28 лютого 2019 року «Urban Curators» і «Зрозуміти Радянський Поділ» організували у просторі «КАРЗ-12» дискусію про осмисленя ролі промислової архітектури в сучасності міста на прикладі київського Подолу і його промислової зони. Публікуємо конспект розмови Анастасії Пономарьової, Олександра Анісімова, Наталі Мисак і Анни Добрової, яку модерував Іван Вербицький.
Короткий конспект дискусії англійською доступний за посиланням.
Анастасія Пономарьова, співзасновниця Urban Curators
Понад 4 роки я займаюся неформальними трансформаціями і академічними дослідженнями постпромислових територій. Про це хочеться дискутувати і думати, враховувати запит від організацій, мешканців і мешканок, міжнародної спільноти. Я є співорганізаторкою міжнародної студії Массачусетського технологічного інституту з дослідження пост-промислової території Подолу, результати якої ми незабаром представимо.
Сценарій, який ми пропонуємо для таких територій — це 1) протидія неконтрольованій джентрифікації, 2) переосмислення радянського спадку, 3) розробка нових сценаріїв перетворень.
Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні
КАРЗ-12 — це територія, де раніше працював Київський автомобільний ремонтний завод. Зараз тут розміщені фотолабораторії, вирощування червоних огірків, арт-галереї, пейнтбольний клуб, склади. В одній з будівель працюють офіси urban curators, Агентів Змін, Хмарочосу, А+С. Це початок величезної промзони на 750 гектарів, яка йде далі на північ. Кирилівська є найстарішою промисловою вулицею міста з будівлями 19 століття, які вартують збереження у теперішньому стані. Зараз декілька агентів тимчасово використовують ці будівлі. Вони мають містобудівну і архітектурну цінність, але незрозуміло, як втримати нові небажані процеси.
Під час досліджень у Костянтинівці, де промисловість сьогодні ледве існує, ми побачили, що люди, які працювали на заводах, в першу чергу чекають на повернення минулого, коли було стабільно, кльово. Молодих людей влаштовує теперішній стан, вони займаються сталкерінгом, руферінгом. Архітекторки і архітектори, девелоперки і девелопери, на мій погляд, бачать майбутній стан — нові функції, які можуть тут створитися в майбутньому. Точка дотику між ними і формування дискусії — одна з наших задач.
Олександр Анісімов, засновник ініціативи «Зрозуміти радянський Поділ»
Забудова Подолу є радянською на 50%, а публічні простори радянські на 80-90%. Кількість сенсів, які закладали радянські архітекторки і архітектори, анітрохи не менша за план Гесте і Меленського 1810-х років. Ідея проекту «Розуміти радянський Поділ» полягає в тому, щоби мислити і дивитися на радянське по-іншому. Разом думати про те, що з ним робити зараз.
Генеральний план розвитку Києва до 2020 року не передбачає суттєвих змін, натомість, Генплан—2025 пропонує забудовувати подільську промзону громадськими і житловими функціями. Ці зони не є єдиною сутністю. Їх не можна перетворювати за одною логікою. Деякі зони дуже віддалені від інфраструктури для життя, у деяких зонах промисловість не померла, деякі мають багато недооціненої архітектурної спадщини. Потрібен нюансований підхід, тому що подальше відтворення кварталів не несе нічого нового. Зараз немає дискусії, яким чином формувати цю забудову.
Джентрифікація, в першу чергу, — це проблема незнання, проблема відсутності попередніх досліджень як таких. Незрозуміло, хто має інтерес у збалансованому розвитку. Якщо спільнота не має інформації, вона не може мати голосу. Від етапу розробки концепції до етапу відкриття зеленого паркану відбувається велике мовчання і після уведення в експлуатацію ми опиняємося в новому світі. Але дуже часто позиція полягає в тому, що «для чого питати, якщо спільнота мовчить».
Читайте також:
Київ — не новий Берлін. Що таке критична теорія міста
Соціальне дослідження, яке я проводжу з колегами, показує, що люди мають дуже утилітарне ставлення до архітектури, яке залишилося з 1960-80-х років. Радянська архітектура в першу чергу є квартирою, не будівлею і мистецтвом. Архітектура будівель не грає ролі, якщо це не 19 століття. Це щось інше: хоч воно і має двері та вікна, але не може бути описане в категоріях «хороше, красиве, правильне, своє». Це невизначене. Дуже важко ревіталізовувати будівлі, якщо не відчуваєш і не бачиш їхньої естетичної привабливості. В такій позиції виникають найбільші ризики для архітектури. Житлова забудова має соціальну вартість — саме життя, якого не можна позбавити ці будинки. Натомість, якщо промислові будівлі мають сьогодні неправильну або помилкову функцію, у них неможливе виробництво, а тому єдиною їхньою цінністю є архітектурна вартість. Зараз нам доводиться оцінювати цю спадщину винятково за зовнішніми показниками.
Радянський Поділ збудований девелоперами-заводами. Радянська спадщина може бути не ок сьогодні, але це також інтелектуальна цінність думання про місто. Якраз в тому аспекті, що радянська система змогла збудувати достатньо інфраструктури, щоби місто функціонувало в 2019 році, оскільки жодної повноцінної інфраструктури на Подолі за ці роки не з’явилося. Кінотеатр, будинок культури, басейн, ринок, садочки — все звідти. Радянська система намагалася працювати в соціально-орієнтованій логіці, але накопичила критичну кількість помилок і не могла подобатися людям.
Наталя Мисак, дослідниця Центру міської історії у Львові
У контексті радянської індустріальної спадщини є принаймні два способи дивитись на Сихів у Львові: по-перше, як на житловий район, збудований для працівниць і працівників промислових підприємств, а по-друге — як на міський ландшафт, згенерований індустріалізованим шляхом, з великих префабрикованих елементів.
У дослідженні Сихова я намагалась інтерпретувати район як соціальний простір, містопланувальне утворення, а також — через репрезентації. Такі райони потребують застосування інструментів різних дисциплін. 2017 року в Центрі міської історії ми проводили міждисциплінарну літню школу «Сихів: простори, пам’яті, практики». Вона складалася з трьох студіо, які брали за основу дослідження архітектурні, антропологічні або історичні методи.
Читайте також:
Наскільки розумним має бути місто? Торонто намагається з’ясувати це на власному досвіді
Говорячи про такі райони, варто вийти за межі класичного визначення архітектури. Житло проектували на основі соціо-економічних показників, вирішуючи проблему його критичної нестачі. Ймовірно, культурна складова житлових районів формується з часом, у процесі користування, і є нематеріальною цінністю. Яскравим прикладом є книга Куби Снопека «Беляєво назавжди» — житловий район у Москві, який можна розглядати у категорії спадщини завдяки групі авангардних митців, що жили і творили у ньому.
Модернізм протиставляють поняттю спадщини, оскільки задля нового будівництва у цей період було зруйновано значну кількість історичних будівель. Саме поняття збереження у архітектурі виникло як протидія модернізму і його принципам. Ми досі потребуємо нових підходів думання про мікрорайон як спадщину, в тому числі, соціальну й інтелектуальну.
Трансформації житлових та індустріальних територій мають дещо спільне: у обох випадках відбувається роздріблення власності, що ускладнює комплексні перетворення. Проте відмінним є те, що житлові території мають конкретну групу користувачів і користувачок. Натомість, постпромислові є часто недоступними, і, відповідно, відсутніми на ментальних мапах містянок і містян. Процеси, які там відбуваються, не мають стосунку ні до території, ні до району міста: це простори «inbetween».
Якщо місто не має безпосередніх інструментів впливу на процеси перетворення постіндустріальних територій, думаю, варто шукати можливості балансувати громадський і приватний сектор. Ризик джентрифікації в тому, що вона починає витісняти найбільш незахищені групи населення, які часто не мають голосу. Тому важливо виявити важелі і компенсувати цей процес.
Згадуючи Сеннета, щоб місто могло розвиватись, воно має бути незавершеним, неповним. Постпромислові території в українських містах є таким потенціалом, якщо не забудовувати їх усі лише житлом. Коли думати про простіндустріальну спадщину на рівні образу міста чи змагань між містами, важливість промисловості для Києва стає очевидною. Вона займає близько 30% площі і є важливою складовою ідентичності міста. Часто спадщина є нематеріальною і ми маємо зважати на неї.
Анна Доброва, кураторка MetaLab на заводі Промприлад у Івано-Франківську
Промприлад — це саморевіталізація. Процес почався з дослідження CANactions, які виявили індустріальну територію і можливість врятувати корпуси від забудови. «Тепле місто» побачило в цьому виклик думати, як можна створити інноваційний креативний центр в Україні. Це процес, який постійно заснований на дослідженнях: ніхто не знає, чим він закінчиться. Буде багато інвесторок й інвесторів, які викуплять завод, а не один девелопер чи девелоперка.
Читайте також:
(Напів) ревіталізовані: 4 приклади переосмислення індустріальних просторів в Україні
Ми тримаємо руку на пульсі — бачимо ризики і можливості, виробляємо розуміння впливу проекту на район навколо. Важливо, що загальна риторика змінюється: від тези, що промисловість треба виносити, перейшли до тези, що її можна залишати. Тепер ми розробляємо сценарії, що буде з виробництвом.
Важливо знайти групу користувачів і користувачок, яка створює соціальний запит. Це аргумент на користь того, що якийсь простір варто ревіталізувати. Якщо створюються публічні простори, це формує нові спільноти, як, наприклад, Клоузер. Тим не менш, цей сценарій принесення нових функцій може стати привабливим для власника чи власниці, оскільки призведе до здорожчання нового житла на тому місці.
Промприлад — це також ідея збереження екосистеми, може й штучним способом. Художники і художниці, майстрині і майстри, музиканти і музикантки, які раніше винаймали там простори, виїхали через те, що приміщення віддали більш економічно цікавим орендарям і орендаркам. Це така собі внутрішня джентрифікація.
Потрібно бути більш уважними до контексту. Перетворення — це щоразу індивідуальний кейс. Наша романтична ідея — зберегти радянські корпуси заводу, які мають отримати нове життя. Збереження виробництва можливе, ми можемо не різати його різко, але хоча би притримати процес. Намагаємося зробити перехід на Промприладі повільним, створити нові процеси і простори, куди люди можуть включитися — фаблаби, майстерні.
Люди, в основному, бояться змін: на перетворення і будівництво поруч реакція найчастіше негативна. На коллаборативний і довший формат взаємодії з громадою, в основному, немає часу. Маю припущення, що культура перевикористання у нас відсутня. Але промислові території часто мають все, щоби використовуватися заново, якщо тому не заважає технічний та екологічний аспект.
