століття, як-от у Мюнхені (1792), Маґдебурзі (1823) чи Дербі (1840), то в другій половині століття інтеграція природи в місто стає загальною тенденцією.

Одним із провідних теоретиків нового підходу стає Ебенізер Говард, який у своїй концепції міста-саду пропонує інтегрувати природні елементи в міське середовище.

«Місто майбутнього має бути місцем, де люди живуть у здоров'ї та благополуччі, а не під тиском і в бруді індустріального середовища»,  — Ебенізер Говард, «Міста-сади майбутнього»

В основі його підходу лежала ідея змішаного зонування (mixed-use zoning), що передбачала гармонійне поєднання різних типів просторів — житлових, робочих, освітніх, рекреаційних — із забезпеченням їхньої простої доступності та функціональної взаємодії в межах однієї території. Важливою складовою цієї моделі був зелений пояс, який відокремлював житлові райони від промислових зон і водночас створював простір для відпочинку. Це сприяло задоволенню основних потреб мешкан_ок без тривалих переміщень.

Модернізм і функціональне зонування

Після Першої світової війни в уявленні про місто знову відбувається суттєва зміна. Ідеї гармонійного поєднання природи та міського середовища поступово витісняє модерністська парадигма. На перший план вийшли раціоналізація та функціональний поділ територій. Тепер місто розглядали як механізм, де кожна частина має чітке призначення. Одним із тих, хто сформулював це бачення найбільш радикально, став франко-швейцарський архітектор Ле Корбюзьє.

У 1925 році він представив «План Вуазен» — проєкт перебудови Парижа, що передбачав знесення старої забудови і зведення висотних Х-подібних будівель із величезною площею озеленення між ними. Згідно з його баченням, міський простір мав бути суворо поділений на окремі зони для житла, роботи, комерції та відпочинку.

У новій логіці зелені простори втрачали роль середовища для щоденної взаємодії людини з природою. Вони ставали насамперед буфером — смугами між транспортними артеріями та житловими кварталами, санітарними зонами, що мали зменшити шумове та повітряне забруднення. З іншого боку, поширення й масове використання залізобетону дозволило значно збільшити висоту споруд і площу озеленення між ними.

«Високі житлові будівлі, розташовані на великих відстанях одна від одної, звільняють землю для великих відкритих просторів», — Ле Корбюзьє, «Атенська хартія»

Модернізм встановив нові стандарти естетики міського середовища: ідеально підстрижені газони, клумби з однорічними рослинами, симетричні композиції. Рослинність більше не жила за природними ритмами, а стала підпорядкованою архітектурним ідеям. Важливу роль у цьому зіграла «Атенська хартія» (опублікована в 1946 році), де Ле Корбюзьє сформулював принципи функціонального зонування міста.

«Ключі до урбанізму полягають у чотирьох функціях: проживанні, праці, відпочинку (у вільний час) і пересуванні», — Ле Корбюзьє, «Атенська хартія»

Попри те, що «План Вуазен» так і залишився на папері, принципи, викладені в ньому й узагальнені в «Атенській хартії», глибоко вплинули на міське планування після Другої світової війни. Прагнучи безпечнішої та впорядкованішої структури міст, архітектор_ки створювали великі зелені проміжки між районами, об'єднаними автошляхами, часто засаджуючи їх невластивими для місцевості рослинами. Такі ж практики застосовували і в СРСР, попри ідеологічну ворожнечу до країн Заходу, висаджуючи ялівці, туї та блакитні ялинки. 

Ця  модель призвела до скорочення пішохідного руху, появи неавтентичних ландшафтів і надовго визначила вигляд міст ХХ ст.

Поворот до сталості

Модерністська модель міста, що зводила природу до ролі декоративного або буферного елемента, з часом почала викликати дедалі більше критики. Уже в 1980-х на тлі дедалі більшого занепокоєння проблемами довкілля стало очевидно, що такий підхід до планування простору має серйозні обмеження. Усвідомлення вразливості міських екосистем і кліматичних загроз спричинило поступовий перегляд ставлення до природи в житті міст. У 1990-х формується концепція ландшафтного урбанізму, яка ставить природу в центр просторового розвитку. Ландшафт більше не сприймають як прикрасу — його бачать важливою силою, що підтримує біорізноманіття, регулює мікроклімат і впливає на якість життя.

Новий напрям закріплюється із запуском у 2019 році Європейського зеленого курсу — стратегічної ініціативи ЄС, яка визначає екологічну трансформацію міст як необхідність.

Багаторічні рослини як інфраструктура сталості

Повернення природи до міського простору стає частиною планування та розвитку зеленої інфраструктури. Однією з ключових складових цього процесу є багаторічні рослини. Їхня роль значно перевищує декоративну функцію. У міських умовах багаторічники формують екологічну стабільність, підтримують біорізноманіття та допомагають адаптуватися до зміни клімату.

На рівні інфраструктури їх застосування дозволяє створювати довговічні зелені насадження з мінімальними витратами на догляд. Глибока коренева система утримує вологу, покращує структуру ґрунту та зменшує ризик ерозії. Це особливо актуально в умовах зростаючих температур і суховіїв. Багаторічники сприяють зменшенню ефекту міського теплового острова, охолоджують прилеглі території та забезпечують стійкіший міський мікроклімат.

У соціальному вимірі багаторічне озеленення допомагає створювати території тривалих зв'язків. Такі рослини посилюють відчуття осілості, довготривалості та зв'язку з місцем. Адже вони стають частиною міського життя — не як декорація, а як жива система, що формується, дорослішає та вкорінюється разом із містом і його людьми.

Тут має бути галерея № 1

Ґрунт для змін

Попри поступову зміну підходів у світі, більшість українських міст досі залишаються в межах модерністської логіки озеленення. Клумби, газони й однорічники часто сприймають як декоративні шоу-об'єкти, призначені радше для візуального ефекту, ніж для довгострокового поліпшення міського середовища.

Багато спальних районів, сформованих за совєтських часів, мають велику кількість відкритих просторів між будинками. Ці зони нерідко виглядають незаповненими, проте саме ця «порожнеча» має великий потенціал для стійкого озеленення.

Водночас війна, брак ресурсів і дедалі більша роль місцевих ініціатив створили нові умови для змін. Серед громад активізувалися пошуки економічніших, стійкіших рішень, які краще відповідають реальним потребам містян_ок. Подекуди цей рух уже виходить за межі громадських проєктів. Львів і Вінниця закріпили свої цілі у стратегіях, орієнтованих на принципи Європейського зеленого курсу. Луцьк поступово формує нову культуру озеленення, втілюючи ініціативи з використання багаторічних рослин у громадських просторах. Цій темі присвячено дослідження «Перехід: Багаторічні рослини в міському плануванні та міському дизайні», яке пропонує нове бачення зеленої трансформації українських міст.

У Львові зелені трансформації відбуваються на перетині стратегічного планування й активності мешкан_ок. Комунальні підприємства «Зелений Львів» і «Адміністративно-технічне управління» працюють із залученням професійних садівни_ць, а запити на зміни часто формуються знизу — через ініціативи містян_ок або обговорення в експертному середовищі. Це створює живий зв’язок між владою та громадою, яка дедалі частіше впливає на вигляд публічних просторів.

Паралельно у Вінниці впроваджують більш інституціоналізований підхід. Комунальне підприємство «Інститут розвитку міст» ініціює довгострокові плани трансформації. Зокрема, проєкт «Луки Вінниці» передбачає перехід від регулярного косіння до створення природоорієнтованих ділянок, які краще зберігають вологу, біорізноманіття та не вимагають постійного втручання.

Луцьк, зі свого боку, демонструє силу особистих ініціатив. Важливим прикладом стало перетворення Гостинного двору Прайзлерів у Старому місті. У 2022 році тут облаштували громадський простір із чотирма клумбами з багаторічними рослинами. Ініціатива виникла зусиллями молодіжного центру «Семиярусна гора» у форматі волонтерського табору. Такі локальні дії задають нову рамку уявлення про зелені простори у місті.

Поступово стає очевидно: міське озеленення — це насамперед не про естетику, а про стратегічну спроможність міста, його адаптивність і життєздатність у мінливому середовищі. Перехід до сталих практик неминучий, адже Європейський зелений курс уже визначив нові правила гри.

Отже, ті громади, які вже зараз підтримують і розвивають сталі практики, матимуть шанс не просто покращити якість міського середовища, а й закріпити за собою роль лідерів у процесі інтеграції в європейський простір.

Чільне фото: Chris Wang / Unsplash

Джерела:

  • Brantz, D. and Dümpelmann, S. (eds) (2011). Greening the City: Urban Landscapes in the Twentieth Century. Charlottesville and London: University of Virginia Press.

[1] Європейський зелений курс (англ. European Green Deal) — це комплексна програма політичних і економічних ініціатив, запропонована Європейською комісією у 2019 році з метою досягнення кліматичної нейтральності Європейського Союзу до 2050 року.

Поділитися текстом