Ліва Дударева з Латвії та Едуардо Кассіна з Іспанії, разом — METASITU — мистецький колектив, який працює над розробкою інноваційних урбаністичних стратегій і систематизацією знань про те, як людина інтегрується в міський простір та взаємодіє з ним. 2015 року вони почали свою діяльність в України з участі у резиденції «Architecture Ukraine», організовану фондом «Ізоляція» у Маріуполі. 2017 року працювали у Славутичі над реалізацією проекту «14-й район», а 2018 року стали кураторами урбаністичної програми фестивалю кіно та урбаністики «86».

Марія Грищенко поговорила з METASITU під час курованого ними урбаністичного фестивалю «Сеанс міського сканування». Він відбувся 12-20 серпня 2017 року у Івано-Франківську і був організований платформою «Тепле місто» та її партнерами.

Ми художники у практичному значенні цього слова. Наша мистецька діяльність строго обмежена предметами наших досліджень: урбаністикою, зв’язком людини і міста.

Ми працюємо з концепцією екуменополіса. Цей термін у 1967 запропонував грецький містопланувальник Константінос Доксіадос. Він передбачає сприйняття всієї планети як великого нескінченного міста. Ми запозичили цей термін і адаптували його в контексті 21 століття. Намагаємося розглядати процеси урбанізації не як щось конкретне, пов’язане зі збільшенням населення, але більше як комплекс практик. Наприклад, як люди використовують приватний простір. Ми досліджуємо всі ті речі, які для нас означають урбанізацію і які створюють місто.

Про проект в Славутичі

14-й район — спільний проект METASITU і 86 за сприяння Тандему Україна. Він пов’язаний з роздумами над історією Славутича. Місто було такою собі радянською міні-утопією, де кожен район був збудований окремо різними архітекторами і планувальниками. Ми вирішили створити 14-й район, тому що зараз Славутич проходить через абсолютно інші процеси, ніж колись, і ми хотіли їх показати.

У Славутичі є промислова зона, Чорнобиль, але вона знаходиться в декількох кілометрах від міста. Заїжджаючи в місто, ви бачите лише красу лісу навколо. Ми хотіли поставити мешканцям два запитання: «Як перетворити один міський контекст в інший?» і «Що означає новий район для Славутича зараз, коли багато людей втрачають роботу і стикаються з багатьма проблемами?». Протягом шести місяців ми проводили воркшопи у Славутичі, різноманітні лекції і аналізували простір, згодом група людей їздили до Афін.

Зараз ми працюємо разом з фестивалем «86» над фільмом, який відобразив би весь процес. Всі, хто приходили на «86», могли побачити стіну, яка була певним виставковим простором, на якому ми розповідали про процес роботи. Ця інсталяція викликала багато критики на форумах у ВКонтакте. Було розміщено фотографію, як люди встановлювали стіну, і розпочалося обговорення, що там відбувається. Учасники вирішили, що це буде кінотеатр на відкритому повітрі, уночі там будуть показувати фільми, буде багато шуму і це заважатиме жителям. Було багато нарікань на місцеву адміністрацію, як вона може таке дозволяти.

Протягом дня стіна зникла, ніхто не знав, куди. Одразу ж з’явилося нове обговорення у ВКонтакте, де була фотографія стіни і опис того, що сталося, мовляв, ця стіна була частиною 14-го кварталу.

Набагато ціннішими є всі ці речі, які важко сфотографувати чи задокументувати

Ми мали б бути щасливими, оскільки це означало, що 14-й квартал розпочався з міфу і це дуже по-афінськи. Але була ще інша річ, яка зробила нас по-справжньому щасливими. Друге обговорення, яке виникло, було дуже цікавим, воно репрезентувало дві наявні в Україні тенденції. Одні люди говорили: «Навіщо міська адміністрація зробила це? Навіщо вони розмістили це в нашому дворі?», а інші відповідали: «Це не міська адміністрація, це ми! Це був проект громади, і нам не потрібно, щоб хтось говорив замість нас». Дискусія, що виникла, стала неймовірним результатом, якого ми не очікували.

Дуже цікаво, що проект охопив так багато різних рівнів. Починаючи з групи людей, які їздили до Афін і потім розповідали про свій досвід, до соціальних мереж, де мешканці могли бути максимально чесними у висловленні своїх думок стосовно всього, що відбувається у Славутичі.

Про фестиваль у Івано-Франківську

На фестивалі «Сеанс міського сканування» ми працювали над ідеєю різних рольових моделей. Відчуваємо, що зараз в Україні існує дуже багато урбаністичних ініціатив, соціальне залучення знаходиться на високому рівні. Ми не спостерігали такого ніде протягом останніх декількох років. Сьогодні для України важливо обрати стратегію розвитку, рольову модель поведінки.

Звісно, завжди існує спокуса поглянути закордон, де все здається кращим, запозичити певні рішення. І ми не виступаємо проти запозичення міських рішень, стратегій, адже це також частина сучасного урбаністичного розвитку. Але необхідно критично ставитися до проблем і до пошуку рішень.

Люди, які колись мігрували з Івано-Франківська, приїжджають сюди і бачать місто, в яке хочеться повертатися.

Є один приклад, який ми завжди наводимо — Труханів острів у Києві — неймовірний дикий острів посеред міста. Існує ідея, що вся ця «дикість» — це не те, що потрібно жителям. Їм, начебто, потрібен дизайн, проектування, алеї для прогулянок. Але якщо візьмемо за приклад західні країни, то там людям, навпаки, така «дикість» дуже б сподобалась, оскільки простір навколо часто є аж занадто спроектованим. Іноді потрібно зробити крок назад і оцінити певне місце як простір для можливостей, а не лише як щось, що потребує проектування. На прикладі Труханового острову можуть бути дослідженні нові альтернативні стратегії розвитку публічних просторів. На фестивалі в Івано-Франківську ми не намагалися вказувати на проблеми і казати: «Окей, ось вам рішення».

Ми не переймаємося результатами в прямому значенні цього слова. Фестиваль насправді не лише про 12 воркшопів, окреслення 12 проблем і їхнє вирішенням. Він про те, щоб згенерувати імпульс для того, аби люди почали сприймати простір по-іншому. Іноді навіть сам факт того, що ми розмовляємо англійською тут, в околицях Івано-Франківська, породжує цікавість, люди підходять і запитують, чому ми приїхали, чим ми тут займаємося і це створює нові пізнавальні можливості.

Те, що ми тут зробили, — результати фестивалю — вони дуже важливі, ми пишаємося цим. Але для нас це не головна ціль. Набагато ціннішими є всі ці речі, які важко сфотографувати чи задокументувати певним чином. Наприклад, відчуття спільності, яке утворилося між учасниками певних воркшопів. Або те, що люди, які колись мігрували з Івано-Франківська, зараз приїжджають сюди і бачать місто, в яке хочеться повертатися.

Про проект у Маріуполі

Проект «Architecture Ukraine» був про Україну і ми в нього закохалися. Приїхавши в Маріуполь, звісно, помітили наслідки війни, але нас найбільше вразило зменшення міста і депопуляція. Це явища, які часто можна спостерігати в містах, залежних від одного підприємства. Це змусило нас задуматися про поняття росту, про майбутні прагнення міста.

«Менше» не обов’язково означає «гірше»

Ми поговорили з головною планувальницею Маріуполя і запитали, яким вона бачить його в майбутньому. Вона описала місто, як дуже активне, енергійне, де буде багато будівель і людей. Проте з 90-х років населення зменшується зі швидкістю приблизно 10 людей на добу. Отже, ми присвятили проект переосмисленню парадигми зростання. Вирішили представити «зменшення» як позитивну альтернативу для розвитку міста, яка не буде залежати від накопичення ресурсів, збільшення населення і так далі.

Читайте також:
Перетворення промзон: публічна програма виставки Living by Undustry (відео)

Якщо розглянути планування як практику, ми побачимо, що воно тісно пов’язане з капіталізмом. Це і є причиною для розвитку концепції планування для зменшення. Наприклад, в Америці розробляють розумні програми зменшення («smart decline programs»). Але навіть коли заходиш на сайт міста, можна помітити, що вони засвоїли ідею розумного зменшення дуже поверхово. Контент буде складатися зі статей «10 причин, чому ви повинні переїхати у Детройт».

Чи можна змінити цю парадигму? Чи можливо почати сприймати місто, як щось органічне, що може збільшитися, зменшитись, а потім знову збільшитися? І це нормально. «Менше» не обов’язково означає «гірше». Для зростання потрібно будувати, але для зменшення необхідно врахувати дуже багато аспектів: спогади людей, їхній зв’язок з простором.

Монофункціональні міста і їхнє майбутнє — це дуже важлива проблема для урбаністики в Україні. Як створити інфраструктуру? Що робити, коли ви не отримуєте державного фінансування?

Про мешканців українських міст

У наших проектах українці були задіяні на двох рівнях: звісно, в соціальних мережах, але також і в реальному житті. Наприклад, у Славутичі, ми знайомилися з людьми, які приходили, коли ми будували «стіну», розмовляли з ними. Це неймовірно, наскільки залученим є суспільство тут. Країна переживає величезні зміни і люди не бояться змін. Це абсолютно фантастично. Проте, складним викликом є донесення інформації, чому ці зміни такі важливі, чому люди повинні цим перейматися.

Проекти, коли ти виходиш у публічний простір або протистоїш чомусь/комусь у повсякденному житті — це дуже важливо. Залученість не завжди означає, що ми всі повинні щось разом будувати. Але якщо надавати платформу, наприклад, фестиваль, то утворюються різні рівні залучення. Люди приїжджають з усієї України, деякі з них хотіли б якось приєднатися до воркшопів. Є люди, які підійдуть на вулиці і будуть цікавитися, запитувати про фестиваль. А є ті, хто просто спостерігатиме. Проекти мають створювати цей простір, щоби хтось міг бути активним, а хтось міг просто спостерігати.

Про українські міста

Для мене справжня необхідність — це питна вода з крану. Це щось, що повинно з’явитися. Але в Україні вже зараз є дуже багато хороших речей, які просто потрібно розвивати. Наприклад, у вас є закон, згідно з яким, якщо людина будує будинок менше 300 м2, їй не потрібен архітектор. Ми бачили будинки чи дачі, які могли б бути кращими, якби до будівництва долучився архітектор. У них, наприклад, величезне вікно через яке буде холодно взимку. Але загалом наявність такого закону призвела до появи чудового калейдоскопу, спектру можливостей для організації домашнього простору.

Те, як природа поєднана з містами в Україні — це щось, що однозначно має бути захищено і збережено.

У кожному українському місті, яке ми відвідували, менш ніж за годину ходьби ви можете дістатися до природи. Це щось, чого ми не маємо в інших містах, наприклад, у Мадриді. Так, ти можеш доїхати до парків чи навіть до красивого лісу, але навіть тоді залишається відчуття штучності і хочеться знайти якусь дику природу, як, наприклад, на Трухановому острові. Те, як природа поєднана з містами в Україні — це щось, що однозначно має бути захищено і збережено.

Читайте також:
Ще одна причина любити зелені насадження в містах: вони запобігають злочинності

Труханів острів — це щось фантастичне. Звісно, ми спостерігали проблеми з забрудненням води. Але це неймовірне місце: всі ці доріжки, що пролягають крізь острів, можливість дістатися туди на маленькому човні з Гідропарку. Потрібно працювати з цим простором, але розвивати його в класичному західноєвропейському розумінні було б жахливою помилкою. Це унікальна можливість мати таку природу посеред міста: доріжки, ліс, мишки, різні види тваринок. Важко зустріти щось схоже деінде поза Києвом. І це дуже добре, коли ліс і річка взаємодіють з містом. Головна стратегія, на нашу думку — не поспішати з розвитком, переоблаштуванням, адже це дуже органічне місце.

Ми хочемо стати кращими і потребуємо вашої думки.
Будь ласка, заповніть коротку анкету (гугл форма), це займе не більше 3 хвилин.
Дякуємо за співпрацю!

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі