Коли людина опиняється на вулиці без документів і соціальних зв’язків, вона автоматично втрачає доступ до більшості звичних і необхідних для життя речей: до безперервного сну, до душу, вбиральні, їжі, інколи й питної води. Простори, які називають публічними, стають для неї закритими: з громадського транспорту, як і з вокзалів чи переходів, бездомних часто виганяють, а в торгові центри, як і більшість закладів громадського харчування, не пускає охорона.

Під час пандемії бездомні є однією із найбільш вразливих до захворювання груп. Для протидії вірусу SARS-CoV-2 в Україні з 12 березня триває карантин. Органи влади рекомендують практикувати соціальну дистанцію та самоізоляцію. Однак лише у Києві проживає близько 20 тисяч бездомних, які не можуть дотримуватися цих порад. У столиці не існує комплексних державних програм допомоги людям, які опинилися на вулиці, а єдиний муніципальний притулок налічує лише 150 місць і є платним.

У листопаді 2019 року Internationaler Arbeitskreis e.V. у партнерстві з Аналітичним центром CEDOS і за підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної республіки Німеччини проводили навчальні обміни для міських активіст_ок* з України та Німеччини. Проєкт мав назву «Діалог заради справедливих міст». Продовжуючи напрацювання навчальних поїздок, Mistosite публікує серію медіаматеріалів, створених у рамках проєкту. В кожному з них ми розповідаємо про окремі аспекти (не)справедливості в сучасних містах.

В цій статті спробували розібратися, як бездомні живуть у Києві не лише під час карантину, чому ночують на вокзалі, хоч їх і виганяють звідти кийками, і як місто створює ілюзію допомоги. А ще — пояснюємо, чому бездомна людина після років на вулиці не може повернутися до нормального життя, навіть знайшовши роботу.

На третьому поверсі вокзалу стоїть запах сечі і котлет. Тут є зала очікування — вона найдальша з усіх. Ескалатор, засипаний пакетиками з-під чіпсів і недопалками, не працює. Люди, яким треба перечекати годину до поїзда, сюди зазвичай не доходять — вони нетерпляче позирають на електронне табло недалеко від перонів, хтось скролить телефон, читає газету, перевіряє квиток, їсть бутерброд, дзвонить по телефону. Почекали — поїхали. На третьому поверсі все не так: тут більшість не боїться запізнитися на поїзд. Зала очікування без очікувань.

Читайте також:
No Place in the City: Where can homeless people expect help from

Тарас знає, за якими законами живе вокзал: не довіряй, не говори багато, не спи, не провокуй, не заступайся, погоджуйся, не підходь до поліції. Знаєш закони — довше протримаєшся.

Йому 58, і він уже кілька місяців живе на вокзалі. Він такий не один: біля нього мовчазна жінка невизначеного віку, двоє заробітчан, яких кинули на гроші, колишні військові, випускники інтернатів, які так і не розібралися, як працює цей світ, різні люди. Хтось перебивається тут місяцями, хтось зникає у невідомому напрямку швидше.

У залі очікування Тарас тримається свого місця — сидіння в першому ряді біля колони. «Як в оперному ложі, — усміхається, — ві-ай-пі».

Правда, без музики. Просто сидіти біля колони зручно: можна обпертися і непомітно закуняти. Найбільша спокуса, каже, — лягти. Буває, пів зали порожня, весь ряд незайнятий, хочеться простягнути ноги, випрямитися, покласти під голову пакет з речами й заснути хоч на кілька годин. Але за цим на вокзалі стежать. Якщо лягти, то за кілька хвилин прийдуть охоронці, стягнуть на підлогу, відлуплять, виштовхають. Задля годиться всоте спитають, де квиток. Квитка не буде.

Найцінніше, що є в Тараса — це записник із номерами: сина, брата, колишньої дружини, прораба і начальника-козла. Тарас тримає його в кишеньці колись білої сорочки і застібає її на ґудзик. За цими номерами він не дзвонив уже більше року, хіба раз набирав сусіда з позиченого телефона — спитав, чи нема в місті якоїсь роботи для нього, й набрехав про себе: мовляв, усе добре, будує новий об’єкт, скоро приїде з грошима, просто думає перебратися ближче до дому, тому питає. Але роботи сусід не підкинув, а Тарас більше не дзвонив, бо ще подумає, що в нього проблеми.

Читайте також:
Світ у віконці: як міські соціальні служби працюють з літніми людьми

Історія в Тараса нічим, каже, не особлива, як у всіх. Двадцять років працював на цукровому заводі у Львівській області, жив з дружиною і двома дітьми. Доньку з дитинства вчив стояти за себе — натренував до того, що в третьому класі дзвонили зі школи й скаржились: Оля знову відлупцювала однокласників. Любов до дітей у Тараса була взаємною — як були малі, вони щовечора перед сном прибігали до тата отримати свій вечірній цьом. «Бувало, я зайнятий чи сердитий після роботи, казав: ну чого прибігли, що забули? Цьом. Цьом забули».

А потім, каже Тарас, усе посипалося, як доміно. Він зрадив дружині, та не пробачила і вигнала, завод закрили й розібрали на метал, ще й брат спився ром-колою і помер від цирозу печінки. Тарас рік-другий перебивався заробітками на Львівщині: демонтаж, покраска, шпакльовка. Але після смерті брата не пив узагалі, навіть на великі християнські свята. Кілька разів хотів повернутися до дружини — випросити пробачення, заробити, зробити ремонт, повернути собі життя ідеального батька і люблячого чоловіка.

«Я після Майдану хотів піти на війну, але не пройшов комісію, — каже Тарас. — Хоча, може, якби пішов, то не сидів би тут і не збирав би соплі по вокзалу. Може, був би героєм, і мене би простили».

Все посипалося: пішов на будівництво, пропрацював кілька місяців, зарплату не виплатили, начальник пропав з кінцями, за хостел платити не було чим, вигнали, документи вкрали, потім знайшов халтурку, жив у вагончику, платили щотижня. Життя нібито почало налагоджуватися, але якогось вечора чоловіка перестріли в переході двоє хлопців, украли триста гривень і проломили голову залізною трубою.

«У лікарні спитали, чи є в мене гроші. А які гроші? Мене ж ограбили. Кажуть: шукайте, дзвоніть, а я думаю — ну, кому мені дзвонити? Дали в зуби вилку й зашили без наркозу. Потім виписали. Весь час боліла голова, я ходив, не знав, куди йти, нічого не понімав, але точно знав, що я не можу вернутись таким — калікою, зрадником і ще й без грошей», — каже Тарас. Прийшов сюди, на вокзал, бо це чи не єдине місце, де можна сидіти в теплі.

Тарас впевнений, що вибереться, от тільки пройде нестерпний головний біль, який триває цілодобово вже кілька місяців. Тоді, каже, зможе знайти якусь халтурку, підзаробити. Уявляє, як повертається додому на Різдво: з подарунками, в красивому костюмі, з київським тортом у руках. Його зустрінуть 20-річний син і 14-річна донька, зрадіють і кинуться його обіймати після розлуки в кілька років. Він їм не розкаже, що був бездомним, скаже, що був на заробітках, на будівництві.

Але це лише мрія. Зараз у нього є лише вокзал, нестерпний головний біль і сидіння біля колони, де інколи вдається заснути на півгодини.

«Якщо пекло існує, то вокзал — його філіал. Люди, у яких усе добре і які просто чекають свій поїзд, цього не помічають, — каже Тарас. — А тут насправді люди звіріють, крадуть, дичавіють. Охоронці — це окрема тема. Був один молодий хлопець, прийшов на роботу недавно, добрий, ввічливий. Тепер найбільше всіх лупить. Я питаю: чого ви його ногами, він же хворий і спить? Каже: це бомж, а не людина, з ним тільки так можна».

Тарас на вулиці лише кілька місяців. Він не називає себе бездомним і вірить, що це тимчасово, просто чорна смуга в житті. Якщо йому пощастить, то він справді знайде роботу, наважиться подзвонити додому, а безперервний головний біль пройде. Або просто подзвонить комусь зі свого записника й попросить про допомогу. А якщо не пощастить, то лишиться сам на сам із хронічними хворобами на вулиці. За кілька років на вулиці людина втрачає всі свої соціальні контакти, і з кожним місяцем її шанси повернутися до попереднього життя зменшуватимуться, аж поки не зникнуть зовсім. Держава не допоможе.

Багаж досвіду

Тарас — один із тисяч, у якого за однією помилкою посипались інші, і він опинився з одним пакетом речей на вокзалі.

«Людина, яка опиняється на вулиці, має вже свій багаж досвіду, і все складається так, що проявляються її найгірші риси. Тому середовище бездомних дуже агресивне, — розповідає Оля Макар, журналістка та учасниця руху „Молодь за мир“, який допомагає бездомним. — На вулиці треба бути весь час на стрьомі, на багатьох бездомних хтось нападав: поліція, інші бездомні, підлітки. У людей дуже швидко в таких умовах їде дах».

Одна з ключових причин, чому людина опиняється на вулиці, пояснює Оля, — це самотність і слабкі соціальні зв’язки. Якщо в людини проблеми, вона мала би комусь подзвонити та попросити про допомогу: друзів, знайомих, родичів. Коли подзвонити немає кому, то й допомоги чекати нізвідки.

Читайте також: 
Допомогти, а не карати! Як розірвати порочне коло бездомності і ув’язнень

«У мене був один бездомний, його мама дуже пила і якось п’яна переписала квартиру на інших людей. Він кілька років намагався повернути цю квартиру, жив у знайомих. А якось прийшов у паспортний стіл, і паспортистка йому сказала щось на кшталт: „Ты больше никому не нужен, ничего не выйдет“. Після цього він зібрав речі, пішов кудись, спився, десять років бухав і помер від цирозу печінки», — розповідає Оля.

На усвідомлення, що ти опинився на вулиці, йде два-три роки, каже волонтерка. Спершу людина переконує себе та інших, що це тимчасово. І якраз ці перші роки — час, коли ще можна щось змінити. За цей час людина втрачає всі зв’язки, змінюється її сприйняття дійсності, і повернутися до нормального життя дуже складно. «Люди дуже слабкі. Ми виходимо з позиції, що людина доросла, сильна, здатна на все, але це далеко від істини», — каже Оля.

Кілька років тому в інстаграмі з’явилася сторінка «Сука Жизнь» з фотографіями київських бездомних та історіями про те, як вони опинилися на вулиці і як виглядає їхнє життя зараз. Цей проєкт створив 27-річний відеооператор, який не розголошує свого імені. Він спілкується з бездомними, фотографує, розповідає про їхнє життя та намагається допомогти: комусь медикаментами, комусь їжею, житлом, квитками додому. Зараз долучаються і читач_ки сторінки: за останній рік для допомоги бездомним зібрали більше сотні тисяч гривень. Люди опиняються на вулиці з різним досвідом і з різних причин: хтось працював на успішній високооплачуваній роботі, але помилився, хтось не зміг реабілітуватися після Афганістану, хтось вийшов з тюрми — а все з попереднього життя зникло. Хтось вийшов після інтернату без жодного уявлення, як взаємодіяти з суспільством, хтось втратив рідних, втік від насильства у сім’ї, хтось має психічні розлади, чиюсь квартиру забрали шахраї — список майже нескінченний.

Читайте також:
Безпечне місто: між добробутом і патрулями поліції

Випускни_ці інтернатів часто виходять звідти без найменшого розуміння, як скупитися в супермаркеті, як розраховуватися на касі чи як заробляти. Часто люди, які опиняються на вулиці, «просто не вміють жити», каже ініціатор проєкту. Таких багато, а держава не дуже допомагає, з соціальними програмами для бездомних велика проблема — їх немає.

«У школі тобі дають якісь дефолтні базові знання, які зовсім не вчать справлятися з життям. У сучасному світі людина повинна швидко адаптуватися, а нас вчать вибрати якусь одну професію і ломитися туди лобом, поки тебе не закидають згори. Люди виходять у життя після школи чи особливо після інтернату, і їм треба щось вирішувати, десь працювати, а вони толком не можуть зрозуміти, що відбувається. Люди починають спотикатися вже тут. Обирають випадкові професії, щоб хоча би почати щось заробляти, і думають не про те, як розвиватися і ставати собою, а про те, як вижити. Соцслужби на цьому етапі їм не допомагають і нічого не пояснюють, люди часто починають пити й поступово опиняються на вулиці», — розповідає хлопець.

Хлопець каже, що одна з основних проблем — те, що суспільство дуже стигматизує людей, які опинилися на вулиці. «Всі люди в світі допускають помилки. Але якщо їх допускають бездомні, то це значно гірше, бо це бездомні. На них помилки видніші, — пояснює засновник проєкту. — Будьмо чесні: люди, які працюють на роботах, теж можуть кілька разів на тиждень напиватися, щоб зняти стрес. Це не щось нове — випивати, щоб згладити своє існування. А бездомні живуть у дуже агресивному середовищі, вони голодні, постійно шукають, де переночувати, і кожної хвилини їх можуть побити навіть підлітки».

А ще бездомних звідусіль виганяють. Це, каже активіст, норма у їхньому житті. Втрачаючи документи, людина втрачає доступ до базових речей: до душу, гігієни, житла. «Ти просто живеш, поки живеш, а потім тобі видають довідку про те, що ти помер», — каже хлопець.

Читайте також:
Бездомні, ромки, переселенки: як суспільство виключає деякі групи людей

У Києві чи єдине місце, де бездомні можуть переночувати та прийняти душ, — це Центр обліку бездомних громадян на Суздальській. Проте для того, щоб прийняти там бодай душ, людині потрібна спеціальна довідка про те, що вона справді бездомна. Процес отримання такого папірця може тривати місяць.

«Людина в найгіршому стані не зможе місяць бігати по різних інстанціях і збирати документи, щоб отримати довідку, щоб бодай помитися. Звісно, є люди, які можуть працювати, якось давати собі раду, але вони теоретично і житло собі можуть знайти, а ось для найскладніших випадків — для них узагалі нічого немає», — пояснює Оля Макар.

«Держава нібито дає тобі шанс викарабкатися, але це дуже в’яла спроба», — додає засновник проєкту «Сука Жизнь».

З публічними міськими просторами, які нібито мають бути доступні для всіх, теж проблема. Наприклад, у правилах користування київським метрополітеном серед інших є заборона користуватися метро пасажир_кам «неналежного і неохайного зовнішнього вигляду», зокрема людям без взуття, у брудному одязі та в одязі зі специфічним та неприємним запахом. Хто саме визначає рівень забрудненості та специфічності запаху, не уточнюють. Однак активіст_ки наголошують, що ця вимога стосується дуже конкретних маргіналізованих груп, зокрема бездомних.

«Бездомні, з якими я спілкуюсь, кажуть, що вони переважно не користуються громадським транспортом, бо їх виганяють, причому часто просто люди або кондуктори — за те, що людина погано пахне і виглядає», — розповідає засновник проєкту «Сука Жизнь». Публічні простори, доступні не для всіх, — це зокрема й торгові центри, кафе, кінотеатри і музеї, пояснює соціологиня Анастасія Рябчук, дослідниця проблеми бездомності, авторка книги «Зайві люди: бездомні на вулицях Києва» і дисертації «Структурні чинники відтворення та соціальної репрезентації бездомності».

«Торгові центри бувають розташовані у підземних переходах, тож бездомним, яких не пустили всередину, доводиться шукати інших шляхів переходу на протилежний бік вулиці. Скажімо, ТЦ „Метроград“ займає велику підземну територію між Бесарабською площею і площею Льва Толстого», — пояснює соціологиня.

Багато публічних просторів перестають бути публічними через комерціалізацію. Якщо йдеться про кафе, то бездомних часто туди не пускають.

Вони самі уникають таких місць, відтак тижнями не їдять теплої їжі чи навіть не їдять сидячи за столом. Кілька років тому КМДА видала розпорядження, що кожна людина має право сходити у вбиральню будь-якого закладу харчування. Проте це не може повністю замінити повноцінну систему громадських вбиралень.

Існують також простори, які теоретично публічні, але через засилля платних розваг і послуг перестають бути такими, причому не лише для бездомних, пояснює дослідниця. «Новорічна ялинка на Контрактовій площі. Нібито публічний простір, „дарує відчуття свята“ усім. Але порція глінтвейну коштує 70 гривень, дитячий паровозик — 80, чортове колесо — 100 і так далі. Навіть нібито безкоштовна ковзанка недоступна без власних ковзанів (або ж треба платити за оренду на місці). Щоб „відчути свято“ в цьому просторі, родині потрібно бути готовими викласти тисячу гривень за один вечір».

Одне з більш-менш доступних місць для ночівлі — це вокзали. Звідти регулярно виганяють, але по кілька годин можна погрітися. Щоправда, каже Оля, на вокзал зазвичай можуть прийти лише ті бездомні, які краще виглядають, а іншим дорога закрита навіть туди. Раніше бездомні могли спати на зупинках, але в останні роки, розповідає дівчина, з’явилися дизайнерські лавочки, на яких неможливо лежати, а на зупинках — лавки з перегородками. З переходів теж виганяють.

Якщо влітку ще можна переночувати в парку, то в холодну пору року доводиться шукати теплотраси, безвітряні закутки чи під’їзди без домофонів — останніх зараз і не знайти. Інколи домовляються з двірни_цями, і ті їх пускають у комірки для інвентаря — такі часто є біля старих хрущівок.

«Бездомні часто намагаються десь пересидіти ніч, не спати, щоб у них не вкрали ті речі, які є. Часто вони пересиджують у якійсь цілодобовій „Арома каві“, бо там найдешевше можна щось купити й посидіти якийсь час. А якщо не купуєш, тебе виганяють на вулицю», — розповідає засновник «Сука Жизнь».

Хлопець спілкується переважно з бездомними у Дніпровському районі. Каже, що бездомні обирають спальні райони, бо тут безпечніше, їх менше доймають.

«Частково це пояснюється тим, що тут живуть люди з меншим доходом, ніж у центрі, і їм просто не до них. Бездомні собі ходять, збирають вторсировину, тут є бювети, тому є доступ хоча б до питної води. Вони знають розклад, коли сміттєвози забирають відходи, і до того часу намагаються максимально обійти контейнери. Їхній день переважно починається годині о п’ятій ранку, а після обіду хто відсипається, хто пропиває зароблене. Паралельно шукають, де переночувати цієї ночі», — каже хлопець.

Зараз він разом із командою знайомих працює над новим проєктом. Хочуть створити повноцінний інформаційний центр, де бездомні зможуть прийняти душ, отримати юридичну консультацію, направлення до лікар_ок, психологічну підтримку, навчитися простих ремесел. Планують розробити програму на кілька місяців, після якої людина буде готова виходити в соціум.

«Люди думають, якщо ти бездомний, то маєш взяти і бігом все змінити за 10 хвилин. Чомусь є думка, що коли бездомного „відмити“ і дати йому роботу, то все, в нього нове життя. Але ця людина все життя до цього жила в іншому середовищі, і просто перевдягнувшись, вона не стане іншою, у її голові залишиться той самий мозок, з яким вона пройшла всю цю кількість випробувань на вулиці. Це дуже довгий процес, щоб людина змогла повернутися в соціальний світ».

Що відбувається в інших країнах

Міські політики щодо бездомних в інших країнах відрізняються навіть у межах Європи. Скажімо, у 2018 році в Угорщині, де живуть від 20 до 50 тисяч бездомних, уряд заборонив їм перебувати і ночувати в громадських місцях. За порушення цього розпорядження — штраф або тюрма. Поліція отримала право проганяти бездомних з вулиць і руйнувати їхні тимчасові місця для ночівлі, які ті часто облаштовують на вулиці.

«Негативних практик дуже багато, — коментує Анастасія Рябчук. — Причому це і дії — законодавство, яке забороняє жебрати чи перебувати в одному місці більше двадцяти хвилин, на зупинках громадського транспорту чи в парках встановлюють незручні лавки з перегородками, щоб бездомним було незручно на них відпочивати, — і бездіяльність — брак фонду соціального житла, бюджетних гуртожитків і ніжліжок, програм працевлаштування і реабілітації бездомних з залежностями».

У Німеччині кількість бездомних зростає, і причиною називають скорочення обсягів соціального житла і загальне зростання бідності. У 2018 році близько 678 тисяч людей не мали постійного місця проживання, із них 41 тисяча живуть на вулиці. Одне з ключових пояснень — це недостатня кількість доступних помешкань для людей із низьким доходом. Аби вирішити цю проблему, необхідно до 100 тисяч нових соціальних квартир і ще близько 100 тисяч доступних за ціною, пояснюють у звіті об’єднання соцслужб Wohnungslosenhilfe.

Один із позитивних прикладів державної політики щодо бездомних — Фінляндія. З 2007 року в країні діє національна програма «Спочатку — житло», у рамках якої людей, що опинилися на вулиці, уряд забезпечує постійним житлом. Крім цього, їм надають необхідну допомогу — скажімо, наркозалежні отримують шанс здобути освіту та знайти роботу. Схожа історія і в австрійському Відні: бездомним допомагають з роботою, лікуванням і житлом. У 2016 році, наприклад, для бездомних запустили навчальну програму, після якої вони зможуть проводити екскурсії містом. Крім того, левова частка бездомних у Відні — це угорці, які переїхали з Будапешта чи Дьора після прийняття там репресивного законодавства щодо бездомних, ром_ок та інших вразливих категорій населення.

Анастасія Рябчук переконана: «Бездомних менше там, де більший відсоток житла у муніципальній, а не приватній власності. Тоді місто може краще регулювати ціни на нерухомість, надавати субсидії вразливим категоріям населення і так запобігати бездомності».

Водночас в Україні, за даними Державної служби статистики, понад 90% житла перебуває у приватній власності, а державних програм із розвитку публічного сектору оренди не існує. Дослідження Аналітичного центру CEDOS демонструє, що 44% опитаних не знають, що робитимуть, якщо втратять своє теперішнє житло. Потенційно всі ці люди можуть стати бездомними.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі