У 2020 році урбаністична лабораторія MetaLab платформи «Тепле місто» в Івано-Франківську стала партнером Тбіліського архітектурного бієнале (ТАБ). Цьогорічна тема — «Що у нас спільного?», про болісний процес трансформацій у сфері міського простору, які переживають постсоціалістичні країни. Усі ці зміни закарбувалися в наших містах: на вулицях, у дворах, звуках міст і тому, як ми спілкуємося.
Бієнале мав відбутися у Тбілісі, проте через пандемію пройде онлайн. Міста-учасники представлять свої проєкти вдома та на сайті biennial.ge.
Про свої проєкти й актуальність цьогорічної теми розповідають співорганізаторка, учасники та учасниці Тбіліського архітектурного бієнале. Ми говорили з ними про значення історичної пам’яті та мистецтва у роботі зі спільнотами, про важливість ленінопаду для ствердження міст, про те, як боротися з міською апатією і як простори стають «сліпими плямами».
Спільний простір
Анна Доброва, співкураторка урбаністичної лабораторії MetaLab
Цікаво те, що цьогорічна тема бієнале «Що у нас спільного?» виникла в минулому році й мала інше коріння — ми розглядали, що у нас спільного з Грузією в царині публічних просторів і ресурсів, які ще не приватизовані. Це відсилка до історичного контексту іншої країни, що схожий на наш: коли був різкий перехід з одного режиму на інший, відбулася хвиля приватизації. І нам було цікаво розглянути те, що залишилося між режимами — що є офіційно спільним і як ми підтримуємо це.
Читайте також:
MetaLab: лабораторія з дослідження міста у Івано-Франківську
Але пандемія додала нового фльору: виявилося, що у нас ще більше спільного — те, як побудовані наші спільні простори і навіть як побудовані наші приватні простори, щоб можна було пережити пандемію. Як ми ділимо й використовуємо спільний онлайн-простір, бо зі збільшенням обсягів комунікації в онлайні вибудовуються нові етики, правила, як користуватися цим простором. І це стало надбудовою до теми бієнале.
Через локдаун ми залишилися проводити подію в Україні та вирішили підтримати й освітити низові культурні інституції: у Дніпрі — Dnipro Center for Contemporary Culture, у Києві — «Павільйон 13» на ВДНХ.
В Івано-Франківську павільйон Тбіліського архітектурного бієнале розташувався на «Промприладі». В часи пандемії посилюється солідарність між інституціями. В Івано-Франківську ми працюємо на кількох рівнях — з контекстом району та мешканцями, але також і з професійною спільнотою міста, щоб розширювати коло однодумців. Тому ми активно працюємо зі студентством та активістами. Привезти й організувати виставку в Івано-Франківську було однією зі стратегій роботи, бо теми, які піднімаються на бієнале, викликають резонанс у суспільстві й потребують переосмислення на місцевому рівні. Я сподіваюся, нам це вдалося.
Читайте також:
Кінотеатри, інтернет, саморозвиток: яким є дозвілля міської молоді
Так само і в Дніпрі: організація, з якою ми проводимо бієнале, працює над тим, щоб у Дніпрі хотілося залишатися і розвивати місто, до того ж у них сильна архітектурна школа.
У часи локдауну нам стало легше залучати зовнішню експертизу: тепер це можна зробити майже безкоштовно, просто зідзвонившись. За моїми спостереженнями, стало більше взаємодії місцевих ініціатив з експертами державного й міжнародного рівня. Також за умови обмеження пересування всі більше зосереджені на тому, що відбувається у них, на їхніх територіях, і більше працюють з цим.
Сподіваюся, що спільний простір у майбутньому буде дуже децентралізований. Нині багато хто відмовляється від офісів, переосмислюється тема роботи і простору для роботи. Відповідно, пріорітетніше буде працювати десь недалеко від дому, і будуть створюватися простори, які зможуть це дозволити. Збільшиться запит на публічні простори в районах. Це вплине на принципи соціальної взаємодії — наприклад, на карантині закривалися садочки, й групи мам організовувались і по черзі приймали дітей, щоб інша могла попрацювати.
Сліпі плями
Микола Рідний спільно з Даною Косміною провели одноденну презентацію та pop-up виставку, присвячену проблемі архітектури та функції місця, суспільної толерантності та взаємодопомоги, біля бювету «Джерело» на території інституту «Київпроєкт» та інсталяції на подвір’ї Національного художнього музею України.
Микола Рідний, художник та кінорежисер, співавтор проєкту «Готель, пансіонат, санаторій та їхні кімнати біженців».
Ми дізналися про історію готелю «Іверія» в Тбілісі, де переселенці жили до 2004 року, їх виселили й на цьому місці побудували Radisson. Зрозуміли, що тема співзвучна до нашого контексту. Тобто тема бієнале була «Що у нас є спільного?» — спільними є проблеми. Так ми дізналися про «Джерело» — пансіонат у Пущі-Водиці, де, як виявилося, майже п’ять років панувала побутова війна. Власник намагався продати це приміщення швидше, люди ж хотіли далі там жити.
Читайте також:
Сквоти в місті: житло, активізм, нерівність
Простори перетворюються на «сліпі плями» хаотично. Якщо говорити про пансіонат «Джерело», там дивна історія, як взагалі він вийшов з державної власності «Київводоканалу» в приватні руки. Його штучно збанкрутували й викупили за низькою ціною, і потім власник намагався його перепродати. Інше «Джерело», закинутий бювет у дворі «Київпроєкту», де відбулася наша презентація у рамках бієнале, з моменту створення на початку 90-х пропрацював лише два роки і був закритий. Чому так сталося — невідомо, але ми з’ясували, що будівля взагалі нікому не належить і ні в кого не стоїть на балансі. Можливо, її закрили через конфлікт інтересів. У кожної закинутої будівлі своя історія.
Мені здається, повернення цих «сліпих плям» у спільний простір — наприклад, у вигляді незалежних культурних просторів — окрім як низовим ініціативам і не потрібне нікому. Бо це йде всупереч логіці, якою користується, наприклад, забудовник. Тобто логіка попиту та пропозиції, логіка ринку. І всі задіяні сторони цікавить, що можна отримати з цього. Винятком може бути іміджева вигода, наприклад, для якогось політика. Але це виняток, що підтверджує правило.
Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні
Важливим ще є вплив та задіяність спільноти або громади. Такі приводи консолідації — відстоювання важливого місця, що є важливим для кола людей — показують, що таке спільнота.
Мережування
Один з проєктів, представлених на бієнале — додаток We.City для тих, хто хотів би бачити позитивні зміни навколо себе, але не має часу, сил та знань на те, щоб втілювати їх власноруч. Це онлайн-платформа для громадського мережування навколо спільних міських проблем, визначення шляхів для їх вирішення, пошуку виконавців та колективного збору ресурсів. Це інструмент комунікації сусідів з усіх питань.
Марина Оснач, дизайнерка, співавторка проєкту We.City
Звісно, одним нашим додатком питання міської апатії не вирішити, це має бути культурна програма з широким охопленням. Телепрограма чи ютуб-канал, де показували б кейси, як люди можуть збиратися та щось змінювати у своїх дворах. Потрібно вирватися з бульбашки урбаністів.
Цінність гуртування для спільнот у тому, щоб виробити почуття сили та можливостей змін у людей. Це стає ще більш актуальним у плинні часи — такі, як 2020 рік.
Малі кроки — посадити рослини під своїм будинком — будуть розвивати цю силу до дій. Люди почнуть відчувати відповідальність за довколишній простір — наприклад, почнуть ходити на вибори.
Платформа для громадського мережування допоможе архітекторам працювати з конкретною проблемою. У рамках навчання в українських ВНЗ студентам-архітекторам не дають можливості спілкуватися з мешканцями території, з якою планується робота.
Пустоти пам'ятників
Після завершення бієнале вийде збірка нарисів, які досліджують трансформацію спільних просторів. У каталозі ТАБ своє дослідження опублікує Катерина Малая, викладачка кафедри архітектури Університету Міссісіпі, США. Дослідження має назву «Пустоти пам’ятників і нове політичне середовище: досвід американських та постсоціалістичних міст» і розповідає про важливість ленінопаду та хвилі знесення постколоніальних пам’ятників під час #BlackLivesMatter для ствердження міст.
Можна виокремити декілька важливих тез дослідження:
- Практика повалення монументів — це фізична маніфестація намагань містян отримати владу над своїм середовищем.
- Місто, як і держава, — це уявне товариство незнайомців (за Бенедиктом Андерсоном). Попри це, місто — це також реальний щоденний просторовий досвід, де політичні фігури пам’ятників є не просто тінями з минулого, а цілком реальними постатями.
- Держава може довго існувати за інерцією. На рівні міста процеси перетворення і трансформації свідомості проходять набагато швидше і проявляються яскравіше, ніж на рівні держави.
Катерина Малая, авторка дослідження «Монументальні пустоти...».
Будь-який наратив — це незафіксована конструкція. Наприклад, наратив сталінського СРСР швидко змінився, коли до влади прийшов Хрущов і пам’ятники Сталіну знесли майже всюди в СРСР. Приятель мого батька тоді завершував навчання на архітектурному факультеті Київського художнього інституту (нині — НАОМА). У нього вже був майже готовий диплом у стилі сталінського ампіру, бо тоді тільки так і було можна. Тут, буквально за ніч, всім зкомандували прибрати всі архітектурні надмірності, цілком за Лоосовським принципом боротьби з орнаментом. І всі студенти-дипломники сіли переробляти свої дипломи.
Читайте також:
Шокуючий рожевий: роздуми про кримінальну справу за фарбування фонтану Самсон
Звісно, це радикальний приклад у контексті диктатури. Проте і нормальне більш-менш демократичне суспільство з часом змінюється, а пам’ятники стають нерелевантними. Але місту, часто позбавленому окремої політичної волі в загальному дискурсі, доводиться чекати на неповоротку державу для того, щоб оновити своє просторове середовище. І от коли це відставання доходить до абсурду, міські спільноти збираються і самостійно зносять памятники, вже ні у кого не питаючи дозволу.
Щодо історичної правди, важливо пам’ятати, що пам’ятники ні в якому разі не є еквівалентом історії або історичної пам’яті. Наприклад, на тому ж американському сході є маса конфедератських пам’ятників, які побудували через десятиліття після війни, у місцях, де ніколи не бували ці меморіалізовані генерали і солдати. Просто як форма реваншу, ніякої історичної правди в цих пам’ятниках нема. Так само з усіма іншими пам’ятниками: доки суспільство здатне їх терпіти або навіть бачити їх в загальному позитивному світлі — їм мало що загрожує. Але потім може настати час, коли наші уявлення про те, хто ми такі і чого ми прагнемо, зміняться, і пам’ятники — нехай не всі, а деякі — теж доведеться міняти.
***
Низові ініціативи беруть участь у творенні спільних просторів, виконуючи комунікаційні функції та висвітлюючи наявні проблеми чи потенціали. Це можливість розпочати діалог і дати висловити різні погляди на питання спільності. Децентралізований підхід бієнале дозволив втілити більше різних проєктів, дослідити больові точки та розпочати пошук інструментів комунікації.
Тбіліський архітектурний бієнале в Україні в Івано-Франківську, Києві та Дніпрі втілюється за підтримки Українського культурного фонду та Creative Europe. Усі проєкти доступні онлайн на сайті biennial.ge.
