3 липня 2021 року в рамках Українського урбаністичного форуму «Після завтра» архітекторки та проєктні менеджерки організації MetaLab Марта Буряк і Мар’яна Буран провели велопрогулянку озерами Івано-Франківська.
Вони говорили про використання і трансформацію спільних просторів міста, як озера отримують нове життя і як працює проєкт «Зелена мапа».
Зупинка 1. Міське озеро
«Символічно, ми розпочинаємо з цієї локації — міського озера. Однак сьогодні ми про нього не говоритимемо. Ми пройдемося меншими озерцями — локальними водоймами, які ховаються між кварталів. Спробуємо розібратися, кому належать ці простори, чиїми вони сприймаються, хто ними опікується», — розпочинає прогулянку Марта Буряк.
«Я хотіла ще наперед таки сказати кілька слів про це місце — міське озеро. Відколи територію довкола міського озера облаштували, сюди приходить багато людей. Днями ця територія буває перенасичена, навіть у будні. З одного боку, це показує її важливість і її роль як міського центру тяжіння. З іншого боку, вказує на брак таких місць», — додає Мар’яна Буран.
Слухайте також:
Однак ми не хочемо вказати на те, що малі озера, про які говоритимемо сьогодні, потрібно облаштовувати так, як міське озеро. У «Металабу» є яскравий приклад озера з лебедем — це ще одна наша локація прогулянки, тож там про нього детальніше поговоримо. Лише хочу сказати, щоб ми не йшли по локаціях з ідеєю облаштувати громадський простір, схожий на територію центрального міського озера. Коли ми приходимо у необжитий простір, одразу з’являється безліч ідей і бачення, як класно можна тут усе переробити. Згодом, після декількох відвідувань, хочеться піти шляхом мінімального втручання: додати те, чого бракує, але залишити простір максимально незміненим.
Два роки тому ми облаштовували озеро з лебедем в межах урбаністичного фестивалю «Сеанс міського сканування». Ми довго вибудовували діалог упродовж фестивалю: як із мешкан_ками навколишнього кварталу, так і свій внутрішній діалог про сприйняття простору.
«Металаб» почав працювати над ресурсом «Зелена мапа» близько двох років тому. Зараз це вже працює у вигляді сайту. Передусім це відкрита база даних про всі зелені зони міста. Цей ресурс також дає можливість залучення: можна вносити і редагувати наявні дані, ініціювати проєкти та шукати однодум_иць для їх втілення.
Для того, аби віртуальні речі працювали, потрібні живі контакти. Ми хочемо говорити про те, як змінювати зелені зони з мешкан_ками міста, знаходити спільне бачення, планувати ці втручання поступово. Зараз ми прямуємо до озера на БАМі, де яскраво виражена «центральність» локації для району, адже, крім озера, БАМ не має місць для дозвілля.
Зупинка 2. Озеро на БАМі
Озера, про які ми сьогодні говоримо — це технічні водойми. Історія озера на БАМі починається ще до БАМу. Була цегельня в районі теперішньої вулиці Мазепи. На місці кар’єру з’явилося це озеро. У 70-х роках на колишніх болотах виріс мікрорайон БАМ. Цікаво, що мікрорайонів з такою назвою існує багато у різних пострадянських містах. Більшість якраз були побудовані у той же час. Можливо, це пов’язано з назвою Байкало-Амурської магістралі — залізниці в азійській частині Росії, основна частина якої якраз побудована у тих же 70-х роках.
Отож, озеро стало ніби центром для радянського мікрорайону. Раніше воно було таким собі бубликом з острівцем посередині. Під час будівництва дитсадка частину засипали, острів став півостровом.
Спальні райони у ХХ столітті будували у всьому світі. Це модерністський підхід до містопланування, характерний для того часу — розділити райони міста за функціями: в одних люди мешкали, в інші — їздили працювати. Місця дозвілля також існували окремо. Таким чином, озеро на БАМі було єдиним суспільним центром району. Це перше місце, про яке згадає мешкан_ка, коли у н_еї спитати про БАМ. Що у вас є в районі? Озеро. Основна точка притягання. Багато хто вперше став на ковзани на цьому озері. Яке сприйняття цього місця мешкан_ками району? БАМівці вважають це «своїм» озером?
Учасни_ці додають: «Як на мене, ми просунулися не так далеко, аби говорити про якусь ініціацію змін у таких просторах. За межі власної квартири ми вже вийшли. Скажімо, голова ОСББ, яка слідкує за своїм під’їздом — це межа її території. Бабусі, які сидять на лавочках і обговорюють кожного, хто проходить повз — вони пильнують свій двір. Кожну лавку, яку там встановили, кожен смітник — вони не дадуть зламати що-небудь випадковому перехожому. Озеро — це нічий двір. Ми ще не відчуваємо власності на території, які є спільними у таких масштабах. Як людина, яка тут виросла, я не спостерігав жодного разу, аби це було комусь потрібно настільки, щоб робити щось власноруч. Я вважаю, зараз органи влади повинні займатись такими просторами. Якби тут з’явилися, скажімо, доріжки, лавочки, як на великому міському озері, то люди б почали тут проводити час».
Читайте також:
Право на місто у «креативному місті». Прогулянка у Львові
«Тут, знову ж таки, повертаємося до питання, чи потрібен нам тут такий простір, як на міському озері? Чи притаманні такі речі цьому місцю? Можливо, така місцевість має інший характер? Врешті, чи потрібно, аби сюди приходили люди з усього міста, як на центральне озеро? Це не риторичні питання, це справді річ до роздумів — ми намагаємось побудувати дискусію і разом з вами зрозуміти, що справді потрібно цьому місцю», — додає Мар’яна.
Можливо, це випливає з нашого соціалістичного минулого. Коли інституту приватної власності не існувало в принципі, а потім прийшли часи приватизації і раптом з’явився розподіл на «моє» і «не моє». Нам як суспільству потрібен час, аби відрефлексувати тему свого приватного, дбати про власні квартири, а вже тоді називати «моїм» те, що є у спільному користуванні: розширюватися від квартири до двору, від спільного двору до району і до міста. Так би мовити, освоювати простір поступово.
Іноді місце стає комусь потрібним, коли приходять люди ззовні. Якщо взяти, до прикладу, озеро з лебедем, куди ми сьогодні ще поїдемо, першою помітною інтервенцією була робота київської художниці Жанни Кадирової. Це не проговорювали ні з ким із мешкан_ок — просто одного дня посеред озера з’явився бетонний лебідь. Місцеві не дуже привітно зустріли мистецький об’єкт, у скульптуру навіть кидали камінням. Та все ж це можна назвати позитивним прикладом інтервенції у простір. Оскільки дуже делікатним втручанням, без зміни середовища, художниці вдалося розворушити спільноту довкола і змусити людей думати про публічний простір як про місце, яке їм також належить.
Мені здається, іноді потрібно саме щось провокативне, нелогічне, незрозуміле. Можливо, якщо встановити декілька лавок довкола озера, не буде певності ні в тім, що тут раптом почнуть проводити більше часу, ні в тім, що хтось дбатиме про порядок. Люди не відчувають залученості до процесу, тому не відчувають власності. Комфорт потрібно планувати спільно. Уявіть: одного ранку люди вийдуть на вулиці і побачать величезний камінь посеред водойми. Що це, звідки це взялось і хто вирішив залишити це посеред озерця? І так раптово озерце стає «нашим».
Зупинка 3. Озеро з лебедем
Це озеро також було технічною водоймою цегельні, яка розташовувалась на місці стадіону нинішньої 21-ї школи.
«Як ми згадували раніше, першим втручанням у цей простір ззовні була робота Жанни Кадирової у рамках мистецької програми PortoFranko у 2018 році. Це скульптура лебедя-орігамі. Поступово об’єкт інтегрувався в цей простір і став частиною його ідентичності. Зараз це „Озеро з лебедем“», — продовжує прогулянку Мар’яна.
Основний досвід нашої команди з цим об’єктом припадає на літо 2019 року, коли в межах урбаністичного фестивалю «Сеанс міського сканування» ми досліджували район довкола «Промприладу».
Напередодні ми довго спостерігали за простором. Ходили на прогулянки з друзями й дітьми, проводили тут події, екскурсії і навіть деякі навчальні модулі нашої лабораторії. У перші дні хотілось вносити зміни — переоблаштовувати, будувати, створювати нове. Згодом з’явилося відчуття, що місце має сильну власну ідентичність, яку формують фруктові сади, «пірс», турніки, місце для пікніків, затишні простори під вербами. Головною ідеєю для цього простору стало підкреслення і покращення наявних особливостей. Виникли ідеї облаштувати фруктову кав’ярню, щоби люди могли дотягнутися до стиглих плодів, створити оновлений пірс з комфортною інфраструктурою. Крім цього, ми хотіли організувати зручний і доступний вхід до озера.
Читайте також:
Зайві в місті: звідки бездомним чекати допомоги
Згодом нашій команді вдалося спільно з операторами пілотного поверху «Промприлад.Реновація» вийти на озеро з лебедем. Подія об’єднала учасни_ць «Промприладу», сусід_ок, активних мешкан_ок, команду з фрізбі, що тренується на галявині поруч, клуб «Лазертег» (лазерні бої). Всі учасни_ці прибирали озеро і територію навколо, будували «халабуду» і гамак, ділилися ідеями та пропозиціями щодо майбутнього озера, розповідали особисті історії, пов’язані з цим місцем. Представни_ці старшого покоління розказували, як виглядала водойма раніше, коли її тільки створили. Виявилося, що пірс був справжнім пірсом, з якого можна було заходити у воду.
Бетонні прототипи міських меблів ми створювали в межах воркшопів під час фестивалю. На території довкола озера було багато місць із випаленою травою. Люди приходять відпочити біля водойми, розводять вогнища, готують їжу. Якщо на це є запит, воно не зникне. Варто облаштувати частину простору спеціально для цього — аби такі кратери не утворювалися по всій території, а концентрувалися у відведеному для цього місці. Зараз Департамент комунальної і житлової політики поступово реалізовує проєкт цієї території. Вони встановили освітлення, смітники. Місце живе своїм життям, мешкан_ки регулярно проводять тут свій час.
Зупинка 4. Озеро на Товарній
«Якщо дві минулі локації — це технічні водойми цегельних фабрик, то це озерце, скоріш за все, створили як пожежну водойму, звідки мали брати воду в разі пожежі на сусідній товарній залізничній станції», — говорить Марта.
Зараз озерце з трьох боків впритул оточене приватними садибами. Більшість з них побудовані на початку 2000-х років. На попередніх локаціях було досить виражене відчуття «нічийності»: у кожного є своя квартира, свій підїзд, свій двір, а озеро, розташоване в центрі району, наче не має конкретного власника чи постійного наглядача. Цей простір відрізняється від попередніх: його розташування поміж приватних дворів змінює характер місця. Як ви себе почуваєте тут?
«Звідси скоріше хочеться втекти. Відчуття, наче я прийшла у чужий двір і мені вже пора. Якесь виражене відчуття втручання у чийсь приватний простір», — говорить одна з учасни_ць прогулянки.
«А мені, навпаки, тут подобається. Якесь відчуття затишку і захищеності. Хочеться присісти десь тут. От єдине, шкода, немає де комфортно присісти. Не знаєте про спроби тут якось реорганізувати простір?» — додає інша.
Влітку 2019 року учасни_ці Тбіліської архітектурної бієнале встановили в озері арт-об’єкт «Один гаражний маніфест. Що твоє — то твоє». Це був металевий каркас гаража, напівзатоплений у озері, всередині якого знаходилися надувні плавальні круги. Учасни_ці проєкту рефлексували на тему покинутих гаражів. У 90-х гаражі з’являлися, щоб захистити автіки. З часом, коли загрози викрадення знизилися, гаражі змінили свою функцію. Деякі з них стали майстернями, інші — просторами для дозвілля. Частина гаражів залишилася покинутими, нікому не потрібними комірками для накопичення непотребу, які формують дещо маргіналізований простір довкола.
«Мені не подобається, що приватні території підходять впритул до берега. Це ж громадський простір, то, мабуть, має належати всім? Цікаво, що з цього приводу каже Генеральний план?» — зазначають учасни_ці.
Власне, це якраз про претендування на спільний простір. Це завжди складний, конфліктний процес. Але, як на мене, важливо відстоювати такі місця. Якщо не заявляти про те, що тобі цей простір потрібен, ніхто про це не дізнається.
Практика вже давно показує, що генплани працюють погано. У більшості українських міст генплани мають низьку частку виконання. Крім цього, генплан — негнучкий документ. Відповідно, в час, коли швидко міняються тенденції в урбаністиці і підходи до планування міст, генплан не дає можливості вносити ті зміни, які є необхідними для коригування правильного бачення комфортного місця для життя.
Зараз міста розробляють також інтегровані концепції розвитку. Загалом і у генпланах, і в інтегрованих концепціях важливо фіксувати статус зелених зон, щоб захистити і розбудувати зелений каркас міста. Для цього ми створювали «Зелену мапу». Адже, коли існує відкрита база даних, де вказаний актуальний статус цих територій, зонування за генпланом, балансоутримувач, це підвищує громадський контроль і забезпечує певний захист.
Проте ми також хочемо, аби сайт «Зеленої мапи» став засобом для ініціювання й обговорення змін, пошуку однодум_иць та партнер_ок, підбору підходів до втручання у зелені простори міста. Проєкт «Зелена мапа» «Металаб» релізує спільно Департаментом житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради, Департаментом економічного та інтеграційного розвитку Івано-Франківської міської ради, ГС «Прикарпатський еко-енергетичний кластер».
